Рекурсія (fb2)

- Рекурсія (пер. Анатолий Саган) 1062K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Блейк Крауч

Блейк Крауч
Рекурсія

Присвячується Джекі

Книжка перша

Час — просто пам’ять у процесі формування.

Владімір Набоков

Баррі
2 листопада 2018 року

Баррі Саттон зупиняє машину на пожежній стоянці біля центрального входу до По-білдингу — висотки у стилі арт-деко, підсвіченої білим світлом фасадних ліхтарів. Він вискакує з поліційного «форда», перебігає тротуар і через обертові двері опиняється у фоє.

Нічний охоронець притримує для нього двері ліфта. Лунко цокаючи підборами по мармуру, Баррі біжить до кабіни і влітає в неї.

— Який поверх?

— Сорок перший. З ліфта праворуч і коридором до кінця.

— Тут за хвилину будуть інші копи. Скажіть їм, щоб не рипалися, поки я не дам сигналу.

Швидкість ліфта не відповідає вікові будівлі, він підіймається так стрімко, що закладає вуха. Двері розсуваються, Баррі вибігає в коридор, проноситься повз вивіску якоїсь юрфірми. На поверсі панує напівтемрява, лише де-не-де горить світло. Баррі мчить по килиму, минаючи мовчазні кабінети, конференц-зал, кімнату відпочинку, бібліотеку. Нарешті коридор впирається у стійку реєстрації, поєднану з найпросторішим кабінетом на поверсі.

У тьмяному світлі все безбарвне, сіре. Неоковирний письмовий стіл із червоного дерева, закладений теками та стосами паперу. Круглий кавовий столик, закиданий нотатниками й заставлений чашками з давно вичахлою кавою. Алкогольний бар вгинається від пляшок елітного віскі «Макаллан». Під протилежною стіною гуде підсвічений акваріум із невеличкою акулою та зграйкою тропічних рибок.

Біля скляних дверей Баррі вимикає свій мобільний і роззувається. Тоді тихо відчиняє двері і тінню вислизає на терасу.

Оповиті сяйливим туманом сусідні хмарочоси Верхнього Вест-Сайду мають химерний вигляд. Добре чути шум міста: дудіння клаксонів, що відлунює від будівель, завивання далеких швидких, які мчать комусь на допомогу. До вершини По-білдингу — корони з готичного мурування, сталі та скла — менш ніж пів сотні футів^[1].

До жінки п’ятнадцять футів. Вона сидить біля пошарпаної негодою гаргульї, спиною до Баррі. Ноги звисають у порожнечу.

Баррі на кілька дюймів^[2] просувається до жінки. Шкарпетки на вологих плитах одразу промокають наскрізь. Якщо вдасться, залишаючись непоміченим, підійти досить близько, він зможе відтягнути її від краю до того, як вона…

— Я чую ваш одеколон, — не озираючись, говорить жінка.

Баррі завмирає.

Жінка тим часом обертається до нього та попереджає:

— Зробите ще крок — і я стрибаю.

Важко сказати точно за непевного освітлення, але на вигляд жінці років сорок. Одягнута в темний жакет і таку саму спідницю. Мабуть, сидить тут довгенько: волосся, вологе від туману, злиплося.

— Ви хто? — запитує вона.

— Баррі Саттон. Детектив, Центральний відділ пограбувань Нью-Йорка.

— Пограбувань?..

— Просто я був до вас найближче. Як вас звати?

— Енн Восс Пітерс.

— Я можу називати вас Енн?

— Звичайно.

— Може, ви хочете, щоб я до когось подзвонив?

Жінка заперечно хитає головою.

— Я перейду сюди, щоб ви не дуже повертали шию, коли дивитесь на мене.

І Баррі робить кілька кроків уперед, до парапету, й трохи вбік, ніби від неї, хоча відстань між ними скорочується до восьми футів. Він зазирає за край — і в нього всередині все холоне.

— Ну що, шкварте, я вас слухаю, — каже Енн.

— Вибачте, що?

— А хіба ви прийшли не відраджувати мене? Показуйте, що вмієте.

Ще в ліфті Баррі намагався пригадати все, що чув на тренінгах про самогубства й самогубців. І навіть дібрав слова до цієї нагоди.

Однак зараз він не знає, чи вони доречні. От що він точно знає, то це те, що в нього задубіли ноги.

— Я розумію, вам зараз життя немиле, але це мить, а мить минає, будуть інші миті…

Втискаючи долоні в камінь, роз’їдений десятиліттями кислотних дощів, Енн спрямовує погляд на вулицю, до якої чотириста футів. Просто відштовхнись — і все. Баррі підозрює, що саме це вона й робить подумки, крок за кроком підходячи до розв’язки. Збирається на силі.

Баррі відзначає, що вона тремтить.

— Може, я дам вам куртку? — запитує він.

— Детективе, я зовсім не впевнена, що ви захочете до мене підійти.

— Чому?

— Бо в мене СХП.

Баррі придушує в собі бажання розвернутися та кинутися навтіки. Авжеж, йому доводилося чути про синдром хибної пам’яті, але людину з ним він бачить вперше. Цього синдрому не мав жоден з його знайомців. Він ще не дихав одним повітрям з такими людьми. І Баррі не знає, чи варто йому намагатися її зупинити. Йому хочеться віддалитись від неї. Та пішло воно все до біса! Якщо Енн схоче стрибнути, Баррі спробує врятувати її, а як підчепить СХП, то так і буде. Бути копом — це постійний ризик.

— І давно він у вас? — запитує Баррі.

— Одного ранку, десь із місяць тому, я раптом опинилася не в себе вдома, у Міддлбері, штат Вермонт, а тут, у Нью-Йорку, у квартирі. Голова розколюється, з носа юшить кров… Спершу й гадки не мала, де я. Потім стала пригадувати… й це життя теж. Живу сама, маю інвестиційну фірму. Але в мене… — було видно, що жінка ледве стримує почуття. — … Я маю спогади і про інше життя, у Вермонті. У мене був дев’ятирічний син, Сем. Мого чоловіка звали Джо Берман, ми займалися ландшафтним дизайном. Я звалася Енн Берман. І ми були цілком щасливою родиною.

— На що вони схожі? — питає Баррі, непомітно присуваючись іще ближче.

— Хто — вони?

— Ваші хибні спогади про те життя, що у Вермонті.

— Розумієте, я не просто пригадую, як ішла до шлюбу. Я пам’ятаю нашу суперечку через те, яким мав бути весільний торт. До найменших подробиць пам’ятаю наш будинок. Нашого сина. Його народження — все до останньої миті. Його сміх. Його родимку на лівій щоці. Його перший день у школі. Як він не хотів, щоб я йшла додому. А от коли намагаюсь уявити його самого, він якийсь чорно-білий. Очі безбарвні. Я переконую себе в тому, що вони були блакитні. А бачу їх чорними. Всі спогади з того життя — вони як старе чорно-біле кіно. Ніби щось справжнє, а копнути глибше — якісь фантоми, спогади-примари… — Енн раптом осікається, та згодом додає: — Всі гадають, що СХП стосується тільки важливих, ключових моментів у житті, але подробиці — вони такі болючі. Я не просто пам’ятаю свого чоловіка. Я пам’ятаю запах його дихання, коли вранці, ще в ліжку, він обертався до мене. Як він раненько вставав, чистив зуби й вертався назад, сподіваючись на секс. От що найболючіше. Чіткі подробиці, які показують, що все було насправді.

— А це життя? — питає Баррі. — Воно ж чогось варте для вас?

— Можливо, хтось, підчепивши СХП, й далі намагається триматися за реальні, а не хибні спогади, але з мене вже досить! Я й так трималася довгі чотири тижні. Більше не можу прикидатися. — Сльози течуть з її очей, розмиваючи туш. — Мого сина взагалі не існувало. Розумієте? Він — лише приємний глюк у мене в голові.

Баррі наважується ступити ще один крок до неї, але цього разу вона помічає.

— Не наближайтеся.

— Ви не самотні.

— Гори воно синім полум’ям! Я дуже самотня.

— Я знаю вас лише кілька хвилин, і повірте, мені буде дуже сумно, якщо ви це зробите. Подумайте про тих, хто вас любить у цьому житті. Уявіть, що вони відчуватимуть.

— Я відшукала Джо, — говорить Енн.

— Це хто?

— Мій чоловік. Він живе у власному будинку на Лонг-Айленді. Так дивився на мене, ніби вперше бачить, але ж видно було, що впізнав. У нього зовсім інше життя. Він одружений — не знаю, з ким саме. Не знаю, чи є в них діти. А на мене дивився, ніби я — божевільна.

— Співчуваю вам, Енн.

— Це так боляче…

— Послухайте, я також через це пройшов. Хотів вкоротити собі віку. А тепер от стою перед вами й кажу: як добре, що нічого із собою не зробив. Як добре, що мені вистачило сил пережити це. Ця чорна смуга — не вся книга вашого життя. Лише розділ.

— А що з вами сталося?

— Я втратив дочку. Життя пройшлося по мені котком.

Енн переводить погляд на пломінкий небокрай.

— У вас лишилися її фотографії? Ви досі розмовляєте про неї з іншими?

— Так.

— То вона хоч насправді була.

Баррі не знає, що на це сказати.

Енн знову дивиться собі під ноги. Скидає одну туфлю.

Дивиться, як вона падає.

Тоді скидає другу.

— Енн, будь ласка…

— У моєму попередньому, несправжньому житті, п’ятнадцять років тому, Френні — так звали першу дружину мого Джо — справді стрибнула з цієї тераси. В неї була клінічна депресія. І я знаю, він картав себе. Перш ніж піти з дому Джо на Лонг-Айленді, я сказала йому, що сьогодні ввечері стрибну з По-білдингу, як Френні. Це так тупо й наївно, але я сподівалася, що він прийде сюди сьогодні, врятує мене. Зробить те, чого для неї не зробив. Я спершу гадала, що ви — це він, але Джо не користується одеколоном. — Енн замріяно усміхається, а тоді додає: — Пити хочеться.

Баррі крізь засклені французькі двері зиркає в темний кабінет і бачить біля стійки реєстрації двоє патрульних. Тоді він озирається на Енн.

— Ну, може, ви підведетеся, ми зайдемо всередину, я наллю вам води.

— А може, краще принесіть сюди?

— Я не можу залишити вас саму.

Руки в неї тремтять, в її очах він читає раптову рішучість.

Енн дивиться Баррі у вічі.

— Це не ваша провина, — говорить вона. — Це не могло закінчитись інакше.

— Енн, ні…

— Мого сина не стало.

І вона з невимушеною грацією відривається від карниза.

Гелена
22 жовтня 2007 року

О шостій ранку Гелена вже стоїть під душем, змиваючи сон струменями гарячої води, і тут її пронизує потужне відчуття: в її житті уже була ця мить! А втім, нічого особливого. Дежавю в неї постійно, від двадцяти років з гаком. І в цьому моменті під душем нічого особливого. Як там «Маунтінсайд капітал»? Уже тиждень минув, як Гелена послала свою пропозицію. Могли б і відповісти. Призначити зустріч, якби їх зацікавила тема.

Гелена запарює в кавнику ароматну каву та готує свій улюблений сніданок: чорні боби, просмажена яєчня з трьох яєць із кетчупом. Вона снідає за столиком біля вікна й роздивляється, як ранкове небо над околицями Сан-Хосе наливається світлом.

Вона вже понад місяць нічого не прала, і підлога в спальні встелена брудною одіжжю, як килимом. Гелена довго риється в купі речей, поки нарешті знаходить футболку й джинси, в яких ще можна вийти з дому.

Коли Гелена чистить зуби, дзвонить телефон.

Вона спльовує пасту, прополіскує рот, вертається до спальні та, коли телефон дзеленькоче вчетверте, приймає-таки дзвінок.

— Як поживає моя дівчинка?

Батьків голос завжди викликає в неї усмішку.

— Привіт, тату.

— Думав, не застану тебе вдома. А турбувати в лабораторії вже не хотілося.

— Ні, все нормально, як ти?

— Згадав про тебе. Як там твоя пропозиція? Є якісь зрушення?

— Поки що ні.

— Щось мені підказує, що все буде гаразд.

— Не знаю. Місто не любить слабаків. Конкуренція дуже висока. Стільки розумників, яким потрібні гроші…

— Але це не такі розумники, як моя дівчинка.

Батькова віра у «розумну дівчинку» стає нестерпною. Особливо зараз, цього ранку, коли привид фіаско вже висить над Геленою в захаращеній спаленьці з голими глухими стінами — у цій собачій буді, де понад рік не було гостей.

— Як у вас погода? — запитує Гелена, щоб змінити тему.

— Вчора ввечері йшов сніг. Перший сніг.

— І багато насипало?

— Та ні, пару дюймів. А от гори стоять білі.

Вона бачить їх як наяву: Передовий хребет Скелястих гір, гори її дитинства.

— Як мама?

Дуже коротка, майже невловна пауза.

— Та все гаразд.

— Тату…

— Що?

— Як там мама?

І вона чує, як повільно видихає батько.

— Бувало й краще.

— З нею все добре?

— Так. Зараз вона спить нагорі.

— У вас щось сталося?

— Ні.

— А як подумати?

— Вчора після вечері ми грали в джин-рамі^[3], як завжди це робили. І вона… вона не могла згадати правила. Сидить за столом, дивиться на карти, а на щоках сльози. Ми тридцять років грали в цю гру!

Чути, як батько затуляє слухавку рукою.

Він плаче, за тисячу миль звідси.

— Тату, я приїду додому.

— Ні, Гелено.

— Тобі потрібна моя допомога.

— У нас тут гарна підтримка. Сьогодні підемо до лікаря. Якщо вже так хочеться допомогти, то знайди фінансування і збудуй своє крісло.

Гелена не хоче йому зізнаватися, але до крісла — як до Місяця пішки. Чи як до Марса. Це марево, міраж.

На очі їй набігли сльози.

— Ти знаєш, я й так це роблю для неї.

— Знаю, серденько.

На мить обоє замовкають, кожен намагається плакати так, щоб співрозмовник не почув, і обом це однаково не вдається. Гелені дуже хочеться сказати, що скоро так буде, але ж це неправда.

— Я наберу тебе ввечері, коли буду вдома, — обіцяє вона.

— Домовились.

— Скажи, будь ласка, мамі, що я її люблю.

— Скажу. Але вона й так це знає.

* * *

За чотири години в надрах неврологічного корпусу в Пало-Альто, коли Гелена вивчає ментограму викликаного страхом спогаду в миші — зображення підсвічених флуоресцентним сяйвом нейронів, пов’язаних хитросплетінням синапсів, — на порозі її кабінету з’являється незнайомець.

Відірвавши погляд від монітора, вона бачить чоловіка в бавовняних штанах, білій футболці та з усмішкою на кілька тонів білішою, ніж слід.

— Гелена Сміт? — питає незнайомець.

— Так.

— Чжи Ун Черкавер. Знайдете трохи часу для розмови?

— Лабораторія охороняється. Хто вас сюди впустив?

— Вибачте, що без запрошення, але, здається, я зможу вас зацікавити.

Гелена може попросити його залишити приміщення чи викликати охорону.

Однак чоловік не здається небезпечним.

— Ну добре, — каже вона. Раптом Гелена уявляє, що за картина відкривається очам незнайомця: мрія скнари, жах клаустрофоба, на який перетворився її кабінет, без вікон, захаращений, з пофарбованими стінами зі шлакоблоків. Відчуття клаустрофобії посилювали стоси коробок із тисячами рефератів і статей (три фути заввишки, два фути завширшки), якими був оточений її стіл.

— Вибачте за гармидер. Зараз я звільню місце.

— Не хвилюйтесь, я сам.

Чжи Ун дотягується до складаного крісла та сідає навпроти неї.

Його очі блукають по стінах, майже цілком укритих чіткими, з високою розділовою здатністю картинками мишачих ментограм і нейронних випалин у людей, хворих на деменцію та хворобу Альцгеймера.

— Чим можу вам допомогти? — запитує вона.

— Мій роботодавець у захваті від вашої статті про візуалізацію спогадів, надрукованої в «Нейроні»^[4].

— Ваш роботодавець має ім’я?

— Е-е, це залежить…

— Від чого?..

— Від того, як складеться наша бесіда.

— Чому я взагалі маю розмовляти з кимось, не знаючи, кого він представляє?

— Бо гроші, які виділив вам Стенфорд, закінчуються за півтора місяця.

Вона підіймає брову.

— Мій бос щедро платить мені за те, щоб я знав усі таємниці тих, хто його цікавить, — додає Чжи Ун.

— Ви хоч самі зрозуміли, в чому щойно зізналися?

Чжи Ун витягує зі шкіряної сумки темно-синю теку.

Її заявка.

— Точно! — вигукує вона. — Ви з «Маунтінсайд капітал»!

— Ні. І фінансувати вас вони не будуть.

— Тоді звідки у вас це?

— Це не суттєво. Просто ніхто не буде вас фінансувати.

— Звідки ви знаєте?

— Звідси. — Він кидає її заявку на захаращений стіл. — Це курям на сміх. Просто продовження того, що ви робили у Стенфорді останні три роки. Бракує амбіцій. Вам тридцять вісім, а в академічних колах це як дев’яносто. Не за горами той день, коли ви прокинетесь і зрозумієте, що найкращі дні вже позаду. Що ви змарнували…

— Я думаю, вам краще піти.

— Вибачте, коли образив. Якщо дозволите, я скажу, в чому ваша проблема: ви не наважуєтесь попросити того, чого насправді потребуєте.

У Гелени чомусь виникає думка, що незнайомець глузує з неї. Вона розуміє, що не треба танцювати під його дудку, та нічого не може вдіяти.

— Чому це я боюся попросити?

— Бо ваші забаганки обійдуться в круглу суму. І йдеться не про семизначне число. Дев’ять знаків як мінімум. А може, всі десять. Потрібна команда програмувальників, яка напише алгоритми для комплексної каталогізації та проєкціювання пам’яті. Обладнання для експериментів з людьми.

Гелена дивиться на нього через стіл.

— Про експерименти за участі людей у моїй заявці не було жодного слова.

— А якщо я скажу, що ми дамо вам усе, чого ви попросите? Необмежене фінансування. Вас таке зацікавить?

Серце в Гелени б’ється дедалі швидше.

Невже це відбувається ось так?

Гелена думає про крісло вартістю п’ятдесят мільйонів доларів, створити яке мріяла відтоді, як у матері почалися проблеми з пам’яттю. Це дивно, але досі вона не уявляла його як щось реальне — тільки як креслення в заявці на патент, що вона подасть одного дня. Вже була готова назва: «Імерсивна платформа для проєкціювання недискретних спорадичних ремінісценцій».

— Гелено?

— Якщо я скажу так, ви назвете свого боса?

— Так.

— Тоді так.

Він називає.

Коли її щелепа вертається на місце, Чжи Ун видобуває із сумки інший документ і простягає їй поверх коробок з паперами.

— Що це таке? — запитує Гелена.

— Угода про наймання і про конфіденційність. Без права внесення змін. Гадаю, ви погодитеся, що умови напрочуд щедрі.

Баррі
4 листопада 2018 року

Кав’ярня розташована у мальовничому місці на березі Гудзону, нижче Вест-Сайдського шосе. Баррі приходить за п’ять хвилин до призначеного часу, та Джулія вже сидить за столиком під парасолькою. Вони обіймаються, коротко й легенько, ніби зроблені не з плоті, а зі скла.

— Радий тебе бачити, — каже Баррі.

— І я рада, що ти прийшов.

Вони сідають. Підскакує офіціант, приймає замовлення.

— Як Ентоні? — цікавиться Баррі.

— Чудово. Переоблаштовує фоє в Льюїс-білдингу. А ти? Як робота?

Баррі вирішує нічого не казати про невдалу спробу запобігти самогубству, що сталося позавчора. Чекаючи на каву, вони теревенять про те про се. Сьогодні неділя, в кав’ярні повно народу — люди прийшли на бранч^[5]. За кожним столиком, куди не кинь оком, киплять розмови, ллється сміх, і лише вони тихенько попивають каву в затінку.

Стільки тем для розмови — і нічого сказати одне одному!

Баррі відмахується від метелика, що пурхає над головою.

Часом ночами він у найменших подробицях уявляє собі розмову із Джулією. Спочатку виливає перед нею душу він — біль, гнів, любов, що назбиралися за весь цей час, — потім те саме робить вона. І врешті настає мить, коли він розуміє її, а вона — його.

Та всі такі бесіди залишаються лише в його уяві. Баррі не може змусити себе сказати, що в нього на серці, яке стиснулося й замкнулося від світу, взявшись рубцями. Його вже не доймає почуття ніяковості, як бувало раніше. Баррі змирився з думкою, що невдачі — невіддільна частина життя, і часом ці невдачі — люди, яких ви любили.

— Цікаво, чим вона займалася б тепер? — питає Джулія.

— Сподіваюся, сиділа б разом з нами.

— Я про роботу.

— А-а… Була б юристкою, ким же ще.

Джулія сміється. Цей сміх — один з найкращих звуків, які були в його житті, Баррі вже й не згадає, коли чув його востаннє. Прекрасний — і водночас руйнівний. Схожий на потаємне віконце в людині, яку ти колись знав.

— Вона сперечалася через що завгодно, — каже Джулія. — І зазвичай перемагала.

— Ми були для неї слабаками.

— Не ми — один із нас.

— Хто? Я? — удавано обурюється Баррі.

— Вона вже в п’ять років розуміла, як і на кого треба тиснути.

— А пам’ятаєш, як вона уламала нас дозволити їй повправлятися здавати задом…

— Не нас, а тебе.

— … і в’їхала моєю машиною в гаражну ворітницю?

Джулія пирскає сміхом.

— Вона тоді так засмутилася.

— Ні, розгубилась.

На пів секунди в уяві Баррі оживає спогад. Чи його фрагмент. Меґан за кермом старенької «тойоти камрі», зад машини зім’яв гаражні двері. Меґан червона як рак, по щоках течуть сльози, руки стискають кермо так, що побіліли кісточки.

— Вона була наполеглива й розумна, така точно чогось досягла б у житті. — Він допиває каву, доливає собі ще з френч-пресу з неіржавної сталі.

— Приємно поговорити про неї, — каже Джулія.

— Я радий, що нарешті можу це зробити.

Підходить офіціант, вони замовляють страви. І повертається метелик, сідає на стіл поруч із досі не розгорненою серветкою Баррі. Розправляє крильця. Чепуриться. Баррі жене від себе думку, що це Меґан прибилася до нього, обравши з усіх днів саме сьогоднішній. Думка, звісно, дурна, проте невідчіпна. Таке вже траплялося з Баррі: то вільшанка летить за ним через Нохо^[6] цілих вісім кварталів, то сонечко раз у раз сідає на його зап’ясток, коли він вигулює пса в парку Форт-Вашингтон.

Коли приносять замовлення, Баррі уявляє, що Меґан сидить разом з ними за столиком. Час загладив підліткову незграбність. У неї попереду все життя. Попри всі намагання, Баррі не може роздивитися її обличчя — бачить тільки руки. Меґан говорить і весь час жестикулює, достоту, як мати, коли та впевнена в собі й чимось захоплена.

Баррі не голодний і їсть через силу. Джулія ніби щось хоче сказати, але передумує і мовчки доїдає свою фритату^[7]. Баррі робить ковток води, знову відкушує шматок сандвіча й дивиться на річку вдалині.

Гудзон бере свій початок у невеличкому озерці Сльоза Хмар в Адірондакських горах. Одного літа вони їздили туди, Меґан тоді було вісім або дев’ять років. Стали табором у сосновому лісі. Дивились, як падають зорі. Силувались осягнути, як таке мале гірське озерце дає початок повноводому Гудзону. Баррі з головою поринає у спогад.

— Якийсь ти замріяний, — каже Джулія.

— Згадав, як їздили на Сльозу Хмар. Пам’ятаєш?

— Таке забудеш! Дощ періщив як з відра, і ми аж дві години ставили намет.

— Хіба не було сонячно?

Джулія хитає головою.

— Ні, всю ніч тремтіли в наметі, як ті цуцики, ніхто не спав.

— Ти нічого не плутаєш?

— Ні. Після цієї поїздочки в мене зуб на дикий відпочинок.

— Точно.

— І як ти міг таке забути?

— Не знаю.

Відверто кажучи, з ним так весь час.

Баррі постійно озирається назад, живучи більше спогадами, ніж теперішнім, і нерідко прикрашає минуле, збільшуючи його принадність. Роблячи його ідеальним. Ностальгія для нього — таке саме знеболювальне, як алкоголь. Нарешті він каже:

— Мені, мабуть, приємніше згадувати, як я зі своїми дівчатами дивився на падучі зорі.

Джулія кидає серветку на тарілку та відхиляється на спинку стільця.

— Не так давно я проїжджала біля нашого старого дому. Скажу тобі, він так змінився. Ти там буваєш?

— Час від часу.

Та насправді Баррі проїжджає повз колишній будинок щоразу, коли буває в Джерсі в якихось справах. Дім вони втратили за рік по тому, як не стало Меґан, за несплату кредиту, і сьогодні те місце вже майже не впізнати. Дерева стали вищими, пишнішими та зеленішими. Над гаражем з’явилася надбудова. Тепер у будинку живе молода сім’я. Фасад перероблений під камінь, побільшало вікон. Під’їзну доріжку розширено та «перевзуто». Гойдалку на дубі зняли ще багато років тому, але літери Б та М, що вирізали внизу стовбура Баррі та Меґан, досі там. Торік улітку Баррі навіть пробував їх на дотик, коли о другій ночі, після добрячої гульні з Ґвен і хлопцями з відділу пограбувань, йому припекло взяти таксі та рвонути до Джерсі.

Нові власники подзвонили на лінію «911»: мовляв, перед будинком вештається підозрілий тип, і з Джерсі-Сіті прибув поліціянт. Та Баррі він не заарештував, хоч той і добряче набрався. Коп був знайомий і знав, що довелося пережити Баррі. Тому він просто викликав таксі, завантажив Баррі на заднє сидіння, заплатив таксисту за проїзд до Мангеттену, і Баррі доправили додому.

Легіт від річки освіжає, сонце пригріває плечі — приємний контраст. Човни з туристами курсують угору та вниз по річці. Вище невтомно шумить автострада. Небо густо покреслене інверсійними смугами тисяч літаків. Пізня осінь у місті, один із небагатьох погожих днів, відпущених рокові.

Баррі міркує, що скоро зима, а там і кінець року, і наступний рік колись спіткає така сама доля. Час летить чимраз швидше. Не цього він чекав від життя, коли був молодим і жив в ілюзії, що можна чимось керувати. Керувати не можна нічим. Можна тільки терпіти.

Приносять рахунок.

Джулія поривається заплатити, але він забирає чек і кидає свою кредитку.

— Дякую, Баррі.

— Дякую, що запросила.

— Давай наступного разу побачимося швидше, ніж за рік. — І Джулія підіймає келих з водою, де плавають кубики льоду. — За нашу іменинницю.

— За нашу іменинницю.

У грудях Баррі гусне хмара горя, але він видихає її та додає уже майже нормальним голосом:

— За її двадцять шість.

Після бранчу Баррі йде в Центральний парк. Квартирна тиша гнітить його в день народження Меґан, а останні п’ять років йому і без цього не бракує мороки.

Після побачень зі своєю колишньою Баррі ще довго почувається ні в сих ні в тих. Коли їхній шлюб розпався, він довго думав, що сумує за Джулією. Боявся, що жити без неї не зможе. Вона часто снилася Баррі, а після пробуджень біль від того, що вона не поруч, живцем його їв. Сни, напівспогади-напівфантазії, лишали по собі глибокі рани, адже в них була не нинішня, а давня Джулія. Її усмішка. Її впевнений сміх. Її життєва легкість. Вона була людиною, що знову вкрала його серце. І весь наступний ранок він не міг позбутися думок про неї. Загальна важкість утрати дивилась на нього впритул, допоки емоційний дурман сну не розтавав, наче ранковий туман. Якось, саме після такого сну, він випадково зустрів Джулію на вечірці в давнього друга. Вони обмінялися парою стриманих фраз на веранді, і Баррі, на велике своє здивування, нічого не відчув. Живе спілкування з колишньою не йшло ні в яке порівняння з тими снами, в які він провалювався. Це одкровення і спустошувало Баррі, і звільняло його. Звільняло, бо показувало, що він любить не Джулію, а ту людину, якою Джулія була колись. А спустошувало, бо тієї жінки, що являлася йому вві сні, вже не було. Вона стала не більш досяжною, ніж мрець.

Кілька днів тому вдарив сильний нічний приморозок, і останні барви вогнистої осені догоряли на прибитому холодом листі.

Баррі знаходить годяще місце в Ремблі^[8], роззувається, знімає шкарпетки та притуляється спиною до похиленого дерева, що росте тут наче навмисно для цього. Виймає телефон і намагається читати біографію, яку мусолить майже рік, але не може зосередитись.

Спогад про Енн Восс Пітерс не дає йому спокою. Про те, як вона падала, мовчазна і пряма.

Падіння тривало п’ять секунд, і Баррі не відводив погляду, аж поки жінка впала на припаркований край дороги «Лінкольн».

У миті, коли він не прокручує в думках їхню уявну бесіду, Баррі намагається придушити страх, що наростає. Прислухається до власних спогадів. Оцінює, наскільки вони справжні. Зважує…

«Як я дізнаюся, якщо котрийсь із них змінився? Як це буде?»

Навколо Баррі в сонячному сяйві опадає з дерев червоне та жовтогаряче листя і стелиться суцільним килимом, помережаним світлотінями. Зі свого прихистку в посадці він стежить за людьми, що гуляють стежками та біля озера. Здебільшого це пари чи компанії, однак трапляються й самітники, як він.

На телефоні вискакує повідомлення від його подруги Ґвендоліни Арчер, яка командує загоном «Геркулес» — антитерористичним спецпідрозділом нью-йоркської служби швидкого реагування.

«Згадала про тебе. Ти як?»

Баррі строчить у відповідь:

«У нормі. Щойно бачив Джулію».

«І як?»

«Порядок. Які плани?»

«Каталась на велосипеді. Зараз „В Айзека“.

Складеш компанію?»

«Ага. Уже лечу».

До бару сорок хвилин ходу, це недалеко від помешкання Гвен у Пекельній кухні^[9].

Єдина перевага забігайлівки — її сорокап’ятирічна історія, їжакуваті бармени розливають поганеньке пиво тутешнього виробництва, а віскі таке, яке спокійно знайдеш у магазині по тридцятці за пляшку. В туалетах, куди гидко зайти, ще досі стоять автомати з презервативами. Музичний автомат, якщо кинеш монетку, грає виключно рок сімдесятих і вісімдесятих. Іншої музики тут не почуєш.

Гвен сидить у дальньому кутку, у велошортах і вицвілій футболці з логотипом Бруклінського марафону. Коли Баррі заходить, вона зависає на сайті знайомств — видаляє потенційних залицяльників.

— Я думав, ти вже зав’язала, — каже Баррі.

— Було таке, але психоаналітик мені всі вуха прогудів, щоб я знову запала на якогось чоловіка.

Вона сповзає зі стільця й обіймає Баррі. Слабенький запах поту від велосипедної їзди перемішався з ледь відчутними ароматами гелю для душу й дезодоранту, утворивши щось на кшталт запаху солоної карамелі.

— Дякую, що не забуваєш, — каже Баррі.

— Сьогодні тобі краще не лишатися самому.

Їй тридцять з гаком — вона молодша за Баррі на п’ятнадцять років. Шість футів і чотири дюйми — з усіх жінок, яких він знає, Гвен найвища. Коротко підстрижене світле волосся, скандинавський тип обличчя, не сказати, що красуня, але вигляд величний. Часто буває сувора, і це не вдаване. Якось Баррі сказав, що в неї обличчя королеви, яка відійшла від правління.

Вони зустрілись кілька років тому, коли їм довелося їхати на пограбування банку із захопленням заручників. А вже на Різдво, куди Баррі та Ґвен прийшли разом, йому судилося пережити один з найганебніших епізодів у житті.

Їхній відділок, як й усі порядні копи Нью-Йорка, замутив різдвяну вечірку, і вони з Ґвен трохи перебрали.

Коротко кажучи, Баррі раптом прокинувся о третій ночі в неї вдома.

Перед очима все пливло. Навряд чи варто було Баррі намагатися піти, як слід не отямившись. Його знудило на підлогу коло ліжка Ґвен, а коли він спробував прибрати за собою, дівчина прокинулася і закричала: «Я приберу твоє блювотиння вранці, йди вже!» Було щось між ними чи ні, він не міг пригадати, і щиро сподівався, що в пам’яті Ґвен такий самий провал.

Ані він, ані вона жодного разу не згадували про цей випадок.

Бармен приносить Ґвен чергову порцію бурбону і приймає замовлення в Баррі. Якийсь час вони п’ють, теревенять. Коли напруження Баррі трохи спадає, Ґвен питає:

— Кажуть, у п’ятницю ти був на самогубстві через СХП?

— Так.

Він розповідає їй усе, як було.

— Скажи чесно, сильно стреманувся?

— Вчора весь інтернет облазив, тепер я дока в СХП.

— І що?

— Вісім місяців тому на північному сході центрами з контролю над захворюваннями виявлено шістдесят чотири схожих випадки. Всі хворі скаржилися на спогади, що зовсім не ліпилися до дійсності. Причому це були не епізодичні спогади, а цілі реальні альтернативні історії, що охоплювали чималі життєві періоди аж до моменту звернення. Зазвичай ідеться про місяці, роки. У кількох випадках ішлося про десятиліття.

— А реальні життя забувалися?

— Ні, просто в якийсь момент у людини з’являється дві лінії спогадів. Одна — справжня, друга — хибна. В окремих випадках у хворих виникало відчуття, що й спогади їхні, і свідомість перетікали з одного життя в інше. Часом траплялося таке собі «осяяння», коли раптом виникали хибні спогади про життя, яким вони ніколи не жили.

— І чим це можна пояснити?

— А ніхто не знає. У постраждалих не виявлено жодних фізіологічних чи неврологічних патологій. Хибні спогади — це єдиний симптом. Ага, і близько десяти відсотків з тих, у кого виникає цей синдром, вкорочують собі віку.

— О Господи!

— Відсоток може бути й більший. Суттєво. Це дані тільки щодо відомих випадків.

— Цього року в усіх п’яти районах міста зросла кількість самогубств.

Баррі ловить погляд бармена, знаком показує повторити.

— Воно заразне? — запитує Ґвен.

— Точної відповіді я не знайшов. Збудників як таких не виявлено, тому, найпевніше, воно не передається ані через кров, ані повітряно-крапельним. Але! Стаття в «Медичному віснику Нової Англії» стверджує, нібито синдром поширюється через соціальні мережі хворого.

— Типу фейсбуку? Цікаво як…

— Ні-ні, я в тому сенсі, що, коли в людини СХП, то можуть заражатися її знайомі. В її батьків будуть ті самі хибні спогади, але помітно слабші. В її братів, сестер, близьких друзів. Розказують, один чувак прокинувся, а в голові в нього спогади із зовсім іншого життя. Що він одружений з іншою жінкою. І живе зовсім в іншому домі, має інших дітей, ходить на іншу роботу. На основі тих спогадів склали перелік гостей, що були в нього на весіллі, якого насправді не було. Знайшли тринадцятьох зі списку, і кожен мав спогади про весілля, якого не було. Чула коли-небудь про ефект Мандели?

— Не знаю. Може, й чула.

Бармен наливає нові порції. Баррі вихиляє свою чарку із віскі, запиває пивом. За вікном сутеніє.

Він пояснює:

— Тисячі людей переконані, що Нельсон Мандела помер у в’язниці ще у вісімдесяті, хоча насправді він дожив до дві тисячі тринадцятого.

— Про це я чула. Це зовсім так само, як ведмеді Беренштейни.

— Не знаю про таких.

— Ти застарий для цього.

— Та йди ти…

— Були такі дитячі книжечки, ну й багато хто запам’ятав «ведмеді Беренштайни» — через «а», хоча насправді слід писати «Беренштейни» — через «е».

— Дивно.

— Не дивно — страшно, бо й для мене вони Беренштайни.

Ґвен випиває чарку.

— Ага, і ще — ніхто, правда, не впевнений, що це якось пов’язане із СХП, — дедалі частішають гострі випадки дежавю.

— А це як?

— У людини виникає сильне, аж до нервового виснаження, відчуття, що в її житті вже відбувався той чи інший епізод, який відбувається зараз.

— У мене часом так буває.

— І в мене теж, — говорить Ґвен. — Стривай. Твоя стрибуха казала, що перша дружина її чоловіка теж скинулася з По-білдингу?

— Так, а що?

— Не знаю. Просто якесь воно все… нереальне.

Баррі пильно дивиться на подругу. У закладі тим часом стає людно й гамірно.

— До чого ти хилиш?

— Може, не було в неї жодного СХП. Може, цій сучці просто бракувало клепки. А ти дарма так сильно гризешся.

* * *

За три години Баррі, п’яний як чіп, уже в іншому місці. Бар — справжня мрія пивомана, стіни обшиті деревом, з оленячими та бізонячими головами, з мільйоном краників над підсвіченими полицями.

Ґвен намагається провести Баррі на вечерю, але власниця, побачивши, що він ледве стоїть на ногах, дає їм відкоша. Коли вони знову опиняються надворі, місто перед Баррі ходить ходором, і він напружує всі сили, щоб будівлі перед ним не крутилися. Ґвен тримає його за праву руку, і вони кудись ідуть.

Раптом Баррі розуміє, що вони стоять на розі вулиці Казна-якої та розмовляють із поліціянтом.

Ґвен показує патрульному свій поліційний значок і пояснює, що вона веде Баррі додому, а таксі не бере, бо його може знудити.

Потім вони плентаються далі, через освітлений футуристичним сяйвом нічний Таймс-сквер, і все крутиться, як на дешевому карнавалі. Краєм ока Баррі фіксує час: 23:22. Йому стає дивно, в яку чорну діру провалилися останні шість годин.

— Я нех… чудодому, — бормоче він у порожнечу.

Наступний кадр: Баррі витріщається на електронний годинник: 4:15. Відчуття таке, ніби хтось уві сні пробив йому череп. Язик сухий, немов старий шкіряний пасок. Квартира не його. Він розвалився на дивані у вітальні Ґвен.

Баррі пригадує вчорашній день і намагається зібрати вечір в одне ціле. Однак замість спогадів — лише черепки. Він пам’ятає Джулію і парк. Першу годину в першому барі в компанії Ґвен. А все, що потім — оповите мороком і присмачене смутком.

Гупання серця відлунює у вухах. Думки скачуть наввипередки.

Ота самотня пора серед ночі, яку він надто добре знає. Місто спить, а ти — ні, і всі печалі твого життя вирують у свідомості з нестерпною силою.

Думки про батька, що помер молодим, і одвічне питання: «Чи знав він, що я його люблю?»

І Меґан. Завжди Меґан.

Коли дочка була маленькою, вона вірила, що в старомодній скрині біля її ліжка живе чудовисько. Вдень вона в це не вірила, та, як сонце сідало за обрій і Баррі підтикав їй ковдру перед сном, Меґан постійно кликала його. І Баррі поспішав до неї, ставав навколішки біля ліжка та нагадував їй, що вночі все здається страшнішим.

Але ж це просто ілюзія. Звичайний трюк, що викидає з нами темрява.

І як дивно було йому тепер, коли минуло двадцять з лишком років і життя його помітно відхилилося від наміченого курсу, прокинутись на дивані у квартирі подруги та намагатися перебороти свої страхи за допомогою тієї самої логіки, якою послуговувався, заспокоюючи Меґан.

Вранці все стане кращим.

З’явиться світло — і повернеться надія.

Відчай — це просто ілюзія, трюк, що викидає з нами темрява.

І Баррі, заплющивши очі, втішається спогадом про їхню поїздку на озеро Сльоза Хмар. Про той ідеальний момент.

У якому світилися зорі.

Якби його воля, залишився б там назавжди.

Гелена
1 листопада 2007 року

День 1

Гелена бачить, як меншає узбережжя Північної Каліфорнії, і всередині все стискається. Вона сидить у кріслі за пілотом і під шум пропелерів дивиться на океанську течію під собою, за п’ятсот футів від полозків вертольота.

Погода на морі не найкраща. Небо затягнули низькі хмари, сіра вода взялася білими баранцями. І що далі вони від землі, то похмурішим стає світ.

Крізь покрапане дощем лобове скло Гелена бачить, як за милю-другу вдалині з’являється якась надводна споруда.

— Це воно? — кричить вона у мікрофон.

— Так, мем.

Гелена нахиляється вперед, туго натягуючи паски безпеки, і з напруженою цікавістю спостерігає, як вертоліт поступово скидає швидкість, опускається до металевого колоса — махини зі сталі й бетону, що спирається на три опори серед моря, схожа на велетенську триногу. Пілот відхиляє важіль від себе, вертоліт повертає ліворуч і повільно облітає вежу. Головна платформа зноситься над морем на висоту двадцяти поверхів. З боків ще нависають декілька підіймальних кранів — нагадування про ті дні, коли тут видобували нафту й газ. Інше видобувне обладнання зняли або переробили. На головній платформі влаштовано повноцінний баскетбольний майданчик. Басейн. Теплиця. По периметру — щось схоже на бігову доріжку.

Вони сідають на вертолітний майданчик. Лопаті вертольота сповільнюють оберти, і Гелена крізь своє вікно бачить, що до них біжить чоловік у жовтій шкіряній куртці. Поки він відчиняє дверцята кабіни, вона незграбно намагається відстібнути паски безпеки. Нарешті це їй вдається.

Чоловік допомагає Гелені вийти з вертольота: спершу на полозок, а тоді — на майданчик. Веде її до сходів, що спускаються на головну платформу. Вітер люто рве її худі та футболку. Коли Гелена досягає східців, шум вертольота стихає. Натомість залишається розверста тиша відкритого океану.

Вони сходять з останньої сходинки на розлогу бетонну поверхню. А от і він, іде до них через платформу.

У неї тьохкає серце.

Недоглянута борода та скуйовджена вітром темна чуприна. Сині джинси, вицвілий светр. Жодних сумнівів, це Маркус Слейд — винахідник, філантроп, бізнес-магнат, засновник такої кількості високотехнологічних передових компаній у різних царинах, як-от хмарні розрахунки, перевезення, освоєння космосу та штучний інтелект, що всіх і не згадати. Один із найбільших і найвпливовіших багатіїв світу. Який свого часу навіть не закінчив школу. І якому тепер лише тридцять чотири роки.

Він усміхається їй, каже:

— Попрацюймо!

Його завзяття заспокоює Геленині нерви. Вони йдуть назустріч одне одному, а вона не знає, що робити далі. Потиснути руку? Чи ввічливо обійняти? Він вирішує це за неї: легко обіймає Гелену.

— Ласкаво просимо на станцію «Фокс».

— «Фокс»?

— Ну, як про Ґая Фокса: «Пам’ятайте-но лишень листопада п’ятий день»^[10].

— А… Точно. «Пам’ятайте-но лишень…» Тому що пам’ять?

— Тому що змінювати реальність — моя фішка. Замерзли, певно, ходімо всередину.

І Слейд веде її до п’ятиповерхової надбудови на протилежному кінці платформи.

— Не зовсім те, на що я сподівалася, — зізнається Гелена.

— Я придбав цю платформу кілька років тому в «Ексон мобіл», коли тут вичерпалися поклади нафти. Спершу хотів облаштувати тут своє нове житло.

— Така собі цитадель самітника?

— Саме так! А потім зрозумів, що тут можна і жити, і влаштувати ідеальний дослідницький центр.

— А чому ідеальний?

— На це є мільйон причин, але найголовніші — ізоляція та безпека. Я працюю в певних галузях, де процвітає промисловий шпіонаж, а це — найкраще місце, щоб усе тримати під контролем, правильно?

Вони проходять повз басейн, накритий у холодну пору року. Листопадовий вітер люто рве брезент.

— По-перше, я вам дякую, — каже Гелена. — По-друге, чому саме я?

— Тому, що у вашій голові існує технологія, здатна змінити людство.

— І як же?

— Чи маємо ми щось цінніше за спогади? — питає Слейд. — Вони формують нас і нашу особистість.

— А ще ринок ліків від хвороби Альцгеймера в наступному десятилітті сягне п’ятнадцяти мільярдів доларів. — Маркус тільки всміхається. А Гелена додає: — Щоб ви знали, моя мета номер один — допомогти людям. Я хочу знайти спосіб зберігати спогади для зношеного мозку, який більше не може їх утримувати. Таку собі часову капсулу для найважливіших знань.

— Я почув вас. А тепер назвіть мені бодай одну причину, чому це починання не може бути одночасно благодійництвом і чимось комерційним.

Вони минають вхід до величезної теплиці. По стінах усередині стікає конденсат.

— Скільки звідси до берега? — цікавиться Гелена і дивиться в море, звідки суне щільна хмара.

— Сто сімдесят три милі. Як ваші рідні та друзі сприйняли новину, що ви щезаєте невідь-куди, щоб зайнятися супер-секретним дослідженням?

Гелена знічується, не знаючи, як відповісти.

Останнім часом її життя минало під флуоресцентними лабораторними лампами й крутилося довкола обробки отриманих даних.

Їй ще ніколи не вдавалося вийти за межі непереборного тяжіння власної роботи, якою вона займалася заради мами, а якщо бути до кінця відвертою, то й задля себе теж. Тільки в роботі Гелена почувалася справді живою, і в неї вже не раз виникало запитання: чи не означає це все, що в ній щось зламалося?

— Я багато працюю, — відповідає вона, — сказала шести людям, а більше нема кому. Тато заплакав, але він постійно плаче. Ніхто особливо не здивувався. О Господи, скільки пафосу, правда?

— Я думаю, — каже Слейд, подивившись на неї, — здорова рівновага — це для тих, хто не знайшов свого призначення.

Гелена обмірковує почуте. У старших класах і в коледжі їй раз у раз товкмачили, що слід шукати своє справжнє покликання — те, що примушує підводитися з ліжка й дихати. Та як вона пам’ятала, мало кому вдавалося знайти такий raison d’être^[11].

Шкільні вчителі та викладачі в коледжі, всі як один, замовчували інший бік проблеми. Що обрана справа поглинає до останку. Рве стосунки та руйнує щасливе життя. І все одно Гелена не погодилася б проміняти її на щось інше. Вона не зможе бути іншою.

Вони наближаються до входу в надбудову.

— Секундочку, — каже Слейд. — Дивіться. — І вказує на стіну туману, що повзе до них платформою.

Повітря стає тихим і холодним.

Гелена не бачить навіть вертолітного майданчика. Вони в самісінькому серці хмари.

Слейд переводить погляд на Гелену.

— То як, змінюймо світ разом?

— Для цього я тут.

— От і добре. А тепер подивимося, що я для вас приготував.

Баррі
5 листопада 2018 року

ПОЛІЦІЙНЕ УПРАВЛІННЯ НЬЮ-ЙОРКА

24-Й ОКРУГ, ЗХ. 100 ВУЛ., 151

НЬЮ-ЙОРК, 10 025

* ШЕФ ПОЛІЦІЇ ДЖОН ПУЛ

* ТЕЛЕФОН (212) 555-1811

[X] ПОПЕРЕДНІЙ ПОЛІЦІЙНИЙ ЗВІТ [] ДОДАТКОВИЙ ЗВІТ

PH 01457 C

ДАТА 03.11.2007

ЧАС 21:30

ДЕНЬ ПТ

МІСЦЕ 2000 ЗХ. 102 ВУЛ., 41-Й ПОВ.

ФОРМА ЗВІТУ

ОПИС ПОДІЇ ПОЛІЦІЯНТОМ

Я, ПАТРУЛЬНИЙ ОФІЦЕР РІВЕЛЛІ, ПЕРЕБУВАЮЧИ НА СЛУЖБІ, ПРИБУВ НА ВИКЛИК 10–56 А ДО ПО-БІЛДИНГУ, А САМЕ НА ТЕРАСУ, ДЕ РОЗТАШОВАНІ ОФІСИ ТОВ «ГАЛТКВІСТ». ТАМ Я ПОБАЧИВ ЖІНКУ, ЩО СТОЯЛА НА КАРНИЗІ. Я ВІДРЕКОМЕНДУВАВСЯ ОФІЦЕРОМ ПОЛІЦІЇ ТА ПОПРОСИВ її ЗАЛИШИТИ КАРНИЗ. ЖІНКА ВІДМОВИЛАСЬ І ПОПЕРЕДИЛА, ЩО СТРИБНЕ, ЯКЩО Я СПРОБУЮ НАБЛИЗИТИСЬ. НА ЗАПИТАННЯ, ЯК її ЗВАТИ, ВОНА НАЗВАЛАСЯ ФРЕННІ БЕРМАН [Б. Ж. Д. НАР. 12.06.63, М. П. СХ. ПО ВУЛ., 509].

ВИДИМІ ОЗНАКИ НАРКОТИЧНОЇ ЧИ АЛКОГОЛЬНОЇ ІНТОКСИКАЦІЇ БУЛИ ВІДСУТНІ.

Я ЗАПРОПОНУВАВ ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ДО КОГОСЬ ІЗ ЇЇ ЗНАЙОМИХ. ЖІНКА ВІДМОВИЛАСЯ. НА МОЄ ЗАПИТАННЯ, ЧОМУ ВОНА ХОЧЕ НАКЛАСТИ НА СЕБЕ РУКИ, ЖІНКА ВІДПОВІЛА, ЩО НІЩО НЕ ПРИНОСИТЬ ЇЙ ЩАСТЯ, А ЧОЛОВІКУ ТА СІМ’Ї БЕЗ НЕЇ БУДЕ КРАЩЕ. Я ЗАПЕВНИВ її, ЩО ВОНА ПОМИЛЯЄТЬСЯ.

ВІД ЦЬОГО МОМЕНТУ ВОНА ПЕРЕСТАЛА РЕАГУВАТИ НА МОЇ ЗАПИТАННЯ І, СХОЖЕ, СТАЛА ВНУТРІШНЬО ГОТУВАТИСЯ ДО СТРИБКА.

Я ВЖЕ ЗБИРАВСЯ ВТРУТИТИСЯ І ЗАСТОСУВАТИ СИЛУ, ЩОБ ВІДТЯГНУТИ ЇЇ З КАРНИЗА.

АЖ РАПТОМ ПАТРУЛЬНИЙ ОФІЦЕР ДЕКАРЛО СПОВІСТИВ МЕНЕ ПО РАЦІЇ, ЩО СЮДИ НА ЛІФТІ ПІДІЙМАЄТЬСЯ ЧОЛОВІК МІСИС БЕРМАН [ДЖО БЕРМАН, Б. Ч., Д. НАР. 03.12.61, СХ. 110 ВУЛ., 509].

Я СПОВІСТИВ ПРО ЦЕ МІСИС БЕРМАН.

МІСТЕР БЕРМАН, ПРИБУВШИ НА ПОВЕРХ, УМОВИВ ДРУЖИНУ ЗІЙТИ З КАРНИЗА НА ТЕРАСУ.

У МОЄМУ СУПРОВОДІ ВОНИ ВИЙШЛИ НАДВІР, І МІСИС БЕРМАН У КАРЕТІ ШВИДКОЇ ДОПОМОГИ БУЛА ВІДПРАВЛЕНА В ЛІКАРНЮ ДЛЯ ОБСТЕЖЕННЯ.

АВТОР ЗВІТУ: ПАТРУЛЬНИЙ ОФІЦЕР РІВЕЛЛІ

НАЧАЛЬНИК: СЕРЖАНТ ДОУС

Усамітнившись у своїй офісній кабінці, хворий через сильне похмілля Баррі втретє перечитує цей документ. Йому вже мозок плавиться, бо все написане — це повна протилежність тому, що казала Енн Восс Пітерс.

Про те, що сталося між її чоловіком і його першою дружиною. Жінка була переконана, що Френні стрибнула з хмарочоса.

Баррі відкладає звіт, вмикає монітор і входить у базу відділу транспортних засобів штату Нью-Йорк. Біль пульсує в голові десь за очима.

Запит на Джо та Френні Берман видає йому останню відому адресу: Монток^[12], Пайнвуд-лейн, буд. 6.

Чому він так зациклився на цьому? Марудився б зі своїми паперами і справами, якими завалений його стіл, і дідько з ними, СХП та Енн Восс Пітерс.

Склад злочину відсутній, нема причини марнувати час на те, чого немає. А що ми маємо? Так… незначні розбіжності.

Та якщо чесно, Баррі вже згоряє від цікавості.

Двадцять три роки він служить детективом, бо любить розв’язувати головоломки, а цей ребус, цей суперечливий набір подій ніби дражниться: ти, Баррі, мусиш виправити всі ці розбіжності.

Якщо поїхати на інший край Лонг-Айленду на службовій машині у справах зовсім не службових, легко нарватися на догану. Та й голова після вчорашнього гуде…

Тож Баррі відкриває сайт MTA^[13] і вивчає розклад руху потягів.

Так, менш ніж за годину з Пенсільванського вокзалу відходить потяг на Монток.

Гелена
18 січня 2008 року — 29 жовтня 2008 року

День 79

Жити на списаній платформі Слейда — це як відпочивати на п’ятизірковому курорті, отримуючи за це гроші, та ще й працювати там.

Щоранку Гелена прокидається на верхньому рівні надбудови, де квартирує вся команда. Їй надали просторе кутове помешкання з вікнами з водовідштовхувального скла від підлоги до стелі. Таке скло розпорошує краплі води, і навіть у найбільшу негоду ніщо не заважає Гелені бачити безкрає море. Прибиральники раз на тиждень прибирають її номер і забирають речі до пральні. Більшість тутешніх страв готує кухар із мішленівською зіркою, нерідко — зі свіжоспійманої риби та фруктів-овочів з їхньої теплиці.

За наполяганням Маркуса, п’ять днів на тиждень Гелена займається спортом — для підтримки розумових і душевних сил. У негоду вона відвідує тренажерний зал на першому рівні, а в погожі дні — які взимку бувають рідко — бігає доріжкою, що оперізує платформу. Ці пробіжки подобаються їй найбільше — вона неначе нарізає кола на вершині світу.

Її дослідницька лабораторія займає десять тисяч квадратних футів — увесь третій поверх надбудови на станції «Фокс», і за останні десять тижнів Гелена досягла більшого, аніж за все своє п’ятирічне перебування у Стенфорді. Вона отримує все, чого потребує. І ні тобі рахунків до сплати, ні стосунків, які треба підтримувати. Займаєшся своїм дослідженням, з головою поринувши в роботу, і геть ні на що не відволікаєшся.

Дотепер вона просто маніпулювала мишачими спогадами, впливаючи на конкретні групи клітин, які після генетичної модифікації ставали світлочутливими. Скупчення мітили, асоціювали зі збереженим спогадом, — скажімо, про удар електрострумом, — і тоді Гелена змушувала мишу знову пережити цей страх, коли спеціальний оптогенетичний лазер посилав через оптичне волокно, імплантоване в мишачий череп, світловий імпульс.

Її теперішня робота на платформі — зовсім інша.

Гелена керує групою, що займається головною проблемою (яка є також її спеціалізацією): розмічення і каталогізація нейронних груп, пов’язаних з конкретним спогадом, та створення на базі цих даних цифрової моделі мозку, яка дозволить відстежувати й розмінувати спогади.

У принципі, ця робота нічим не відрізняється від того, що їй доводилося робити з мозком миші, але вона на порядок складніша.

Технології, над якими працюють три інші команди, багатообіцяльні, хоча й далекі від прориву — авжеж, передові та все таке, але за наявності необхідних спеців і бездонних можливостей Маркуса з цим не повинно виникнути жодних труднощів.

Загалом під її керівництвом працюють двадцять осіб, розбитих на чотири групи. Сама Гелена очолює групу картографії. Група візуалізації отримала завдання розробити спосіб відображення нейронної активності без введення лазера під черепні кістки та в мозок людини. Вирішили конструювати прилад з використанням принципу магнітоенцефалографії — або скорочено МЕГ. Комплекс СКІП (суперпровідний квантовий інтерферентний пристрій) мав фіксувати нескінченно слабкі магнітні коливання, породжені нейронними імпульсами, і точно визначати, де саме міститься той чи інший нейрон. І навіть назву для цього пристрою вже придумали: МЕГ-мікроскоп.

Група реактивації працює над створенням спеціального шолома-апарата, який, по суті, буде величезною мережею електромагнітних стимуляторів. Апарат утворюватиме тривимірну оболонку і з надвисокою точністю діятиме на сотні мільйонів нейронів, реактивуючи забуті спогади.

І врешті, група забезпечення створює крісло для випробувань на людях.

То був гарний день. Може, навіть чудовий.

Гелена зустрілася зі Слейдом, Чжи Уном і керівниками груп та пересвідчилася, що всі працюють із випереджанням графіку.

Четверта година дня, кінець січня — один із тих скороминущих днів зими, наповнених теплом і синню. Сонце пірнає в океан, забарвлюючи хмари й море в ще не бачені Геленою відтінки сірого й рожевого.

Вона сидить на краю платформи обличчям на захід, звісивши над водою ноги.

А за двісті футів нижче набухають хвилі, б’ються об масивні ноги цієї морської фортеці.

Гелені не віриться, що вона тут.

Їй не віриться, що це — її життя.

День 225

МЕГ-мікроскоп майже закінчено, апарат реактивації розроблено настільки, наскільки можливо, і всі чекають розв’язання проблеми картографії, щоб перейти до наступного етапу — каталогізації.

Гелену дратує затримка. За вечерею зі Слейдом у його розкішних апартаментах вона заявляє йому навпростець: у групи нічого не клеїться, бо завдання неможливо розв’язати «в лоб». Мозок миші — це одне, мозок людини набагато складніший, і їхніх технічних можливостей замало для моделювання людської пам’яті.

Якщо не оптимізувати алгоритм обчислень, то їм просто не вистачить потужності комп’ютерів, щоб провести необхідні розрахунки.

— Вам доводилося чути про «Ді-Вейв»^[14]? — запитує Слейд, коли Гелена пригублює біле бургундське. Смачнішого вина вона ще не пила.

— На жаль, ще ні.

— Це компанія з Британської Колумбії. Рік тому вони випустили прототип квантового процесора. Його використання дуже обмежене, але він ідеальний для обробки колосального масиву даних у ситуаціях, як-от наша.

— І скільки коштує такий процесор?

— Недешево, але мені цікава їхня технологія, і я ще влітку замовив кілька вдосконалених прототипів для майбутніх проектів.

Слейд усміхається, і через те, як він її вивчає, сидячи навпроти, в Гелени виникає дискомфортне відчуття, що він знає про неї більше, ніж їй хотілося б йому відкрити. Її минуле. Її психологію. Її мотиви.

А втім, чи варто звинувачувати Слейда в намаганні зазирнути трохи глибше?

Він вкладає в її розум час і мільйони.

У вікні за Слейдом Гелена бачить одиноку цятку світла, до якої милі та милі морського безмежжя, і знов, хоч уже не так, як уперше, відчуває, які вони тут самотні.

День 270

Літо з довгими сонячними днями у розпалі. Робота завмерла — всі чекають, коли доставлять два квантових процесори.

Гелена дуже сумує за батьками, їхні щотижневі розмови перетворилися на сенс її тутешнього буття.

Відстань дивно вплинула на спілкування з батьком. Він здається ближчим, ніжу ті літа, коли вона була школяркою. Найменші подробиці їхнього побуту в Колорадо раптом стають дуже важливими. Вона тішиться тими дрібничками, і що вони нудніші, то їй приємніше.

Їхні вилазки в передгір’я на вихідні. Розповіді, скільки снігу ще в горах. Концерт, який вони слухали в Ред-Рокс^[15]. Мамин похід до невролога в Денвері та його результат. Фільми, які вони дивилися. Прочитані книжки. Сусідські плітки.

Усі новини вона отримує від батька.

Часом і в мами бувають просвітлення, і тоді вони розмовляють, як колись.

Частіше ж вона просто підтримує їхню розмову, не без зусиль.

Гелену не відпускає ірраціональна нудьга за тим, що залишилося в Колорадо. За видом з батьківської тераси на рівнину, що тягнеться аж до Флетайронсу^[16], з якого розпочинаються Скелясті гори. За зеленню, бо побачити листя на платформі можна лише у невеличкому садку в теплиці. А найбільше — за мамою. До болю хочеться побути з нею в цю найстрашнішу пору її життя.

Та найбільше Гелену гнітить неможливість поділитися успіхами, яких вони досягли в проектуванні крісла. На всьому — залізна печатка мовчання, накладена угодою про нерозголошення. Гелена підозрює, що Слейд прослуховує всі її розмови. Коли вона його про це запитала, він, звісно, все заперечив, однак підозра залишилася.

Через секретність платформу заборонено відвідувати стороннім особам, а членам команди до закінчення контракту заборонені поїздки на берег, за винятком тих випадків, коли цього потребують сімейні обставини чи виникає необхідність у медичному втручанні.

Щоб тісніше згуртувати команду, щосереди стали влаштовувати вечірки. Серйозний виклик для Гелени, затятої інтровертки, яка до останнього часу вела життя науковиці-відлюдниці. Народ грає на платформі в пейнтбол, волейбол і баскетбол. Біля басейну димить гриль і ваблять розмаїті крани з привезеним пивом. Хтось галасливо тусується під музику, хтось напивається. Часом вони навіть танцюють. Корти й зону барбекю загороджено високими скляними панелями від вітру, який майже ніколи тут не вщухає. Та навіть за панелями часто доводиться кричати, щоб тебе почули.

У негоду всі збираються в загальному приміщенні коло їдальні та грають у настільні ігри або в хованки в надбудові.

Як бос над усіма, крім Слейда, Гелена дуже неохоче йде на зближення з командою. Однак вона у водяній пустелі, якій нема кінця-краю, на висоті двадцяти поверхів над океаном. І розуміє, що відмова від дружби та зближення — пряма дорога до психозу через самотність.

Під час гри в хованки вона перепихнулася в шафі для білизни на горішньому поверсі із Сєрґєєм — геніальним інженером-електриком і просто красенем, який завжди розбиває її в ракетбол. Коли шукачі пробігали повз їхню схованку, вони опинилися надто близько в темряві, і раптом вона поцілувала його, тоді потягнула до себе, а він стягнув з неї шорти і притиснув до стіни.

Маркус знайшов Сергея в Москві. З усієї команди той, мабуть, справжній науковець-теоретик і вже точно найкваліфікованіший фахівець.

Але не на нього запала Гелена. А на Раджеша, інженера-програмувальника, якого Слейд найняв недавно, до прибуття процесорів з «Ді-Вейв». Його очі світяться теплотою і чесністю, і це їй імпонує. Він лагідний і напрочуд розумний. А вчора за сніданком запропонував створити книжковий клуб.

День 302

На величезному контейнеровозі прибувають квантові процесори.

Здається, що настав різдвяний ранок — усі, хто на палубі, з побожним жахом дивляться, як кран на буровій на двісті футів підіймає суперкомп’ютер вартістю тридцять мільйонів доларів і опускає на головну платформу.

День 312

Знову кипить робота з картографії, нові процесори запущено, і вони вже пишуть програмний код для фіксації спогадів і завантажування нейронних координат до пристрою реактивації.

Відчуття застою залишилося позаду. Справа зрушила з місця, почуття самотності в Гелени змінюється на радісне піднесення.

Вона не втомлюється дивуватися провидчому дару Слейда. Не тільки на макрорівні, коли він зумів передбачити масштаб її ідей, а, — що вражає ще більше, — у деталях, коли він точно зрозумів, яке обладнання їм знадобиться для обробки величезного масиву даних у процесі картографування людських спогадів.

Він навіть передбачив, що одного процесора буде замало. І купив два.

На щотижневій вечері зі Слейдом Гелена каже, що, коли робота й далі просуватиметься такими самими темпами, то вже за місяць вони зможуть взятися до першого досліду над людиною.

Його лице світлішає.

— Серйозно?

— Цілком. І кажу вам одразу: я буду першою людиною, яка це випробує на собі.

— Даруйте. Надто ризиковано.

— Чому ви так вирішили?

— На це є тисяча причин. Крім того, без вас усе піде шкереберть.

— Маркусе, я наполягаю.

— Послухайте, обговорімо це пізніше, а поки що відсвяткуймо.

І він іде до холодильника для вин, видобуває з нього «Шеваль Блан» 1947 року. Хвилину копирсається, витягаючи крихкий корок, спорожнює пляшку, переливаючи вино в кришталеву карафу.

— Цього вина залишилося у світі кілька пляшок, — заявляє він.

Щойно Гелена підносить келих до носа і вдихає солодкопряні пахощі старого винограду, її уявлення про те, яким може бути вино, безповоротно змінюється.

— За вас і за цю мить, — каже Слейд, легенько торкаючись її келиха своїм.

Смак у цього вина такий, який вона могла б побажати кожному вину — оцінки «гарний», «класний», «незрівнянний» на уявній шкалі залишаються далеко внизу.

Він надприродний!

Теплий, насичений, розмаїтий, фантастично свіжий.

Ледь притушковані червоні фрукти, квітки, шоколад і…

— Хотів дещо запитати, — каже Слейд, перебиваючи політ її думок.

Гелена дивиться на нього через стіл.

— Чому саме пам’ять? Ви ж явно зайнялися цим ще до материної хвороби.

Вона легенько збовтує вино в келиху, дивиться у високі, на два поверхи, вікна, бачить там відображення — їхні постаті за столом.

За вікном — море темряви.

— Бо пам’ять… це все. З погляду матеріалізму, пам’ять — це не що інше, як конкретна комбінація нейронів, які вмикаються одночасно, — симфонія нервової діяльності. Але насправді — це фільтр між нами й реальністю. Ви гадаєте, що дегустуєте вино і слухаєте слова, які я вимовляю зараз, але цього немає. Нейронні імпульси від ваших смакових рецепторів і вух передаються у ваш мозок, той обробляє та пересилає їх у короткотривалу пам’ять. Тож, коли ви дізнаєтеся, що щось переживаєте, — це вже історія. Вже спогад. — Гелена нахиляється вперед, клацає пальцями. — Ви не уявляєте, яку складну роботу виконує мозок, щоб просто проінтерпретувати цей елементарний подразник. Візуальна і слухова інформація надходить до очей і вух з різною швидкістю, тоді з різною швидкістю обробляється мозком. Мозок чекає, коли буде оброблений найповільніший з компонентів подразнення, тоді перерозподіляє вхідні сигнали на правильну послідовність, щоб ви могли їх пережити як одну подію — десь за пів секунди після того, як вона відбулася. Ми думаємо, що сприймаємо світ напрямки й одразу, але всі наші відчуття — зміщене в часі та ретельно скориговане відтворення подій.

І поки Слейд засвоює цю інформацію, Гелена з насолодою робить новий ковток вишуканого вина.

— А як же тоді спогади-осяяння? — запитує Слейд. — Суперяскраві спогади, насичені емоціями та напрочуд важливі з особистих причин?

— Так. Перед нами виникає ще одна ілюзія. Парадокс оманливого «зараз». Те, що ми називаємо «зараз», у реальності не вкладається в одну мить. Це відтинок недавнього часу — довільний відтинок. Зазвичай дві-три останні секунди. Але впорсніть у свою нервову систему дозу адреналіну, запустіть мигдалину в мозочку на всю її міць — і створите суперяскравий спогад, де час немовби сповільнюється чи зупиняється взагалі. Змінюючи спосіб, у який наш мозок обробляє подію, ми змінюємо і тривалість «зараз». Ми фактично змінюємо точку, в якій «зараз» стає минулим. Є ще один приклад того, що концепт «зараз» — лише ілюзія, яку викладає зі спогадів наш мозок.

Гелена відхиляється на спинку, сама збентежена своїм запалом. Вино нарешті вдарило їй в голову.

— Ось чому саме пам’ять, — говорить вона. — Ось чому нейробіологія. — Жінка постукує пальцем себе по скроні. — Якщо ви хочете збагнути світ, почніть із розуміння — але справжнього розуміння, — як ми все відчуваємо.

— Це ж очевидний факт, — киває Слейд, — що наш розум пізнає речі не прямо, а тільки опосередковано через ідеї про них.

Гелена здивовано сміється.

— Значить, ви читали Джона Локка.

— Що? — перепитує Слейд. — Невже ви гадаєте, що, позаяк я технар, то й книжок до рук не беру? Отже, за вашим зізнанням, нейробіологія потрібна вам для того, щоб проникнути через завісу сприйняття — побачити реальність такою, якою вона є насправді.

— Це в принципі неможливо. Можна як завгодно глибоко проникнути в таємниці сприйняття, проте нам ніколи не вдасться подолати все те, що нас обмежує.

Слейд лише всміхається.

День 364

Гелена прикладає пластикову перепустку до дверей, входить на третій поверх і яскраво освітленим коридором йде до головної апаратної. Нерви напружені, як у перші дні перебування на платформі, шлунок стискає так, що на сніданок вона змогла тільки випити кави та з’їсти кілька шматочків ананаса.

За ніч група забезпечення перенесла сюди з майстерні крісло, над яким вони стільки днів працювали. Гелена завмирає на порозі. Джон і Рейчел шворнями кріплять крісло до підлоги.

Гелена знала, що це буде емоційний момент, але, вперше побачивши крісло, вона переживає бурю почуттів.

Досі плодом її трудів були зображення нейронних скупчень, складні комп’ютерні програми та море невизначеності.

А от крісло — це вже артефакт. Його можна торкнутися.

Це стало матеріальним вираженням мети, до якої вона рухалася довгі десять років, жорстко мотивована материною недугою.

— Ну як вам? — питає Рейчел. — Слейд попросив нас змінити конструкцію, щоб здивувати вас.

Гелена страшно розлютилася б на Слейда за це одноосібне втручання в задум, якби кінцевий витвір не вийшов таким бездоганним. Вона ошелешена. В її уяві крісло завжди було чимось простим, допоміжним, звичайним засобом для досягнення мети. А їй збудували щось вигадливо-елегантне, схоже на крісло Імса^[17], тільки суцільне.

Обидва інженери дивляться на неї, уважно стежать за її реакцією: чи оцінить вона їхні зусилля?

— Ви перевершили самих себе, — каже Гелена.

До обіду крісло змонтовано цілком. МЕГ-мікроскоп, так підігнаний до підголівника, що не побачиш жодного стику, нагадує навислий шолом. Жмуток кабелів, які відходять від нього, проходить спинкою до отвору в підлозі, тож, коли дивитися збоку, видно тільки плавні, бездоганні лінії самого пристрою.

Гелена виграла двобій зі Слейдом і стане першою людиною, що сяде в крісло. Вона погрожувала, що в іншому разі не скаже, скільки синапсів потрібно для нормальної реактивації спогаду. Слейд, звичайно, пручався, переконував, що її розум і пам’ять надто цінні, щоб ризикувати ними, але перемогти Гелену не зміг би ні він, ні хтось інший.

І от о 13:07 вона сідає на м’яку шкіру та відкидається назад. Ленора, техспеціалістка з команди візуалізації, обережно опускає мікроскоп. Підкладки щільно облягають голову Гелени. Ленора застібає ремінець в неї на підборідді. Слейд із кутка кімнати стежить і фіксує все на камеру. Він усміхається, мов щасливий татусь, який увічнює на плівці народження первістка.

— Усе нормально? — питає Ленора.

— Так.

— Тоді я вас фіксую.

Вона відчиняє два відділення з боків підголівника, витягує кілька телескопічних титанових стрижнів і прикручує до зовнішньої оболонки мікроскопа для стабілізації пози.

— Спробуйте ворухнути головою, — просить Ленора.

— Не можу.

— І які відчуття в цьому кріслі? — цікавиться Слейд.

— Ніби мене зараз знудить.

Гелена дивиться, як усі вервечкою виходять в апаратний зал, відділений прозорою стіною. За мить у динаміку в узголів’ї лунає голос Слейда:

— Мене чути?

— Так.

— Зараз пригасимо світло.

І незабаром вона бачить лише обличчя за прозорою стіною, підсвічені слабким синюватим сяйвом дюжини моніторів.

— Спробуйте розслабитися, — просить Слейд.

Гелена робить глибокий вдих носом і повільно видихає. Геометрично правильна мережа СКІД-детекторів починає тихенько гудіти над нею, і виникає відчуття, неначе шкіру голови масажують мільярди наномасажерів.

Скільки списів було зламано навколо того, які саме спогади потрібно картографувати в першу чергу! Прості? Складні? Свіжі? Давні? Щасливі? Трагічні?

Вчора Гелена дійшла висновку, що не варто було марнувати на це стільки часу.

Що таке взагалі «простий» спогад? Чи правомірно говорити про якусь простоту, коли йдеться про стан людини? От, скажімо, вранці, коли Гелена була на щоденній пробіжці, на платформу сів альбатрос. Проста флуктуація думки у свідомості Гелени, що через певний час буде відкинута в пустку забуття, де гинуть спомини.

Ще в цьому спогаді присутній запах моря. Біле пташине пір’я, що волого блищало на вранішньому сонці. Калатання її серця від напруженого бігу. Холодний піт, що стікав по чолу і їв очі. І думка, яка промайнула в ту мить: «Що альбатрос вважає своїм домом серед цієї нескінченної однаковості моря?»

Коли кожен спогад — це всесвіт, то про яку простоту ми говоримо?

Лунає голос Слейда:

— Гелено? Готові?

— Готова.

— Обрали спогад?

— Так.

— Тоді я рахую від п’яти до одного, і, коли почуєте сигнал… згадуйте.

Баррі
5 листопада 2018 року

Улітку в потязі Лонг-Айлендської залізниці на цьому маршруті були б тільки стоячі місця, бо теплої пори всі мангеттенці зриваються на Гемптони^[18]. Але зараз холодне листопадове надвечір’я, олив’яно-сірі хмари погрожують першим снігом, і Баррі — чи не єдиний пасажир на весь вагон.

Він дивиться крізь брудне скло, як згасають вогні Брукліну. Його повіки важчають.

Коли Баррі прокидається, за вікном уже ніч. Пітьма, цятки світла та його відображення — от і все, що він бачить. Монток — кінцева, уже майже восьма вечора, коли Баррі виходить з потяга. І потрапляє під холодний дощ — суцільну водяну завісу в ліхтарному світлі. Він тугіше затягує пояс пальта і підіймає комір. Від холоду з рота виривається пара. Баррі йде вздовж колій до будівлі станції, вже зачиненої на ніч, і сідає в таксі, яке викликав ще з потяга.

У центрі містечка майже все зачинено — не сезон. Баррі їздив сюди років двадцять тому, на вихідні: він, Джулія та Меґан. Улітку, та ще й у вікенд, у курортному Монтоку що на вулицях, що на пляжах яблуку ніде було впасти від відпочивальників.

Пайнвуд-лейн — окремішня піщана дорога, вся горбкувата й потріскана; коріння дерев, що ростуть на узбіччях, подекуди випинається. Через пів милі світло фар упирається в зачинені ворота. На мурованому стовпчику красується табличка з номером будинку: VI.

— Біля поштової скриньки спиніться, — просить Баррі таксиста.

Машина рухається трохи далі, вікно Баррі з гудінням опускається.

Висунувши руку, Баррі натискає кнопку виклику. Він знає, що господарі вдома. Перед виїздом з Нью-Йорка Баррі телефонував до них нібито від служби «ФедЕкс» із приводу несвоєчасного доставлення.

— Резиденція Берманів, — лунає в динаміку жіночий голос.

— Вас турбує детектив Саттон з поліційного управління Нью-Йорка. Скажіть, мем, ваш чоловік вдома?

— Щось сталося?

— Ні, все нормально. Просто я хотів би з ним поговорити.

Настає пауза, чути приглушені звуки розмови.

Потім у динаміку лунає чоловічий голос:

— Це Джо. В чому річ?

— Я хотів би переговорити з вами особисто. Сам на сам.

— Ми саме зібралися повечеряти.

— Вибачте, що завадив, але я щойно з нью-йоркського потяга.

Під’їзна доріжка до будинку в один автомобіль завширшки петляє поміж деревами, плавно ведучи до будинку на вершині пологого згірка. Здалеку оселя здається скляною, інтер’єр її сяє, немов оаза світла в пустелі ночі.

Баррі розплачується з водієм і двадцять баксів накидає зверху, щоб той почекав.

Він виходить під дощ і по сходах рушає до входу. Двері відчиняються одразу, щойно він ступив на ґанок. Джо Берман здається старшим, ніж на фото з водійського посвідчення: у волоссі пасма сивини, а загорілі щоки обважніли і трохи обвисли.

Із Френні час обійшовся помітно ласкавіше.

Три довгих секунди Баррі не знає, пустять його всередину чи ні. Нарешті Френні робить крок назад, видушує із себе усмішку та запрошує гостя зайти.

Простір із відкритим плануванням — диво ідеального поєднання дизайну та комфорту. Скляні панелі від підлоги до стелі. Баррі уявляє, який тут удень відкривається огляд на море й лісовий заповідник. Будинком лине запах їжі, що печеться на кухні, нагадуючи Баррі ті часи, коли він харчувався домашніми стравами, а не перебивався розігрітим у мікрохвильовій пічці чи доставленим у пластику людьми, яких він не знав.

— Я триматиму все в шафі для підігрівання, — каже Френні, стискаючи чоловікову руку. І до Баррі: — Дозволите ваше пальто?

Джо веде Баррі у свій кабінет із вікном на всю стіну. Решту стін заставлено стелажами з книжками. Чоловіки вмощуються один навпроти одного біля газо-дров’яного каміна, і господар каже:

— Мушу визнати, трохи бентежить, коли до тебе перед самою вечерею приходить поліціянт.

— Вибачайте, якщо нагнав страху. Не хвилюйтесь, усе гаразд.

Джо всміхається.

— Із цього й треба було починати.

— Я одразу до справи. П’ятнадцять років тому ваша дружина зійшла на сорок перший поверх По-білдингу у Верхньому Вест-Сайді, і…

— Зараз їй набагато краще. Зовсім інша людина. — Прикрість чи страх майнули на обличчі Джо, він зблід. — Навіщо ви сюди прийшли? Навіщо ви прийшли в наш дім цього спокійного вечора, який я збирався провести з дружиною, і тривожите наше минуле?

— Три дні тому я їхав додому, і по рації надійшов виклик — код 10–56 А — спроба самогубства. Я прибув першим і застав там жінку, що сиділа на карнизі сорок першого поверху По-білдингу. Вона повідомила, що в неї СХП. Ви, може, знаєте, що це?

— Хибні спогади.

— Вона розповіла мені про своє життя, яким ніколи не жила. Вона мала чоловіка й сина. Жили вони у Вермонті. Спільно займалися ландшафтним бізнесом. І вона розповіла, що її чоловіка звали Джо. Джо Берман.

Джо завмирає, як статуя.

— Її звали Енн Восс Пітерс. І вона була впевнена, що Френні кинулася вниз із того самого місця, де сиділа вона. Ця жінка розповіла мені, що приїздила сюди і розмовляла з вами, але ви її не впізнали. А на карниз вона подерлася не просто так, а сподіваючись, що ви прийдете і врятуєте її, спокутувавши цим свою невдачу з Френні. Та пам’ять Енн десь дала збій, бо насправді ви врятували Френні. Я з’ясував це сьогодні з поліційного звіту.

— А що сталося з Енн?

— Мені не вдалося її врятувати.

Джо заплющує очі, знову розплющує.

— Чого вам треба від мене? — запитує він мало не пошепки.

— Ви знали Енн Восс Пітерс?

— Ні.

— Тоді звідки вона знала вас? Звідки вона знала, що ваша дружина підіймалася на той самий карниз із наміром скоїти самогубство? Чому вона вважала, що ви були одружені з нею? Що у вас був син Сем?

— Не маю жодного уявлення, але дуже хотів би, щоб ви зараз пішли.

— Містере Берман…

— Будь ласка. Я відповів на ваші запитання. Нічого поганого я не зробив. Ідіть собі.

Баррі не знає чому, але був переконаний, що Джо Берман бреше.

Він повільно підводиться зі стільця. Сягає рукою до кишені піджака і дістає візитку, кладе на столик, що стоїть поміж стільцями.

— Якщо раптом передумаєте, наберіть мене.

Джо не відповідає, не підводиться і не дивиться на Баррі. Натомість він тримає руки на колінах, — щоб не тремтіти, розуміє Баррі — і не відводить очей від вогню в каміні.

* * *

Дорогою в Монток Баррі заходить у додаток MTA і відкриває розклад. Його потяг на Нью-Йорк о 21:50. Чудово, він встигне навіть поїсти!

Перекусна майже порожня, і Баррі гепається на стілець за стійкою, ще відчуваючи адреналін від розмови з Джо.

Перш ніж йому приносять їжу, заходить чоловік із виголеною головою і сідає в кабінці. Замовляє каву й сидить, читаючи щось у телефоні.

Хоча ні.

Вдаючи, ніби читає щось у телефоні.

У нього надто пильний погляд, а горбок під шкіряною курткою натякає на плечову кобуру. У ньому відчувається поліційна чи військова виправка. Очі не стоять на місці, весь час у русі, щось постійно вивчають, хоча голову він тримає нерухомо. Це звичка, якої вже ніколи не позбудешся.

Але цей чоловік жодного разу не поглянув на Баррі.

«Та ти просто стаєш параноїком».

Баррі вже більш як наполовину з’їв хуевос ранчерос^[19] і думає про Джо та Френні Берман, коли в голові, десь за очима, спалахує пронизливий біль.

З носа в Баррі пускається кров, і коли він угамовує її серветкою, в його свідомості рояться зовсім інші спогади про три останніх дні. П’ятничного вечора він їхав додому, але не отримував по рації жодних викликів 10–56 А. Не підіймався ні на який сорок перший поверх По-білдингу. Не бачив ніякої Енн Восс Пітерс. І тим паче не бачив, як вона стрибнула з хмарочоса. Він не читав ніяких поліційних звітів про спробу самогубства якоїсь Френні Берман. Не купував ніякого квитка на потяг до Монтока. Не розмовляв ні з яким Джо Берманом.

Як розібратися, Баррі просто сидів у кріслі у своїй однокімнатній квартирі на Вашингтон-Гейтс і дивився по ящику гру «Нікербокерів»^[20], а потім раз — і він уже в перекусній Монтока із заюшеним носом.

Коли він намагається дивитися на ці альтернативні спогади впритул, виявляється, що вони не схожі на жоден інший спомин. Позбавлені життя, статичні, чорно-білі — такі, якими їх описувала Енн Восс Пітерс.

«Невже я заразився від неї?»

Кровотеча припинилася, але затремтіли руки. Баррі кидає гроші на стійку і виходить у ніч. Він намагається триматися спокійно, але його хитає.

У житті небагато такого, на що ми можемо розраховувати, чекаючи від цього якогось відчуття постійності, твердого ґрунту під ногами. Нас підводять люди. Нас підводять наші тіла. Ще ми підводимо самих себе. Все це Баррі уже пережив. На що ж тоді спиратися, якщо можуть змінитися навіть спогади? Що завжди залишатиметься справжнім? І якщо відповідь буде: «Нічого», — то що нам залишається?

Баррі запитує себе, чи не божеволіє він, чи не так почуваються люди, втрачаючи глузд?

До станції чотири квартали. На вулиці жодного автомобіля, місто вимерло, і Баррі, мешканця мегаполіса, що ніколи не спить, нервує міжсезонна сплячка.

Він спирається на ліхтар, чекаючи, поки відчиняться двері вагона. Крім нього, на пероні ще троє людей, і серед них — отой тип з перекусної.

Дощ, який січе по руках, перетворюється на сльоту, пальці коцюбнуть, але саме цього і хочеться Баррі.

Холод — єдина ланка, що сполучає його з дійсністю.

Гелена
31 жовтня 2008 року — 14 березня 2009 року

День 366

За два дні після першого пуску крісла Гелена сидить в апаратній, в оточенні групи візуалізації, та дивиться на величезний монітор зі статичним об’ємним зображенням її мозку. Активність синапсів підсвічено відтінками синього кольору.

— Просторова роздільна здатність — це просто фантастика! — мовить вона. — Я про таку навіть не мріяла.

— Чекай-чекай, — каже Раджеш.

Він натискає клавішу «пробіл» — і картинка оживає. Нейрони засвічуються і згасають, неначе трильйон світляків, що освітлюють літній вечір. Неначе мерехтіння.

Запускається спогад, і Раджеш масштабує картинку до зображення одиничних нейронів.

Від синапса до синапса струмують електричні імпульси.

Раджеш уповільнює відтворення, щоб показати активність за мілісекунду, і навіть на цьому відтинку складність процесу залишається неймовірною.

Коли спогад завершується, Раджеш каже:

— Ти обіцяла розповісти нам, що це ми бачили.

Гелена усміхається.

— Мені було шість років. Батько взяв мене тоді на риболовлю, на свою улюблену річку в національному парку Скелястих гір.

— А конкретніше можна? — просить Раджеш. — Тобто, що саме ти згадувала в ті п’ятнадцять секунд? Весь день? Якісь окремі миті?

— Я описала б це як окремі моменти, що разом дають емоційне відтворення спогаду.

— Наприклад?..

— Жебоніння води в кам’янистому річищі. Жовте листя осики, схоже на золоті монети, що пливе за течією. Грубі батькові руки чіпляють наживку. Передчуття моменту, коли ось-ось має клюнути. Ти лежиш у траві на березі та дивишся у воду. Синє-синє небо і сонце, яке пробивається крізь крони дерев плямами світла. Спіймана рибина тремтить у батькових руках, а він пояснює, що от, під нижньою щелепою — червона смуга, і тому ця риба зветься червоногорлим лососем. А ще того дня я пробила палець гачком. — Гелена відгинає великий палець і показує білий шрамик. — Гачок зазублений, і щоб його витягти, батько мусив дістати складаний ніж і надрізати пучку. Пригадую, як я плакала, а він казав стояти і не рухатись, а забравши гачок, тримав мій палець у воді, допоки той затерпнув від холоду. Я дивилась, як вода відносить кров з порізу.

— Який у тебе емоційний зв’язок із цим спогадом? — запитує Раджеш. — Чому ти обрала саме його?

Гелена зазирає у його великі темні очі.

— Біль від рибальського гачка, але головне — це мій улюблений спогад із батьком. У цей момент він, як ніколи, був самим собою.

День 370

Гелену знову садовлять у крісло, і вона знову й знову відтворює в пам’яті один і той самий спогад, який Раджешова команда розподіляє на сегменти доти, поки вдається встановити зв’язок між конкретними виявами синаптичної активності та окремо взятими моментами.

День 420

Перша спроба реактивації відбувається другого Святвечора, який Гелена зустрічає на списаній установці. Її садовлять у крісло, на голові прилаштовують шолом із цілою мережею електромагнітних стимуляторів. Сєрґєй вводить у пристрій синаптичні координати одного з фрагментів її спогаду. Світло над кріслом гасне, і з динаміка у підголівнику звучить голос Слейда:

— Ви готові?

— Так.

Вони домовилися, що не казатимуть Гелені, коли ввімкнеться апарат і який фрагмент спогаду вибрано для реактивації. Бо якщо вона це знатиме, то може сама несвідомо оживити цей спогад.

Гелена заплющує очі та береться до вправи на очищення розуму, яку регулярно виконує вже тиждень.

Вона уявляє, що заходить у зал.

Посеред залу стоїть лава — така, які бувають у художніх галереях. Гелена сідає на лаву й дивиться на стіну перед собою. Біла при підлозі стіна плавно проходить градації сірого, від найсвітліших до найтемніших відтінків, і під самою стелею стає вугільно-чорною. Геленин погляд повзе стіною знизу вгору, затримуючись на кожному наступному відтінку, ледь-ледь темнішому за попередній…

І раптом укол зазубленого риболовного гачка, який пробив великий палець, скрик болю, велика червона крапля крові на подушечці пальця, до малої Гелени підбігає батько.

— Ваша робота? — питає Гелена. Серце шалено гупає у грудях.

— Відчули щось? — запитує Слейд.

— Так, щойно.

— Опишіть це.

— Яскравий спалах спогаду про те, як гачок пробив палець. Зізнавайтеся, ви це зробили?

В апаратній лунає радісний гамір.

Гелена плаче.

День 422

Розпочинається фіксація та каталогізація найяскравіших спогадів з життя кожного, хто працює на платформі.

День 424

Ленора ділиться спогадом про ранок 28 січня 1986 року.

Їй вісім років, її приводять до стоматолога. Адміністраторка принесла з дому телевізор і поставила у приймальні. Сидячи в черзі, Ленора з мамою дивляться пряму трансляцію історичного запуску «Челленджера» — і над Атлантикою космічний човник розсипається.

Найяскравіші образи спогаду. Переносний телевізор на рухомій підставці. Білі хмари замість «Челленджера» за мить після вибуху. Вигук мами: «О боже!» Засмучено-насторожене обличчя лікаря Гантера. Медсестра-гігієністка, яка вийшла подивитися трансляцію: сльози біжать по її щоках і зникають під маскою, яка досі на ній.

День 448

Раджеш пригадує свою останню зустріч з батьком перед від’їздом до Америки. Тоді вони вдвох ходили в Долину Спіті^[21].

Він пригадує запах яків. Насичену, різку яскравість сонця серед гір. Кусючу холоднечу річки. Постійне запаморочення від розрідженого повітря вище за чотири тисячі метрів. Усе навколо неживе та буре, крім озер, схожих на вицвілі блакитні очі, та різнобарвних молитовних прапорців у храмах і білосніжних піків найвищих гір.

Однак найсильніше врізався в пам’ять вечір. Вони сидять біля майже згаслого багаття, і батько ділиться потаємними думками про життя, Раджа та його матір.

День 452

У кріслі сидить Сєрґєй і згадує момент, коли в його машину ззаду врізався мотоцикліст. Різкий удар металом об метал. У водійське вікно Сєрґєй бачить, як мотоцикл летить перекидом по проїжджій частині. Страх, жах, у горлі металічний присмак — і відчуття сповільненого часу.

Сєрґєй б’є по гальмах і вискакує з машини в шум московських вулиць, назустріч смороду бензину й оливи, що витікають із потрощеного мотоцикла. Мотоцикліст у перетворених на лахміття шкіряних штанах сидить серед дороги й тупо витріщається на руки, де бракує половини пальців. Побачивши Сєрґєя, він лається, пробує підвестися, щоб зчепитися з ним, та раптом його лайка переходить у дикий лемент: неприродно викручена нога його не слухається.

День 500

Один з перших спокійних днів року. Всю зиму бурову шмагали шторм за штормом, і навіть Гелені, якій не звикати до замкнених просторів, це випробовування на клаустрофобію далося непросто.

Проте сьогодні тепло та ясно, а під платформою виблискує принишкле море.

Гелена зі Слейдом неквапно йде по біговій доріжці.

— І що ви скажете про наші успіхи? — питає Слейд.

— Клас! Усе перебігає набагато швидше, ніж я сподівалась. Я думаю, вже щось можна оприлюднити.

— А справді…

— З тим, що ми знаємо, я вже готова змінювати життя людей на краще.

Слейд дивиться на неї. Вони познайомилися півтора року тому, і відтоді він став стрункішим, міцнішим. Змінилася на краще й Гелена. Ще ніколи в житті вона не мала такої доброї фізичної форми, а її робота ще ніколи не була такою цікавою.

Вона не думала, що Слейд аж так зануриться в проект. Але він за весь цей час лише раз відлучився з платформи, і жоден етап не обійшовся без нього. Він і Чжи Ун не пропускали жодної робочої зустрічі. І завжди були присутні під час обговорення важливих рішень. Гелена гадала, що така зайнята людина лише подеколи спускатиметься зі своїх захмарних висот, але Слейд був не менше за неї одержимий справою.

— Ви кажете, — говорить Слейд, — що треба поділитися з громадськістю, а в мене відчуття, ніби ми вперлися в стіну. — Вони доходять до північно-східного кута доріжки й повертають на захід. — Реактивація мене розчарувала.

— Мене шокують ваші слова. Усі, хто пройшов реактивацію, підтверджують, що їхні спогади були яскравішими, інтенсивнішими, ніж звичайні спомини. Під час реактивації всі життєві показники зростають, інколи — аж до сильного стресу. Ви ж бачили їхні медичні карти. І ваші спогади теж піддавалися реактивації. Хіба не так?

— Не заперечую, ці спогади сильніші за звичайні, але я сподівався, що все буде набагато динамічніше.

Гелена відчуває, як барва гніву заливає їй обличчя.

— Ми просуваємося семимильними кроками, і прориви, вже зроблені нами в науці про пам’ять, змінять світ, якщо лиш ви дозволите мені про це написати. Я хочу картографувати спогади піддослідних з Альцгеймером на третій стадії, а потім, коли вони дійдуть до п’ятої чи шостої, реактивувати в них ці збережені спогади. А що як це виявиться шляхом до регенерації синапсів? До зцілення? Або принаймні дозволить зберігати основні спогади людей, чий мозок уже не може їх втримати?

— Гелено, це все через маму?

— А через кого ще! За рік вона буде в такому стані, що записувати не буде чого. Що я, по-вашому, тут роблю? Чому, по-вашому, я вирішила присвятити цьому все життя?

— Я поділяю вашу пристрасть і теж хочу здолати цю хворобу. Але спершу я хотів би отримати імерсивну платформу для проекціювання недискретних спорадичних ремінісценцій.

Точне цитування її заявки на патент, яку Гелена вимріювала не один рік і яку ще не встигла подати!

— Звідки ви знаєте про мій патент?

Та замість відповіді Слейд питає знову:

— Як вам здається, створене вами на сьогодні тягне бодай на якусь імерсивність?

— Я вклала в цей проект усе, що мала.

— Будь ласка, не сприймайте мої слова як агресію. Ви створили бездоганну технологію. Я просто хочу допомогти вам отримати від неї все по максимуму.

Вони доходять до північно-західного закруту й повертають на південь.

Групи візуалізації та картографії грають у волейбол. Раджеш малює аквареллю на пленері біля накритого брезентом басейну. Сєрґєй кидає м’яч у баскетбольний кошик на майданчику.

Слейд припиняє міряти доріжку кроками та переводить погляд на Гелену.

— Доручіть групі забезпечення спорудити деприваційну капсулу. Нехай скооперуються із Сєрґєєм, щоб зробити її водонепроникною і придумати, як закріпити апарат реактивації на піддослідному, який перебуватиме в капсулі, заповненій водою.

— Для чого?

— Щоб ми отримали найдосконаліший варіант реактивації ремінісценцій, чого я, власне, й прагну.

— Але звідки ви могли дізнатися?..

— Коли зробите це, займіться тим, як зупинити серце піддослідного, поміщеного в деприваційну капсулу. — Гелена дивиться на Слейда так, неначе той здурів. Він говорить далі: — Що більший стрес переживає організм під час реактивації, то яскравіше сприймаються спогади. У надрах мозку є маленька, з рисову зернину, залоза — епіфіз. Вона допомагає організму виробляти речовину під назвою диметилтриптамін, або ДМТ. Доводилося чути про таку?

— Один із найсильніших психоделіків, які знає людина.

— Потрапляючи в наш мозок уночі в мікроскопічних кількостях, ДМТ формує наші сни. Але в момент смерті епіфіз вивергає кінську дозу диметилтриптаміну. Фірма закрилася — повний розпродаж. Ось тому люди й бачать перед смертю різні картини: то летять тунелем до світла, то перед ними пролітає все життя. Для отримання імерсивного спогаду, в який можна зануритись, мов у сон, нам знадобиться щось більше, ніж сон. Чи, якщо ваша ласка, набагато більше ДМТ.

— Ніхто не знає, що відбувається з розумом у момент смерті. І ви не можете знати, що це реально вплине на занурення у спогади. Це може просто вбити людей.

— Коли ви встигли стати такою песимісткою?

— І хто, по-вашому, зголоситься піти на смерть задля проекту?

— Ми повернемо їх до життя. Поспитайте в людей із команди. Я щедро заплачу за ризик. Не знайдеться охочих на платформі, я відшукаю їх деінде.

— А ви самі погодилися б лізти в деприваційну капсулу, щоб вам там зупинили серце?

Слейд похмуро посміхається.

— Коли вже процедура йтиме як по маслу? Безперечно! Тоді, і тільки тоді, ви зможете привезти на платформу свою матір і залучити все моє обладнання та всі свої вміння для систематизації та збереження її спогадів.

— Маркусе, будь ласка…

— Тоді, і тільки тоді.

— У неї дедалі менше часу.

— Ну, то працюймо!

Слейд розвертається і йде, Гелена проводжає його поглядом.

Досі ці ідеї крутилися десь на задвірках свідомості, і можна було преспокійно на них не зважати. Тепер вони стоять перед Геленою на повен зріст, і вже так просто не відкрутишся.

Слейд невідь-звідки знає те, чого не мав би і не міг би знати. Повні, до найменших подробиць, уявлення Гелени щодо проекціювання спогадів. Знає навіть, як сформульовано її заявку на патент, яку вона колись подасть. І те, що розв’язати проблему каталогізації спогадів можна за допомогою квантових процесорів. А зараз ще ця божевільна ідея: спинити серце, щоб підсилити ефект занурення.

Ще більше насторожують тонкі натяки Слейда, якими він неначе хоче показати, що знає те, чого знати не мав би. І щоб не виникало жодних сумнівів у його поінформованості й можливостях.

Тут раптом Гелені спадає на думку, що, коли ці суперечки між ними не припиняться, він одного прекрасного дня відмовить їй у доступі до реактиваційного обладнання.

Може, Гелені вдасться ублагати Раджа про всяк випадок створити їй резервний обліковий запис, про який ніхто не знатиме?

Вперше відтоді, як Гелена зійшла на платформу, в неї виникло запитання: чи в безпеці я тут?

Баррі
5–6 листопада 2018 року

— Сер? Вибачте, сер?

Баррі розліплює заспані очі. Якусь мить усе перед ним наче в тумані. Йому потрібно п’ять секунд, щоб зорієнтуватися, де він. Баррі зауважує погойдування потяга. Ліхтарі за вікном, які проносяться один за одним. Обличчя немолодого кондуктора.

— Ваш квиток? — запитує старий з незвичною поштивістю, немов прибулець з іншої епохи. Баррі довго не може знайти телефон, нарешті витягує його з внутрішньої кишені пальта, відкриває залізничний застосунок, дає кондуктору, щоб той відсканував штрих-код.

— Дякую, містере Саттоне. Вибачте, що розбудив.

Кондуктор проходить у наступний вагон, а Баррі помічає на дисплеї телефона чотири повідомлення про пропущені дзвінки, всі з одного й того самого номера: 934.

І одне голосове повідомлення.

Баррі вмикає відтворення, підносить телефон до вуха.

«Привіт, це Джо… Джо Берман. Гм… Чи не могли б ви зв’язатися зі мною якнайшвидше? Мені дуже треба поговорити з вами».

Баррі негайно передзвонює, і Джо відповідає після першого ж гудка.

— Детектив Саттон?

— Так.

— Ви де?

— Вертаюся потягом до Нью-Йорка.

— Ви повинні зрозуміти… Я й подумати не міг, що хтось дізнається… Мені ж обіцяли, що нічого такого не станеться, ніхто не знатиме.

— Ви про що?

— Я був наляканий. — Джо ледь не плаче. — Ви можете повернутися?

— Джо! Я в потязі. Але ви можете розповісти все телефоном.

Якийсь час він просто важко дихає у трубку. Баррі здається, що, крім дихання, чути ще жіночий плач, але до кінця він не впевнений.

— Я не мав так робити, — каже Джо. — Тепер я це знаю. В мене було прекрасне життя, чудовий син, але я був огидний сам собі.

— Чому?

— Бо тоді мене не виявилось поруч, і вона стрибнула. Я не міг собі пробачити…

— Хто стрибнув?

— Френні.

— Що ви таке говорите? Френні нізвідки не стрибала. Я ж тільки-но бачив її у вашому домі.

Крізь потріскування перешкод Баррі чує, як Джо розридався.

— Джо, ви знали Енн Восс Пітерс?

— Так.

— Звідки?

— Ми були одружені.

— Що?

— Енн кинулася з хмарочоса через мене. Я побачив в оголошеннях рекламу: «Хочете все виправити?» І номер телефону. Я й подзвонив. Енн казала, що в неї синдром хибної пам’яті?

— Так.

«І в мене вже теж».

— Схоже, зараз його маєте й ви. Кажуть, передається через спілкування…

Джо сміється, але цей сміх сповнений жалю та ненависті до себе.

— СХП — зовсім не те, що думають про нього люди.

— А ви знаєте, що таке СХП?

— Звичайно.

— То розкажіть.

Джо замовкає, і на мить Баррі здається, що зв’язок урвався.

— Джо, ви як? Мене чуєте?

— Так, чую.

— Ну то що таке СХП?

— То все через мене і людей, які вчинили так само, як я. І далі буде тільки гірше.

— Чому?

— Я… — Довга пауза. — Не можу пояснити. Це звучить як божевілля. Треба самому все побачити.

— Як це зробити?

— Коли я телефонував за оголошенням, мені поставили телефоном кілька запитань, а тоді відвезли в готель на Мангеттені.

— Джо, на Мангеттені повно готелів.

— Тільки не таких, як цей. Туди не можна просто взяти й зайти. Тебе туди запрошують. І єдиний вхід до готелю — через підземний гараж.

— Ви знаєте, яка це вулиця?

— Східна П’ятдесята, між Лексінгтон-авеню і Третьою. В тому кварталі ще нічна перекусна.

— Джо…

— Це всемогутні люди. У Френні був зрив, коли вона все згадала, і вони одразу дізналися. Приїхали, стали мені погрожувати…

— Хто вони?

Без відповіді.

— Джо? Джо?

Той відключається.

Баррі набирає знову, але механічний голос пропонує йому залишити голосове повідомлення.

Він дивиться у вікно, але там тільки темрява. Час від часу її розганяють вогні в будинках і на залізничних станціях, що проносяться мимо.

Баррі вертається думками до альтернативних спогадів, які наринули на нього в перекусній. Вони і досі тут. Вони — не реальні, але такі самі реалістичні, як і решта, і Баррі не в змозі осягнути цей парадокс.

Баррі оглядає вагон: єдиний пасажир у ньому — він.

Єдиний звук — стукіт коліс по рейках.

Рука торкається сидіння, пальці ковзають по оббивці.

Баррі видобуває гаманець і роздивляється своє водійське посвідчення, зареєстроване у штаті Нью-Йорк, і свій жетон нью-йоркського детектива.

Він робить глибокий вдих і каже собі подумки: «Ти — Баррі Саттон. Ти їдеш потягом з Монтока у Нью-Йорк. Твоє минуле — це твоє минуле. Його не змінити. Реальність — вона тут і зараз. Оцей потяг. Холод віконного скла. Дощ по той бік вікна. І ти. Можна логічно пояснити хибні спогади і те, що сталося з Джо, з Енн Восс Пітерс. Усе можна пояснити. Це просто загадка, яку потрібно розгадати. А ти якраз великий спец по загадках».

Але ні, все це лажа.

Бо насправді Баррі наляканий, як ніколи в житті.

* * *

Уже запівніч Баррі виходить на Пенсільванському вокзалі. З рожевого неба падає сніг, вулиці вже засипало на добрий дюйм.

Баррі підіймає комір, розкриває парасольку і рушає на північ від 34-ї вулиці.

Дороги і тротуари порожні.

Сніг приглушує шуми Мангеттену, і зараз тут незвично тихо.

П’ятнадцять хвилин швидким кроком — і Баррі вже аж на перехресті Восьмої авеню та Західної 50-ї вулиці, тоді повертає на схід, переходить дорогу. Кусючий вітер зі снігом дме в обличчя, і Баррі затуляється від нього парасолькою, як щитом.

На Лексингтон-авеню він спиняється, щоб пропустити три снігоочисних машини. На протилежному боці дороги червоним неоном виблискує вивіска:

Ресторан Мак-Лахлана

Сніданок

Обід

Вечеря

7 днів на тиждень

24 години на добу

Баррі переходить дорогу, зупиняється під вивіскою та дивиться, як падає підсвічений червоним сніг.

Напевне, це і є та сама забігайлівка, про яку казав телефоном Джо.

Він гуляє майже сорок хвилин і вже починає хапати дрижаки. Черевики промокли від снігу.

Минувши ресторан, Баррі проходить повз нішу, де, обхопивши ноги і гойдаючись туди-сюди, сидить безхатько та бурмоче щось під ніс.

Далі винний підвальчик, алкогольна крамниця, банк і бутик — на ніч усе закрите жалюзі.

Ближче до кінця кварталу Баррі зупиняється перед чорним з’їздом до підземного паркінгу під будівлею в неоготичному стилі, яку втиснули між двома хмарочосами зі сталі та скла.

Опустивши парасольку, Баррі крокує доріжкою в ледь освітлений морок підземелля. За сорок кроків доріжка упирається в гаражні двері з армованої сталі. Поруч панель із клавіатурою для введення коду, вгорі — камера відеоспостереження.

От лайно! Ну, значить, на сьогодні баста! Він повернеться сюди завтра, постежить за виходом, і коли хтось прийде, спробує його зловити, або…

Раптом лунає скрегіт механізму. Від цього звуку в Баррі завмирає серце. Він озирається на гаражні двері — ті повільно підіймаються над землею. На бруківку лягає смуга світла, вона тягнеться, тягнеться, уже дісталася мисків промоклих черевиків Баррі.

Піти?

Лишитися?

Не факт, що йому сюди треба.

Двері піднялися до половини і рухаються далі, по той бік — нікого.

Баррі вагається, тоді переступає поріг і опиняється на невеличкій підземній стоянці з дюжиною запаркованих автомобілів.

Його кроки відлунюють від бетону, над головою світять галогенні лампи.

Він бачить ліфт, а коло ліфта — двері, найімовірніше, до сходового майданчика.

Над ліфтом спалахує світло.

Дзенькає дзвоник ліфта.

Баррі ховається за «Лінкольн» і дивиться через тоноване лобове скло, як відчиняються ліфтові двері.

Ліфт порожній.

Що це, в біса, таке?

Якого чорта він сюди приперся? Все це не має жодного стосунку до тих справ, які Баррі веде, і злочинами тут, як він розуміє, навіть не пахне.

Якщо чисто формально, це він вдирається в приватний простір.

Та ну його!..

Стіни в ліфті гладенькі, безликий метал. Напевне, ним керують ззовні.

Двері зачиняються.

Ліфт їде вгору.

Серце в Баррі калатає.

Баррі двічі глитає, щоб не закладало вуха, і за тридцять секунд ліфт зі здриганням зупиняється.

Перше, що чує Баррі, коли двері розчиняються, — Майлз Девіс^[22], одна з його неймовірних медитативних композицій Kind of Blue. Вона самотньою луною розлітається по просторому приміщенню, імовірно, фоє цього готелю.

Баррі ступає з ліфта на мармурову підлогу. Куди не глянь, всюди темне, похмуре дерево. Шкіряні дивани, чорні лаковані стільці. Запах сигарного диму в повітрі.

В усьому цьому є щось позачасове.

Якраз навпроти порожня стійка реєстрації, за нею — старомодний стелаж для поштових відправлень, яким коли й користувалися, то в іншу еру. На цеглі зверху вибито вензель з двох літер: Г. С.

Ніжно дзенькають кубики льоду, вдаряючись об стінки скляної посудини, а потім Баррі чує голоси. Вони долинають від бару, що притулився біля ряду вікон. Двоє чоловіків на табуретах зі шкіряними сидіннями бесідують, а барменка в чорній жилетці протирає склянки.

Баррі рушає до бару, запах сигарного диму сильнішає, у повітрі з’являється димовий серпанок.

Баррі вилазить на один з табуретів, спирається на стійку — добротну, з червоного дерева. Будівлі та вогні, які він бачить за вікном, огорнуті білою млою.

Підходить барменка.

Вона прекрасна — темні очі та волосся з передчасною сивизною, заколоте дерев’яними паличками. На бейджику напис: ТОНЯ.

— Що п’єте? — цікавиться Тоня.

— Віскі маєте?

— Якийсь конкретно?

— На ваш вибір.

Вона відходить, щоб хлюпнути йому віскі, а Баррі зиркає на двох чоловіків, які потягують бурбон за кілька місць від нього. На стійці між ними стоїть вже до половини спорожнена пляшка.

Тому, який ближче до нього, на вигляд сімдесят із гаком. Рідке сиве волосся, страшна худина. Не інакше як смертельно хворий. У руці сигара, від якої спірально здіймається дим. Пахне дощем, що випав у пустелі.

Другий віком ближчий до Баррі: невиразне, чисто виголене обличчя, втомлений погляд. Він запитує старшого:

— Аморе, давно ви тут?

— Та вже із тиждень.

— Дату призначили?

— Ну, на завтра.

— Серйозно? Вітаю.

Вони цокаються.

— Нервуєте? — питає молодий.

— Як сказати… весь час про це думаю. Але можете бути певні, підготують вони вас як слід.

— Це правда, що все без анестезії?

— На жаль, саме так. Коли ви приїхали?

— Вчора.

Амор знову згадує про сигару.

Приходить Тоня, ставить перед Баррі віскі на серветці із золотим написом: «Готель „Спомин“».

— Уже вирішили, що робитимете після повернення? — питає молодший.

Баррі пригублює свій скотч. Нотки хересу, карамелі, сухофруктів.

— Маю кілька ідей. — Амор підіймає сигару. — Покінчу із цим. — Киває на віскі. — Зменшу те. Колись я був архітектором, відмовився від одного проекту, а потім довго шкодував. Він міг би стати моїм magnum opus. А ти?

— Не знаю. Мені якось неспокійно…

— Чому?

— Це ж егоїзм, хіба не так?

— Це наші спогади. І більш нічиї. — Амор вихиляє келих. — Піду я краще похроплю. Завтра великий день.

— Так, і я піду.

Чоловіки підводяться, тиснуть руки та бажають один одному удачі. Баррі дивиться, як вони вирушають до ліфтів.

Коли він обертається до стійки, перед ним стоїть барменка.

— Що це за місце, Тоню? — запитує він, але губи якісь незвичні, і слова вимовляються мляво, незграбно.

— Сер, по-моєму, вам недобре.

Він відчуває, як у голові, десь за очима, щось розслаблюється.

Відпускає його.

Баррі дивиться на свій келих. Тоді на Тоню.

— Вінс проведе вас до номера, — каже вона.

Баррі сповзає з табурета, легенько погойдуючись, обертається і зустрічається з мертвотним поглядом лисого із забігайлівки. На шиї в нього вигадливе татуйовання у формі жіночих рук, що зімкнулися на горлі.

Баррі тягнеться по пістолет, але тепер це однаково, що ворушити рукою в сиропі, а Вінс уже обмацує його під пальтом, спритно знімає наплічну кобуру зі службовим пістолетом і запихає за пояс своїх джинсів.

Потім дістає з внутрішньої кишені телефон і кидає його Тоні.

— Поліція Нью-Йорка, — нерозбірливо белькоче Баррі.

— І я колись там працював.

— Що це за місце?

— Скоро знатимеш.

Баррі відчуває нудоту.

Вінс хапає Баррі попід руку і тягне до ліфтів за стійкою реєстрації.

Він натискає на кнопку і заштовхує Баррі в кабіну.

Потому Баррі клигає готельним коридором, а все немовби розпливається в повітрі.

Ноги плентають по м’якому червоному килиму, повз нього пропливають канделябри на стінах, із допотопних ламп ллється підсліпувате світло минулих епох і падає на дерев’яні панелі.

У світлі з протилежної стіни тінню відбивається на дверях номер — 1414 — і нібито повільно обертається навкруг дверного вічка, описуючи неквапливі вісімки.

Вони ввалюються в номер.

Вінс штовхає Баррі на величезне ліжко з балдахіном, той падає і скручується в позі зародка.

У свідомості, що згасає, майнула думка: «Розвели як останнього лоха!»

Двері в номер з ляском зачиняються.

Баррі один, не в змозі навіть ворухнутися.

Вогні засніженого міста сочаться крізь прозору штору на скляній стіні, і останнє, що бачить Баррі перед тим, як знепритомніти, — блискучі трикутники вікон у хмарочосі Крайслера, що діамантами світяться в завірюсі.

* * *

У роті пересохло.

Болить ліва рука.

Довкілля помалу яснішає.

Ремені стягують кісточки та зап’ястки, один ремінь — на поясі, другий — на грудях. У лівому передпліччі катетер — від нього й біль, — поряд металева крапельниця на колесах. Від неї до катетера відходить пластикова трубочка.

Біля стіни навпроти нього — комп’ютерний термінал і різне медичне обладнання, серед іншого тут (і це його дуже занепокоїло) колісна тумбочка з реанімаційним набором. У ніші в дальньому кутку кімнати — схожий на велетенське яйце білий гладенький предмет із під’єднаними трубками і дротами.

На табуреті біля крісла сидить чоловік, якого Баррі бачить вперше в житті. Довга скуйовджена борода, сині очі, що світяться розумом, — і якась незатишна напруженість.

Баррі намагається розтулити рот, але він ще надто млявий, щоб щось вимовити.

— Ще млоїть?

Баррі киває.

Чоловік натискає на кнопку на крапельниці.

Баррі бачить, як по трубці в катетер починає струміти прозора рідина.

Приміщення світлішає. Баррі відчуває приплив бадьорості, ніби зробив ковток еспресо, та разом зі свідомістю з’являється і страх.

— Краще? — запитує чоловік.

Баррі хоче кивнути, але не може ворухнути головою.

— Я поліціянт, — каже він про всяк випадок.

— Знаю. Я взагалі багато чого знаю про вас, детективе Саттоне, зокрема й те, що вам страшенно пощастило.

— Чому ви так кажете?

— З огляду на ваше минуле я вирішив, що не вбиватиму вас.

Чи має Баррі радіти з цього приводу? А чи цей чоловік просто грається з ним?

— Хто ви? — запитує Баррі.

— Це не суттєво. Я хочу зробити вам найбільший подарунок у житті. Найбільший з усіх, про які можна мріяти. І якщо ви не проти, — продовжує ввічливо чоловік, але ця ґречність, хоч як дивно, тільки насторожує, — перш ніж почати, я поставлю вам кілька запитань.

Розум Баррі щохвилини яснішає, у пам’яті спалахує останній спогад: неслухняні ноги клигають по килиму… готельний номер 1414… — і все знову стає на місця.

— Ви їздили до Джо та Френні Берманів як офіційна особа? — запитує чоловік.

— Звідки ви знаєте, що я там був?

— Так чи ні?

— Ні. Я вдовольняв свою цікавість.

— Хтось із ваших колег чи начальства знав про вашу поїздку до Монтока?

— Ніхто.

— Ви з кимось обговорювали свій інтерес до Енн Восс Пітерс і Джо Бермана?

У неділю Баррі згадував про них і СХП у розмові з Ґвен, але він більш ніж певен, що про це ніхто не знає. І Баррі каже:

— Ні.

На смартфоні в Баррі активовано застосунок, що відстежує місцеперебування.

Важко сказати, скільки часу він був непритомний, а якщо припустити, що зараз ще ранок вівторка, то його відсутність на роботі можуть не помічати й до вечора, до якого ще не одна година. Це в теорії. Зустрічей на сьогодні — жодних. Ні посиденьок у барі, ні спільних вечер. Може збігти і день, і два, поки в когось виникне підозра, що він прогулює не просто так.

— Мене шукатимуть, — попереджає Баррі.

— Вас у житті ніхто не знайде.

Він глибоко вдихає, намагаючись приборкати паніку, що наростає. Треба за допомогою самих лише слів і логіки переконати цього типа, щоб звільнив його.

— Я не знаю, хто ви такий, — каже Баррі. — І я гадки не маю, що тут відбувається. Але якщо зараз відпустите мене, то більше жодного слова не почуєте про мене. Можу поклястися!

Тип підводиться з табурета і йде через усю кімнату до комп’ютерного термінала. Спинившись перед величезним монітором, він клацає по клавішах. І за мить Баррі відчуває, як апарат, закріплений у нього на голові — хай би що то було, — починає дзижчати, ледь чутно, мов москіт над вухом.

— Що це? — знову питає Баррі, пульс у нього частішає, а страх паралізує здатність міркувати. — Що ви від мене хочете?

— Я хочу, щоб ви описали день, коли востаннє бачили живою свою дочку.

Сліпуча яра лють поймає Баррі, він усім тілом напружується під шкіряними ременями і щосили намагається підвести закріплену голову. Риплять кріплення. Та голова не зрушується ні на йоту. Намистини солоного поту вкривають обличчя, роз’їдають очі, а він не може навіть їх повитирати.

— Я вб’ю тебе, — погрожує Баррі.

Тип нахиляється до нього. Його обличчя зупиняється за лічені сантиметри від Баррі. В його очах — холодний синюватий вогник. Баррі чує запах дорогого парфуму, дихання віддає кислинкою присмаженої кави.

— Не сприйміть це як знущання, — каже тип. — Я хочу вам допомогти.

— Та пішов ти!

— Це ви прийшли у мій готель.

— Хто б сумнівався! І ще ви намуштрували Джо Бермана, що він має сказати мені, щоб це сталося.

— От що я вам скажу… давайте так, щоб усім було все зрозуміло. Або ви чесно відповідаєте на всі мої запитання, або помрете там, де сидите.

Ув’язненому в кріслі Баррі не лишається нічого іншого, як прийняти правила гри й залишатися живим, поки не трапиться хоча б примарний шанс на звільнення.

— Добро.

Тоді тип підіймає голову до стелі й каже:

— Комп’ютере, починай сеанс.

Комп’ютер озивається жіночим механічним голосом:

— Розпочинається новий сеанс.

Незнайомець зазирає просто в очі Баррі.

— Так, розповідайте про той день, коли востаннє бачили дочку живою, і постарайтеся не пропустити жодної подробиці.

Гелена
29 березня — 20 червня 2009 року

День 515

Гелена стоїть у тамбурі західного вантажного майданчика надбудови й застібає на штормівці всі блискавки, подумки порівнює завивання вітру зовні з голосінням привида. Цілий ранок пориви до 80 миль на годину — цілком достатньо, щоб здути з платформи людину її статури.

Із зусиллям відчинивши двері, Гелена вдивляється в сіруватий окіл косого дощу та пристібається страховим карабіном до троса, напнутого над платформою. Вона знала, що вітер сильний, але не думала, що аж такий: він ледь не валить її з ніг. Гелена нахиляється вперед, набирається духу та виходить з тамбура.

Платформа загорнута в сіре, і єдине, що чує Гелена, — це шалене безумство вітру та голки дощу, які сильно молотять по каптуру, наче кульки підшипника.

Десять хвилин іде на те, щоб перейти через платформу. Крок за кроком, весь час ризикуючи втратити рівновагу. Нарешті Гелена доходить до свого улюбленого місця на буровій — це куток на північному заході — сідає, звішуючи ноги через край, і дивиться, як двадцятиметрові хвилі б’ють в опори платформи.

Останні двоє членів групи забезпечення залишили платформу вчора, до початку шторму.

Люди не просто виступили проти нового розпорядження Слейда «класти людей в деприваційну капсулу та зупиняти їм серце».

Всі, крім неї та Сєрґєя, заявили, що припиняють роботу, і зажадали негайного повернення на материк.

Щоразу, відчуваючи докір сумління, що вона залишилася, Гелена починає думати про маму та про інших хворих, однак це мало втішає її.

До того ж вона майже певна, що Слейд не відпустить її просто так.

Чжи Ун теж полетів на материк — шукати медиків для нової бригади й нових інженерів для спорудження капсули. На буровій залишилися Слейд, Гелена і техперсонал.

Тут, просто неба, їй здається, що сам світ волає їй у вуха.

Гелена підіймає обличчя до неба та кричить у відповідь.

День 598

Хтось стукає у двері. Вона навпомацки вмикає лампу й вилазить із постелі. На ній піжамні штани та чорна майка. Будильник на столі показує 9:50.

Гелена переходить у вітальню і дорогою до дверей натискає кнопку на стіні, щоб підняти глухі штори.

В коридорі стоїть Слейд у джинсах і худі. Востаннє вони бачилися кілька тижнів тому.

— От чорт, я вас розбудив, — кривиться Слейд.

Гелена дивиться на нього й мружить очі від світла, що ллється з вмонтованих у стелю світлових панелей.

— Ви не проти, якщо я зайду?

— А я маю вибір?

— Ну, Гелено, будь ласка.

Вона ступає крок назад, пропускає його та йде за ним з маленького передпокою, повз ванну до вітальні.

— Що ви хочете? — питає Гелена.

Він опускається на підніжок величезного крісла при вікні. За склом безкрає море.

— Мені казали, ви не ходите ні до їдальні, ні в тренажерний зал. Ні з ким не спілкуєтеся, по кілька днів не буваєте надворі.

— Чому ви не дозволяєте мені говорити з батьками? Чому не відпускаєте?

— Гелено, ви зараз не в найкращому стані. І можете зопалу прохопитися про те, що слід тримати в таємниці.

— Я вже казала, що мені потрібно до батьків. Мама в лікарні. Я навіть не знаю, що з нею. Батько місяць не чув мого голосу. Я впевнена, він хвилюється.

— Я знаю, зараз вам цього не зрозуміти, але я рятую вас від вас самої.

— В одне місце такий порятунок!

— Ви вмили руки, бо не згодні з тим напрямком, у якому я скеровую проект. А я даю вам час на зміну свого рішення.

— Це був мій проект!

— Це мої гроші.

У Гелени трусяться руки. Від страху. Від злості.

— Не хочу більше цим займатися, — каже вона. — Ви розтоптали мою мрію. Ви спаплюжили всі мої намагання допомогти мамі та іншим. Я хочу повернутися додому. Ви й далі триматимете мене тут всупереч моєму бажанню?

— Звісно, ні.

— То я можу поїхати?

— Пригадуєте, про що я запитав вас у день приїзду на платформу?

Гелена хитає головою. В очах з’являється зрадливий блиск.

— Я запитав, чи ви готові змінювати світ разом зі мною. Ми на порозі грандіозного прориву, і все завдяки вам, вашому генію. Я прийшов сьогодні, щоб сказати, що роботу вже майже завершено. Забудьте все, що було в минулому. І разом перетнімо фінішну пряму.

Гелена, стоячи за журнальним столиком, дивиться на Слейда й мовчить. По її щоках котяться сльози.

— Як ви зараз почуваєтесь? — питає він. — Поговоріть зі мною.

— Я почуваюся, ніби мене обікрали.

— А це вже цілковита нісенітниця! Я втрутився тільки тоді, коли вам зрадила інтуїція. Зробив те, що й мав би зробити партнер. Сьогодні головний день у нашому житті. Ми стільки часу йшли до нього. Тому я зараз тут. Деприваційна капсула готова. Реактиватор пристосований до роботи в ній. За десять хвилин ми проводитимемо нове випробування, і це велика віха.

— І хто ж піддослідний?

— Це несуттєво.

— Для мене — суттєво.

— Звичайний хлопець, якому платять двадцять штук на тиждень за готовність віддати науці своє життя.

— Ви його попередили, що це ризикований дослід?

— Він у курсі всіх ризиків. Послухайте, якщо ви хочете додому, то пакуйте валізи й будьте опівдні на вертолітному майданчику.

— А що тоді з моїм контрактом?

— У нас була домовленість на три роки. Ви розриваєте контракт достроково. А отже залишаєтеся без премії, без частини прибутку — без усього. Ви знали, на що йдете. Але якщо ви хочете закінчити почате з нами, ходімо зі мною до лабораторії, от просто зараз. Цей день внесуть в усі книги рекордів.

Баррі
6 листопада 2018 року

Пристебнутий до крісла Баррі почувається так, неначе його дії пробудили жахіття.

— Це було двадцять п’ятого жовтня, — каже він. — Одинадцять років тому.

— Коли ви згадуєте це, що найперше спадає вам на думку? — запитує чоловік. — Якийсь найяскравіший образ чи емоція?

Такого дивного поєднання почуттів у Баррі ще ніколи не було. Його охоплює бажання розірвати цього типа і чорний, невимовний розпач від самого спогаду про той злощасний вечір і про Меґан.

Баррі монотонно відказує:

— Мить, коли я знайшов її тіло.

— Вибачте, якщо я недостатньо чітко висловився. Не після того, як її не стало. А до.

— Наша розмова.

— Так, докладніше.

Баррі дивиться кудись удалечінь, зціпивши зуби.

— Будь ласка, детективе Саттоне, я вас слухаю.

— Я сиджу в кріслі у вітальні, дивлюся Світову серію^[23].

— Ви пам’ятаєте, хто грав?

— «Ред Сокс» і «Рокіз»^[24]. Друга гра. Першу виграли «Сокс». А взагалі, вони тоді виграли чотири гри поспіль.

— І за кого ви вболівали?

— Взагалі-то, мені було все одно. Напевно, був за те, щоб «Рокіз» показали зуби, щоб серія була цікавою. Навіщо ви це робите зі мною? Яка мета…

— Отже, ви сидите в кріслі…

— І, здається, п’ю пиво.

— Джулія теж дивилася разом з вами?

Господи! Він знає, як її звати.

— Ні. По-моєму, вона дивилася телевізор у спальні. Ми вже повечеряли.

— У родинному колі?

— Не пам’ятаю. Скоріш за все. — Баррі раптом відчуває тиск у грудях, і такий сильний, що здається, все лусне. — Я стільки років не говорив про той вечір.

Чоловік сидить на табуреті, посмикує бороду й пильно дивиться холодними очима на Баррі, чекаючи на продовження.

— Бачу, як із коридору зайшла Меґан. Не пам’ятаю точно, у чому вона була, але мені здається, що на ній були джинси й бірюзовий светр, який вона завжди носила.

— Скільки років вашій дочці?

— Десять днів до шістнадцятиліття. І вона зупиняється перед журнальним столиком між мною й телевізором — це я вже точно пам’ятаю, — бере руки в боки, обличчя насуплене.

Очі Баррі наповнюються сльозами.

— Для вас це надзвичайно чутлива тема, — відзначає бородань. — Добре.

— Будь ласка, — молить Баррі, — не змушуйте мене робити це.

— Продовжуйте.

Баррі робить глибокий вдих, навпомацки шукаючи в собі бодай якусь опору, щоб повернути емоційну рівновагу.

Нарешті каже:

— Тоді я востаннє зазирнув дочці у вічі. Я ж не знав, що має статися, мене більше цікавив телевізор.

Баррі не хоче розплакатися перед цим типом. Ще тільки цього бракувало!

— Продовжуйте.

— Меґан запитує, чи можна їй у «Дейрі квін». Вона бувала там пару разів на тиждень, робила домашку, тусувалася з друзями. Ну, я питаю, як завжди: а мама не проти? Ні, говорить, прийшла запитати в мене. А уроки всі зроблені? Ні, не всі, але саме тому вона йде, щоб зустрітися з Мінді та обговорити лабораторну з біології, яку вони разом виконують. А хто там ще буде? Вона назвала імена, в основному знайомі. Не забуваю позирати на годинник — пів на дев’яту, ще йдуть перші інінги — і кажу їй: добре, йди, але о десятій, щоб як штик. Вона засперечалася, чому, мовляв, не об одинадцятій? Я їй кажу: «Завтра школа, свій режим ти знаєш». Вона прямує до дверей. І ще, пригадую, гукнув наостанок, що люблю її.

Сльози ринули річкою, все тіло Баррі стрясається від напливу почуттів, але ремені міцно притискають його до крісла.

— Якщо чесно, — схлипує Баррі, — то я не пам’ятаю, чи казав їй це. Мабуть, ні, скоріш за все, просто перемкнувся на гру. І навіть не згадував про неї аж до десятої, коли здивувався, що її нема.

— Комп’ютере, зупини сеанс, — командує чоловік. — Дякую, Баррі.

Він нахиляється до Баррі, витирає йому сльози тильним боком долоні.

— Який в усьому цьому сенс? — запитує зламаний Баррі. — Це гірше за будь-які фізичні тортури.

— Зараз я покажу.

Чоловік натискає кнопку на крапельниці.

Баррі переводить погляд на трубку, що відходить до катетера.

Цією трубкою до його вени тече якась прозора рідина.

Гелена
20 червня 2009 року

День 598

Він жилавий і високий, на худих руках — сліди від підшкірних ін’єкцій. На лівому плечі тату — ім’я «Міранда». На вигляд зовсім свіже, бо ще набрякле й почервоніле. На голові сріблястий шолом, щільно прилеглий до черепа. На лівому передпліччі — якийсь пристрій, формою та розміром як губка для класної дошки. Чоловік голяка стоїть перед великим, схожим на яйце, об’єктом. Біля реанімаційного столика стоять напоготові двоє медиків — жінка й чоловік.

Гелена сидить за головною консоллю в суміжній апаратній, між Маркусом Слейдом і лікарем Полом Вілсоном, що керує медичною групою, і стежить за процесом крізь скло з однобічною видимістю. Ліворуч від Слейда сидить Сергей — єдиний з попередніх співпрацівників, що залишився у проекті.

Хтось торкає Гелену за плече. Вона обертається — і бачить Чжи Уна, який щойно зайшов і вмостився за нею.

Подавшись до Гелени, Чжи Ун шепоче їй на вухо:

— Я дуже радий, що ви вирішили залишитися. Без вас це вже була б не та лабораторія.

Слейд позирає на Сергея, який вивчає на моніторі дуже чітке зображення черепа піддослідного.

— Як справи з координатами реактивації? — питає Слейд.

— Повна готовність!

Слейд обертається до лікаря.

— Поле, ви як?

— Чекаємо команди.

Слейд натискає кнопку гарнітури, каже:

— Ріде, в нас усе готово. Можеш залазити.

Жилавий реагує не одразу.

Він стоїть і тремтить, зазираючи всередину «яйця» через відкритий люк. У світлі ламп його тіло видається синюшним, на тлі нездорової блідості добре видно червоні сліди від шприца.

— Ріде! Мене чути?

— Так. — Голос піддослідного звучить з чотирьох динаміків у кутках апаратної.

— Ти готовий?

— Я… цей… А що як стане боляче? Звідки я знаю, що там буде?

Він дивиться на скло з однобічною видимістю, худющий, виснажений — шкіра та кістки.

— Буде те, про що ми говорили, — запевняє Слейд. — Поруч зі мною сидить лікар Вілсон. Хочете щось сказати, Поле?

Чоловік із хвилястою срібною чуприною надягає навушники.

— Ріде, переді мною на моніторі всі ваші життєві показники, які я відстежую в реальному часі, і якщо я побачу, що з вами щось не те… Ми маємо запасний план.

— І пам’ятай про премію, яку я виплачу тобі, якщо сьогоднішній експеримент пройде успішно, — нагадує Слейд.

Рід знову переводить порожній погляд на резервуар.

— Добре, — нарешті каже він, бадьорячись. — Тоді до справи.

Він хапається за ручки по боках деприваційної капсули й не дуже зграбно залазить усередину. Через динаміки чути плескіт води.

— Ріде, як умостишся, дай знати, — просить Слейд.

— Я на плаву, — лунає з капсули по деякім часі.

— Якщо з тобою все гаразд, я замикаю люк.

Минає десять напружених секунд.

— Ріде, з тобою все гаразд?

— Так, я в нормі.

Слейд набирає код команди. Люк повільно опускається на місце, зливаючись із капсулою в одне ціле.

— Ріде, ми вже готові вимикати світло й починати. Як почуваєшся?

— Думаю, що я готовий.

— Про що ми говорили вранці, пам’ятаєш?

— Та ніби.

— Так чи ні?

— Так.

— Добре. Все буде нормально. Коли побачимося знову, скажеш, як звати мою матір: Сьюзен. І я все зрозумію.

Слейд приглушує світло. В апаратній спалахує ще один монітор, який досі був вимкнений. Він передає картинку з камери нічного бачення, яка встановлена в стелі капсули і дивиться на Ріда зверху. Той, розпростершись горілиць, плаває в насиченому соляному розчині. На головному моніторі Слейд вмикає таймер, ставить його на п’ять хвилин.

— Ріде, це моє останнє звернення до тебе. Ми дамо тобі кілька хвилин, щоб розслабитись і зосередитися. Скоро почнемо.

— Зрозумів.

— Ну, з богом. Сьогодні ти ввійдеш в історію.

Слейд запускає зворотний відлік і знімає навушники.

— Який спогад ви реактивуєте? — запитує Гелена.

— Бачили татуйовання на лівому плечі?

— Так.

— Ми набили його вчора вранці. А вчора ввечері зафіксували спогад.

— Чому тату?

— Через больові відчуття. Мені було потрібне сильне та свіже переживання.

— А когось кращого за героїнового наркомана для досліду не знайшлося?

Слейд не реагує на її заувагу. Це зовсім не той Слейд, якого вона знала. Він завів проект у такі нетрі, що Гелена тільки дивується. Хто знав, що їй зустрінеться людина, схиблена на цій роботі більше за неї саму?

— А він хоч розуміє, з чим зв’язався? — питає вона.

— Так.

Гелена стежить, як на таймері спливає час. Секунда за секундою, хвилина за хвилиною.

Обертаючись до Слейда, вона каже:

— Це не вкладається в жодні рамки здорового глузду.

— Згоден.

— І вам байдуже?

— Щоб добитися прориву, якого я хочу, треба заплисти за буйки.

Гелена вдивляється в монітор, де на водяній поверхні в капсулі застигла нерухома постать Ріда.

— Значить, ви готові ризикнути життям цього чоловіка?

— Так. І він, до речі, теж. Рід розуміє, в якому він становищі. Я думаю, це героїчно з його боку. А крім того, коли ми закінчимо, він лікуватиметься від наркотичної залежності в розкішній клініці. А ми з вами, якщо все вдасться, вип’ємо у вас шампанського… — Слейд переводить погляд на свій «ролекс». — За якихось десять хвилин.

— Про що ви кажете?

— Ви це побачите.

Останні дві хвилини всі чекають у напруженій тиші. Нарешті звучить сигнал таймера.

Лунає голос Слейда:

— Поле?

— Чекаю.

Слейд дивиться на край консолі, де сидить відповідальний за введення стимуляторів:

— Сєрґєю?

— Завжди готовий.

— Реанімація?

— У повній бойовій.

Слейд дивиться на Пола й киває.

Лікар шумно видихає, натискає кнопку та командує:

— Один міліграм рокуронію внутрішньовенно.

— Що це? — питає Гелена.

— Нервово-м’язовий релаксант, — пояснює Вілсон.

Слейд наставляє:

— Хай там що, не можна дозволити, щоб у Ріда почалися судоми й він розтрощив наш реактиватор.

— Він знає, що його на певний час паралізує?

— Звичайно.

— Як вводиться препарат?

— Через радіокерований катетер на лівому передпліччі. Склад приблизно такий самий, як для летальних ін’єкцій, але мінус снодійне.

— Ввожу два й дві десятих міліграма тіопенталу натрію, — оголошує Вілсон.

Гелена дивиться по черзі то на картинку з камери нічного бачення в капсулі, то на монітор перед лікарем, де відображаються частота серцевих скорочень Ріда, кров’яний тиск, електрокардіограма та ще з добрий десяток показників життєдіяльності.

— Артеріальний тиск падає, — повідомляє Вілсон. — Частота серцевих скорочень зменшилася до п’ятдесяти ударів на хвилину.

— Йому боляче? — запитує Гелена.

— Ні, — заспокоює Слейд.

— Як ви це знаєте?

— Двадцять п’ять ударів на хвилину.

Гелена нахиляється впритул до монітора, вдивляється в забарвлене різними відтінками зеленого обличчя Ріда. Очі в нього заплющені, жодних ознак больових відчуттів. Мир та спокій читаються на обличчі.

— Пульс — десять ударів на хвилину. Тиск — тридцять на п’ять.

Раптом приміщення наповнює високий зумер: крива на моніторі перетворюється на пряму — ниткоподібний пульс. Доктор вимикає звуковий сигнал і констатує:

— Час смерті: десята година тринадцять хвилин.

Рід далі плаває в капсулі, нітрохи не змінившись.

— Коли почнете реанімувати?

Слейд мовчить.

— Чекаю розпоряджень, — доповідає Сєрґєй.

На головному моніторі перед лікарем з’являється нове віконце: «Час зупинки серця: 15 секунд».

— Фіксую викид ДМТ, — повідомляє лікар, коли минає хвилина.

— Сергею! — командує Слейд.

— Запускаю програму реактивації спогаду. Запуск стимуляторів…

Вілсон продовжує зчитувати різні показники життєдіяльності, тепер здебільшого пов’язані з роботою мозку та рівнем кисню в ньому.

Сєрґєй доповідає про хід експерименту кожних десять секунд, але Гелена їхніх голосів уже не чує. Вона не зводить очей з піддослідного в резервуарі та думає про те, що він бачить, що чує?

«Цікаво, — думає Гелена, — чи готова я сама померти, щоб до кінця відчути, зрозуміти свій винахід?»

На позначці «2 хвилини 30 секунд» Сєрґєй звітує:

— Програму реактивації спогаду завершено.

— Запусти її знову, — командує Слейд.

Сєрґєй переводить на нього здивований погляд.

— Маркусе, — подає голос лікар, — після п’яти хвилин шанси повернути його до життя будуть практично нульові. Зараз клітини його мозку масово відмирають.

— Сьогодні ми з Рідом про це говорили. Він готовий.

— Таж витягніть його! — втручається Гелена.

— Мені це теж не подобається, — підтримує її Сєрґєй.

— Прошу вас, покладіться на мене. Перезапуск програми!

Сєрґєй зітхає та швидко щось набирає.

— Запуск програми реактивації спогаду. Запуск стимуляторів.

Гелена втуплює погляд у Слейда.

— Чжи Ун дістав його з кубла в одному з найгірших районів Сан-Франциско, — каже той. — Він був непритомний, просто з руки стирчала голка. Врізав би дуба, якби не…

— Це не виправдання, — каже Гелена.

— Я розумію, що ви зараз відчуваєте. І знову прошу вас, покладіться на мене. Ненадовго. З Рідом усе буде гаразд.

— Маркусе, — подає голос Вілсон, — якщо ви збираєтеся повернути містера Кінга до життя, я б радив дати медикам команду витягувати його вже. Яка з нього користь, якщо ми запустимо серце, а когнітивні функції будуть утрачені?

— Ніхто його нізвідки не витягує.

Сєрґєй підводиться і йде до виходу.

Гелена за ним.

— Двері замкнено зовні, — попереджає Слейд. — А якби вам і вдалося вийти, то в коридорі все одно чергують охоронці. Вибачте, але в мене було передчуття, що в цей момент ви зможете втратити самовладання.

Вілсон командує в мікрофон:

— Дано, Аароне, швидко витягуйте містера Кінга та починайте комплекс реанімаційних заходів.

Гелена дивиться крізь скляну стіну. Лікарі як стояли біля візка, так і далі стоять, не ворушаться.

— Аароне! Дано!

— Вони вас не чують, — пояснює Слейд. — Я відключив зв’язок одразу, як ви стали вводити медпрепарати.

Сєрґєй кидається на металеві двері, намагається вибити їх плечем.

— Хочете змінити світ? — питає Слейд. — Тоді не обійтися без цього. Інакше ніяк. Час сильних і рішучих дій.

Камера нічного бачення показує, що на обличчі Ріда не здригається жоден м’яз.

Рідина, в яку він занурений, цілком нерухома.

Гелена дивиться на лікарський монітор: «Час зупинки серця: 304 секунди».

— Вже п’ять хвилин, — говорить вона Вілсону. — Надія ще є?

— Не знаю.

Гелена хапає порожній стілець, замахується ним.

Слейд і Чжи Ун із півсекундною затримкою усвідомлюють, що відбувається, зриваються з місць і кидаються їй навперейми.

Широко замахнувшись, Гелена кидає стілець у скло з однобічною видимістю.

Однак стілець до скла так і не долітає.

Баррі
6 листопада 2018 року

Очі в Баррі розплющені, але він нічого не бачить.

Відчуття часу зникло.

Могли минути роки.

Або секунди.

Він кліпає, але нічого не змінюється.

Тоді він думає: «Може, я вмер?»

Робить вдих — його груди розширюються — тоді видихає. Коли він підіймає руку, чути плюскіт води, щось ковзає по шкірі.

Він розуміє, що лежить горілиць на поверхні рідини такої самої температури, як і температура тіла. Лежить абсолютно розслаблений.

Якщо не рухатися, рідина не відчувається. Баррі знову завмирає, і в нього виникає дивне відчуття, ніби тіло не має ні кінця, ні початку.

Але ні, щось таки він відчуває. Щось на лівому передпліччі.

Правою рукою він намацує якусь річ, схожу на футляр із твердого пластику. Дюйм завширшки, чотири дюйми завдовжки. Баррі хоче зняти її, але вона чи приклеєна, чи вживлена в нього.

— Баррі! — Це голос того самого чоловіка, який сидів на табуреті і примушував його розповідати про Меґан, коли Баррі був прив’язаний до крісла.

— Де я? Що тут діється?

— Вам треба заспокоїтися. Дихайте.

— Я мертвий?

— Тоді я не просив би вас дихати. Ви живі, а де ви зараз, даної миті, не має значення.

Баррі виймає з рідини руку й торкається пальцями поверхні за кілька футів над обличчям.

Він шукає навпомацки ручку чи кнопку, щоб відчинити штукенцію, в яку його запхали, але рука знаходить лише гладеньку, безшовну стінку.

Він відчуває легеньку вібрацію пристрою на передпліччі, знову тягнеться до нього рукою, але нічого не стається. Права рука йому вже не підвладна.

Він намагається здійняти ліву — марно.

Потім ноги, голова, пальці.

Він навіть кліпнути не може, а коли намагається щось сказати, його губи не розтуляються.

— Те, що ви зараз відчуваєте, — це вплив паралітичного препарату, — повідомляє чоловік звідкись із темряви вгорі. — Вібрація, яку ви щойно відчували, — це пристрій вводив вам наркотик. На жаль, нам треба, щоб ви залишалися при пам’яті. Я не брехатиму вам, Баррі. Наступні кілька митей будуть дуже дискомфортними.

Баррі проймає сильний страх — такого він ще в житті не відчував.

Очі широко розплющені й не заплющуються, він далі намагається порухати рукою, ногою, пальцем — чим завгодно, але його тіло йому непідвладне. З таким самим успіхом він міг би ворушити пасмами волосся. Та що таке найбільший жах, він розуміє трохи згодом: у нього раптом відмовляє діафрагма.

А це означає, що він не зможе вдихнути повітря.

Баррі накриває хвиля паніки, а потім біль.

Усе фокусується в миті відчайдушної жаги повітря, яка дужчає щосекунди.

Та він позбавлений змоги контролювати власне тіло. Баррі не може навіть закричати, скрутитися, попросити пощади — що він зробив би без вагань, якби міг говорити.

— Ви вже, напевне, не можете дихати. Це не садизм, Баррі. Слово честі. Все це скоро закінчиться.

Він може тільки лежати в суцільній пітьмі, слухати волання свого розуму та потік думок, що гарцюють у голові.

Та ще хіба що громовий стукіт свого серця, яке калатає дедалі швидше.

Пристрій на передпліччі знову вібрує.

Тепер розпечений до білого жару біль тече його венами, й гупання серця миттю реагує на субстанцію, котра щойно потрапила в кров.

Сповільнюючись.

Сповільнюючись.

Сповільнюючись.

І раптом він більше не чує та не відчуває свого серця.

Баррі не знає, де він є, але навколо нього абсолютна тиша.

Цієї миті він розуміє, що кров його тілом більше не циркулює.

«Я не можу дихати, моє серце не б’ється. Я мрець. Клінічний мрець. Тоді чому я досі думаю? Чому досі при пам’яті? Як довго це триватиме? Яким сильним буде біль? Невже мені справді кінець?»

— Баррі, я щойно зупинив ваше серце. Будь ласка, слухайте мене уважно. Зосередьтеся і не втрачайте концентрації, інакше ми втратимо вас. Якщо ви там опинитесь, не забувайте того, що я для вас зробив. І не дозвольте, щоб це сталося вдруге. Вам до снаги все змінити.

У мозку, позбавленому свіжої крові та кисню, детонують кольорові вибухи. Ціле світлове шоу для померлого, кожен наступний спалах ближчий і яскравіший за попередній.

Врешті залишається тільки сліпуча білість.

Утім вона одразу Сіріє, темнішає та згодом переходить у суцільну чорноту.

Баррі вже знає, що наприкінці того спектру лежить небуття. І може, край стражданням. Край нестерпному бажанню дихати.

Він готовий до цього. Готовий до всього, що покладе цьому край.

І тут він чує якийсь запах. Це дуже дивно, бо запах викликає емоційну реакцію, яку він ще не може назвати, але в ній — біль ностальгії.

Не одразу, але Баррі пригадує, що так пахло в їхньому домі, коли всі троє — він, Джулія та Меґан — закінчували вечеряти. Особливо після того, як Джулія готувала свій фірмовий м’ясний рулет зі смаженою картоплею та морквою. Потім він відчуває запах дріжджів, солоду та ячменю. Пиво, але не просто пиво. «Роллінг рокс» у тих зелених пляшечках, яке Баррі колись попивав.

Чимраз новіші запахи зливаються в букет, з яким не позмагається у складності жодне вино. Баррі його ні з чим не сплутає: так пах будинок у Джерсі-Сіті, де Баррі жив з колишньою дружиною та ще живою дочкою.

Запах дому.

Раптом він відчуває смак пива та постійний присмак сигарет, які тоді курив.

І враз його мозок генерує зображення, що прорізається крізь мертвотну білість. Зображення розмите й нечітке з країв, але швидко яснішає. Телевізор. На екрані бейсбольний матч. Зображення стає чітким, як наяву. Спочатку чорно-біле. Однак поступово все, що він бачить, наливається барвами.

«Фенвей-парк»^[25].

Зелена трава в сяйві стадіонних прожекторів.

Натовп.

Гравці.

Червона глина пітчерської гірки^[26]. На ній — Курт Шиллінг^[27]. На руці в нього рукавиця, він їсть очима Тодда Гелтона^[28], який займає своє місце на домашній базі^[29].

Його спогад монтується, наче будинок.

Спершу — основа із запахів і смаків. Тоді — каркас із візуальних образів. Потім іде облицювання з того, що він відчуває на дотик — по-справжньому відчуває: прохолодна м’якість шкіряного крісла, в якому він сидить, закинувши ноги на витягнутий підніжок і повернувши голову, а рука — його рука — тягнеться по пляшку «Роллінг рокс».

Торкаючись пляшки, Баррі відчуває холодну вологу на зеленому склі, а коли прикладається до горлечка, смак і запах напою вражають його своєю справжністю. Це вже не просто спогад — це подія, яка відбувається зараз.

І Баррі гостро усвідомлює не тільки сам спогад, а й те, як він бачить його.

Нічого подібного йому ще не доводилося відчувати: він мовби не збоку, а всередині власної пам’яті, очима себе-молодшого дивиться кіно про своє попереднє життя. Ефект присутності!

Біль помирання став пригаслою далекою зорею, і тепер Баррі починає чути звуки, спершу на межі чутності, приглушені та нечіткі.

Проте помалу вони стають гучнішими й чистішими, неначе хтось повільно крутить ручку гучності.

Коментатори в телевізорі.

Деренчання телефона в домі.

Кроки по дерев’яній долівці в коридорі.

І ось перед Баррі з’являється Меґан. Він дивиться на її обличчя, її губи ворушаться. Чує її голос, надто далекий і слабкий, щоб розібрати фрази чи слова, — самий лише звук, який вивітрюється з його пам’яті вже цілих одинадцять років.

Вона прекрасна. Сповнена життєвих сил. Стоїть між Баррі й телевізором, затуляючи екран, з рюкзаком на плечі, в синіх джинсах, бірюзовому светрі, волосся зібране у хвіст.

Це вже занадто! Гірше, ніж задихатися.

А Баррі нічого не може зробити, бо спогад сплив у пам’яті не через те, що йому так хотілося.

Він був викликаний проти його волі. Мабуть, недарма наші спогади огорнуті серпанком розпливчастості.

Може, їхня абстрактність — це такий собі анестетик, буфер, який захищає нас від муки, неминучої через усвідомлення, що час постійно щось краде в нас і що ми втрачаємо його безповоротно.

Баррі хоче покинути спогад, але це йому не вдається. Його чуття задіяні на повну. Все яскраве й чітке, як у реальному житті. Однак абсолютно йому непідвладне. Баррі лишається тільки дивитися на все очима себе, молодшого на одинадцять років, слухати останню розмову з дочкою та відчувати, як вібрує гортань, як рухаються губи та язик, утворюючи слова.

— Ти казала це мамі?

Його голос звучить анітрохи не дивно. На слух він такий, як завжди, коли Баррі говорить. І відчуття в нього такі самі.

— Ні, я прийшла до тебе.

— Домашка зроблена?

— Ні, тому я і хочу піти.

Тут Баррі відчуває, як він-молодший тягнеться, щоб побачити телевізор за Меґан. Тодд Гелтон невдало відбиває м’яч. Гравець на третій базі взяв очко, а Гелтон залишає поле.

— Тату, ти ж мене навіть не слухаєш.

— Я тебе слухаю.

Баррі знову дивиться на неї.

— Мінді — моя напарниця з лабораторної роботи, і нам треба встигнути все зробити до наступної середи.

— Що за предмет?

— Біологія.

— А хто там буде ще?

— О Господи! Я, Мінді, може, Джейкоб, Кевін точно й Сара.

Баррі споглядає, як він-молодший піднімає ліву руку й дивиться на циферблат годинника, який загубиться під час переїзду за десять місяців після смерті Меґан і бурхливого скону його шлюбу.

Щойно перевалило за пів на дев’яту.

— То я можу піти?

Скажи «ні»!

Баррі-молодший дивиться, як «Рокіз» випускають на позицію бетера іншого бейсболіста.

Скажи «ні»!

— І ти прийдеш не пізніше десятої?

— Об одинадцятій.

— Ти знаєш, одинадцята — це перед вихідними.

— Тоді о пів на одинадцяту.

— Навіть не думай.

— Добре, десята п’ятнадцять.

— Ти смієшся?

— Туди десять хвилин добиратися. Хіба що ти мене підкинеш.

О-о! А його свідомість витіснила цей момент як занадто болючий.

Меґан була не проти, щоб Баррі підвіз її до Мінді, а він відмовився. От якби він тоді погодився, дочка лишилася б живою.

Так! Підвези її. Підвези її, хлопче!

— Сонечко, я дивлюся гру.

— Ну то десята тридцять, так?

Баррі відчуває, як його губи складаються в усмішку, в пам’яті різко оживає давно забуте прикре відчуття, що раунд перемовин не за ним, а за дочкою.

Роздратування і водночас гордість, що вихована ними Меґан живе власним розумом і вміє наполягти на своєму. Виринуло й обнадійливе відчуття, що свій юнацький запал вона не втратить і в дорослому житті.

— Добре. — Меґан рушає до дверей. — Та щоб ані хвилиною пізніше. Обіцяєш?

Зупини її!

Зупини її!

— Так, тату.

Її останні слова. Тепер він пригадав. «Так, тату».

Баррі-молодший знову втуплюється в екран, на якому Бред Гоуп^[30] запускає м’яч просто в центр поля. Чути, як віддаляються кроки дочки.

У душі він волає.

Але нічого не стається. Його ніби вселили в тіло, а влади над тілом не дали.

Баррі-молодший навіть не дивиться на Меґан, коли вона йде. Його цікавить тільки гра, він же не знає, що востаннє дивився в очі дочці, що одне його слово — і все це можна зупинити.

Він чує, як відчиняються, а потім ляскають вхідні двері.

І ось вона пішла, геть від дому, від нього — назустріч смерті. А він сидить у кріслі й дивиться бейсбол.

Біль від неможливості вдихнути минув.

У Баррі вже немає відчуття, що він плаває в теплій воді чи що його серце завмерло, як неживе.

Все відступило на задній план — усе, крім цього болісного спогаду, який він змушений чомусь терпіти, і того факту, що дочка покинула будинок назавжди…

Ворухнувся мізинець на лівій руці.

Точніше, Баррі відчуває, що ним ворухнув. Він відчуває, що намір дає результат.

Баррі намагається повторити. Тепер він рухає всією кистю.

Випростує одну руку, тоді другу.

Кліпає. Робить вдих.

Він розкриває рота, і з нього виривається схожий на бурчання звук — гортанний і без жодного змісту, — але його звук.

Що це означає?

Раніше Баррі проживав цей спогад як глядач, котрий промотує відеофайл. Ніби кіно дивився.

Тепер він може рухатися, продукувати звуки та взаємодіяти з оточенням, і з кожною наступною секундою він має більшу владу над цим тілом.

Баррі нахиляється, опускає підніжок у кріслі. Тоді підводиться, оглядає будинок, де жив понад десять років тому. Все таке реальне, що він надивуватися не може.

Перетнувши вітальню, Баррі зупиняється перед дзеркалом біля вхідних дверей та уважно вивчає своє відображення. Волосся густіше, знову пісочного кольору і зовсім без срібла, яке останні кілька років доволі жваво обживає його чуприну, що рідішає.

Чіткі лінії підборіддя.

Жодного натяку на обвислі щоки. Ані мішків під очима, ані червоних алкогольних плям на носі.

І Баррі тільки зараз усвідомлює, на яку руїну перетворився після смерті Меґан.

Він дивиться на двері. Двері, в які щойно вийшла дочка.

Що, чорт забирай, відбувається? В готелі на Мангеттені його вбивали в деприваційному резервуарі, чи як там воно називається?

Невже це насправді?

Невже це відбувається в реальності?

Цього не може бути, але Баррі почувається так, як живий.

Він відчиняє двері та виходить в осінній вечір.

Якщо це не реально, тоді це найбільше з можливих знущань.

А раптом той тип не брехав йому? «Я хочу зробити вам найбільший подарунок у житті. Найбільший з усіх, про які можна мріяти».

Зусиллям волі Баррі повертається в цей момент. Всі питання потерплять. А зараз він стоїть на ґанку свого дому і чує шурхіт листя дуба на дворі, бачить, як вітерець хитає мотузку для білизни.

За всієї абсурдності таких припущень, Баррі повернувся у 25 жовтня 2007 року.

І зараз вечір — вечір загибелі його дочки. Вона так і не дійде до «Дейрі квін», де має зустрітися з друзями, а це означає, що до біди хвилин десять, не більше.

І в Меґан дві хвилини фори.

Баррі босий, але він і так згаяв чимало часу.

Зачинивши двері, Баррі збігає на газон. Опале листя шурхотить під ногами, він притьмом кидається в темряву.

Гелена
20 червня 2009 року

День 598

В її двері стукають. Вона навпомацки вмикає лампу й вилазить із постелі. На ній піжамні штани та чорна майка. Будильник на столі показує 9:50.

Коли Гелена переходить у вітальню і дорогою до дверей натискає кнопку на стіні, щоб підняти глухі штори, її охоплює непереборне відчуття дежавю. В коридорі стоїть Слейд у джинсах і худі, з пляшкою шампанського, парою келихів і компакт-диском. Востаннє вони бачилися кілька тижнів тому.

— От чорт, я вас розбудив, — кривиться Слейд.

Гелена дивиться на нього та мружить очі від світла, що ллється з вмонтованих у стелю світлових панелей.

— Ви не проти, якщо я зайду?

— А я маю вибір?

— Ну Гелено, будь ласка.

Вона ступає крок назад, пропускає його та йде за ним з маленького передпокою, повз ванну до вітальні.

— Що ви хочете? — питає Гелена.

Слейд опускається на підніжок величезного крісла при вікні. За вікном безкрає море.

— Мені казали, ви не ходите ні до їдальні, ні в тренажерний зал. Ні з ким не спілкуєтеся, по кілька днів не буваєте надворі.

— Чому ви не дозволяєте мені говорити з батьками? Чому не відпускаєте?

— Гелено, ви зараз не в найкращому стані. І можете зопалу прохопитися про те, що слід тримати в таємниці.

— Я вже казала, що мені треба до батьків. Мама в лікарні. Я навіть не знаю, що з нею. Батько місяць не чув мого голосу. Я впевнена, він хвилюється.

— Я знаю, зараз вам цього не зрозуміти, але я рятую вас від вас самої.

— В одне місце такий порятунок!

— Ви, Гелено, вмили руки, бо не згодні з тим напрямком, у якому я скеровую проект. А я даю вам час на зміну свого рішення.

— Це був мій проект!

— Це мої гроші.

В Гелени трусяться руки. Від страху. Від злості.

— Не хочу більше цим займатися, — каже вона. — Ви розтоптали мою мрію. Ви спаплюжили всі мої намагання допомогти мамі та іншим. Я хочу повернутися додому. Ви й далі триматимете мене тут проти моєї волі?

— Звісно, ні.

— То я можу поїхати?

— Пригадуєте, про що я запитав вас у день приїзду на платформу?

Гелена хитає головою. В очах з’являється зрадливий блиск.

— Я запитав, чи хочете ви разом зі мною змінювати світ. Ми на порозі грандіозного прориву, і все завдяки вам, вашому генію. Я прийшов сюди сказати, що в нас усе вийшло.

Гелена, стоячи за журнальним столиком, дивиться на Слейда. По її щоках котяться сльози.

— Що це ви таке кажете?

— Сьогодні найвидатніший день у вашому і моєму житті. Ми працювали задля цього дня. Тож я прийшов, щоб разом з вами це відзначити.

Слейд розкручує мюзле на пляшці шампанського «Дом Періньйон». Знявши, кидає дріт на кавовий столик. Тоді, стиснувши пляшку між ногами, обережно витягує корок. Гелена дивиться, як він розливає шампанське по келихах, ретельно наливаючи в кожен по вінця.

— Ви збожеволіли, — каже вона.

— Ще не п’ємо. Треба зачекати до… — Він переводить погляд на годинник. — Плюс-мінус до десятої п’ятнадцять. Поки чекаємо, я хочу показати вам, що було вчора.

Слейд бере з кавового столика диск і прямує до домашнього кінотеатру. Вставляє диск у програвач і накручує звук.

На екрані з’являється високий худющий чоловік, якого Гелена бачить вперше. Він лежить у кріслі спогадів. Над ним схилився Чжи Ун Черкавер і татуює літери на лівому плечі: М, І, Р, А, Н.

От здохляка підіймає руку, каже:

— Стоп!

У кадрі з’являється Слейд.

— У чому справа, Ріде?

— Я повернувся. Я тут. Боже мій!

— Ти про що?

— Експеримент спрацював.

— Доведи це.

— Вашу матір звати Сьюзен. Ви назвали ім’я, коли я сідав у яйце, і сказали, щоб я після всього назвав його вам.

Слейдове обличчя на екрані розпливається в широкій усмішці.

— І о котрій годині завтра в нас експеримент?

— О десятій ранку.

Слейд вимикає телевізор і переводить погляд на Гелену.

— І що я маю звідси зрозуміти? — питає вона.

— Я гадаю, за хвилину дізнаємось.

Вони сидять у некомфортній тиші, Гелена дивиться, як рухаються бульбашки в шампанському.

— Я хочу повернутися додому, — каже вона.

— Якщо не передумаєте, можете поїхати сьогодні.

Гелена позирає на годинник на стіні: 10:10. У помешканні така тиша, що чути, як сичить газ у шампанському. Гелена дивиться на море та міркує: хай там що, вона — пас. Платформа, дослідження — всьому «до побачення». Дідько з тими грішми, з часткою від прибутків, бо жодна мрія, жодні амбіції не варті того, що зробив з нею Слейд. Гелена повернеться в Колорадо та разом із батьком доглядатиме матір. Їй не вдалося зберегти для неї згаслі спогади чи зупинити хворобу, тож принаймні буде коло матері стільки, скільки тій відміряно.

Минає десята п’ятнадцять.

Слейд раз за разом зиркає на свій годинник, тепер в його очах легке занепокоєння, і воно наростає.

— Послухайте, — каже Гелена, — не знаю, що це мало бути, але я думаю, вам час іти. Коли буде вертоліт на Каліфорнію?

Зі Слейдового носа витікає цівка крові.

Гелена відчуває в роті іржавий присмак і розуміє, що в неї теж носова кровотеча. Вона підставляє долоню, але кров просочується крізь пальці, капає на футболку. Тоді Гелена кидається до вбиральні, хапає кілька рушників із шухляди — один прикладає до носа, а другий несе Слейдові.

Якраз у той момент, коли вона простягує рушник, в її голові, десь за очима, виникає нестерпний, ні з чим не порівнянний біль. Ніби вона одним махом ковтнула відерце морозива. Слейд, судячи з його обличчя, відчуває щось подібне.

Тепер він усміхається, показавши закривавлені зуби. Підводиться з підніжка, витирає ніс і кидає рушник під ноги.

— Ну як, прийшло? — запитує він.

Спершу Гелена думає, що Слейд запитує про біль, але ні. Вона несподівано усвідомлює, що в неї абсолютно новий спогад про останні пів години. Сірий примарний спогад. І в ньому Слейд не приходив до неї із шампанським. Там він повів її в лабораторію.

Гелена пам’ятає, як сиділа в апаратній і дивилася на героїнового наркомана, який залазив у деприваційну капсулу. Йому реактивували спогад про татуювання, а тоді вмертвили. Гелена намагалася пожбурити стілець у скло між апаратною та дослідницьким відсіком — а тепер вона тут, у своїх апартаментах, із носовою кровотечею та пронизливим болем у голові.

— Нічого не розумію, — каже Гелена. — Що це щойно було? Слейд підіймає келих із шампанським, цокається з нею та робить чималий ковток.

— Гелено, ви не просто створили крісло, яке допомагає людям знову пережити свої спогади. Ваш винахід повертає їх у минуле.

Баррі
25 жовтня 2007 року

У вікнах сусідніх будинків світяться екрани телевізорів. На вулиці — ні душі. Баррі біжить порожньою дорогою, устеленою по узбіччях опалим з дубів листям. Зараз він набагато здоровіший. У нього зовсім не болить ліве коліно: до гри в софтбол у Центральному парку, коли він травмує коліно невдалим підкатом на домашню базу, ще цілих п’ять років. І бігти легше, коли важиш як мінімум на тридцять фунтів менше.

За пів милі світяться ресторани та мотельні вивіски, і десь там, поміж ними — «Дейрі квін». У передній лівій кишені джинсів щось є. Сповільнюючи швидкий крок, Баррі витягує айфон. На заставці фото Меґан: вона перетинає фінішну пряму під час якихось перегонів.

Розблокувати телефон вдається з четвертої спроби, і він гортає контакти, аж поки знаходить Меґан, набирає її, знову пускається бігти.

Перший виклик.

Голосова пошта.

Він знову набирає.

І знову голосова пошта.

І Баррі біжить розбитим тротуаром повз старі будівлі, які в найближче десятиліття реставрують, перетворивши їх на лофт, кав’ярню та броварню. А поки що в них темно й безлюдно.

За кількасот ярдів^[31] попереду з пітьми цього занедбаного закуту виринає людська постать, прямуючи до перших освітлених центральних кварталів.

Бірюзовий светр. Кінський хвіст.

Баррі голосно гукає Меґан.

Вона не озирається, і він біжить, біжить так, як не бігав ніколи в житті. У проміжках між вдихами він кричить і кричить, навіть розмірковуючи на бігу, все одно не припиняє кричати…

Невже все відбувається насправді? Скільки разів він намагався уявити цей момент? Мить, коли в нього з’являється шанс врятувати Меґан…

— Меґан!

До неї залишається пів сотні ярдів — і Баррі ясно бачить: дочка теревенить мобілкою, ні на що не зважаючи.

Ззаду чути вищання коліс. Баррі озирається. До нього стрімко наближається яскраве світло фар і скажене ревіння мотора. Кав’яренька, до якої Меґан так і не дійшла, трохи далі на протилежному боці вулиці, і дівчина сходить на проїжджу частину, щоб перейти її…

— Меґан! Меґан! Меґан!

За три фути від краю дороги вона зупиняється, озирається на Баррі, не віднімаючи телефон від вуха. Він бачить сум’яття на її обличчі. Шум машини за спиною наростає.

Чорний «мустанг» на швидкості шістдесят миль розмитою плямою пролітає повз них, весь час петляючи по осьовій.

Кілька секунд — і він зникає.

Меґан досі стоїть біля бордюру.

Задихаючись, Баррі підбігає до неї, ноги горять від півмильного спринту.

Меґан опускає телефон.

— Тату? Що ти тут робиш?

Баррі никає очима по дорозі. У жовтому світлі ліхтаря тільки він і вона, і жодної машини на дорозі. Тиша така, що чути, як шурхотить хідником сухе листя.

Чи не цей «мустанг» збив Меґан одинадцять років тому, чого вдалось уникнути сьогодні? Він справді щойно відвернув біду?

— Ой, а де твоє взуття? — запитує Меґан.

Баррі щосили обіймає її, досі хапаючи ротом повітря, але тепер він задихається не так від бігу, як від ридань, яких уже несила стримати. Це нестерпно. Її запах. Її голос. Сама її присутність.

— Що сталося? — знову питає Меґан. — Чому ти тут? І плачеш?

— Ця машина… ще б трохи, і вона…

— О Боже, тату, зі мною все добре!

Якщо це не насправді, то це найжорстокіша витівка щодо Баррі, бо надто все по-справжньому, зовсім не схоже на занурення в якусь віртуальну реальність, чи що там ще міг утнути з ним той тип. Події — це сама реальність. Вони справжні, живі. Шляху назад уже немає.

Баррі не зводить із дочки очей, торкається її обличчя, живого й бездоганного у світлі ліхтарів.

— Ти справжня? — запитує він.

— Ти що, випив? — дивується Меґан.

— Ні, просто…

— Просто що?

— Переживав за тебе.

— Чому?

— Тому, що всі батьки так роблять. Вони переживають за своїх дочок.

— Ну от я, тут, — Меґан ніяково всміхається, абсолютно резонно вважаючи, що батько трохи сам не свій. — Стою ціла та неушкоджена.

Баррі пригадує ту ніч, коли знайшов її неподалік від цього місця. Спершу він цілу годину видзвонював Меґан, але замість відповіді чув тільки виклики, а потім механічний голос: «Залишіть повідомлення після сигналу». Тоді він пішов дорогою і побачив телефон, який валявся посеред проїжджої частини і світився тріснутим екраном. А невдовзі знайшов і її, поламану, з розкинутими руками, в затінку за тротуаром. Характер ушкоджень і відстань, на яку її відкинуло, не залишали сумнівів: Меґан збив автомобіль, що нісся на шаленій швидкості.

Цей спогад ніколи не зітреться з пам’яті Баррі, але тепер він посірішав і вицвів, як і той псевдоспомин у монтокській перекусній. Невже він якось вплинув на події? Але так не буває!

Меґан довго дивиться на нього. Вона вже не дратується. Подобрішала. Переймається.

Баррі безперестанку тре очі, гамуючи сльози, а дочка і збентежена, і зворушена водночас.

— Сліз не треба боятися, — каже Меґан. — Он Сарин тато на все так емоційно реагує.

— Як я тобою пишаюся.

— Знаю. — І додає: — Тату, мене друзі чекають.

— Окей.

— Але ж пізніше ми побачимося?

— Однозначно.

— На вихідних ми йдемо в кіно, пам’ятаєш? Тільки вдвох.

— Без базару!

Баррі страх як не хоче, щоб Меґан ішла. Він міг би і тиждень тримати її в обіймах, і цього йому було б замало. Але нарешті він говорить:

— Будь ласка, будь сьогодні обережна.

Дочка розвертається і переходить вулицю. Баррі гукає її, вона озирається.

— Я люблю тебе, Меґан.

— І я тебе, тату.

Баррі стоїть на дорозі, тремтить і намагається второпати, що ж таке щойно сталося. Він дивиться, як Меґан переходить вулицю, заходить у «Дейрі квін» і сідає за столик біля вікна, де сидять її друзі.

Ззаду лунають чиїсь кроки.

Баррі обертається і бачить, як до нього наближається чоловік у чорному.

Навіть із відстані перехожий чомусь здається Баррі знайомим.

А коли той підходить, він одразу впізнає в ньому Вінса з монтокської забігайлівки — того самого, що тягнув його потім із бару, підпоєного якоюсь гидотою, до готельного номера.

Тоді у Вінса було татуйовання на горлянці — зараз цього тату немає. Ще немає. І голова в нього зовсім не лиса, і постать його стрункіша. І сам він молодший на десять років.

Баррі інстинктивно задкує, але Вінс підіймає руки: мовляв, я з миром.

Вони зустрічаються сам на сам під ліхтарем на порожньому тротуарі.

— Що зі мною відбувається? — запитує Баррі.

— Я знаю, що ви зараз ошелешені та дезорієнтовані, але це скоро мине. Я тут, щоб виконати останню частину контракту. Ви вже зрозуміли?

— Що зрозумів?

— Те, що зробив для вас мій бос.

— Це все насправді?

— Усе насправді.

— Але як?

— Ви знову разом з дочкою, і вона жива. Це важливо? Ви більше не побачите мене після цієї ночі, але я мушу дещо вам сказати. Є набір базових правил, вони нескладні. Не намагайтеся витиснути більше з факту, що вам відомо про майбутнє те, чого не знають інші. Спробуйте прожити наново своє життя. Проживіть трохи краще, ніж ви жили досі. І нікому нічого не кажіть. Ані своїй дружині. Ані своїй дочці. Нікому.

— А що, коли я хочу повернутися назад?

— Технологію, завдяки якій ви опинилися тут, ще навіть не винайшли.

І Вінс розвертається, щоб іти.

— Як мені йому за це віддячити? — питає Баррі, його очі знову зрадливо блищать.

— Зараз, у дві тисячі вісімнадцятому, він дивиться на вас і на вашу сім’ю. Сподіваюся, він побачить, що ви сповна скористалися своїм шансом. Що ви щасливі. Що з вашою дочкою все гаразд. Але найголовніше, щоб ви тримали язик за зубами і грали за правилами, які я щойно описав. Ось так ви можете йому подякувати.

— Що це значить: «Зараз, у дві тисячі вісімнадцятому»?

Однак Вінс лише знизує плечима.

— Час — просто ілюзія, конструкт, породжений людською уявою. Нема на світі ні минулого, ні теперішнього, ні майбутнього. Усе відбувається зараз.

Баррі намагається зрозуміти почуте, але для нього це заскладно.

— Виходить, що ви також повернулися?

— Так, трохи далі, ніж ви. Я вже три роки наново проживаю своє життя.

— Чому?

— Напартачив, коли служив копом, не з тими пацанами бізнес замутив. Тепер тримаю магазинчик із риболовним причандаллям і на життя не скаржуся. Успіху вам з вашим другим шансом.

Вінс розвертається і йде в ніч.

Книжка друга

Найбільше ми сумуємо за місцями, в яких ніколи не бували.

Карсон Мак-Каллерс

Гелена
20 червня 2009 року

День 598

Гелена сидить у себе на дивані та намагається осягнути масштабність подій, що сталися в її житті за останні тридцять хвилин. Перша її реакція: це не може бути правдою, це просто фокус чи ілюзія. Але як бути із завершеним тату «Міранда» на плечі наркозалежного? І з цим самим татуйованням, тільки ще незакінченим, на відео, яке показував їй Слейд? Попри щедрий на різні подробиці спогад про вранішній експеримент — аж до стільця, який вона жбурнула у скляну перетинку, — Гелена знає, що якимось незбагненним чином нічого такого не відбувалося.

Цей спогад — глухий кут у нейронній структурі її мозку. Єдина аналогія, що спадає на думку, — спогад про насичений деталями сон.

— Скажіть, про що ви зараз думаєте? — цікавиться Слейд.

Гелена переводить погляд на нього.

— Невже ця процедура — помирання в деприваційній капсулі під час реактивації спогаду — справді здатна змінювати минуле?

— Минулого не існує.

— Маячня!

— Чому? Вам можна висувати свої теорії, а мені — ні?

— Поясніть.

— Ви ж самі казали так про теперішнє. Мовляв, це просто ілюзія, яку ліпить наш мозок на базі реальності.

— Та ні, це вже… філософська маячня першокурсника.

— Наші пращури мешкали в океані. Через те, що світло у воді поширюється не так, як у повітрі, їхній сенсорний простір — об’єм середовища, де можна було виявити здобич, — збігався з простором моторним. Інакше кажучи, до чого дотягнувся, те і знайшов. І як, по-вашому, до чого це призвело врешті-решт?

Якийсь час Гелена міркує над його запитанням.

— Вони могли реагувати тільки на прямі подразники.

— Чудово. І що, по-вашому, відбулося, коли чотириста мільйонів років тому ці риби врешті виповзли на суходіл?

— У них збільшився сенсорний простір, бо в повітрі світло поширюється далі, аніж у воді.

— Деякі біологи-еволюціоністи вважають, що саме сухопутний дисбаланс між сенсорним і моторним просторами створив передумови для зародження свідомості. Якщо ми можемо бачити щось далеко попереду, то зможемо й думати наперед. Зможемо планувати. І тоді зможемо уявляти майбутнє, навіть якщо його не існує.

— У чому тут суть?

— У тому, що появу свідомості зумовлено оточенням. Наша пізнавальна діяльність — уявлення про дійсність — формується під впливом нашої рецепції, але водночас і обмежена можливостями наших рецептивних органів. Ми переконані, що бачимо світ таким, яким він є, але кому, як не вам знати, що це лише тіні на стіні печери. Ми такі самі зашорені, як наші водоплавні предки, а межі нашого розуму залежать від того, куди вивезе крива еволюції. І подібно до них, апріорі, ми не можемо бачити того, чого в нас немає. Чи то пак, не могли. Дотепер.

Гелена пригадує таємничий Слейдів усміх за вечерею кілька місяців тому.

— Пробити завісу перцепції, — каже вона.

— Саме так. Для істоти двовимірної рух через третій вимір є не просто неможливим — він немислимий. І ось точно так само тут нас підводить наш мозок. Уявіть собі, що ви стали бачити світ очима істот вищого порядку — в чотирьох вимірах. Це дало б вам змогу проживати події свого життя в будь-якій послідовності. Переживати наново який завгодно свій спогад.

— Але… але… це смішно. І це порушує причинно-наслідковий зв’язок.

Знову Слейд розпливається в переможній усмішці. Він і далі залишається на крок попереду.

— Боюся, квантова фізика тут буде на моєму боці. Ми вже знаємо, що на рівні елементарних частинок часолінія — річ не така проста, як заведено вважати.

— Ви справді вважаєте, що час — це ілюзія?

— Радше його сприйняття нами таке недосконале, що для нас він рівнозначний ілюзії. Кожна мить однаково реальна і відбувається зараз, але природа нашої свідомості така, що за один раз ми отримуємо доступ до одного зрізу, не більше. Уявіть собі, що життя людини — це книжка. Кожна сторінка — це певний момент. І от як під час читання книжки ми бачимо лише ту сторінку, що перед нашими очима, так і недосконалість нашої перцепції відсікає нам доступ до всіх інших моментів життя. Так було досі.

— А тепер?

— Якось ви сказали, що пам’ять — єдиний наш справжній зв’язок із реальністю. І думаю, ви мали слушність. Будь-яка інша мить, будь-який спогад існує, як і фраза, яку я зараз кажу. І перенестися туди — однаково, що перейти з кімнати до кімнати. Нам тільки залишалося переконати в цьому мозок. Обійти еволюційні обмеження та дозволити нашій свідомості зазирнути за межі нашого сенсорного простору.

Гелені голова йде обертом.

— Ви знали? — питає вона.

— Знав що?

— В якому напрямку ми працювали від початку? Що це щось набагато більше, ніж занурення у спогад?

Слейд відводить очі, тоді знову дивиться на неї.

— Я надто поважаю вас, щоб брехати.

— Значить… так.

— Перш ніж перейти до мого доробку, може, знайдемо хвилинку й насолодимося тим, чого досягли ви? Ви тепер найвидатніша науковиця і винахідниця за всю історію людства. Ви — авторка найграндіознішого наукового прориву нашого часу. Всіх часів.

— І найнебезпечнішого.

— У лихих руках — безперечно.

— Боже мій, який ви самовпевнений! Та в будь-яких руках! Як ви дізналися про цю можливість крісла?

Слейд ставить своє шампанське на кавовий столик, підводиться, відходить до вікна. За кілька миль від них над морем збираються грозові хмари і пливуть сюди.

— Коли ми зустрілися вперше, ви очолювали науково-дослідницьку групу компанії «Іон» у Сан-Франциско.

— Як це — «вперше»? Я в житті не працювала на…

— Дайте я закінчу. Ви взяли мене до себе науковим асистентом. Ви диктували свої звіти, а я друкував їх, шукав статті, які ви хотіли прочитати. Організовував ваш розклад і відрядження. Стежив, щоб у вас завжди була гаряча кава й лад в кабінеті. Ну, щоб хоча б пройти було можна. — Слейд усміхається, і легка тінь смутку пробігає його обличчям. — Старший куди пошлють, можна сказати. Але ви були дуже добрі до мене. Завдяки вам я почувався причетним до дослідів, ніби справді був членом команди. До нашого знайомства я мав проблеми з наркотиками. Ви ж, по суті, мене врятували. Ви створили першокласний МЕГ-мікроскоп і дуже непогану мережу для електромагнітної стимуляції. Ви мали квантові процесори, набагато потужніші, аніж ті, які маємо ми: кубітові системи тоді серйозно рвонули вперед. Ви придумали деприваційну капсулу, примудрилися помістити в неї апарат реактивації та примусили його там працювати. Проте ви не задовольнялися досягнутим. Ви постійно трималися думки, що капсула створює навколо піддослідного сенсорний вакуум, і що, коли простимулювати конкретні групи нейронів, викликаючи спогад, переживання цього спогаду спричинить такий потужний ефект повного занурення, який нам і не снився.

— Стривайте, коли все це було?

— У початковій часолінії.

Кілька секунд Гелена перетравлює почуте. Масштабність почутого приголомшила її.

— Чим я тоді займалася? Альцгеймер, втрачені спогади, капсула часу? — питає вона.

— Не думаю. «Іон» цікавила комерція: як використати ваше крісло з розважальною метою. Над цим ми й працювали. Але, як і в цьому дослідженні, максимум, чого вам вдалося досягнути, це зробити спогад трохи яскравішим без свідомого видобування його з пам’яті самим піддослідним. — Слейд відвертається від вікна та переводить погляд на Гелену. — До другого листопада дві тисячі вісімнадцятого року.

— Дві тисячі вісімнадцятого?

— Так.

— Тобто за дев’ять років?

— Саме так. Того ранку сталося дещо трагічне, непередбачене й неймовірне. Ви проводили реактивацію спогаду новому піддослідному, такому собі Джону Джордану. Видобували спогад про аварію, в якій загинула його дружина. Все йшло, як по писаному, і тут він відключився просто в капсулі. Інфаркт міокарда. А коли медики кинулися його витягувати, сталося щось надзвичайне. Перш ніж вони відчинили люк, усі, хто був у лабораторії, несподівано опинилися в іншому місці. З носів текла кров, у декого від болю лускала голова, а замість піддослідного Джона Джордана в капсулі лежав якийсь Майкл Діллман, зовсім інший чоловік. І все відбулося за мить, неначе хтось натиснув перемикач. Ніхто не розумів, що сталося. У нас не знайшлося жодного запису, що якийсь Джордан коли-небудь переступав поріг лабораторії. Всі були ошелешені, але намагалися розібратися. Назвіть це недоречною цікавістю, але я не міг кинути це просто так. Узявся до пошуків Джордана, щоб дізнатися, що з ним сталося, куди він зник, і з’ясував предивну штуку. Ми реактивували спогад про аварію, так? А насправді він загинув у ній разом з дружиною п’ятнадцять років тому.

По шибі ледь чутно починає тарабанити дощ.

Слейд знову сідає на підніжок.

— Мабуть, я першим зрозумів, що сталося: свідомість Джона Джордана завдяки вам якимось дивовижним чином була відкинута в той спогад. Що там сталося точно, ми ніколи не дізнаємося, але припускаю, що він був дезорієнтований перенесенням у часі, і це ускладнило аварію. Відтак загинули і дружина, і він.

Гелена відриває погляд від килимового покриття, на яке безперервно дивилася, готуючись прийняти всю жахливість цього одкровення.

— І що ви, Маркусе, зробили?

— Мені було сорок шість. Наркозалежний. Життя змарновано. Я боявся, що ви знищите свій винахід, коли зрозумієте, на що він здатний.

— Що ж ви зробили?

— За три дні, у ніч на п’яте листопада дві тисячі вісімнадцятого року, я пробрався до лабораторії та завантажив у стимуляційний пристрій свій спогад. Потім заліз до капсули та ввів собі смертельну дозу хлористого калію. Боже, мені по венах як вогонь пустили! Такого болю я в житті не відчував. Серце зупинилось, і, коли відбувся викид ДМТ, моя свідомість повернулася у спогад, де мені було двадцять років. Ось так у 1992 році від початкової часолінії відгалузилася нова часолінія.

— Для всього світу?

— Мабуть, так.

— І зараз ми в цій часолінії живемо?

— Так.

— А початкова тоді що?

— Не знаю. Мої спогади про неї сірі, примарні.

— Отже, ви досі пам’ятаєте початкову часолінію, де вам сорок шість років і ви мій асистент?

— Так. Ті спогади перенеслися разом зі мною.

— А чому в мене їх нема?

— Візьмімо нинішній експеримент. Ні ви, ні я не маємо про нього жодних спогадів аж до моменту, коли Рід помер у капсулі та повернувся у спогад, де йому роблять тату. Лише тоді ваша пам’ять і свідомість із початкової часолінії, де ви намагалися стільцем розбити скло, прослизнули сюди.

— Ага, то за дев’ять років, п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року, я зненацька згадаю своє інше життя?

— Думаю, так. Початкова часолінія увіллється в цю, і у вас з’являться два набори спогадів: один живий, другий мертвий.

Дощ суцільним потоком стікає по склу, розмиваючи світ за вікном.

— Ви потребували мене, щоб наново створити крісло, — каже Гелена.

— Це правда.

— І завдяки знанню майбутнього ви в цій часолінії створили свою бізнес-імперію, а мене заманили обіцянками необмеженого фінансування, щойно я досягла перших успіхів у Стенфорді.

Слейд киває.

— Таким чином, і створення крісла, і його використання — все під вашим повним контролем.

У відповідь Слейд мовчить.

— Простіше кажучи, я від самого початку була у вас під ковпаком, відколи ви запустили цю другу часолінію.

— Гадаю, «під ковпаком» — це явне перебільшення…

— Пардон, але хіба ми не на списаній нафтовидобувній платформі серед Тихого океану, яку ви облаштували виключно для мене, чи, може, я чогось іще не знаю?

Слейд піднімає свій келих і допиває шампанське.

— Ви вкрали в мене те, інше життя.

— Гелено…

— Чи була я одружена? Чи мала дітей?

— Ви справді хочете це знати? Яке це зараз має значення? Ні, не були, не мали.

— Ви чудовисько!

Гелена підводиться, підходить до вікна й дивиться крізь скло на тисячу відтінків сірого: океан, близький і далекий, шари хмар і пелена дощу, яку раз за разом жене шквальний вітер.

Останній рік вона дедалі більше почувалася тут бранкою, але сьогодні це відчуття особливо сильне. Пекучі злі сльози котяться по щоках, коли Гелена раптом усвідомлює, що це її самогубні амбіції призвели до такого становища, в якому вона перебуває зараз.

І було все це, найімовірніше, 2018 року…

Що ж, тепер зрозуміло, чому Слейд так поводився, й особливо зрозумілим стає його безапеляційне твердження, що піддослідний мусить пройти через смерть для гострішого сприйняття реактивованого спогаду. Тоді Гелена просто все списала на його авантюризм.

Це скінчилося тим, що платформу покинув майже весь персонал. Тепер вона бачить, що за всім стоїть ретельний розрахунок. Слейд розумів, що вони вже на фінішній прямій, й не хотів, щоб про справжнє значення крісла знав ще хтось, окрім ключових, найвідданіших членів команди. Тепер, прокручуючи це в пам’яті, Гелена не впевнена навіть у тому, що її вчорашні колеги долетіли до берега.

Досі Гелена лише підозрювала, що її життя під загрозою.

Тепер вона в цьому впевнена.

— Поговорімо, Гелено. Не ховайтеся в мушлю.

Найвірогідніше, від її реакції на одкровення Слейда й залежатиме, що він вирішить з нею зробити.

— Я зла, — каже Гелена.

— Є чого. Я теж розізлився б.

Досі вона вважала, що Слейд напрочуд розумний і віртуозно маніпулює людьми, чим зазвичай не гребують усі великі бізнесмени. Може, так воно і є, проте левову частку його успіху та статків можна банально пояснити його знанням майбутнього. Та її інтелектом.

Створюючи своє крісло, Слейд думав не тільки про гроші. У нього вже сьогодні стільки грошей, слави та влади, що він — майже бог.

— Тепер, коли крісло вже створено, — каже Гелена, — що ви збираєтеся з ним робити?

— Ще не знаю. Я думав, що ми разом поміркуємо над цим.

«Так я й повірила. Все ти прекрасно знаєш. Мав двадцять шість років, аби щось придумати».

— Допоможіть мені його вдосконалити, — каже Слейд. — Випробувати, примусити нормально працювати. Я ще не розумів, що маю на думці, коли ставив вам це запитання вперше і навіть удруге, але тепер ви знаєте правду, і тому я запитую втретє й сподіваюся, що ви скажете «так».

— Яке запитання?

Слейд підходить до Гелени, бере її руки в свої. Він так близько до неї, що чути запах шампанського в його подиху.

— Гелено, ви хочете змінювати світ разом зі мною?

Баррі
25–26 жовтня 2007 року

Баррі заходить до свого будинку й зачиняє двері, знову стає напроти дзеркала біля вішалки й вивчає відображення себе-молодшого.

Це неправда.

Це не може бути правдою.

Зі спальні його кличе Джулія. Баррі минає телевізор, де досі йде трансляція, та повертає в коридор. Він чує знайоме рипіння підлоги під босими ногами. Повз кімнату Меґан, тоді гостьову, що служить і домашнім кабінетом, — і ось він на порозі їхньої спальні.

Його колишня сидить у ліжку з розгорнутою книжкою. На приліжковій тумбочці парує чашка чаю.

— Я чула, ти ходив надвір?

Джулія зовсім не схожа на себе теперішню.

— Угу.

— Де Меґан?

— Пішла в «Дейрі квін».

— Завтра ж до школи.

— Повернеться до пів на одинадцяту.

— Знала, кого питати, еге?

Джулія всміхається, поплескує по ковдрі біля себе, і Баррі заходить у спальню.

Його погляд ковзає по весільних фотографіях, по чорно-білому фото, де Джулія тримає щойно народжену Меґан, і насамкінець — по репродукції «Зоряної ночі» Ван Гога над ліжком, яку вони купили в мистецькому музеї, коли побачили оригінал.

Баррі сідає в узголів’ї коло Джулії.

Зблизька він помічає, що по Джулії немов пройшлися пензлем реставратора: шкіра гладенька, аж надто, а зморшки, які він бачив два дні тому за сніданком, тільки-тільки намітились.

— Чому не дивишся свою гру? — питає вона. Востаннє вони сиділи вдвох на цьому ліжку тієї ночі, коли вона пішла від нього. Подивилася йому в очі, сказала: «Вибач, але я не можу відокремити тебе від того болю». — Любий, що сталося? У тебе такий вигляд, ніби хтось помер.

Вона зверталася до Баррі «любий» цілу вічність тому, і він справді почувається людиною, яка когось втратила. Він почувається… його неначе викопали з коренем і перенесли в інше місце, в яке він ще не вріс. Ніби його свідомість перенесли в інше тіло, і він до нього ще звикає.

— Ні, все гаразд.

— А ти не хочеш повторити це знову, але якось переконливіше?

Невже біль втрати, який вселився в Баррі після смерті Меґан, сочиться через погляд із його душі, отруюючи, знищуючи цю мить?

Невже Джулія якимось незбагненним чином відчуває це? Бо, за відсутності трагедії, в її очах він бачить прямо протилежне власним почуттям. Вони вражають його: ясні, чисті, притомні. Очі жінки, яку він покохав. І знову Баррі накриває нищівна сила горя.

Джулія проводить пальцями йому по шиї, від чого спину пробиває дрож, а шкірою пробігають мурашки. Баррі вже майже десять років не знав дотиків дружини.

— Що сталося? Проблеми на роботі?

Формально робочий день для Баррі закінчився тим, що його вбили в деприваційній капсулі та відправили сюди, хай би де це було, й тому він…

— Ну, так.

Найбільше вбивають сенсорні відчуття. Запах їхньої спальні. М’який дотик Джулії. Усе те, що він уже забув. Усе, що він утратив.

— Хочеш про це поговорити? — питає вона.

— Ти не проти, якщо я просто полежу тут, поки ти читаєш?

— Ну звісно ж, ні.

І Баррі кладе голову їй на коліна. Він уявляв це тисячу разів, зазвичай о третій ночі, лежачи в ліжку в своїй квартирі на Вашингтон-Гейтс, у виснажливих паузах між сп’янінням і похміллям, та подовгу міркуючи…

А що, якби дочка лишилася живою? А що, якби вдалося врятувати шлюб? А що, якби все не пішло під укіс? А що?..

Це неправда.

Це не може бути правдою.

Єдиний звук у кімнаті — тихий шерех, коли Джулія раз на хвилину перегортає сторінку. Очі в Баррі заплющені, він зараз просто дихає, і коли вона проводить пальцями йому по волоссю, як робила колись, він повертається на бік, приховуючи сльози, що стоять в очах.

Всередині Баррі — тремка протоплазма, і лиш ціною неймовірних зусиль він зберігає душевний спокій. Емоції душать, але Джулія ніби не помічає, як його спина судомно здіймається від ледве стримуваних ридань.

Баррі щойно повернув собі свою мертву дочку.

Він бачив її, чув її голос, торкався її.

Тепер він якось опинився у своїй колишній спальні, біля Джулії, і це вже занадто.

У голові заворушилася страхітна думка: а раптом це психічний розлад?

І що, коли все раптом щезне?

І що, коли я знову втрачу Меґан?

Йому перехоплює подих…

І що, коли…

— Баррі, з тобою все гаразд?

Досить думати.

Дихай.

— Так.

Просто дихай.

— Точно?

— Так.

Лягай спати.

І щоб без снів.

А вранці подивись, чи все на місці.

* * *

Вранці Баррі прокидається від світла, що просочується в кімнату крізь завіси. Він лежить біля Джулії, на ньому той самий одяг, що й учора ввечері. Тихо, щоб не розбудити дружину, він вилазить з ліжка та навшпиньки йде коридором до кімнати Меґан. Двері туди зачинено. Баррі легенько прочиняє їх і зазирає у шпарину. Дочка спить, закидавшись купою ковдр. О цій годині в домі така тиша, що навіть чути, як Меґан дихає.

Вона жива. У безпеці. І вона тут, у будинку.

Зараз Баррі та Джулія, вбиті, розчавлені горем, мали тільки приїхати з моргу, провівши в ньому всю ніч.

Образ Меґан на столі (потрощене тіло, вкрите суцільним чорним синцем) ніколи не полишить Баррі, хоча спогад про нього тепер став таким самим примарним, як усі хибні спогади.

Але ось вона, і ось він сам.

З кожною наступною секундою Баррі почувається в цьому тілі дедалі природніше. Уривчаста вервечка спогадів з іншого життя віддаляється, ніби він щойно прокинувся після найдовшого й найстрашнішого кошмару, що тягнувся одинадцять років.

«Бо це кошмар, як не крути», — міркує Баррі.

А те, що зараз, він дедалі більше відчуває як свою реальність.

Баррі тихенько, наче миша, прослизає в кімнату дочки, стає коло ліжка й дивиться на сонну Меґан. Навіть якби він бачив, як зароджується Всесвіт, то й тоді не відчув би глибшого зачудування, радості і всеохопної вдячності, ніж відчуває тепер перед тією незбагненною силою, що наново створила світ для Меґан і для нього.

Проте й холодний жах теж дихає йому в потилицю — від думки, що все може виявитися маною.

Що ця реальність нез’ясовного походження може розсипатися від чийогось дотику.

* * *

Баррі блукає оселею, наче привид із минулого життя, наново відкриває місця та речі, які вже майже стерлися з пам’яті.

Ніша у вітальні, де вони ставили ялинку на Різдво. Столик при вході, де Баррі тримав свої речі.

Його улюблене горня для кави.

Стіл з відкидною кришкою в гостьовій, де він сплачував рахунки.

Крісло у вітальні, в якому сидів щонеділі із «Вашингтон Пост» і «Нью-Йорк Таймс» і вставав, лише прочитавши всі газети до останньої шпальти.

Музей спогадів.

Його серце калатає швидше, ніж зазвичай, в одному ритмі з головним болем, що ниє й пульсує десь за очима. Хочеться закурити. Його не тягне, ні — курити він нарешті кинув ще п’ять років тому, після численних безуспішних спроб. Просто, напевне, організм — якому зараз тридцять дев’ять років — фізично потребує дози нікотину.

Баррі заходить на кухню й наливає з крана склянку води. Він стоїть біля раковини та дивиться, як перші барви ранку оживляють задній двір.

Відчинивши шафу праворуч від мийки, Баррі дістає з неї каву, яку тоді пив. Ставить кавник, закидає до посудомийної машини вчорашній посуд, а що не влізло, миє в мийці під краном. Мити посуд вручну було в цьому шлюбі його штатним обов’язком.

Баррі закінчує. Бажання закурити не зникає. Тоді він повертається до столика при вході, видобуває звідти пачку «Кемелу», виходить надвір і кидає цигарки в бак для сміття. Зробивши це, вмощується на ґанку й попиває каву. Може, хоч на ранковому холоді голова проясніє? Цікаво, чи стежить за ним зараз тип, що повернув його сюди? Мабуть, сидить десь на вищому щаблі буття і пасе його, Баррі? Або з якогось позачасся.

У ньому знову оживає страх.

Ану як вирвуть із цієї миті та закинуть назад, у колишнє життя?

Чи дадуть-таки залишитися тут назавжди?

Баррі придушує паніку, що наростає. І каже собі, що не міг він придумати СХП і майбутнє. Надто ювелірна робота, такої навіть його розум детектива не потягне.

Це відбувається насправді.

Це відбувається тепер.

Це існує.

Меґан жива, і вже ніщо не забере її в нього.

Баррі починає говорити вголос, і з усього сказаного ним за все життя ці слова найбільше схожі на молитву:

— Якщо ти зараз чуєш, то, будь ласка, не забирай мене звідси. Я зроблю все, що скажеш.

Однак замість відповіді — світанкова тиша.

Баррі знову відсьорбує каву й дивиться, як сонце ллється між дубовими гілками на прибиту інеєм траву, і трава починає парувати.

Гелена
5 липня 2009 року

День 613

Спускаючись сходами на третій рівень надбудови, Гелена думає про своїх батьків — особливо про матір.

Уночі вві сні їй чувся мамин голос.

Лагідна західна вимова.

Милозвучна м’якість.

Вони сиділи в полі біля старої ферми, де минуло Геленине дитинство.

Осінній день. Дзвінке повітря, підсвічене золотом надвечірніх годин, коли сонце пірнає за гори.

Дороті була молода, її волосся, ще каштанове, маяло на вітрі. Губи її не ворушилися, але голос був чистий і сильний. Гелена не згадає жодного промовленого матір’ю слова — тільки звук її голосу, що дотепер лунає в ній, неначе заклинання. Чиста самовіддана любов із присмаком щемкої ностальгії, від якої скніє серце.

Страшенно хочеться поговорити з батьками, але відколи два тижні тому з’ясувалося, що вони зі Слейдом випадково створили не пристрій для занурення у спогади, а щось значно серйозніше, вона не надто хоче торкатися теми спілкування з матір’ю та батьком. Іншим разом, пізніше, коли все вляжеться та перемелеться.

Їй непросто, адже треба усвідомити, що то за винахід вийшов у неї, змиритися з думкою, що Слейд відверто використав її, і зрозуміти, на що сподіватися далі.

А поки що вона повернулася до роботи в лабораторії.

Ходить у тренажерний зал.

До всіх усміхається.

І намагається бути корисною.

Вже перед дверима до лабораторії Гелена відчуває сильний викид адреналіну.

Сьогодні в них новий експеримент над Рідом Кінгом, дев’ятий. Знову реальність тремтить під ногами. І ніде правди діти, це хвилює.

Коли Гелена підходить до дослідного боксу, з-за рогу виринає Слейд.

— Доброго ранку, — вітається вона.

— Ходімо зі мною.

— Що сталося?

— Наші плани змінилися.

Напружений і заклопотаний, Слейд заводить Гелену до конференц-залу, заходить сам і зачиняє двері. Рід уже там, за столом, у подертих джинсах і плетеному светрі, міцно стискає в руках чашку гарячої кави. За час, проведений на платформі, він трохи додав у вазі, з очей вже зникла наркоманська порожнеча.

— Експеримент скасовується, — повідомляє Слейд, вмощуючись на чільному місці.

— Але ж я мав отримати за нього п’ятдесят тисяч, — нагадує Рід.

— Гроші тобі заплатять. Фактично ми його вже провели.

— Про що це ви? — запитує Гелена.

Слейд дивиться на годинник.

— Експеримент відбувся п’ять хвилин тому, — переводить погляд на Ріда, — ти помер.

— А хіба мало статися щось інше?

— Ти помер у капсулі, але в реальності нічого не змінилося, — каже Слейд. — Ти помер, от і все.

— Чому ви так гадаєте? — питає Гелена.

— Коли Рід помер, я сів у крісло й записав більш ранній спогад про те, як я порізався станком сьогодні вранці. — Слейд підіймає голову, тицяє пальцем у бридкий поріз на горлі. — Ми витягнули Ріда з капсули, я сів, помер і повернувся в ту мить, коли голився, щоб потім повернутися сюди та припинити хід експерименту.

— І в чому ж тут прокол? — запитує Гелена. — Задіяли замало синапсів?

— Ні, кількість синапсів була цілком достатня.

— Який був спогад?

— П’ятнадцять днів тому. Двадцяте червня. Рід вперше сів до капсули із закінченим тату «Міранда».

Гелені в голові неначе бомба розірвалася.

— Ще б йому не померти! — вигукує вона. — Це ж вам не справжній спогад.

— Що ти хочеш сказати?

— Тієї версії подій ніколи не було. Татуювання Ріду так і не закінчили. Він змінив отой спогад, коли помер у капсулі вперше. — Гелена дивиться на Ріда та крок за кроком формує цілісну картину. — А це означає, що ви не мали куди повертатися.

— Але ж у мене залишився спогад, — заперечує Рід.

— І який він? Темний? Статичний? Чорно-білий?

— У ньому ніби зупинили час.

— Так значить, це не справжній спогад. Він… не знаю, як сказати. Несправжній. Фальшивий.

— Хибний, — говорить Слейд і знову позирає на годинник.

— Тобто це не була випадковість? — Гелена свердлить Слейда лютим поглядом. — Ви все знали.

— Хибні спогади мене чарують.

— Чому?

— Вони подають… новий напрямок руху. Абсолютно інший вимір.

— Не знаю, що це в біса означає, але ж ми вчора домовлялися, що жодних карт…

— Щоразу, помираючи в капсулі, Рід обриває низку спогадів. І після зміщення реальності вони мертвіють у свідомості. Та що насправді відбувається з отими часолініями? Чи вони припиняють своє існування, а чи залишаються десь там, недосяжні для нас? — Слейд знову зиркає на свій годинник. — Про нинішній експеримент я пам’ятаю все в подробицях, у вас теж з’являться ці хибні спогади, найближчим часом. Вони мовчки сидять за столом, і Гелену огортає холод.

«Ми заграємо з тим, з чим не слід загравати».

Вона відчуває, як за очима з’являється біль. Тоді хапає з коробки на столі кілька серветок і намагається спинити ними кров з носа.

В її пам’ять вривається хибний спогад про невдалий експеримент.

Рід відключається в капсулі.

П’ять хвилин мертвий.

Десять хвилин.

П’ятнадцять.

Вона кричить Слейду, щоб той щось робив.

Кидається в бокс для досліджень, різко тягне люк на себе.

Рід спокійно плаває в капсулі.

Нерухомий, як труп.

Разом зі Слейдом вони витягають його й мокрого кладуть на підлогу.

Роблять йому штучне дихання, а доктор Вілсон каже через інтерком: «Гелено, не марнуйте сил. Минуло забагато часу».

Вона однаково не спиняється, піт заливає очі, Слейд переходить через зал і зникає в кімнаті з кріслом.

Коли він повертається, Гелена вже розуміє марність намагань і більше не рятує Ріда.

Вона забилася в куток і перетравлює той факт, що вони щойно вбили людину, вбили по-справжньому.

Не просто вбили.

Це сталося через неї.

Він опинився тут через її винахід.

Слейд починає роздягатися.

— Що ви робите? — дивується Гелена.

— Хочу все виправити. — Він переводить погляд на скляну панель з однобічною видимістю, що розділяє бокс і апаратну. — Хто-небудь, виведіть її, будь ласка, звідси.

Слейд голий лізе в капсулу, і в цю мить вдираються його підручні.

— Будь ласка, докторко Сміт, ходімо з нами.

Гелена спроквола підводиться і неохоче плентається в апаратну.

Там вона сідає за Сєрґєєм і лікарем Вілсоном, які саме реактивують Слейдів спогад про гоління та поріз.

У голові в неї постійно крутиться одна й та сама думка: «Це неправильно, це неправильно, це неправильно…»

Аж поки раптом…

Вона сидить тут, у конференц-залі, зупиняючи кров з носа серветкою.

Гелена дивиться на Слейда.

Той дивиться на Ріда.

А Рід із зачарованою усмішкою витріщається кудись у порожнечу.

— Ріде? — подає голос Слейд.

Ніякої реакції.

— Ріде, ти мене чуєш?

Той повільно повертає голову до Слейда, кров стікає по губах і крапає на стіл.

— Я помер, — каже він.

— Я знаю. І повернувся в спогад, щоб урятувати…

— І це було найпрекрасніше, що я коли-небудь бачив у житті.

— Що ж ти бачив? — доправляється Слейд.

— Я бачив… — Рід намагається добрати слів. — Все-все. Бачив геть усе.

— Не розумію, що ти маєш на увазі, Ріде.

— Кожну мить свого життя. Я нісся тунелем, який був наповнений ними, і це було просто шикарно. І я побачив там один спогад, який зовсім забув. Дуже вишуканий. Я думаю, це мій найперший спогад.

— Про що він? — питає Гелена.

— Мені було два роки, може, три. Я сидів у когось на колінах, на пляжі. Я не міг обернутися, щоб побачити обличчя, але знав, що це мій батько. Ми на Кейп-Мей, на узбережжі в Джерсі, куди раніше їздили на відпочинок. І ще я знав, що за спиною мама, хоч і не бачив її, а трохи далі, у прибійних хвилях, стоїть мій брат Вілл. Пахло океаном, кремом від сонця й кексами, які продавали на набережній. — По його щоках течуть сльози. — Скільки живу, я ще не відчував такої любові. Тиша та спокій. Ти в цілковитій безпеці. Це була ідеальна мить, поки я не…

— Поки що? — питає Слейд.

— Поки я не став тим, ким став. — Рід утирає сльози й дивиться на Слейда. — Не треба було мене рятувати. Не варто було повертати сюди.

— Що ти верзеш?

— Я міг би залишитися навічно в тому спогаді.

Баррі
Листопад 2007 року

Кожен день — одкровення, кожна мить — подарунок.

Просто сидіти за одним столом з дочкою, слухати її розповідь про прожитий день здається Баррі щедрою винагородою.

Як він раніше міг сприймати такі миті як щось самоочевидне?

Він насолоджується кожною миттю: як Меґан пускає очі під лоба у відповідь на його запитання про хлопців чи як загоряється, коли мова заходить про коледжі, куди вона хотіла б вступити.

Часом Баррі пускає сльозу в присутності доньки, але йому неважко пояснити цю сентиментальність: по-перше, Баррі кинув курити, а по-друге, Меґан дорослішала, і йому, як батькові, до цього не байдуже.

Джулію це трохи насторожує. В такі моменти Баррі ловить на собі її уважний погляд. Так дивляться на перекошену картину на стіні.

* * *

Щоранку, коли після нічного сну до нього повертається свідомість, Баррі лежить у ліжку та страхається розплющити очі: ану як він знову побачить себе у своєму самотинному барлозі, а цей другий шанс розвіється мов дим.

Але щоразу коло нього Джулія, щоразу він бачить, як крізь фіранки ллється світло, і єдиним, що пов’язує Баррі з іншим життям, залишаються хибні спогади, яких він позбувся б з превеликою радістю.

Гелена
5 липня 2009 року

День 613

Після вечері Гелена, вмиваючись перед сном, чує стукіт у двері, і, коли відчиняє, бачить на порозі Слейда. Вигляд у нього явно заклопотаний.

— Що сталося? — запитує Гелена.

— Рід повісився у своїй кімнаті.

— О Боже мій! Через хибний спогад?

— Обійдемося без припущень. Мозок у наркомана влаштовано трохи інакше, ніж у мене чи у вас. Хтозна, що він там насправді бачив, коли помирав? Просто я вирішив, що ви маєте бути в курсі. Але не бійтеся. Завтра я його поверну.

— Повернете Ріда?

— Скористаюся кріслом. Але скажу вам чесно, я не горю бажанням помирати вдруге. Як ви, напевне, розумієте, у цьому мало приємного.

— Рід наклав на себе руки, це був його вибір, — каже Гелена, стримуючи почуття. — Я думаю, ми повинні його поважати.

— Тільки не тепер, коли він працює на мене.

* * *

Гелена безсонно крутиться в ліжку, але ніяк не може заснути. Думки рояться в голові, жінці не вдається їх приборкати. Слейд брехав їй.

Крутив нею, як хотів.

Не давав їй спілкуватися з батьками.

Вкрав у неї життя.

Жодна інтелектуальна головоломка не інтригує Гелену більше, ніж таємнича сила крісла. Вона не хоче довіряти його Слейдові. Вони вже змінювали спогади. Міняли реальність. Оживляли померлу людину. Проте він з маніакальною рішучістю продовжує розсувати ці межі, і в неї резонно виникає питання: яка його справжня мета?

Гелена підводиться з ліжка, йде до вікна, розсуває завіси.

Високо в небі повня кидає блискучу доріжку на море, наче вкрите синьо-чорним лаком, — сяюче, нерухоме, як застигла мить.

Ніколи не настане той день, коли вона привезе сюди свою матір, посадить її в крісло і скопіює рештки її розуму.

Цього ніколи не станеться. Прийшла пора поховати свою мрію і валити звідси.

Але вона не може. Навіть якби їй вдалося проникнути на один із кораблів, які привозять на платформу всяку всячину, Слейд, зрозумівши, що вона втекла, просто повернувся б в один зі спогадів, які передуватимуть втечі, та зупинив би її.

Він спинить вас іще до того, як ви спробуєте втекти. До того, як вам це спаде на думку. І навіть до цієї миті.

І все це означає, що існує тільки один спосіб утекти з платформи.

Баррі
Грудень 2007 року

На роботі все краще, ніж перше, почасти через те, що Баррі пам’ятає деякі справи та знає, де треба копнути, але здебільшого тому, що йому вже до лампочки перспектива кар’єрного зростання. Начальство йому пропонує підвищення, дає кабінетну роботу й більшу зарплатню, але він відмовляється. Він хоче бути першокласним детективом, от і все.

До сигарет він вже не повертається, випиває тільки у вихідні, тричі на тиждень бігає підтюпцем, а щоп’ятниці вони з Джулією кудись ходять.

Однак не все безхмарно між ними. На Джулії нема відбитка смерті Меґан і зруйнованого шлюбу, а Баррі не може забути, як трагедія, немов іржа, роз’їла зв’язок між ними. В колишньому житті минуло чимало часу, перш ніж він припинив кохати Джулію. І тепер, хоч він повернувся ще до того, як все пішло шкереберть, не можна просто взяти й клацнути вимикачем.

* * *

Щоранку Баррі дивиться новини, в неділю читає газети, та хоч у голові відклались якісь ключові моменти майбутнього — хто з кандидатів стане президентом, які ознаки світової рецесії, — переважно пам’ять зберегла якийсь дріб’язок, і більшість інформації сприймається ним як цілком нова.

* * *

Тепер він щотижня буває в матері. Їй шістдесят шість, за п’ять років у неї з’являться перші ознаки гліобластоми мозку, яка й зведе її в могилу.

Через шість років вона перестане його впізнавати і втратить здатність до зв’язного мовлення, а незабаром по тому помре в госпісі, перетворившись на висохлу порожню оболонку. Баррі триматиме її кощаву руку в ті останні миті, не знаючи навіть, чи фіксує цей дотик її практично знищений мозок.

Дивно, та, знаючи, як і коли закінчиться її життя, Баррі не відчуває ані горя, ані відчаю. Тепер, коли він у маминій квартирі в Квінсі, за тиждень до Різдва, її останні дні здаються йому невимовно далекими. Баррі навіть вдячний долі за таке знання. Його батько помер від аневризми аорти, коли Баррі було п’ятнадцять років, помер раптово, несподівано. Зате тепер у нього є кілька років на прощання з мамою. І він покаже їй, що любить її, поділиться всім, що в нього на серці. Від усвідомлення цього факту Баррі напрочуд комфортно. Нещодавно йому навіть спало на думку, що насправді все життя — таке собі розтягнуте в часі прощання з рідними та близькими.

Сьогодні Баррі взяв із собою Меґан, і дочка тепер грає з бабусею в шахи. А він сидить біля вікна, мати наспівує щось фальцетом, який завжди глибоко хвилював Баррі. Він слухає та одночасно стежить за грою й позирає на перехожих за вікном.

Попри старі технології, що оточують зусібіч, та деколи знайомі заголовки в газетах, у Баррі зовсім нема відчуття, що він живе в минулому.

Цю реальність він відчуває саме як тепер. Пережите дуже вплинуло на Баррі, він дивиться на час уже не так, як дивився колись. Можливо, Вінс мав слушність. Може, все так і відбувається, як він казав: одночасно.

— Баррі?

— Так, мамо?

— Відколи це ти став такий задумливий?

Баррі всміхається:

— Не знаю. Це, напевне, на мене впливає четвертий десяток.

Мати уважно дивиться на сина й повертається до гри лише тоді, коли Меґан робить хід.

* * *

Вдень Баррі живе, по ночах спить.

Він ходить на вечірки, на яких уже бував, дивиться матчі, котрі вже бачив, та розкриває справи, давно здані в архів.

Час від часу Баррі згадує відчуття дежавю, що виникало в нього в попередньому житті. Тоді йому вічно здавалося, що він робив раніше те, що робить, бачив раніше те, що бачить.

І він запитує себе: а може, ті дежавю — це примари фальшивої дійсності, її тінь на реальному тлі?

Гелена
22 жовтня 2007 року

Гелена знову сидить за стареньким письмовим столом у затхлих нетрях неврологічного корпусу в Пало-Альто, захоплена в самісіньку мить переходу зі спогаду до реальності.

Біль від смерті в капсулі ще свіжий: у легенях пече від кисневого голоду, нестерпна вага паралізованого серця, паніка та страх, що план не спрацює. І ні з чим непорівнянні радість та полегша, коли нарешті запустилася програма реактивування спогаду і спрацювали стимулятори.

Слейд казав правду. Без ДМТ це те саме, що дивитися фільм, який вже бачив тисячу разів. Цього разу вона проживає свій спогад.

Навпроти за столом сидить Чжи Ун. Його лице стає дедалі чіткішим. «Тільки б не зрозумів, що до чого», — думає Гелена. Вона ще не опанувала свого тіла. До неї долинають уривки фраз — фрагменти знайомої розмови.

— …у захваті від вашої статті про унаочнення пам’яті, яку надрукував «Нейрон».

Повертається контроль над м’язами. Кінчики пальців, тоді руки, ноги… Ще трохи — і можна буде кліпати очима та ковтати. Врешті тіло стає цілком підконтрольне Гелені, вона відчуває його, усім своїм єством повертається в себе-молодшу.

Гелена ковзає очима по стінах. На них зображення мишачих спогадів, зроблені з високою розділовою здатністю.

Ще мить тому вона була за сто сімдесят три милі від узбережжя Північної Каліфорнії, в майбутньому, від якого її відділяють неповні два роки.

Помирала в деприваційній капсулі на третьому поверсі Слейдової платформи.

— Все добре? — питає Чжи Ун.

Їй вдалося! Боже ж ти мій, її план спрацював!

— Так. Перепрошую, що ви казали?

— Мій роботодавець у захваті від вашої роботи.

— Ваш роботодавець має ім’я?

— Е-е, це залежить…

— Від чого?..

— Від того, як складеться наша бесіда.

Знов брати участь у тій самій розмові здається і цілком нормальним, і водночас — дико сюрреалістичним. Це, безперечно, найдивніша мить її життя. Гелені насилу вдається зосередитись.

Вона дивиться Чжи Уну в очі й каже:

— Чому я взагалі маю розмовляти з кимось, не знаючи, кого він представляє?

— Бо гроші, які дав вам Стенфорд, закінчуються за півтора місяця.

Він витягує зі шкіряної сумки темно-синю теку — її грантову заявку.

І поки Чжи Ун зваблює Гелену перспективами співпраці з його босом та обіцяє золоті гори, вона їсть поглядом теку й думає: «Я зробила це! Створила крісло, і воно набагато потужніше, ніж я могла уявити».

— Потрібна команда програмістів, що допоможе скласти алгоритм для комплексної каталогізації та проєкціювання пам’яті. Обладнання для дослідів на людях.

Імерсивна платформа для проєкціювання недискретних спорадичних ремінісценцій.

Гелена створила платформу. І вона функціонує.

— Гелено?

Зараз Чжи Ун дивиться на неї через її стіл, який нагадує зону стихійного лиха.

— Слухаю!

— Ви хочете працювати з Маркусом Слейдом?

Тієї ночі, коли Рід повісився, вона прокралася в лабораторію, зайшла в систему, скориставшись кодом, який створив їй Радж перед від’їздом, — і про який ніхто не знав, — та записала спогад про цей епізод: як у стенфордську лабораторію до неї заявляється Чжи Ун.

Цей візит залишив у мозку Гелени достатньо сильний слід, щоб повернутися по ньому. Після цього вона запустила програму реактивації, приготувала суміш препаратів і о пів на четверту ночі залізла в капсулу.

— Гелено? Ваше слово? — озивається Чжи Ун.

— Я залюбки працюватиму з містером Слейдом.

Чжи Ун видобуває з сумки ще один документ і простягає їй.

— Що це? — питає Гелена, хоча й без того знає. Вона вже підписувала його — у тій реальності, яка перетворилася на хибний спогад.

— Угода про наймання і про конфіденційність. Без перегляду умов. Гадаю, ви погодитеся, що умови напрочуд щедрі.

Баррі
Січень 2008 року — травень 2010 року

І знову життя схоже на життя. Минають дні, залишаючи відчуття однаковості та стрімкості подій, і що далі, то менше Баррі думає про те, що він проживає їх наново.

Гелена
22 жовтня 2007 року — серпень 2010 року

У ліфті ще витає аромат одеколону Чжи Уна. Гелена підіймається на перший поверх неврологічного корпусу.

Востаннє вона була в стенфордському кампусі майже два роки тому. Тоді ж востаннє відчувала під ногами твердий ґрунт.

Тепер її до сліз зворушує зелень трави і дерев. Снопи сонячного світла, які пронизують тремтливі крони. Квіткові запахи. Співи пташок, яких ніколи не почуєш у морі.

Погідний осінній день. Гелена раз у раз зиркає на екранчик розкладаного телефона. Вона досі не може остаточно повірити, що повернулася в 22 жовтня 2007 року.

Її джип чекає на неї на факультетській стоянці. Гелена сідає на нагріте сонцем сидіння, видобуває ключ із надр наплічника.

Незабаром вона летить по шосе, і лиш вітер свистить за кабіною. Нафтова платформа вже сприймається як сірий призабутий сон. Ще швидше за платформу йдуть у забуття крісло, капсула, Слейд і останні два роки, які, завдяки її винаходу, ще тільки мають настати.

Вдома у Сан-Хосе Гелена складає у валізу одяг, фотографію батьків у рамці та шість найважливіших для неї книжок: «Про будову людського тіла» Андреаса Везалія^[32], «Фізику» Арістотеля, «Математичні начала натуральної філософії» Ісаака Ньютона, «Про походження видів» Дарвіна і два романи — «Незнайомця» Альбера Камю та «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса.

У банку Гелена знімає всі свої заощадження. Неповних п’ятдесят тисяч доларів. Десять тисяч вона забирає готівкою, решту кладе на брокерський рахунок і виходить під полуденне сонце з білим конвертом, на вигляд занадто тонким.

При виїзді на «одиничку»^[33] Гелена зупиняється заправитись. Розплатившись, кидає кредитку до смітника, підіймає тент і вмощується за кермом. Вона не знає, куди їхати. У плані, що складався серед ночі на платформі, такого пункту не було. Розум охоплює то збудження, то жах.

У тримачі для чашок завалялися десять центів. Гелена підкидає монетку й ловить затиллям лівої долоні.

Орел — вона їде на південь.

Решка — на північ.

* * *

Дорога звивається вздовж скелястого берега, кількома сотнями футів нижче траси в сірій імлі шумить море.

Вона летить крізь кедрівники.

Повз прибережні миси.

Через відкриті всім вітрам голі вершини.

Минає закинуті на край світу містечка, такі маленькі, що язик не повертається назвати їх містами.

Першої ночі Гелена зупиняється в придорожньому мотелі «Тімбер коув» — це в кількох годинах їзди на північ від Сан-Франциско. Мотель, недавно підрихтований, стоїть на стрімчаку, нижче якого — море.

Вона сидить одна коло ями для вогнища з келихом вина, виготовленого за якихось двадцять миль звідси, милується заходом сонця і міркує, на що перетворилося її життя.

Дістає телефон подзвонити батькам, проте не наважується.

У ці хвилини Маркус Слейд саме очікує, що вона от-от прибуде на його стару платформу для початку роботи над кріслом. Можна не сумніватися: Слейд свято вірить, що він один в цілому світі знає про фантастичні можливості крісла. Не дочекавшись прибуття Гелени, він не просто запідозрить, що вона зробила, — він весь світ перериє, щоб відшукати її. Адже без Гелени він може забути про створення крісла чи, в певному сенсі, його реконструкцію.

Він може навіть скористатися її батьками, щоб дістатися до неї.

Гелена кладе телефон на землю і трощить його підбором.

* * *

Вона їде далі «одиничкою» на північ, лише робить невеличкий гак, щоб побачити чорний піщаний пляж на дикому Загубленому узбережжі, де вже давно хотіла побувати.

І далі понад Тихим океаном на північний захід, через ліси секвої та повз приморські містечка.

За кілька днів Гелена — в канадському Ванкувері. Подальший шлях біжить береговою лінією Британської Колумбії, через міста й села, і далі — одним з найпрекрасніших диких закутків з усіх, що вона колись бачила.

За три тижні, мандруючи просторами Північної Канади, Гелена проти ночі потрапляє в бурю.

Вона зупиняється в придорожній таверні на околиці маленького міста, яке виникло тут завдяки золотій лихоманці, вмощується на стільці в барі з дерев’яними панелями, п’є пиво й точить ляси з тутешніми аборигенами. Палає вогонь у масивному кам’яному каміні, в шибку шкрябається перший сніг.

* * *

У певному сенсі поселення Гейнс-Джанкшн, що в окрузі Юкон, справляє враження такої самої віддаленості від цивілізації, як і морська платформа Слейда. Селище в канадській глушині, посеред вічнозеленого лісу, біля підніжжя закутого в льодовиковий панцир хребта.

Тут вона для всіх Марі Ідей^[34]: ім’я позичила в першої серед жінок лауреатки Нобелівської премії, яка відкрила явище радіації, а прізвище — в улюбленої авторки гостросюжетних трилерів.

Гелена знімає кімнатку на горішньому поверсі, щовихідних працює в барі — неофіційно, за готівку.

Грошей вона не потребує. Вона знає майбутнє, її інвестиції вже в найближчі роки принесуть їй мільйонні прибутки.

Але корисно бути чимось зайнятою, а крім того, ні в кого не виникатимуть запитання, звідки в неї гроші.

Геленина кімната — сама простота: ліжко, комод і вікно, за яким — найпорожніше у світі шосе. Та її це влаштовує. У неї з’являються знайомці (не друзі) — через бар і містечко проходить чимало проїжджого люду, і час від часу вона прикрашає свою самотність невеличкою любовною пригодою тривалістю в двадцять чотири години.

Так, Гелена самотня, та, схоже, тут цей стан вважають нормою.

Вона швидко розуміє, що Гейнс-Джанкшн — це особливе місце для особливих людей.

Людей, які шукають спокою.

Людей, які шукають, де сховатися.

І, звісно, для людей, які шукають перше й друге.

Гелені бракує роботи, яка триматиме в напрузі її розум.

Бракує лабораторії.

Бракує мети.

Не дає спокою думка: як сприйняли батьки її зникнення?

Щодня, щогодини вона картає себе за те, що не працює над створенням крісла, яке допомогло б зберегти хоча б найголовніші спогади й навички таким самим хворим, як її мама.

Гелені вже спадало на думку, що розрубати цей вузол проблем можна було б, скажімо, убивши Слейда. Дотягтися до нього — раз плюнути: просто телефонуєш Чжи Уну, так і так, мовляв, передумала, пристаю на вашу пропозицію. Але в неї рука не підійметься. Може, це й погано, але вона не з того тіста.

І Гелена втішає себе тим, що кожен день, прожитий нею в цьому ізольованому закутку, ще не відомому Слейдові, захищає світ від загрози, яку може принести її винахід.

* * *

За два роки Гелена дістає через даркнет фальшиві документи й посвідчення особи, переїжджає на Аляску, в Анкоридж, і починає працювати асистентом в одного університетського нейробіолога, добросердого чоловіка, який ні сном ні духом, що його помічниця — одна з найперших величин у цій галузі. Вона цілими днями опитує хворих, що страждають від хвороби Альцгеймера, тиждень за тижнем і місяць за місяцем фіксує погіршення їхньої пам’яті, коли недуга, прогресуючи, просто вбиває особистість. Вона не сподівається, що ця її робота призведе до кардинальних зрушень, але вона займається улюбленою справою, та й розум не простоює без діла. Якби Гелена залишилася в Юконі, то нудьга й безцільність тамтешнього існування точно довели б її до депресії.

Бувають дні, коли їй аж свербить узятися до створення МЕГ-мікроскопа й апарата для реактивації, які могли б урятувати тих, кого вона опитує, зберегти їхню пам’ять і спогади, що визначають їхню суть. Та це надто ризиковано. По-перше, Слейд може пронюхати. А по-друге, ще хтось, бува, як вона свого часу, випадково замість відновлення спогадів отримає змогу переміщуватися в часі. Таку потужну технологію не можна довіряти людям. Чим закінчилось розщеплення атома? З’явилася атомна бомба. Можливість змінювати спогади, а разом із ними й реальність, буде не менш небезпечною, почасти й тому, що це дуже спокусливо. Хіба сама Гелена не кинулася виправляти минуле, щойно отримала таку нагоду?

Та крісло так і не з’явилося, Гелена зникла, і єдина загроза для пам’яті й часу — знання в її голові, які вона забере із собою в могилу.

Вона вже не раз думала про самогубство. Це була б найпевніша гарантія того, що Слейд не знайде її та не змусить працювати.

На випадок, якщо цей день таки настане, Гелена виготовила кілька таблеток хлористого калію.

Вона весь час тримає ці таблетки при собі, у срібному медальйоні на шиї.

* * *

Гелена припарковується на гостьовій стоянці біля входу, виходить з машини та потрапляє в задушливу серпневу спеку. Місце вражає своєю доглянутістю. Альтанки, фонтанчики, галявина для пікніків. «Цікаво, — думає Гелена, — на що батько утримує цю красу?»

Біля стійки адміністратора вона реєструється та вписує своє ім’я у бланк, який дають заповнювати пожильцям. Поки адміністраторка знімає копію з її водійського посвідчення, Гелена нервово роззирається.

Вона вже три роки прожила в цьому новому часовому відрізку. Хибні спогади про спільну працю на платформі мали б з’явитися у Слейда рано-вранці 6 липня 2009 року, тієї миті — на попередній часолінії, — коли вона померла в деприваційній капсулі, щоб повернутися у спогад, як в її стенфордську лабораторію заявився Чжи Ун.

Якщо Слейд не шукав її доти, то зараз точно шукає. Найімовірніше, він заплатив тут кому треба, щоб його сповістили про появу Гелени.

І ось вона з’явилася.

Однак вона прийшла сюди, чудово усвідомлюючи ризик.

Якщо Слейд чи хтось із його людей її вистежить, вона буде готова до зустрічі.

І Гелена стискає в кулаку медальйон, що висить у неї на шиї.

— Візьміть, голубонько. — Адміністраторка дає Гелені гостьовий значок. — Дороті в кімнаті сто сімнадцять, це в самому кінці коридору. Я вас пропущу.

Двері повільно відчиняються. Гелена входить до крила «Проблеми з пам’яттю».

Запахи побутової хімії, сечі та їжі в їдальні воскрешають у пам’яті спогад про останній візит до притулку для літніх людей. Це було двадцять років тому, коли її дід доживав останні місяці.

Гелена проминає хол, де мляві від постійного накачування ліками мешканці закладу дивляться по телевізору якусь передачу про дику природу.

Двері до кімнати 117 лише прихилені, і Гелена легко відчиняє їх.

За її підрахунками, востаннє вона бачилася з матір’ю п’ять років тому.

Дороті сидить у колісному кріслі, з ковдрою на ногах, і дивиться у вікно на підніжжя Скелястих гір. Напевно, вона помітила Гелену бічним зором, бо повільно повертає голову до дверей.

Гелена усміхається:

— Привіт.

Мати дивиться на неї нерухомим поглядом.

Жодного натяку на те, що вона впізнала дочку.

— Нічого, якщо я зайду?

Мати схиляє голову, і Гелена тлумачить цей порух як згоду. Вона заходить і зачиняє за собою двері.

— Класна в тебе кімнатка, — зауважує Гелена.

У телевізорі з приглушеним звуком увімкнуто канал новин. Фотографії — всюди. Її батьки, молоді та щасливі. Гелена — то немовля, то в день шістнадцятиліття, то за кермом їхнього сімейного «шевроле сільверадо» в день, коли вона отримала права.

Якщо вірити сторінці, що створив на сайті «Керінг бридж»^[35] її батько, Дороті привезли в притулок після минулого Різдва, коли вона не вимкнула плиту й мало не спалила кухню.

Гелена сідає біля матері до привіконного круглого столика. На ньому ваза із зів’ялим букетом, стільницю всипано сухими пелюстками й листям.

Мати тендітна, мов та пташка, в передполудневому світлі шкіра на її обличчі видається тоненькою, наче папір. Їй лише шістдесят п’ять, а жінка видається значно старшою. Її сиве волосся стало рідким. Її руки, дотепер напрочуд жіночні та витончені, вкриті пігментними плямами.

— Я — Гелена. Твоя дочка.

Мати дивиться на неї з недовірою.

— У тебе шикарний вид на гори.

— Ти бачила Ненсі? — запитує мати. Голос її зовсім не нагадує колишню Дороті: слова звучать повільно, через силу. Ненсі — старша сестра Дороті. Вона померла під час пологів понад сорок років тому, Гелени ще на світі не було.

— Ні, не бачила, — каже Гелена. — Її давненько вже немає з нами.

Мама обертається до вікна.

Над рівнинами та передгір’ями ясно, а далі, над гірськими вершинами, купчаться чорні хмари.

В Гелени промайнула думка: ця хвороба — якась садистська, з присмаком шизофренії, подорож пам’яттю.

Хворий розум стрибає життєвими спогадами, свято вірячи, що живе в минулому. Він втрачає зв’язок із реальністю і дрейфує в часі.

— Вибач, що мене не було поруч, — каже Гелена. — Але ти не подумай, що це через небажання, я згадую про тебе і про тата щодня. Просто останні кілька років… вони були по-справжньому важкими. Ти єдина людина на світі, якій я можу це відкрити, але в мене був шанс побудувати власне крісло пам’яті. Здається, я колись тобі про це казала. Я збудувала б його для тебе. Мені хотілося зберегти твої спогади. Я думала, що зміню світ. Думала, в мене буде все, про що я мріяла. А вийшов пшик. Я підвела тебе. І багатьох таких, як ти, кого моє крісло могло хоча б частково врятувати від цієї… довбаної хвороби. — Гелена витирає очі. Вона не знає, чи слухає її мати. Можливо, це вже не має значення. — Мамо, я принесла в цей світ велике зло. Я не хотіла, так сталося, і ось тепер я змушена решту свого життя ховатися. Не треба було приїжджати сюди, але… Я мусила побачити тебе востаннє. Мусила сказати тобі все це…

— Сьогодні в горах буде буря, — мовить Дороті, не зводячи очей із чорних хмар.

Гелена робить глибокий тремтливий вдих.

— Еге, схоже, що так.

— Я ходила в ті гори з родиною, на Загублене озеро.

— Я пам’ятаю це. Я була тоді з тобою, мамо.

— Ми купалися в холодній воді, а потім грілися на теплих брилах. А небо було синє-синє, майже фіолетове. На луках цвіли польові квіти. Здається, що зовсім недавно.

Вони замовкають.

Блискавка б’є у пік Лонгс.

Надто далеко, грім до них не долинає.

«Як часто тут буває тато? — думає Гелена. — Мабуть, йому дуже важко».

Вона готова віддати все, щоб побачити його знову.

Гелена збирає всі фотографії та неквапно, одну по одній, показує матері. Водить пальцем по обличчях, називає імена, розповідає різні епізоди з власних спогадів. Спочатку обирає ті, що мали б бути, на її переконання, найважливішими й найціннішими для матері. Але якоїсь миті розуміє, що в кожної людини свій, особистий підхід. Вона може поділитися лише своїм.

І тут стається найдивніше.

Дороті дивиться на неї, і на мить її погляд прояснюється, оживає та стає осмисленим, ніби та жінка, яку завжди знала Гелена, якось пробилася крізь лабіринти деменції та зруйновані міжнейронні зв’язки, щоб хоч на швидкоплинну мить побачити свою дочку.

— Я завжди пишалася тобою, — каже мати.

— Чесно?

— Ти — найкраще, чого я досягла в житті.

Гелена, заливаючись сльозами, обіймає матір.

— Мамо, вибач, що я не змогла врятувати тебе!

Та коли вона розтискає обійми, мить просвітління вже минула.

Гелена дивиться в очі чужої людини.

Баррі
Червень 2010 року — 6 листопада 2018 року

Одного ранку Баррі прокидається й усвідомлює: сьогодні в Меґан випускний.

Його дочка — відмінниця і виступає з першокласною промовою.

Баррі плаче.

А потім настає осінь, і в будинку, де залишилися тільки він і Джулія, стає дуже тихо.

* * *

А якось серед ночі, в ліжку, дружина обертається до нього й запитує:

— Значить, так ти хотів би провести решту свого життя?

Він не знає, що їй сказати. Хоча ні. Все він знає. Баррі завжди був переконаний, що їхній шлюб розпався через смерть дочки.

Втрьох вони були сім’єю — і це об’єднувало Джулію та Баррі. Після загибелі Меґан їхні стосунки не протрималися й року.

Тільки тепер він готовий визнати, що розлучення було питанням часу. Його друга спроба пройти через шлюб робила цей процес повільнішим і не таким трагічним, та запустила його Меґан, яка виросла і стала торувати свій життєвий шлях.

Так що все Баррі розуміє. Просто не хоче казати цього.

Їхні стосунки проіснували стільки, скільки їм було відміряно, і жодною хвилиною більше.

* * *

Мати Баррі помирає точно так само, як він це пам’ятає.

* * *

Коли Баррі приходить до бару, Меґан уже сидить там, тягне мартіні й комусь есемесить. Якийсь час він її не бачить, вона для нього — лише одна з ефектних відвідувачок шикарного мангеттенського бару, що прийшли сюди на вечірній коктейль.

— Привіт, Меґс.

Вона кладе телефон екраном вниз, зісковзує зі стільця й обіймає батька дужче, ніж зазвичай, притягує до себе та не поспішає відпускати.

— Як справи? — питає вона.

— Дякую, все чудово.

— Точно?

— Авжеж.

Поки вона із сумнівом вивчає батька, той сідає і робить замовлення: мінералку «Сан-Пеллегріно» й порцію лайма.

— Як робота? — цікавиться Баррі.

Меґан перший рік служить соціальним працівником у громадській організації.

— Шалено клопітно й так само цікаво, але не хочу зараз про роботу.

— Я пишаюся тобою, ти це знаєш?

— Так, ти кажеш мені це щоразу, як бачиш мене. Послухай, мені треба в тебе дещо запитати.

— Ну давай. — Баррі відсьорбує своєї лаймової мінералки.

— У вас уже давно розладналося?

— Навіть не знаю. Трохи є. Можливо, вже не перший рік.

— Ви з мамою не розлучалися через мене?

— Ні.

— Можеш поклястися?

— Клянуся. Я хотів, щоб усе налагодилося. І мама, знаю, теж хотіла. Просто інколи потрібен час, щоб остаточно все побачити. Можливо, саме завдяки тобі ми не бачили, які нещасні, але ніколи не залишалися разом саме через тебе.

— Ти що, плакав?

— Ні.

— Кого ти хочеш надурити?

Меґан — молодчина. Годину тому Баррі у свого адвоката підписав угоду про розлучення, і впродовж місяця, якщо не станеться чогось непередбаченого, суддя підпише ці документи.

Баррі добирався сюди довго і, так, більшу частину шляху справді плакав. Один з величезних плюсів Нью-Йорка — усім до лампочки твій емоційний стан, головне, щоб без крові. Лити сльози привселюдно серед білого дня — тут те саме, що вночі у спальні плакати в подушку.

Можливо, тому, що це нікого не хвилює.

А можливо, і тому, що це місто жорстоке, і кожен його мешканець проходив через щось подібне.

— Як там Макс? — питає Баррі.

— Уже ніяк.

— Що сталося?

— Макс прочитав знамення на стіні.

— Що за знамення?

— «Меґан, Меґан — трудоголічка».

Баррі замовляє собі ще мінералки.

— Ти маєш дуже класний вигляд, — зазначає Меґан.

— Думаєш?

— Ага. Вже з нетерпінням чекаю жалісних історій про твої нові знайомства.

— А я з нетерпінням чекаю, коли вони врешті почнуться.

Меґан сміється, і в мимобіжних рухах її губ Баррі на хвильку знову бачить свою дівчинку. Він нагадує:

— У неділю в тебе день народження.

— Ще пам’ятаю.

— Ми з мамою за старим звичаєм хотіли б десь посидіти з тобою.

— А це не буде дивно з вашого боку?

— Ще й як буде, але ми тільки за, якщо ти нас підтримаєш. Навіщо псувати стосунки?

— Тоді я з вами, — каже Меґан.

— Так?

— Так. Я хочу, щоб усе в нас було добре.

* * *

Після посиденьок із Меґан Баррі йде перекусити у свою улюблену піцерію — не бозна-який респектабельний заклад Верхнього Вест-Сайду, неподалік від місця його служби. Забігайлівка — так собі: поганеньке освітлення, місця лише стоячі, барна стійка по всьому периметру, і відвідувачі туляться коло неї, тримаючи в руках масні паперові тарілки з чималими кавалками піци та велетенські келихи з пересолодженими напоями.

П’ятничний вечір, гамірно — чого ще треба?!

Баррі міркує, чи не випити чогось міцного, тоді вирішує, що пиячити одинцем після оформлення розлучення — справа ница, і йде до машини.

Щасливий і схвильований, він їде вулицями свого міста, велике таїнство буття захоплює його. Він сподівається, що в Джулії так само все гаразд. Підписавши документи, він послав їй повідомлення. Написав, що радий їхньому рішенню залишитися друзями і що в разі чого вона завжди зможе звернутися до нього.

І зараз, стоячи в заторі, він перевіряє телефон: чи відповіла Джулія?

Є повідомлення від неї:

«Я рада. Дякую. Навзаєм».

Серце в Баррі повне, як ніколи в житті.

Він дивиться вгору крізь лобове скло. Транспорт не рухається, хоча на світлофорі горить зелене світло. Копи завертають машини, не пропускаючи їх уперед.

Баррі опускає вікно і кричить до найближчого копа:

— Що там коїться?

Той лише махає рукою: їдь, мовляв.

Баррі вмикає ліхтарі на радіаторі та сирену. Реакція не забарилася: до нього підбігає молодий патрульний, винувато каже:

— Вибачте, але нам наказали перекрити вулицю попереду. Повний дурдом.

— Що там сталося?

— У сусідньому кварталі жінка скочила з висотки.

— З якої?

— Он того хмарочоса, бачите?

Баррі дивиться на білу вежу в стилі артдеко, з короною зі сталі й скла, і його шлунок стискається в тугий вузол.

— Який поверх? — запитує він.

— Що, вибачте?

— З якого поверху вона стрибнула?

Повз них, виблискуючи маячками й завиваючи сиреною, проноситься швидка. Минає перехрестя й несеться далі.

— Із сорок першого. Схоже, чергове самогубство через СХП.

Баррі паркується на узбіччі та виходить з машини. Він зривається на біг і на ходу тицяє патрульним, що стоять в оточенні, поліційний значок.

Ближче до копів, медиків швидкої та пожежників, що колом обступили чорний «ЛІНКОЛЬН» із по-кіношному зім’ятим дахом, він стишує крок.

Баррі готовий до страхітних наслідків падіння тіла з висоти чотирьохсот футів, але зовнішність Енн Восс Пітерс майже не постраждала від удару. Лише тоненька цівка крові з вух і рота.

Вона лежить горілиць на зім’ятому даху, як у колисці. Ноги схрещені в щиколотках, ліва рука лежить на грудях, підперши долонею підборіддя.

Жінка ніби просто заснула.

Ангел, що впав з небес.

* * *

Не сказати, що Баррі забув. Спогади про готель, про власну смерть у капсулі та про повернення у вечір, коли загинула Меґан, завжди були десь на периферії його свідомості — скупчення посірілих спогадів.

Проте було в цих одинадцяти роках щось від сну. Його захопили побутові дрібниці, і без відчутного зв’язку з життям, з якого він був вирваний, було надто просто перенести все, що сталося, в глибини свідомості й пам’яті.

Однак сьогодні вранці, сидячи в кав’ярні на березі Гудзону разом із Джулією та Меґан, у двадцять шостий день її народження, Баррі зі сліпучою ясністю відчуває, що вдруге проживає цей момент.

Усе повертається до нього спалахом кришталево прозорої пам’яті. Він і Джулія сиділи за столиком неподалік від цього місця і фантазували, ким стала б Меґан, якби не загинула. Баррі переконував, що юристкою.

Вони трохи над цим посміялися, згадали, як дочка протаранила машиною гаражні двері, та розійшлися, обмінявшись парою спогадів про сімейний відпочинок у верхів’ях Гудзону.

Тепер дочка сидить навпроти нього, і вперше за тривалий час він ошелешений її присутністю. Самим тим фактом, що вона існує. Відчуття таке саме сильне, як і в перші дні після його повернення до спогаду, коли кожна мить виблискувала, наче Божий дар.

* * *

О третій ночі Баррі прокидається від стуку в двері.

Він викочується з ліжка, помалу викараскуючись із укривала сну, хитаючись виходить із кімнати. Його чотирилапий друг Джим-Боб, узятий з притулку для собак, скаженіє під дверима.

Баррі визирає у вічко — і сон наче вітром здуває. У тьмяному коридорному світлі стоїть Джулія. Він одсуває засув, знімає ланцюжок і відчиняє двері. Очі Джулії запухли від плачу, волосся скуйовджене, пальто вдягнуте поверх піжами та припорошене снігом.

— Я дзвонила тобі, — каже Джулія. — Але ти вимкнув телефон.

— Що сталося?

— Можна зайти?

Баррі відступає, і вона заходить у квартиру. Погляд — напружено-несамовитий. Баррі легенько бере Джулію за руку та підводить до дивана.

— Джул, ти мене лякаєш. Щось сталося?

Вона дивиться на нього і тремтить.

— Ти чув про синдром хибної пам’яті?

— Так, чув, а в чому річ?

— Схоже, в мене саме він.

У Баррі всередині все стискається.

— Чому ти так думаєш?

— Прокинулася годину тому. Голова тріщить, перед очима якісь спогади, неначе з іншого життя. Сірі, хаотичні… — Її очі наповнюються слізьми. — І Меґан там мертва — машина збила, коли вона ще вчилася у школі. А ми з тобою розійшлися через рік після аварії. Я вийшла заміж за якогось Ентоні. Все так реально. Ніби я справді через це пройшла. Вчора ми з тобою сиділи в тій самій кав’ярні на річці, але тільки без Меґан. Вона вже одинадцять років як загинула. А зараз прокидаюся — в ліжку я сама, поруч ніякого Ентоні — і розумію, що насправді ми вчора обідали втрьох. І Меґан жива. — Руки Джулії ходором ходять. — Баррі, де тут правда? Які спогади справжні? — Вона от-от зірветься. — Наша дочка жива?

— Так.

— Але ж я пам’ятаю, як ми їздили до моргу. Я бачила її понівечене тіло. Вона загинула. Я все так пам’ятаю, ніби це було вчора. Мене довелося виводити. Я кричала не своїм голосом. А ти це пам’ятаєш чи ні? Це було насправді? Ти пам’ятаєш, як її не стало?

Баррі сидить у трусах на дивані й раптом прозріває, що все це разом складається в якусь кошмарну картину.

Три доби тому Енн Восс Пітерс викинулася з даху По-білдингу. Вчора він обідав з Меґан і Джулією. А звідси витікає, що сьогодні ввечері він був повернений у спогад, коли востаннє бачив дочку живою. Друге настання цієї миті, напевне, й породило всі спогади Джулії про примарну реальність, де загинула Меґан.

— Баррі, я що, втрачаю розум?

І тут його прошибає: якщо є спогади у Джулії, то й у Меґан вони також є.

Він обертається до жінки.

— Нам треба йти.

— Чому?

Баррі підводиться.

— Негайно. Вже.

— Баррі…

— Слухай мене: ти не втрачаєш розуму. Це не божевілля.

— Ти теж пам’ятаєш, що вона загинула?

— Так.

— Як таке може бути?

— Присягаюся, я все поясню, але зараз нам треба їхати до Меґан.

— Чому?

— Тому що вона відчуває те саме, що й ти. Вона згадує свою смерть.

* * *

Баррі крізь снігову хугу виїжджає на порожнє о цій порі Вест-Сайдське шосе. Шлях лежить на південь від Вашингтон-Гейтс і Північного Мангеттену.

Джулія говорить у телефон, який тримає біля вуха:

— Меґан, будь ласка, задзвони мені, коли почуєш це. Я хвилююся. Ми з татом їдемо до тебе. — Обертаючись до Баррі, вона каже: — Напевне, просто спить. Ніч все ж таки.

Вони їдуть порожніми вулицями Нижнього Мангеттену, що прорізають район Нохо. Шини ковзають по слизькій бруківці.

Баррі зупиняється перед будинком Меґан, вони виходять під густий сніг.

П’ять разів він натискає кнопку домофона, але Меґан мовчить. Він повертається до Джулії.

— Ти маєш ключ?

— Ні.

Баррі починає дзвонити в інші квартири, і нарешті їм хтось відчиняє.

Меґан живе в непоказному будинку без ліфта, який звели ще до війни.

Баррі та Джулія проносяться шістьма прогонами похмурих сходів, вибігають на останній поверх і біжать далі тьмяно освітленим коридором. Квартира Меґан — у самому кінці. Велосипед дочки стоїть біля вікна, що виходить на пожежну драбину.

Баррі гамселить у двері кулаком. У відповідь — тиша. Тоді він відступає і з розгону б’є в двері ногою. Біль гострим списом пронизує ногу, але двері тільки здригаються.

Він б’є знову, цього разу сильніше.

Двері нарешті розчиняються, і вони вдираються в нутряну темряву.

— Меґан! — Баррі навпомацки знаходить вимикач, лампа освітлює маленьку студію. Праворуч ніша з ліжком — порожньо. Мінікухня ліворуч — також. Наприкінці куцого коридорчика — ванна кімната.

Баррі кидається туди, але його випереджає Джулія, голосно вигукуючи доньчине ім’я.

Перед дверима вона падає навколішки.

— Боже мій, Меґан, кохана, я тут! — голосить.

Баррі досягає кінця коридору — і йому серце падає. Меґан лежить на лінолеумі, Джулія схилилася над нею, гладить її по голові. Очі в Меґан розплющені, і на одну нестерпну мить Баррі здається, що вона померла.

Меґан кліпає.

Баррі обережно підіймає її праву руку, шукає на зап’ястку пульс. Сильний, може, навіть занадто, і дуже прискорений. У голові спалахує запитання: що саме пригадала Меґан? Мить зіткнення з двотонною машиною, що мчить зі швидкістю шістдесят миль на годину? Відключення свідомості? Чи те, що було потім? Як це воно — згадати власну смерть? На що схожі спогади про небуття? На чорноту? Ніщоту? «Неможливо, — вирішує Баррі, — це все одно, що уявити ділення на нуль».

— Меґан, — тихенько кличе він, — ти мене чуєш?

Меґан ворушиться, її очі зупиняються на Баррі, погляд стає осмисленим — вона ніби впізнала його.

— Та?

— Тут я і мама, дорогенька.

— Де я?

— У своїй квартирі, на підлозі у ванній.

— Я мертва?

— Ні, звісно, ні.

— Тут щось таке згадалося. Раніше цього не було. Мені було п’ятнадцять років, я йшла в «Дейрі квін», до друзів. Ішла, тринділа телефоном, не роззираючись, стала переходити дорогу. Пригадую ревіння двигуна. Я обернулася і бачу: фари! Пригадую удар машиною, а потім я лежу на спині й думаю: «Яка я дурна!» Сильного болю не було, але я не могла ворухнутись, і все потемніло. Я нічого не бачила та зрозуміла, що далі. Я зрозуміла, що це все, кінець. Я точно не мертва?

— Ти тут, зі мною і мамою, — переконує Баррі. — І ти цілком жива.

Очі в Меґан бігають туди-сюди, вона немов комп’ютер, що обробляє дані.

— Я вже не знаю, що тут справжнє, а що ні, — каже вона.

— Ти справжня. Я справжній. Ця мить теж справжня.

Та навіть кажучи це, Баррі не впевнений, що все так і є. Він переводить погляд на Джулію, відзначає її схожість із колишньою Джулією, тільки в її очах з’являється чорний тягар доччиної смерті.

— Які спогади здаються тобі реальнішими? — питає він у Джулії.

— Усі вони однаково реальні, — каже Джулія. — Просто я існую в тій реальності, де Меґан жива. І слава Богу, що це так! Але в мене таке відчуття, ніби я жила і там, і тут. Що ж це з нами коїться?

Баррі робить довгий видих і спирається на двері ванної кімнати.

— Там… навіть не знаю, як назвати це… там, у минулому житті, де Меґан загинула, мені дісталася справа, пов’язана із синдромом хибної пам’яті. В ній були розбіжності. І от одного вечора — якраз сьогодні — я знайшов дивний готель. Мене там чимось накачали. Коли я отямився, то вже був прив’язаний до крісла, і якийсь тип пригрозив, що вб’є мене, якщо я не розповім йому в подробицях про той вечір, коли загинула Меґан.

— Навіщо?

— Якби я знав… Я ж навіть імені його не знаю. А потім мене помістили в камеру, що повністю ізолювала від світу. Дали якийсь конячий релаксант, зупинили серце. Коли я помирав, то ніби наново переживав ті спогади, які описав, яскраві, виразні. Не знаю, як це пояснити, але свідомість мене-п’ятдесятирічного… переселилася в мене-тодішнього, де мені було тридцять дев’ять років.

Очі в Джулії стають як блюдця. Меґан сідає. А Баррі розповідає далі:

— Знаю, що це прозвучить як маячня, але я несподівано повернувся в той вечір, коли загинула Меґан. — Він переводить погляд на дочку. — Ти щойно вийшла з дому. Я побіг за тобою і наздогнав за кілька секунд до того, як ти мала переходити дорогу і потрапити під «мустанг», що летів, не скидаючи газу. Пригадуєш?

— Щось таке пам’ятаю. Ти ще був тоді якийсь надто збуджений.

— Ти врятував її, — каже Джулія.

— Тоді мені весь час здавалося, що це сон або якийсь химерний експеримент, і все от-от закінчиться. Але минали дні. Тоді місяці. Тоді роки. І я… ну, я втягнувся в життєву колію. Життя йшло своїм звичаєм, і по деякім часі я вже навіть не згадував про те, що пережив. А три дні тому знову…

— А що було три дні тому? — цікавиться Меґан.

— У Верхньому Вест-Сайді жінка стрибнула з хмарочоса. Власне, з того я й почав розплутувати клубок хибних спогадів. Я неначе прокинувся після довгого сну. Сну завдовжки із життя. Якраз сьогодні був той вечір, коли я повернувся в ту, іншу реальність.

Баррі дивиться Джулії в очі й не може сказати, чого в них більше: недовіри чи шоку?

Погляд у Меґан посклянів.

— Я маю бути мертвою, — каже вона.

Баррі заправляє волосся їй за вуха, як частенько робив, коли дочка була маленькою.

— Ні, ти маєш бути там, де ти є. Ти жива. І це все по-справжньому.

* * *

Того ранку Баррі не йде на роботу, і не лише тому, що повернувся додому тільки о сьомій ранку.

Він серйозно побоюється, що вчора ввечері так само і в його колег могли з’явитися спогади про загибель Меґан — хибні спогади про одинадцять років, де його дочки вже не було серед живих.

Коли він прокидається, його телефон аж розривається від повідомлень, які надіслала добра частина контактів: пропущені дзвінки, голосова пошта, скорботні СМС із приводу втрати дочки. Баррі не відповідає на жодне з них. Спершу він мусить переговорити із Джулією і Меґан. Треба домовитись, що всі вони казатимуть одне й те саме. Але що? Баррі цього не знає.

У Нохо він заходить до бару за рогом будинку Меґан. Дочка та Джулія вже там, чекають на Баррі в кутовій кабінці. Поряд відчинені двері до кухні, звідки струмує жар від печі, чутно стукіт каструль та шкварчання пателень.

Баррі кидає пальто на лавку, сідає біля Меґан.

Вигляд у неї прибитий, вираз розгубленості й шоку досі видніється на обличчі.

У Джулії вигляд не набагато кращий.

— Як ти, Меґс? — питає Баррі, але дочка отетеріло дивиться на нього, її погляд порожній.

Він обертається до Джулії.

— Ти розмовляла з Ентоні?

— Я не змогла до нього додзвонитися.

— З тобою все гаразд?

Вона хитає головою, очі в неї блищать.

— Сьогодні не про мене треба думати.

Вони замовляють їжу та напої.

— Що будемо казати людям? — запитує Джулія. — У мене сьогодні більше дюжини дзвінків.

— Те саме, — каже Баррі. — Думаю, поки що треба стояти на тому, що це СХП. Принаймні про нього вони щось можуть знати.

— Баррі, а може, просто розповісти людям, що з тобою сталося? — питає Джулія. — Про той дивний готель, і про крісло, і ще про те, що ти живеш ці одинадцять років уже вдруге?

Баррі пригадує застереження, дане йому в той вечір, коли він повертався у спогад про загибель Меґан.

«Нікому нічого не кажіть. Ані своїй дружині. Ані своїй дочці. Нікому».

— Те, що ми знаємо, це справжня бомба, — каже він. — Нікому нічого не треба казати. Просто спробуйте жити так, ніби нічого не сталося.

— Як? — запитує Меґан. Її ледве чути. — Я не знаю, що мені взагалі тепер думати про своє життя.

— На початках буде непросто, — каже Баррі, — але поступово ми всі втягнемося. Уже що-що, а пристосовуватися людина вміє, так?

Раптом офіціант поблизу випускає з рук тацю з напоями.

У Меґан з носа йде кров.

У Баррі в голові, десь за очима, спалахує біль. Джулія за столом навпроти явно відчуває щось подібне.

Бар замовкає, розмови вщухають — усі сидять принишклі за столами.

Тишу порушують лише музика з колонок і бубоніння телевізора.

У Меґан тремтять руки.

У Джулії теж.

І в Баррі.

На екрані телевізора над барною стійкою диктор із закривавленим обличчям дивиться в камеру і намагається добрати слів:

— Е, гм… якщо чесно, я не знаю, що сталося. Але щось точно сталося…

Далі з’являються кадри прямої трансляції, на екрані — південна околиця Центрального парку.

На Західній 59-й вулиці стоїть будівля, якої ще хвилину тому там не було.

Понад дві тисячі футів — однозначно найвища споруда в місті. Складається вона з двох башт, одна з яких стоїть на Шостій авеню, а друга — на Сьомій. Вгорі вони з’єднані, нагадуючи видовжену перевернену літеру U.

Меґан видає щось схоже на собаче скиглення.

Баррі хапає пальто і виходить з кабінки.

— Куди це ти? — питає Джулія.

— Ходімо всі разом.

Вони проходять крізь принишклий ресторан, виходять надвір і сідають у поліційну машину Баррі. Він вмикає сирену і спрямовує автівку на північ, до Бродвею, тоді на Сьому авеню. Доїхавши до Західної 53-ї, вони застрягають у безнадійному заторі.

Люди виходять з машин.

Вони теж виходять і вливаються в натовп.

Через кілька кварталів вони нарешті зупиняються посеред вулиці, щоб узріти це навіч. Тисячі ньюйорківців стоять навколо них, позадиравши голови, багато хто фотографує та знімає на відео це свіже поповнення архітектурного мангеттенського фонду — U-подібний хмарочос на південній околиці Центрального парку.

— Але ж недавно його тут не було, правда? — каже Меґан.

— Ага, — киває Баррі, — не було. Але водночас…

— Він тут уже багато років, — підсумовує Джулія.

Вони стоять і дивляться на це архітектурне диво з назвою Біг-Бенд^[36], і несподівано Баррі спадає на думку, що досі мало хто зважав на СХП, поки ішлося про поодинокі випадки зіпсованих життів чужих людей.

Але така подія вплине на всіх мешканців Нью-Йорка та на багатьох за межами міста.

Така подія змінить геть усе.

Скло і сталь західної башти будівлі відбивають прощальні промені вечірнього сонця, і Баррі наповнюють спогади про життя в місті з цією будівлею.

— Я була там нагорі, — каже Меґан, і по щоках її біжать сльози.

Це правда.

— З тобою, та’. То була найсмачніша вечеря в моєму житті.

Коли вона здобула ступінь бакалавра в соціальній галузі, Баррі повів її на вечерю в «Дугу» — ресторан на вершечку хмарочоса, з якого відкривався фантастичний краєвид на парк. Та вабив їх не тільки краєвид: Меґан обожнювала страви Джозефа Гарта — шеф-кухаря цього ресторану. Баррі чудово пам’ятає, як вони підіймалися ліфтом: той рухався спочатку прямовисно, дійшовши до згину — під кутом сорок п’ять градусів, поступово вирівнюючись, а у верхній точці вже горизонтально.

Що довше Баррі дивиться на хмарочос, то більше той здається йому частиною цієї дійсності.

Його дійсності.

Незалежно від того, який сенс вкладати в це слово.

— Та’?

— Що? — Серце Баррі шалено калатає, йому стає зле.

— Ця мить — вона по-справжньому?

Баррі переводить погляд на дочку.

— Не знаю.

* * *

За дві години Баррі заходить до дешевого бару в Пекельній Кухні, неподалік від дому Ґвен, і видирається на табурет поруч із нею.

— Ти в нормі? — цікавиться Ґвен.

— А хто зараз у нормі?

— Сьогодні вранці не могла до тебе додзвонитися. Я прокидаюся, а в голові в мене — альтернативна історія нашої дружби. В якій п’ятнадцятирічну Меґан збила машина. Вона жива-здорова, так?

— Я щойно з нею бачився.

— І як вона?

— Чесно? Не знаю. Вночі вона згадала власну смерть.

— Як таке може бути?

Він дожидає, коли їм принесуть випивку, тоді розповідає Ґвен усе, включно з тими неймовірними подіями, які він пережив у кріслі.

— Ти повернувся у спогад? — шепоче Ґвен, впритул нахиляючись до нього.

Хай би яким шампунем Ґвен користувалася, від неї пахне бурбоном «Дика індичка» та порохом. «Невже вона прийшла сюди зі стрільбища», — дивується Баррі. О, коли Ґвен на стрільбищі, там є на що глянути. Ніхто не стріляє так, як вона.

— Так, і тоді я став у ньому жити, але цього разу Меґан жива. Аж донині.

— Ти думаєш, що звідси ростуть ноги в СХП? — запитує Ґвен. — Зміна спогадів заради зміни реальності?

— Я це знаю напевне.

У приглушеному телевізорі над стійкою Баррі бачить фото людини, яку звідкись знає. Попервах він не може пригадати, хто це.

Тоді Баррі читає екранні субтитри.

«ЗНАНИЙ АРХІТЕКТОР АМОР ТОУЛЗ, АВТОР БІГ-БЕНДУ, БУВ ЗНАЙДЕНИЙ МЕРТВИМ У СЕБЕ ВДОМА ГОДИНУ ТОМУ, КОЛИ…»

— Цей Біг-Бенд — він також виник через крісло? — запитує Ґвен.

— Так. Коли я опинився в тому дивному готелі, там сидів один літній добродій. Гадаю, то були його останні години. Я чув, як той чоловік казав, що він архітектор і що, коли повернеться назад у спогад, то займеться створенням будівлі, від якої колись відмовився, а потім гірко шкодував. Він був записаний у крісло на сьогодні, і ось тоді реальність помінялася для нас усіх. Маю підозру, його впорали за порушення правил.

— Яких правил?

— Мене, наприклад, попередили, що я можу тільки краще прожити своє життя. І щоб ніяких ігор із системою. Жодних серйозних змін.

— А ти знаєш, навіщо він дозволяє людям підправити свої життя? Той тип, який створив крісло.

Баррі одним махом допиває своє пиво.

— Не уявляю.

Ґвен цмулить віскі. Музичний автомат замовкнув, і тепер бармен вмикає звук у телевізорі та перемикає канали. Від моменту появи в місті будівлі всюди те саме. На CNN якась «експертка» із СХП розумує про «збій пам’яті», що нібито накрив Мангеттен.

Вона каже: «Якщо спогади ненадійні, якщо минуле і теперішнє можуть просто змінитися без попередження, тоді самі поняття факту й правди зникають. І як нам жити в такому світі? Ось чому ми бачимо таку епідемію самогубств».

— Ти знаєш, де той готель? — доправляється Ґвен.

— Минуло одинадцять років, принаймні у моєму розумінні, але я думаю, що можна спробувати пошукати. Пригадую, він був у центрі міста, то, може, й досі там стоїть.

— Наш розум не створений для існування у світі, де спогади постійно змінюються і впливають на реальність, — каже Ґвен. — А раптом це тільки початок?

У Баррі в кишені штанів вібрує телефон.

— Перепрошую.

Він дістає його, читає есемеску від Меґан:

«Тату, я так більше не можу.

Я не знаю, хто я. Я не знаю

нічого, крім того, що мені

тут не місце. Вибач, будь

ласка. Люблю тебе».

Він зіскакує зі стільця.

— Що скоїлось? — непокоїться Ґвен.

Баррі кидається до дверей.

* * *

Телефон Меґан уперто переадресовує Баррі на голосову пошту, а через появу Біг-Бенду міські вулиці досі забиті.

Дорогою до Нохо він хапає рацію та просить диспетчера прислати найближчий поліційний наряд до Меґан, подивитися, що там.

— Сто п’ятдесят восьмий, ви говорите про дев’ятсот чотири бі на Бонд-стріт? Туди вже виїхали кілька патрулів, пожежних команд і «швидких».

— Що? Який номер будинку?

— Бонд-стріт, дванадцять.

— Це будинок моєї дочки!

В ефірі стає тихо.

Баррі відкидає мікрофон, вмикає проблискові маячки, сирену та маневрує в потоці, огинаючи машини й автобуси, проскакуючи перехрестя на червоне світло.

За кілька хвилин він повертає на Бонд-стріт, кидає автомобіль перед поліційним кордоном і біжить до пожежних машин, які гатять водяними струменями по фасаду будинку, де мешкає Меґан. З вікон на шостому поверсі рвуться на волю язики вогню. Хаос повний: ройовище аварійних вогнів, поліціянти розтягують жовту стрічку, щоб люди із сусідніх помешкань залишалися на безпечній відстані. Мешканці охопленого пожежею дому вибігають надвір через парадний вхід.

Якийсь коп намагається зупинити його, але Баррі відводить його руку, тицяє свій значок і проштовхується до пожежних машин біля під’їзду. Від жару полум’я його лице вкривають намистинки поту.

У дверному отворі, де двері зірвано із завіс, з’являється, хитаючись, пожежник. Він несе літнього чоловіка. Обидва чорні від кіптяви й диму.

Навперейми Баррі виходить пожежний лейтенант, бородатий здоровань.

— Поверніться за стрічку, — наказує він.

— Я детектив, у цьому будинку живе моя дочка! — І Баррі показує пальцем на останнє вікно на останньому поверсі. — Пожежа саме в її квартирі!

Лейтенант похмурніє. Він бере Баррі за руку та відводить набік, щоб той не заважав пожежникам, які саме протягують шланг до гідранта.

— Що? — доправляється Баррі. — Просто скажи мені, що з нею?

— Пожежа почалася в тій квартирі, з кухні. Зараз вона поширилась на п’ятий і шостий поверхи.

— Де моя дочка?

Лейтенант робить глибокий вдих, озирається через плече.

— Де, курва, моя дочка?!

— Послухайте, — каже пожежник.

— Вона надворі?

— Так. Мені дуже шкода, але вона загинула.

Баррі відсахується.

— Як?

— На її ліжку була пляшка горілки та якісь таблетки. Ми думаємо, що вона їх випила, а потім почала робити чай і швидко знепритомніла. Щось на столі стояло надто близько до вогню. Це був нещасний випадок, але…

— Де вона?

— Присядьмо, і тоді…

— Де вона?

— На тротуарі, он за тією машиною.

Баррі рушає до неї, однак лейтенант несподівано стискає його у ведмежих обіймах.

— Друже, ти впевнений, що хочеш її бачити?

— Відвали!

Пожежник ослаблює хватку.

Баррі переступає шланги, і спереду, там, де вирує полум’я, обходить пожежну машину.

Метушня затихає.

Єдине, що він зараз бачить, — босі ноги Меґан. Ноги стирчать з-під накинутого поверх її тіла білого простирадла, мокрого, майже прозорого від бризок із пожежних рукавів.

У Баррі підкошуються ноги.

Він безвольно опускається на бордюр. Вода дощем періщить по його спині.

Люди заговорюють до Баррі, намагаються підвести його, кудись перевести, але він їх не чує. Він дивиться просто крізь них.

У порожнечу.

«Я втратив її уже двічі», — думає Баррі.

* * *

Відколи загинула Меґан, минуло вже дві години, а одяг на ньому досі мокрий.

Баррі паркується на Пенсільванському вокзалі та йде на північ від 34-ї вулиці, достоту як тієї ночі, коли прибув із Монтока опівнічним потягом і опинився в готелі «Спомин».

Тільки тоді йшов сніг.

А зараз дощить. Висотки вище п’ятдесятих поверхів ховаються в тумані. Досить зимно, під час видиху з рота йде пара.

Місто незвично принишкле.

Мало машин на вулицях.

Мало людей на тротуарах.

Сльози холонуть на обличчі.

Баррі розкладає парасольку тільки за три квартали. Для нього збігло одинадцять років від тієї ночі, коли він опинився в готелі «Спомин». Якщо ж підходити хронологічно, то сталося це якраз сьогодні, але у хибному спогаді.

Коли Баррі досягає Західної 50-ї вулиці, дощ посилюється, хмарна завіса опускається нижче. Детектив певен, що готель був на 50-й вулиці і що тоді він ішов на схід.

Башти Біг-Бенду не зникають з поля зору, вони світяться крізь запону дощу. Дуга на висоті двох тисяч футів губиться за хмарами.

У ці хвилини Баррі намагається не думати про Меґан, бо щойно він її згадає, як одразу «попливе», а зараз треба бути сильним, зібраним і кмітливим.

Замерзлий, змучений до краю, він починає вже думати, що йшов тоді на захід, а не на схід, аж раптом його увагу привертає червона неонова вивіска вдалині.

Ресторан Мак-Лахлана

Сніданок

Обід

Вечеря

7 днів на тиждень

24 години на добу

Баррі доходить до вивіски й стоїть під нею, спостерігаючи, як краплі дощу падають крізь червоні відблиски.

Внутрішньо зібравшись, він рушає далі.

Проминає винарню, яку запам’ятав, бутик і банк — скрізь опущені жалюзі. Пройшовши майже весь квартал, він зупиняється біля темного з’їзду до підземного паркінгу під будівлею в неоготичному стилі. Будівля стоїть між двома хмарочосами.

Якщо він спуститься цим з’їздом донизу, то впреться в гаражні ворота з армованої сталі.

Так він потрапив до готелю «Спомин» одинадцять років тому.

Баррі впевнений у цьому на всі сто.

Якась його частина хоче рвонути туди, вломитися в готель і розстріляти на хрін кожного, хто трапиться, а типа, який посадив його в те крісло, вбити найостаннішим. Це через нього в Меґан закипів мозок. Це через нього вона тепер мертва. Пора кінчати з тим готелем «Спомин».

Утім, набагато ймовірніше, що Баррі впорають ще до того, як він сам когось підстрелить.

Ні, він краще подзвонить до Ґвен, попросить, щоб вона взяла кількох своїх людей, і вони проведуть операцію, як то кажуть, неофіційно. Якщо ж вона наполягатиме на формальностях, що ж, він готовий письмово підтвердити, що є всі підстави для проведення операції. Вони знеструмлять будівлю, з ноктовізорами проникнуть досередини і зачистять поверх за поверхом.

Зрозуміло, що не кожен розум — от узяти ту ж таки Меґан — у змозі осягнути зміну реальності, в якій він існує, а смерть дочки, ставши причиною пожежі, позбавила життя ще трьох людей. Дорогою до Пенсільванського вокзалу Баррі слухав по радіо повідомлення про людей, які сіяли хаос у місті, втративши самовладання через появу Біг-Бенду.

Тут і здорова психіка затьмариться, а нестабільну остаточно перемкне.

Баррі дістає телефон, відкриває контакти, шукає номер Ґвен.

Знайшовши, він готовий натиснути виклик, як раптом хтось вигукує його ім’я.

Він озирається на голос, бачить, що до нього хтось біжить.

— Не дзвоніть! — кричить йому жіночий голос.

Баррі вже запускає руку під куртку, відкидаючи застібку наплічної кобури та міцно стискаючи компактний «глок». Чорт! Напевне вона працює на типа, який створив крісло, а це означає, що вони його бачать.

— Баррі, не стріляйте, ну будь ласка!

Вона сповільнює крок, підіймає руки вгору.

Відкриті долоні порожні.

Вона сторожко наближається. Зросту в ній ледве п’ять футів, на ногах черевики, вдягнута в чорну шкіряну куртку, всіяну краплями дощу.

Густе руде волосся майже доходить до плечей, й воно мокре. Вона чекала на нього під дощем. Доброта, якою світяться її зелені очі, знезброює Баррі, і не тільки це. Дивно, але йому здається, що він знає цю жінку.

— Я знаю, вас відправили в найгірший спогад вашого життя, — каже вона. — Чоловіка, що зробив це, звуть Маркус Слейд. Ця будівля належить йому. І я знаю, що сталося з Меґан недавно. Я дуже співчуваю, Баррі. Я знаю, ви хочете з цим щось зробити…

— Ви працюєте на них?

— Ні.

— Ви телепат?

— Та ні.

— То звідки вам відомо, що зі мною сталося?

— Ви самі розказали.

— Я вас ніколи не бачив.

— Ви сказали це в майбутньому, за чотири місяці.

Баррі опускає пістолет, мозок його закипає.

— Ви користувалися тим кріслом?

Вона дивиться йому в очі, і в її погляді є щось таке, від чого Баррі по спині мурашки пробігають.

— Я створила це крісло.

— Хто ви?

— Гелена Сміт. Якщо ви разом із Ґвен проникнете у Слейдів будинок, це означатиме кінець усьому.

Книжка третя

Час — це те, що не дає відбутися всьому одразу.

Рей Каммінґс

Баррі
6 листопада 2018 року

Жінка з вогняним волоссям бере Баррі за руку й тягне його тротуаром подалі від заїзду до підземного паркінгу.

— Тут небезпечно, — каже вона. — Пройдімося до вашої машини. Пенсільванський вокзал, правильно?

Баррі вириває в неї руку й вирушає в протилежному напрямку.

Жінка кричить йому вслід:

— Ви спостерігали повне сонячне затемнення разом з батьком, стоячи на під’їзній алейці вашого дому в Портленді. А літо проводили в бабусі з дідом на їхній фермі у Нью-Гемпширі. Сиділи в яблуневому саду та тішили себе химерними історіями.

Баррі спиняється та озирається на неї. Вона говорить далі:

— Коли померла мама, ви були спустошені та водночас і вдячні, бо знали час, коли це має статися, і встигли з нею попрощатися як слід. І вона точно бачила, що ви її любите. Бо з батьком було геть інакше, він помер несподівано, коли вам було п’ятнадцять років. Ви й досі часом прокидаєтеся серед ночі з думкою, чи знав він, що ви любите його.

* * *

Коли вони підходять до його машини, Баррі вже тремтить усім тілом. Гелена опускається навколішки просто на мокру бруківку та проводить руками по автомобільному днищу.

— Що ви робите? — питає Баррі.

— Перевіряю, чи нема маячка.

Вони ховаються в салон від дощу, Баррі вмикає пічку і чекає, коли прогріється від двигуна повітря, що надходить крізь вентиляційні отвори.

За ті сорок хвилин, поки вони їхали від 50-ї вулиці, Гелена встигла розповісти таку божевільну історію, що Баррі не знав, чи їй вірити. Мовляв, вона ще в попередній реальності на списаній нафтовій платформі цілком випадково створила своє крісло.

— Я стільки всього ще маю вам розповісти, — говорить Гелена, пристібаючись ременем.

— Можна поїхати до мене.

— Там небезпечно. Маркус Слейд про вас знає, знає, де ви живете. Якщо колись у майбутньому він зрозуміє, що ми з вами діємо спільно, він через вас дістанеться до мене. Він зможе скористатися кріслом, щоб повернутися в цей вечір і застукати нас у цю мить. Вам слід забути про лінійне мислення. Ви не уявляєте, на що здатна ця людина.

* * *

Вгорі пропливають вогні тунелю Бруклін — Беттері, Гелена розповідає Баррі, як їй вдалося втекти з нафтової платформи Слейда у свій спогад і потрапити до Канади.

— Я була готова все життя провести в якомусь закутку. Або вбити себе, якщо Слейд нападе на мій слід. Я залишилася сама як палець: мама померла в одинадцятому році, батько — трохи пізніше. А в дві тисячі шістнадцятому стали з’являтися перші повідомлення про нову таємничу хворобу.

— Синдром хибної пам’яті.

— Про СХП ще тільки починали говорити, але я одразу зрозуміла, що це Слейд. Перші два роки, поки я була в бігах, він не міг пам’ятати про час, коли ми разом працювали на платформі. Він думав, я зникла після того, як Чжи Ун прийшов до мене з його пропозицією. А у дві тисячі дев’ятому, в ту ніч, коли я сіла в крісло і втекла, у Слейда з’явилися спогади про мене. Так, хибні спогади, але — зізнаюсь, тут я помилилася з розрахунками — там було досить інформації, щоб він врешті-решт своїми силами створив і крісло, і все, що потрібно для нього. Я приїхала в Нью-Йорк, бо, схоже, епідемія розпочалася саме тут. Я вважала, що Слейд просто в місті збудував нову лабораторію та випробовував крісло на людях. Але відшукати його не змогла… Ми вже майже на місці.

У самісіньких нетрях району Ред-Гук Баррі повільно проїжджає повз низку складів над водою. Гелена показує свій будинок і просить Баррі зупинити машину в темному провулку за п’ять кварталів від нього, між двома переповненими смітниками.

Дощ закінчився.

Надворі тихо, аж нерви гудуть. У повітрі густий сморід від вологого сміття і застояних калюж. З голови не йде образ Меґан: вона лежить на брудному тротуарі перед домом, і її босі ноги визирають з-під мокрого простирадла.

Баррі придушує батьківське горе, відчиняє багажник, хапає дробовик і коробку патронів до нього.

Чверть милі вони йдуть розбитими тротуарами. Баррі напружено вслухається в тишу: чи не почується звук кроків або автомобіля? Однак чути лише віддалений гуркіт вертольотів, що кружляють над містом, та ще низьке гудіння барж, які курсують по Іст-Ривер.

Гелена веде Баррі до непримітних металевих дверей у боковій стіні будівлі, що стоїть над водою. Будівлю досі прикрашає логотип броварні, якій вона колись належала.

Гелена набирає код на дверях, і, коли вони заходять усередину, вмикає світло.

Тут сильно пахне відпрацьованим зерном, а звуки їхніх кроків відлунюють, як у спорожнілому соборі.

Вони проходять повз ряди бродильних чанів з неіржавної сталі, минають заіржавлений резервуар для сусла та рештки наливної лінії.

Здолавши чотири сходових прогони, вони опиняються на просторому горищі з величезними вікнами від підлоги до стелі. З вікон видно річку, Губернаторський острів й окреслений світлом південний край Мангеттену.

Підлога вкрита кабелями й густо всипана друкованими платами.

Під старою цегляною стіною гуде стійка зібраних на замовлення серверів і, схоже, стоїть ще не закінчене крісло — дерев’яна рама зі жмутками голих дротів, які обплутують підніжок, бильця.

На верстаті закріплено щось, віддалено схоже на шолом, обплутаний мішаниною недопаяних дротів.

— Конструюєте своє крісло? — питає Баррі.

— Дещо з інженерних і програмувальницьких робіт я віддаю на аутсорс, але це вже моя третя спроба, тож рука в мене трохи набита, і ще рятують інвестиції. Інформатика не стоїть на місці, тож тепер це не таке дороге задоволення, як тоді, на платформі. Їсти хочете?

— Ні.

— А я голодна як собака.

За серверами видніється маленька кухня, навпроти, під вікном, стоять комод і ліжко. Без чіткого поділу на робочу й житлову зону горище скидається на лабораторію якогось фрикуватого, щоб не сказати божевільного, професора — і хтозна, може, так воно і є.

Баррі ополіскує лице над раковиною у ванній, і коли він виходить, Гелена вже чаклує біля плитки над двома сковорідками.

— Я люблю яєчню по-мексиканськи, — попереджає її Баррі.

— Знаю. А надто — за моїм рецептом. Точніше кажучи, за рецептом моєї мами. Сідайте.

Баррі сідає за столик «Фарміка», і Гелена подає йому тарілку.

Голодним він не почувається, але чудово розуміє, що треба поїсти. Баррі надрізає одне ледь просмажене яйце, і ріденький жовток стікає на квасолю із зеленою сальсою. Баррі відкушує великий шмат. Гелена мала слушність: такої смакоти він ще в житті не їв.

— Тепер я мушу розповісти вам і про те, що ще не сталося, — каже Гелена.

Баррі сидить напроти неї. Щось ледь відчутне в погляді Гелени говорить про те, що вона от-от зірветься.

— Після Біг-Бенду, — починає Гелена, — спричинений синдромом хибної пам’яті психоз досягне свого апогею. Що найдивніше, синдром і далі розглядатимуть як невідому епідемію без виявленого збудника, хоча деякі фізики-теоретики вже почнуть просувати ідеї про мінітунелі та висловлювати припущення щодо ігор із часопростором. Післязавтра з групою спецпризначенців ви вирушите до готелю Слейда. Він і більшість його людей загинуть у ході рейду. Газети напишуть, що Слейд поширював нейровірус, який атакує ділянки мозку, де зберігаються спогади. В усіх новинах тільки й мови буде, що про це, однак за місяць загальна істерика зійде нанівець. Скидатиметься на те, ніби таємницю розгадано, порядок відновлено, нових випадків СХП не очікується.

Гелена жадібно ковтає кілька шматків, і Баррі зауважує, що сидить за одним столом із жінкою, яка віщує йому майбутнє. Та найдивніше не це. А те, що він починає їй вірити.

Гелена відкладає виделку.

— Але я знаю, що це ще не кінець, — каже вона. — Я припускаю найгірше: після вашого рейду крісло потрапило ще в чиїсь руки. І тому за місяць я знову знайду вас. А щоб ви не мали сумнівів щодо моїх намірів, я розповім вам, що саме ви знайшли в лабораторії Слейда.

— І я вам повірю?

— Не одразу. Ви розповісте мені, що під час рейду Слейд, перед тим, як загинути, намагався знищити й крісло, й процесори, та щось таки вдалося врятувати. Урядові агенти (ви не знали, на кого вони працюють) побували в готелі та повигрібали геть усе. Я напевне не знаю, але припускаю, що вони й гадки не мають про призначення крісла та як воно діє. Там мало що вціліло, але вони працюють день і ніч, щоб відновити все. А тепер уявляєте, що буде, якщо їм це вдасться?

Баррі йде до холодильника, тремтячими руками відчиняє дверцята й дістає пару холодних пляшок пива.

Він сідає назад.

— І все це станеться тому, що ми наїдемо на Слейдову лабораторію?

— Так. Ви на собі відчули, що таке це крісло. Ви знаєте, що воно може. Як я розумію, Слейд із його допомогою повертає тих, кого він сам обрав, у їхні спогади. Чи хтось знає, навіщо він це робить? І подивіться на страх і на паніку, які це спричиняє. Кілька фокусів з реальністю — і людство просто збожеволіє. Ми повинні його зупинити.

— І для цього нам потрібне це крісло?

— Воно запрацює аж за чотири місяці. Що довше ми чекаємо, то більша ймовірність, що хтось знайде лабораторію Слейда раніше, ніж ми туди потрапимо. Ви вже прохопилися про неї Ґвен. Варто людям дізнатися, що крісло існує, як спогад про нього постійно буде повертатися до них, незалежно від того, у скількох часолініях вони побувають. Так само як Джулія і Меґан згадували вчора ввечері загибель Меґан.

— Спогади повернулися до них лише тоді, коли ми досягли моменту, в який я опинився в кріслі в попередній реальності. Це завжди так стається?

— Так, бо саме в цей момент їхня свідомість і пам’ять з попередньої реальності вливаються в ту, яка існує зараз. Я називаю це стикуванням, злиттям двох дат в одну.

— І що, по-вашому, ми маємо робити?

— Завтра беремо під контроль лабораторію Слейда. Знищимо крісло, програмне забезпечення, всю інфраструктуру — щоб не залишилося навіть натяку на нього. У мене вже навіть готовий вірус. Ми запустимо його до автономної мережі Слейда, щойно добудемося всередину. Вірус там геть усе відформатує.

Баррі прикладається до пляшки, і пиво знімає напругу, що тримала живіт.

— А я-майбутній з оцим планом погодився?

Гелена всміхається.

— Ну взагалі-то це наш спільний план.

— Я вважав, що ми маємо шанс?

— Чесно? Ні.

— А ви що думаєте?

Гелена стомлено відкидається на спинку стільця. Вона здається вкрай виснаженою.

— Я думаю, що другого такого шансу в нас уже не буде.

* * *

Баррі стоїть коло суцільного вікна біля Гелениного ліжка й дивиться на чорну як ніч річку та місто за нею. Він сподівається, що із Джулією все гаразд, хоч віриться в це не дуже. Коли він подзвонив до неї, вона розплакалась у слухавку, а потім відключилася і більше не відповідала на його дзвінки. Баррі здогадується, що вона якоюсь мірою вважає його винуватцем усього, що сталося.

Над небокраєм підноситься Біг-Бенд, і Баррі думає, чи звикне він колись до нього, чи ця будівля так і залишиться тут символом того, якою ненадійною може бути реальність.

Гелена підходить до нього.

— З вами все гаразд? — питає вона.

— Мені з голови не йде мертва Меґан на хіднику. Я, можна сказати, бачив її лице крізь мокре простирадло, що вони накинули на неї. Повернутися назад на одинадцять років, прожити їх знову — і це нічого не змінило в долі родини.

— Баррі, мені дуже шкода.

Він обертається до неї.

Робить глибокий вдих — видихає.

— З пістолетом доводилось мати справу? — цікавиться детектив.

— Так.

— Давно?

— Баррі-майбутній знав, що йти в будівлю Слейда доведеться лише нам двом, тож ми добряче повправлялися на стрільбищі.

— І ви точно готові до цього?

— Я створила це крісло, бо в моєї мами була хвороба Альцгеймера. Мені хотілося допомогти їй і таким, як вона. Я думала, якщо ми навчимося фіксувати спогади, то з часом навчимося й боротися з їхньою втратою. Я не хотіла, щоб крісло вийшло таким. Тимчасом воно не тільки знищило моє життя, а й знищує тепер життя інших людей. Люди втратили своїх близьких. Втратили свої життя. Навіть дітей втрачають!

— Ну, ви ж точно цього не хотіли.

— А проте… через мої амбіції цей пристрій потрапив до Слейдових рук, а пізніше — до інших. — Вона дивиться в очі Баррі. — Ви тут теж через мене. Через мене весь світ помалу божеволіє. І через мене виросла та чортова будівля, якої вчора не було. Тож мені байдуже, що станеться зі мною завтра, головне — стерти всі сліди існування крісла. Якщо заради цього треба буде вмерти — я готова.

Аж до цієї миті Баррі не підозрював, який тягар її гнітить. Як вона ненавидить себе і як їй шкода, що так сталося. Що має відчувати науковець, чий винахід руйнує спогади і час? Ціною яких зусиль удається Гелені витримати цей тягар провини, жаху, розпачу та безнадії?

— Хай там як, — каже Баррі, — а завдяки вам я бачив, як моя дочка стала дорослою.

— Даруйте за відвертість, але цього ви не мали бачити. Якщо ми не зможемо покладатися на власну пам’ять, людству кінець. Він уже настає.

Гелена дивиться на місто за річкою, і Баррі думає: «Є в цій її вразливості щось дуже-дуже незвичайне».

— Гадаю, нам обом не завадить поспати, — каже вона. — Можете зайняти моє ліжко.

— Я не збираюся лишати вас без ліжка.

— Я однаково майже завжди сплю на дивані — вмикаю телевізор і під нього засинаю.

І вона розвертається, наміряючись піти.

— Гелено…

— Що?

— Розумію, що не знаю вас по-справжньому, але, повірте, ваше життя — не тільки це злощасне крісло.

— Ні. Крісло — це я і є. Першу частину свого життя я намагалася збудувати його. Ну, а решту життя намагатимусь його знищити.

Гелена
7 листопада 2018 року

Вона лежить обличчям до телевізора, світло екрана мерехтить на її заплющених повіках, а гучність накручено так, аби лише відволікти її тривожний розум. Аж раптом щось примушує її спам’ятатися.

Вона ривком сідає на дивані. Але це Баррі: він тихенько плаче у протилежному кутку кімнати. Їй дуже хочеться втішити його, та ще зарано — вони ж майже не знайомі. А крім того, мабуть, йому зараз краще побути сам на сам зі своїм горем.

Гелена знову вмощується на подушках, диван пружинить і рипить. Вона замотується в ковдру. Як же все-таки дивно пам’ятати майбутнє.

Пам’ять про її прощання з Баррі в цій самій кімнаті, яке відбудеться за чотири місяці, ще досі відлунює болем. Вона плавала в капсулі, а Баррі нахилився до неї та поцілував. Коли він зачиняв люк, в очах його стояли сльози. В її також. У майбутньому перед ними відкривались такі перспективи, а вона вбивала їх.

Баррі, якого вона залишила, вже знає, чи вдалася Геленина задумка. Він знатиме це тієї самої миті, коли вона помре у капсулі, його реальність моментально зміниться і стане іншою — реальністю, яку зараз творить Гелена.

У ній виникає непереборне бажання розбудити Баррі-нинішнього і все йому розповісти.

Але жінка приборкує це бажання. Додай справі емоцій — і тільки ускладниш завтрашнє проникнення до лабораторії Слейда.

Та й що вона йому скаже? Що між ними проскочила іскра? Виникла хімія? Ні, нехай усе йде за планом. Головне, щоб завтра все пройшло як слід. Компенсувати шкоду, якої зазнав світ через її розум, вона не в змозі, то, може, вдасться загоїти рану, зупинити кровотечу.

Колись вона плекала грандіозні задуми: здолати наслідки хвороби, що руйнує пам’ять. Тепер, коли немає вже ні матері, ні батька, ні справжніх друзів, крім хіба що чоловіка, якого відділяють від Гелени чотири місяці недосяжного майбутнього, її мрії про глобальні перетворення змінилися глибокими переживаннями.

Як би вона хотіла знову мати змогу спокійно лежати в ліжку і нічим не картатися!

Гелена намагається заснути, розуміючи, що сьогодні їй це потрібно більше, ніж будь-якої іншої ночі в житті.

І зрозуміло, що сон не бере її.

* * *

Увечері вони тихесенько вислизають через чорний хід, добру хвилину вивчають прилеглі вулиці й тільки тоді виходять на відкрите місце. Практично весь район — занедбана глуха промзона, де майже зовсім не їздять машини та немає нічого підозрілого.

Ведучи машину через Бруклінські висоти, Баррі кидає погляд на Гелену.

— Вчора, показуючи мені своє крісло, ви обмовилися, що вже двічі його будували. Коли був перший раз?

Гелена відпиває взяту каву — її порятунок після минулої безсонної ночі.

— У початковій реальності я керувала групою з досліджень і розробок, що працювала на компанію «Іон» у Сан-Франциско. Компанію не цікавили медичні аспекти мого крісла. Для неї важили тільки розваги та прибуток від них. Я працювала до сьомого поту, але програма тупцювала на місці.

«Іон» уже був ладен закрити цю тему, як раптом у піддослідного не витримало серце, і він сконав у капсулі. Ми пережили зсув реальності, такий незначний, що ніхто нічого не помітив. Крім мого асистента Маркуса Слейда. Слід віддати йому належне: він оцінив мій винахід раніше, ніж я сама.

— І що сталося потім?

— За кілька днів він попросив, щоб я прийшла в лабораторію. Мовляв, якась там невідкладна справа. Я приходжу, в нього пістолет. Під прицілом я зайшла в систему, завантажила програму реактивування спогаду, який ми зчитували з його пам’яті. І коли я все виконала, він застрелив мене.

— Коли це сталося?

— Два дні тому, п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. І зрозуміло, що відтоді змінилося кілька часоліній.

Баррі в’їжджає на Бруклінський міст.

— Не сприйміть це як закид, — каже він, — але чому ви не обрали інший спогад?

— Де я не народилася б на світ і не створила б крісло?

— Ні, я не це мав на увазі.

— Я не можу повернутися в минуле, що передує моєму народженню. Хтось інший — може, і тоді я стаю хибним спогадом. Але жодні парадокси ані з прадідами, ані з часом неможливі, коли йдеться про крісло. Усе, що відбувалося, навіть якщо його змінити чи не дозволити, живе в хибних спогадах. Проти причинно-наслідкових зв’язків, знаєте, не попреш.

— Окей, а якщо повернутись у спогад на нафтовій вишці? Там ви могли б зіпхнути Слейда в море або щось таке.

— Усе, що відбулося на платформі, перекочувало в хибні спогади. А в них не можна повернутися. Ми намагалися — і наслідки були катастрофічні. Але я згодна з вами. Я мала б убити його, поки була така можливість.

Зараз вони на півдорозі через річку, натягнуті троси пролітають над самою головою. Чи в каві річ, чи в близькості до міста, але Гелена раптом збадьорюється.

— Що таке хибні спогади? — цікавиться Баррі.

— А це якраз і є те, що ви називаєте хибною пам’яттю. Хоча вони зовсім не хибні. Просто події відбувалися на іншій часовій прямій, яку хтось обірвав. Скажімо, та часолінія, де вашу дочку збила машина, — це вже хибні спогади. Ви обірвали одну лінію та розпочали другу в той момент, коли Слейд вмертвив вас у деприваційній капсулі.

Вони в’їжджають у Мідтаун^[37], їдуть по Третій авеню на північ, тоді на Східну 49-ту вулицю і нарешті зупиняються на узбіччі біля бутафорського входу до будівлі Слейда — псевдо-фоє з рядом ліфтів, які нікуди не везуть. Єдиний справжній шлях усередину — через підземний паркінг на 50-й вулиці.

Періщить дощ, коли вони виходять із машини. Баррі витягує з багажника чорний наплічник, і Гелена йде за ним хідником трохи вбік від будівлі, ближче до входу в бар, де вже колись — це станеться за чотири місяці — вони були, прикидали, як проникнути у Слейдів готель тунелями, і планували саме ці години.

У смердючій забігайлівці, що зветься «Дипломат», водночас і людно, і тоскно. Тоскність запам’яталася Гелені з попередніх відвідин. Баррі витягує поліційний жетон, щоб привернути увагу мініатюрного бармена. Це той самий тип, з яким вони зустрінуться за чотири місяці в хибному майбутньому — козел із комплексом Наполеона, але готовий навалити у штани від страху перед копами. Це грає їм на руку. Баррі відрекомендовується, а тоді Гелена, на правах його напарниці, пояснює бармену, що їм потрібен доступ у підвал, бо є інформація, ніби минулої ночі там когось зґвалтували.

Минає п’ять секунд, і Гелені починає здаватися, що цей номер не вигорить. Бармен так витріщається на неї, ніби не зовсім розуміє, що вона тут робить. Він може попросити показати ордер. А може перестрахуватися й зателефонувати власнику. Аж ні, натомість він гукає якусь Карлу.

Одна з офіціанток ставить на барну стійку тацю з порожньою тарою і неквапно підходить до них. Бармен каже:

— Це копи. Вони хочуть потрапити в підвал.

Карла знизує плечима, не кажучи ні слова, розвертається і йде через весь бар до холодильного приміщення. Лабіринтом між сріблястих барилець вона веде їх до вузьких дверей у найдальшому закуті холодильної.

Знявши із цвяшка на стіні ключі, Карла відмикає двері.

— Але попереджаю, світла там нема.

Баррі видобуває з наплічника ліхтарик.

— Ви, я бачу, до всього готові, — зауважує Карла. — Ну все, лишаю вас самих.

Баррі чекає, поки Карла зникне, і відчиняє двері до підвалу.

Промінь ліхтарика вихоплює з пітьми тіснючий сходовий колодязь із не надто надійними на вигляд східцями, що збігають донизу. В ніздрі б’є затхле вологе повітря — так пахнуть місця, які давно не бачили людей.

Гелена робить глибокий вдих, намагаючись сповільнити шалене калатання серця.

— Ідемо? — питає Баррі.

— Ідемо.

Гелена йде за ним рипучими східцями й опиняється в підвалі з обваленими стелажами та проржавілою металевою бочкою, набитою згорілим мотлохом.

У протилежному кутку підвалу Баррі з диким рипом відчиняє ще одні двері. Переступивши поріг, вони опиняються в коридорі зі склепінчастою стелею із цегли, що кришиться.

Тут, під міськими вулицями, холодніше, у повітрі — стійкий запах вологості й цвілі. Десь у пітьмі дзюрчить вода і чути шурхіт. Гелена боїться, що це щури.

Вона йде перша.

З-під ніг з хлюпанням розлітаються бризки.

Через кожних пів сотні футів вони входять у напівзруйновані двері, за якими — підвальна частина нової будівлі.

На другому перехресті Гелена повертає у прохід і футів за сто зупиняється та показує Баррі на двері, які нічим не відрізняються від інших.

Щоб провернути дверну ручку, доводиться трохи попітніти, та коли це нарешті вдається, Баррі із силою б’є у двері плечем та відчиняє їх.

З тунелю вони потрапляють до іншого підвалу.

Баррі кидає наплічник на кам’яну долівку та швидко починає його розбирати. Фомка, стяжки, коробка патронів дванадцятого калібру, дробовик і чотири запасних обійми для його «глока».

— Візьміть собі стільки патронів, скільки зможете нести, — каже він Гелені.

Гелена розриває коробку і напихає патронами внутрішні кишені своєї шкірянки. Баррі перевіряє, чи заряджений його «глок», скидає пальто і теж розпихає запасні обойми по кишенях. Тоді він бере фомку і йде через увесь підвал до інших, новіших на вигляд, дверей. Двері замкнено зсередини. Баррі вставляє кінчик фомки якнайглибше в одвірок і щосили налягає на неї.

Спочатку чути лиш його напружене сопіння. Та по деякім часі лунає тріск дерева, із дзеньканням руйнується метал. Двері піддалися, Баррі просовує руку в отвір і скидає поламаний заіржавілий замок. Тоді він обережно відчиняє двері, якраз настільки, щоб вони з Геленою змогли пройти в них.

Вони виходять у стару котельню готелю. Приміщенням, здається, не користувалися добрих пів століття. Маневруючи в лабіринті застарілого устаткування й датчиків, вони доходять до масивного котла. За котлом — інші двері, і Баррі та Гелена опиняються на нижчому рівні службових сходів, що спіраллю зникають у темряві.

— Так, ще раз: на якому поверсі Слейдів пентхаус? — пошепки питає Баррі.

— На двадцять четвертому. Лабораторія — на сімнадцятому, серверна — на шістнадцятому. Ви готові?

— От проїхатися б на ліфті…

Їхній план — знайти Слейда. Тільки б він був у своєму пентхаусі. В іншому разі, зачувши постріли або щось запідозривши, він, найімовірніше, рвоне до крісла, щоб устигнути повернутися в часі назад і зупинити їх до того, як вони ступлять до його готелю.

Баррі починає підійматися сходами, підсвічуючи собі ліхтариком. Гелена йде за ним, намагаючись ступати якомога тихіше, але зношене дерево сходів прогинається і рипить під їхніми ногами.

За кілька хвилин Баррі спиняється біля дверей, поряд із якими на стіні намальовано цифру 8, вимикає світло.

— Що таке? — пошепки питає Гелена.

— Я щось почув.

Вони стоять і прислухаються до темряви. Серце в Гелени гупає, дробовик у руках важчає щосекунди. Вона нічого не бачить і нічого не чує, крім слабенького, тихого завивання, ніби хтось дмухає над порожньою пляшкою.

Угорі спалахує промінь світла, він падає в центр сходової клітки та підбирається до них картатою долівкою.

— Давай, — шепоче Баррі, відчиняючи двері й тягнучи Гелену в коридор.

Вони швидко йдуть червоною доріжкою повз низку дверей. Номери кімнат проектуються на двері лампами з протилежної стіни.

Коли вони вже на середині коридору, двері з номером 825 відчиняються всередину, і з номера виходить жінка середнього віку в синьому халаті з логотипом ГС на лацкані. Вона несе срібне відерце з льодом.

Від них до покоївки футів десять, але вона їх досі не помітила.

— Мем? — озивається Баррі.

Вона обертається, і Баррі наставляє на неї пістолет.

Відерце з льодом падає на долівку.

Баррі притискає палець до губ і разом з Геленою швидко кидається до покоївки.

— Ані слова, — застерігає він.

Вони заштовхують покоївку назад у номер і заходять самі.

Гелена замикає двері на засувку, надягає ланцюжок.

— Я маю гроші та кредитки…

— Нас це не цікавить. Сідайте на долівку і припніть язика, — наказує Баррі.

Жінка, напевне, щойно з душу. Її чорне волосся вологе, на обличчі — жодного натяку на макіяж.

Гелена уникає її погляду.

Кинувши сумку на підлогу, Баррі розстібає її та витягує стяжки.

— Будь ласка! — благає покоївка. — Я не хочу помирати.

— Вам ніхто нічого не заподіє, — заспокоює Гелена.

— Вас прислав мій чоловік?

— Ні, — каже Баррі. Тоді дивиться на Гелену. — Ідіть киньте у ванну декілька подушок.

Гелена бере три подушки з розкішного ліжка з балдахіном і кладе їх у ванну з різьбленими лапами, яка стоїть на невеликому підвищенні з видом на сутінки, що спадають на місто, та будівлі, де спалахують вогні.

Коли вона вертається у спальню, Баррі тримає жінку долілиць і перев’язує їй зап’ястя та щиколотки. Потім він звалює її собі на плечі, заносить до ванної кімнати та обережно опускає у ванну.

— Навіщо ви тут? — питає він.

— А ви знаєте, що це за місце?

— Так.

По обличчю покоївки течуть сльози.

— П’ятнадцять років тому я припустилася помилки.

— Якої? — цікавиться Гелена.

— Не пішла від чоловіка, коли слід було це зробити. І змарнувала найкращі роки свого життя.

— По вас прийдуть, — обіцяє Баррі. І відірвавши шматок скотчу, заліплює їй рот.

Вони зачиняють двері до ванної.

Від газового каміна шириться приємне тепло.

На журнальному столику стоїть пляшка шампанського, яку жінка, напевне, збиралася випити, біля неї — склянка та розгорнутий зошит, обидві сторінки заповнено каліграфічним почерком.

Гелена не може утриматись.

Вона пробігає очима по сторінках і розуміє, що це опис спогаду, можливо, того самого, до якого збиралася повернутися жінка, замкнена у ванній.

Він починається так:

«Уперше він підняв на мене руку на кухні, о десятій вечора, коли я запитала, де він був. Пригадую його розчервонілу пику, запах бурбону в подиху, сльозисті очі…»

Гелена гортає зошит, підходить до вікна та ледь відслоняє штору.

У вікно ллється бліде світло.

Якщо поглянути з восьмого поверху на Східну 49-ту вулицю, то трохи далі по кварталу можна помітити машину Баррі.

Місто мокре, похмуре.

Зв’язана жінка ридає у ванній.

Баррі підходить, каже:

— Не знаю я, підстава це чи ні. Так чи інакше, просто зараз треба йти до Слейда. Я пропоную ризикнути і поїхати на ліфті.

— Ви маєте ножа?

— Так.

— Дасте на хвилинку?

Баррі витягує з кишені складаний ніж, а Гелена знімає шкірянку і засукує рукави сірої сорочки.

Тоді вона бере в Баррі ніж, сідає в одне з крісел і розкриває ніж.

— Що ви робите? — дивується Баррі.

— Створюю точку відновлення.

— Що?

Вона втикає вістря в руку трохи вище ліктя й черкає лезом по шкірі.

Стає боляче, сочиться кров…

Баррі
7 листопада 2018 року

— Що це, в біса, ви робите? — не витримує Баррі.

Очі Гелени заплющені, губи трохи розтулені й геть нерухомі.

Баррі обережно забирає в неї ніж.

Упродовж довгої хвилини — жодних змін.

Аж ось її яскраво-зелені очі різко розплющуються.

У них щось змінилося.

У них світяться свіжий страх і напруженість.

— З вами все гаразд? — питає Баррі.

Гелена водить поглядом по стінах, дивиться на свій годинник, а потім з раптовою люттю обіймає Баррі.

— Ну хоч живий!

— Звісно, живий. А що сталося з вами?

Вона веде його до ліжка.

Вони сідають, і Гелена, знявши наволочку з подушки, відриває від неї смужку тканини та обмотує нею поріз, намагаючись спинити кровотечу.

— Я просто скористалася кріслом, щоб повернутися в цей момент, — пояснює вона. — Я починаю новий відлік часу.

— Яким кріслом — своїм?

— Ні, тим, що на сімнадцятому поверсі. Слейдовим кріслом.

— Нічого не розумію.

— Я вже прожила наступні п’ятнадцять хвилин. Біль від цього порізу був моїм орієнтиром, і завдяки йому я повернулася сюди. Створила собі яскравий свіжий спогад, у який могла повернутися.

— Інакше кажучи, ви знаєте, що зараз має статися?

— Якщо ми підемо до пентхаусу — так. Слейд знає, що ми йдемо по нього. Він чекатиме нас. Ми ще з ліфта не вийдемо, як куля влучить вам в око. Кров б’є фонтаном, я стріляю. Схоже, влучаю у Слейда, бо він раптом повзе підлогою вітальні. Я їду ліфтом на сімнадцятий поверх, знаходжу там лабораторію і розтрощую двері саме в той момент, коли Чжи Ун залазить у деприваційну капсулу. Він кидається мені назустріч, кричить, що я не можу заподіяти йому лиха після всього, що він зробив для мене, він переконаний у цьому. Та от що я скажу: ніколи він не помилявся так, як тої миті. Заходжу в термінал, користуючись резервним паролем. Тоді фіксую спогад, лізу в капсулу і повертаюся в момент, коли я зробила собі цей поріз.

— Не треба було повертатися по мене.

— Правду кажучи, я цього й не робила б. Та я не знала, де перебуває Сєрґєй, а часу знищити всю апаратуру я не мала. Проте я невимовно рада, що ви живі. — Гелена знову позирає на годинник. — Хвилин за дванадцять у вас про це теж будуть неприємні спогади, як і в усіх, хто є в цьому готелі, а це вже проблема.

Баррі підводиться з ліжка, подає руку Гелені.

Вона бере дробовик.

— Значить, Слейд у пентхаусі. За його підрахунками, спочатку ми прийдемо туди. Власне, ми це й зробили першого разу.

— Правильно.

— Чжи Ун вже йде до крісла на сімнадцятому поверсі, найпевніше, чекаючи сигналу про проникнення до готелю сторонніх осіб. Після надходження сигналу він повинен заскочити в деприваційну капсулу та переписати цю часолінію. А Сєрґєй…

— Він невідомо де. Я пропоную йти відразу до лабораторії та передусім розібратися з Чжи Уном. Він у жодному разі не повинен опинитися в капсулі.

Вони виходять з номера в коридор.

Баррі весь час обмацує свої кишені із запасними обоймами.

Дійшовши до ліфтів, він натискає кнопку виклику і, прислухаючись до шуму механізмів, що працюють по той бік дверей, тримає «глок» напоготові.

— Таке ми вже проходили, — каже Гелена. — У ліфтах нікого не буде.

Над одним із ліфтів загоряється лампочка, бринькає дзвоник.

Баррі підіймає пістолет, палець лягає на гачок.

Двері ліфта відчиняються.

Порожньо.

Вони заходять у кабіну, і Гелена натискає кнопку сімнадцятого поверху.

На стінах ліфта дзеркала, темні від тютюнового диму, і, якщо в них дивитися, виникає рекурсивна ілюзія — нескінченна кількість Баррі та Гелен у ліфтових кабінах, що йдуть у простір по дузі.

Ліфт рушає, і Баррі говорить:

— Краще повідсуваймося до стін. Коли двері відчиняться, у нас буде важче влучити. Яка зброя була в Слейда?

— Пістолет. Сріблястий.

— У Чжи Уна?

— Біля термінала лежав пістолет, більше схожий на ваш.

Одна по одній загоряються кнопки, відзначаючи поверхи, повз які вони їдуть.

Дев’ятий.

Десятий.

Хвиля нудоти накриває Баррі — нерви. У роті відчувається присмак страху через дику кількість адреналіну, що викидається у кров.

Одинадцятий.

Дванадцятий.

Тринадцятий.

Його дивує, що Гелена має набагато спокійніший вигляд. Хоча, з іншого боку, якщо дивитися на ситуацію її очима, вона вже переживала цю сутичку.

— Дякую, що повернулися по мене, — каже він.

Чотирнадцятий.

— Знаєте, постарайтеся цього разу не загинути.

П’ятнадцятий.

Шістнадцятий.

— Ось і наш, — каже Гелена.

Ліфт зі скрипом зупиняється на сімнадцятому.

Баррі підіймає «глок».

Гелена приставляє до плеча дробовик.

Двері розсуваються, відкриваючи їхнім очам порожній коридор, який біжить через усю будівлю, розгалужуючись по боках.

Баррі сторожко переступає поріг ліфта.

Тишу порушує лише слабке гудіння світла вгорі.

Гелена йде поруч із ним, і, коли вона відкидає волосся з обличчя, Баррі раптом охоплює дике бажання захистити її. Це бентежить і навіть лякає його. Він із нею знайомий не більше доби.

Вони рушають уперед.

Лабораторія — глянцевий білий простір, де повно скла і світла з вмонтованих у стелю ламп. Вони проходять повз прозорі двері приміщення з десятком МЕГ-мікроскопів, де молода лаборантка паяє щось на платі та не помічає непроханих гостей.

Коли вони доходять до першого коридорного перехрестя, неподалік ляскають двері. Баррі застигає, намагаючись розчути кроки, та чутно лише гудіння ламп.

Гелена повертає в наступний коридор, що впирається в довгу низку вікон, за якими відкривається синій вологий морок мангеттенського вечора. Крізь туман пробиваються вогні навколишніх будівель.

— Лабораторія просто перед нами, — шепоче Гелена.

Долоні в Баррі пітніють. Він витирає їх об штани, щоб міцніше взяти пістолет.

Вони спиняються перед дверима з кодовим замком.

— Він може бути вже всередині, — шепоче Гелена.

— Ви знаєте код?

Гелена заперечно хитає головою та підіймає рушницю.

— Першого разу це спрацювало.

Краєм ока Баррі помічає, як з-за рогу хтось вискакує.

Детектив кидається вперед, прикриваючи Гелену. Вона кричить:

— Чжи Ун, ні!

Постріли розривають тишу, з дула, що дивиться на Баррі, виривається вогонь, водночас Баррі блискавично розряджає «глок».

Чжи Ун зникає.

Усе це сталося впродовж п’яти секунд.

Баррі викидає порожню обійму, з клацанням вставляє нову, великим пальцем відводить замок.

Тоді обертається до Гелени.

— Ви цілі?

— Так. Ви мене затулили… О Боже, вас поранено!

Баррі хилить назад, кров тече по його животу, по нозі під холошею, тоді на черевик, а з нього на підлогу, залишаючи довгу бордову лінію.

Накочується біль, але Баррі ще надто накачаний адреналіном, щоб відчути його вповні. Він відчуває тільки наростання тиску в правому підребер’ї.

— Треба вшиватися з коридору, — хрипить Баррі, а сам думає: «У мене в печінці сидить куля».

Гелена затягує його назад, за ріг.

Баррі опускається на підлогу.

Кров не зупиняється, вона майже чорна.

Баррі підводить очі на Гелену, каже:

— Зробіть так, щоб він… зараз не прийшов.

Гелена швиденько визирає за ріг.

Баррі підіймає з підлоги «глок», що й не помітив, коли впустив його.

— Вони вже можуть бути в лабораторії, — шепоче він.

— Я зупиню їх.

— Я туди не дістануся.

Рух зліва.

Баррі намагається підняти «глок», але Гелена першою вистрілює з дробовика, і від громового пострілу чоловік, якого Баррі ще не бачив, пірнає назад у коридор.

— Давайте! — квапить Баррі. — Не баріться!

Світ темніє, у вухах дзвенить.

Баррі лежить долілиць і відчуває, як життя залишає його.

Знову постріли.

Геленин голос:

— Сєрґєю, не змушуй мене це робити. Ти ж мене добре знаєш!

Два постріли з дробовика.

І після того хтось кричить.

Баррі, лежачи на боку, бачить, як кілька людей — пожильці готелю та члени Слейдової команди — перебігають через перехрестя коридорів і кидаються до ліфтів.

Він хоче підвестися, та ледве може ворухнути рукою. Тіло неначе забетонували в підлогу.

Йому кінець.

Зараз підвестися на ліктях — мабуть, найважче, що доводилося робити Баррі в житті. Якимось неймовірним чином він примудряється повзти, штовхаючи себе туди, до вікон, ближче до входу до лабораторії.

Він знову чує постріли.

В очах у нього то все пливе, то знов прояснюється, скалки скла на підлозі ріжуть руки, всередину задуває струмені холодного дощу. Стіни подірявлені кульовими отворами, а сизий дим від пострілів насичує повітря запахом заліза й сірки.

Баррі повзе по розсипу своїх гільз сорокового калібру, хоче покликати Гелену, але її ім’я злітає з його губ нерозбірливим хрипом.

Він доповзає решту шляху до дверей лабораторії. Цілу хвилину намагається сфокусувати погляд. Гелена стоїть перед терміналом, пальці її літають по кількох клавіатурах і сенсорних панелях. Баррі немов збирає голос у кулак, щоб викрикнути її ім’я.

Гелена мигцем озирається на нього.

— Знаю, вам боляче. Вже недовго, я швидко.

— Що ви робите? — питає Баррі. Кожен наступний подих болючіший за попередній, кисню до мозку надходить чимраз менше.

— Я повертаюся у спогад про поріз, який зробила собі в номері.

— Чжи Ун і Сєрґєй уже мертві. — Баррі харкає кров’ю. — Просто… знищте все зараз.

— Ще є Слейд, — каже Гелена. — Якщо він втече, то зможе збудувати нове крісло. Треба, щоб ви охороняли вхід у лабораторію. Я знаю, вам боляче, ви зможете це зробити? Якщо він прийде, дайте знати.

Вона відходить від термінала, залазить на криволінійне крісло спогадів.

— Постараюся, — каже Баррі.

І він притискається головою до прохолодної підлоги.

— Наступного разу в нас усе вийде, — каже Гелена. Витягуючи руку, вона обережно знімає МЕГ-мікроскоп.

Поки вона застібає ремінь шолома на підборідді, Баррі з останніх сил витріщається на коридор, розуміючи, що, коли прийде Слейд, він не зможе його зупинити. Він навіть пістолет не має сил підняти.

Нарешті у свідомість Баррі просочуються хибні спогади про його смерть в останній реальності.

Двері ліфта тихо відчиняються при вході до пентхауса Слейда.

Слейд у своїй доглянутій вітальні, де повно вікон, стоїть, наставивши револьвер на кабіну ліфта.

Баррі думає: «Ах ти ж сука! Він знав».

Спалах світла без звуку.

І потому — ніщота.

У передсмертному тумані Баррі з останніх сил востаннє зазирає в лабораторію та бачить, як Гелена зриває светр, стягує джинси та залазить у деприваційну капсулу.

* * *

Баррі біжить коридором. З носа юшить кров, у голові гуде. Біль від пострілу в попередній реальності зник, і натомість з’явилися спогади з нової часолінії.

Він і Гелена вийшли з номера 825.

Вийшли з ліфта на сімнадцятому поверсі та рушили до лабораторії іншим шляхом, щоб захопити зненацька Чжи Уна та Слейда, коли ті вийдуть з ліфта.

Але замість цього наскочили на Серґея та змарнували цілу купу часу.

Тепер вони несуться до лабораторії.

Баррі витирає кров з носа та кліпає, намагаючись розігнати солону їдь поту.

Обігнувши ріг, вони швидко підходять до лабораторії. Гелена відчиняє двері пострілом із дробовика. Баррі вдирається перший.

Гримлять два постріли — кулі проносяться менш ніж за фут від голови. Баррі з подивом зазначає, що стріляв тип, якого він бачив, коли повернувся у спогад одинадцятирічної давності.

Маркус Слейд стоїть футів за двадцять, біля термінала, — біла майка, сірі шорти, ніби щойно з тренажерного залу. Темне, мокре від поту хвилясте волосся, закинуте назад.

В руках у нього револьвер із полірованої сталі, в очах — стовідсоткове впізнання Баррі.

Детектив всаджує кулю йому в праве плече.

Слейд задкує до панелей, випускає револьвер з рук та осідає на підлогу.

Гелена підлітає до капсули, щосили тягне донизу аварійний важіль.

Коли Баррі добігає до капсули, люк уже відчинено. Чжи Ун бовтається в солоній воді, щодуху намагаючись висмикнути катетер з лівого передпліччя.

Баррі вкладає «глок» у кобуру, витягує Чжи Уна з теплої води та жбурляє якомога далі.

Чжи Ун б’ється об підлогу і, не зводячи очей з Баррі та Гелени, стає навкарачки.

З його голого тіла на кахлі стікає вода. Футів за вісім від нього лежить револьвер Слейда. Чжи Ун кидається до нього, але Баррі готовий до цього.

Він стріляє у Чжи Уна, і майже одночасно з ним Гелена розряджає в того дробовик.

Сила пострілів відкидає чоловіка до стіни, з розпанаханих грудей витікає кров, а разом із нею — життя.

Баррі з пістолетом напоготові обережно рушає до пораненого.

Та, поки він підходить, Чжи Ун вже помирає — в осклілому погляді застигла порожнеча смерті.

Гелена
7 листопада 2018 року

Тримати Слейда на прицілі дробовика — найкраще відчуття Гелени в її розбитому на череп’я житті.

Вона засовує в кишеню руку, витягує флешку.

— Я зітру цей код до останнього рядочка. Тоді я демонтую крісло, мікроскоп…

— Гелено…

— Зараз я говорю! Після них — стимулятори. Все-все обладнання і все програмне забезпечення в цій будівлі. Зроблю так, ніби крісла не було ніколи.

Слейд спирається на підставку термінала, в очах біль.

— …скільки часу, еге ж?

— Для мене — тринадцять років, — каже Гелена. — А для вас?

Слейд неначе замислюється над її запитанням. Тим часом Баррі підходить до нього та ногою відкидає револьвер в інший кінець приміщення.

— Хто його знає? — озивається нарешті Слейд. — Коли ви розчинилися в повітрі, зникнувши з моєї платформи, — першокласна робота, до речі, я так і не зрозумів, як саме це вам вдалося, — у мене пішли роки на те, щоб наново створити крісло. Але відтоді я прожив стільки життів, що ви собі навіть уявити не можете.

— І чим же ви займалися в тих життях? — цікавиться Гелена.

— Здебільшого я просто тихо намагався розібратися, хто я, ким можу стати — в різних місцях і з різними людьми. Щоправда, деякі життя були… не дуже тихі. А в цій, останній часолінії з’ясувалося, що я більше не можу досягнути потрібної кількості синапсів, щоб записати власний спогад. Надто багато мандрів було в мене. Моя свідомість переповнена життями. Переповнена досвідом. І ось вона вже починає розсипатися. Цілих життєвих ліній я вже зовсім не згадаю, від них залишилися тільки уривчасті спогади. Готель — не перше, що я створив. Це лебедина пісня. Я збудував його, щоб інші мали змогу відчути міць того, що є (і назавжди залишиться) твоїм творінням.

Слейд робить натужний вдих і дивиться на Баррі, а Гелена відзначає подумки, що в його очах, навіть крізь явний біль, проступає непроста глибина людини, яка жила дуже довго.

— Гарний спосіб віддячити тому, хто повернув тобі рідну дочку, — докірливо говорить Слейд.

— Вона знову мертва, козел ти недороблений! Шок від спогаду про власну смерть, та ще й учорашня будівля — от вона й зірвалася.

— Мені шкода, що так сталося.

— Своїм кріслом ти тільки все руйнуєш.

— Угу, — киває Слейд, — попервах будь-який прогрес — це руйнування. Індустріальна доба принесла світу дві війни. А Homo sapiens витіснив неандертальця. Невже ти хочеш відмотати час назад і позбутися всього, що приніс нам прогрес? І чи зможеш? Прогрес неминучий. І він несе добро.

Слейд дивиться на вхідний кульовий отвір у плечі, торкається його, болісно морщиться, тоді переводить погляд на Баррі.

— Хочеш поговорити про руйнацію? Тоді що ти скажеш про тих, що замкнені у своїх крихітних акваріумах, у цій пародії на життя, на яку ми приречені через обмеженість наших органів чуття? Життя — біль. Але це зовсім не обов’язково. Чому ти мусиш миритися зі смертю дочки, якщо можеш усе переграти? Чому людина, що помирає, не може повернутися в молодість із багажем життєвих знань, а не конати в нестерпних муках? Навіщо дозволяти розігратися трагедії, коли ти можеш сягнути в минуле і запобігти їй? Не реальність ви тут захищаєте, а темницю, ілюзію. — Слейд переводить погляд на Гелену. — Чи ви цього не розумієте? Ви не можете цього не бачити. Ви відкрили нову еру людства. Еру, де нам більше не доведеться ні страждати, ні вмирати. Де можна стільки всього пережити. Повірте, коли ви проживете незліченну кількість життів, ваші погляди зміняться. Ви дозволили нам вирватися за обмежені рамки наших відчуттів. Ви — рятівниця для всіх нас. І все це перейде до нас як ваш спадок.

— Я знаю, що ви зробили зі мною в Сан-Франциско, — каже Гелена. — У початковій реальності. — Слейд дивиться на неї, не моргаючи. — Розповідаючи мені про випадково виявлений ефект крісла, ви скромно промовчали про те, що вбили мене.

— Але ж ви зараз тут. Смерть більше не владна над вами. Це ваше життя, Гелено. Прийміть його.

— Невже ви справді вважаєте, що людству можна довірити крісло пам’яті? — питає Гелена.

— Ви подумайте, скільки воно може дати. Я знаю, ви хотіли скористатися цією технологією, щоб допомагати людям. Допомогти своїй матері. Ви можете повернутися в часи задовго до її смерті, побути з нею, поки її розум не пошкоджений. Ви можете зберегти її спогади. Ми можемо оживити Чжи Уна та Сєрґєя. Ніби нічого цього не було. — Його усмішка сповнена болем. — Хіба не бачите, яким чудовим став би світ?

Гелена робить крок до Слейда.

— Може, ви й праві. Може, ми прийдемо до світу, де завдяки цьому кріслу всі досягнемо гармонії. Але не в цьому річ. А в тому, що ви теж не застраховані від помилки. У тому, що нам невідомо, як скористаються люди цим знанням. Єдине, що можна сказати напевне: коли про крісло, чи про те, як його збудувати, знає енна кількість людей, то дороги назад уже немає. І нам уже не вирватися з петлі знань про крісло, доступних широкому загалу. Ці знання поставатимуть у кожній наступній реальності. Через нас людство буде приречене. Тож я радше проґавила б якесь колосальне досягнення, ніж ставила б на кін усе.

Слейд розпливається у характерній усмішці «я знаю більше, ніж ти можеш уявити», і Гелена одразу пригадує роки, проведені з ним на платформі.

— Ви дотепер засліплені своїми шорами, — говорить Слейд. — Досі не бачите всієї картини. І не побачите, найімовірніше, ніколи, якщо не пройдете той шлях, який пройшов я…

— Ви про що? — Проте Слейд лише заперечно хитає головою. — Про що ви говорите, Маркусе? Що це за «шлях, який пройшли ви»?

Слейд просто дивиться на неї, стікаючи кров’ю, і тут гудіння квантових процесорів замовкає, в лабораторії настає несподівана тиша.

Один по однім гаснуть монітори термінала, Баррі встигає перевести на Гелену запитальний погляд — і тут згасає все світло.

Баррі
7 листопада 2018 року

Перед очима якийсь час стоять Гелена, Слейд і крісло.

А тоді — порожнеча.

Лабораторія стає чорною-чорною.

Ні звуку, крім гупання власного серця.

З того місця попереду, де кілька секунд тому сидів Слейд, Баррі чує шурхіт: хтось повзе підлогою.

Оглушливий постріл дробовика на мить освітлює кімнату. Цього досить, щоб побачити, як Слейд зникає за дверима.

Баррі ступає навмання вперед, його сітківка ще не відійшла від спалаху дробовика, і темряву забарвлено в помаранчеві відтінки.

Світло навколишніх будівель просочується в коридор, і в мороці окреслюється дверний отвір.

Слух також відновився після пострілу. Баррі чує швидкі кроки коридором, що віддаляються.

Навряд чи Слейд встиг за лічені секунди темряви дістатися до револьвера, але Баррі в цьому не впевнений. Найімовірніше, що той очманіло несеться до найближчих сходів.

З дверного отвору чути шепіт Гелени:

— Ви його бачите?

— Ні. Лишайтеся на місці, поки я розберуся, що коїться.

Він пробігає повз вікна, за якими мокне мангеттенська ніч.

Десь на поверсі чути неголосне стукання, немов легенький барабанний дріб.

Повернувши за ріг, Баррі пірнає в непроникну темряву і, просуваючись до головного коридору, за щось чіпляється ногою.

Він нахиляється, торкається навпомацки — це закривавлена тканина Слейдової майки. Баррі нічого не бачить, але чує характерний сильний хрип, коли пробито легеню, і з неї виходить повітря, а ще приглушене булькання: Слейд захлинається власною кров’ю.

Холодний жах поймає Баррі. Тримаючись за стіну, він досягає перехрестя коридорів.

Якусь мить тишу порушують лише звуки Слейдової агонії.

Щось зі свистом проноситься біля самого носа Баррі та важко б’є в стіну за ним.

У спалахах глухих пострілів Баррі бачить перед ліфтами півтора десятка постатей — усі в повній викладці: у закритих шоломах, бронежилетах і з автоматами напоготів.

Баррі кидається назад за ріг із криком:

— Детектив Саттон, поліція Нью-Йорка! Двадцять четвертий відділок!

— Баррі?

Він упізнає цей голос.

— Ґвен?

— Баррі, що за хрінь тут відбувається? — Потім до тих, хто біля неї: — Я його знаю, спокійно!

— Що ти тут робиш? — запитує Баррі.

— Надійшло повідомлення, що в цій будівлі чути постріли. Якого милого ти тут?

— Послухай, Ґвен, негайно виведи своїх людей з готелю, і дай мені…

— Це не мої люди.

— Чиї ж вони?

— Наш дрон показує наявність теплового відбитку в одному з приміщень за вами, — лунає в коридорі чоловічий голос.

— Цей тип безпечний, — каже Баррі.

— Баррі, потрібно, щоб ти дав цим хлопцям робити свою справу, — гукає Ґвен.

— Хто вони такі? — кричить Баррі.

— Виходь до нас, тоді й побалакаємо. Я вас познайомлю. Бо народ через тебе конкретно нервує.

Баррі сподівається, що Гелена зорієнтувалася в ситуації та встигла втекти.

Йому конче потрібно виграти для неї час. Якщо вона дістанеться до своєї лабораторії в Ред-Гуку, то за чотири місяці закінчить крісло, повернеться в цей день і все виправить.

— Ґвен, ти не чуєш мене. Виведи всіх на паркінг і залиште готель. — Тоді він розвертається у бік лабораторії та щосили кричить: — Гелено, тікайте!

Тихий дзенькіт амуніції заповнив коридор: вони рухаються в його бік.

Баррі вискакує з-за рогу та стріляє у стелю.

У відповідь на поодинокий постріл — град куль, що розривають коридор навколо нього.

Ґвен верещить:

— Баррі, тобі що, жити набридло?

— Гелено, тікайте! Надвір, мерщій!

Щось котиться коридором, зупиняється за три кроки від Баррі. І перш ніж він встигає подумати, що це, сліпуче сяйво з оглушливим хрускотом розпанахує темряву, очі застує нестерпною білиною та димом, і приголомшений Баррі нічого не чує.

Коли в нього влучає перша куля, він не відчуває болю — тільки поштовх.

Потім знову і знову, кулі впинаються в бік, у ногу, в руку, і коли нарешті з’являється біль, він розуміє, що цього разу Гелена його не врятує.

Книжка четветра

Хто контролює минуле, той контролює майбутнє; хто контролює теперішнє, той контролює минуле.

Джордж Орвелл, «1984»

Гелена
15 листопада 2018 року — 16 квітня 2019 року

День 8

Полон — дивнішого і не придумаєш.

Однокімнатна квартира неподалік від Саттон-плейс, простора, з високими стелями. З вікна розкішний вид на 59-ту вулицю та Іст-Ривер. Удалині видно Бруклін і Квінс.

Гелена не має доступу до телефону, інтернету чи іншого зв’язку з довкільним світом.

Чотири камери на стінах тримають під наглядом кожен квадратний дюйм квартири, їхні червоні індикатори горять над нею, навіть коли Гелена спить.

Її охоронці (подружня пара, він — Алонсо, вона — Джессіка) поводяться спокійно та статечно. Попервах це допомагало їй не дуже нервувати.

Першого дня вони сіли коло неї у вітальні й заявили:

— Ми розуміємо, у вас є запитання, але ставити їх потрібно не нам.

Однак Гелена все одно їх поставила:

— Що сталося з Баррі? Хто штурмував готель Слейда? Хто мене тут тримає?

Джессіка нахилилася до Гелени і вкрадливо пояснила:

— Ми просто охоронці, хоч і дорогі, домовились? От і все. Ми не знаємо, чому ви тут. І знати не хочемо, чому ви тут. Але якщо ви будете чемні, то й ми, й інші люди, які працюють з нами та яких ви ніколи не побачите, також будуть чемні.

Вони забезпечують Гелену їжею.

Ходять через день у супермаркет і приносять усе, що вона записує на аркушику.

Зовні обоє цілком доброзичливі, але в їхніх очах відчувається непохитність чи навіть відчуженість, і в Гелени жодних сумнівів, що тільки-но отримають наказ побити чи навіть убити її, вони виконають його не вагаючись.

Вранці Гелена передусім дивиться новини, і з кожним випуском синдром хибної пам’яті займає чимраз менше місця в нескінченному параді катастроф, скандалів і пліток про життя знаменитостей.

У день, коли чергова шкільна стрілянина забирає життя дев’ятнадцяти осіб, у заголовках топ-новин вперше обходиться без згадок про Біг-Бенд і СХП.

* * *

Восьмий день у квартирі. Гелена сидить за кухонною стійкою, їсть на сніданок мексиканську яєчню і дивиться у вікно на річку.

Сьогодні вранці перед дзеркалом у ванній вона вивчала шви на своєму чолі та поблідлі чорно-жовті синці від ударів спецпризначенця, що оглушив її на сходах Слейдового готелю за спроби втекти.

Біль з кожним днем відступає, а страх і невпевненість наростають.

Їсть Гелена повільно, ретельно пережовуючи їжу, і намагається не думати про Баррі. Варто їй уявити його, як страшна безпорадність її становища стає просто нестерпною, а від незнання, що діється, хочеться заволати.

На дверях клацає засувка, Гелена озирається на передпокій.

Двері квартири відчиняються, і на порозі вона бачить чоловіка, що досі існував лише в її хибних спогадах.

Раджеш Ананд говорить:

— Замкни двері, вимкни камери.

Кому він це каже, Гелена не бачить.

— Радже, щоб ти здох! — Її наче вітром здуває з табурета, і вона зустрічає його на порозі кімнати. — Яким вітром ти тут?

— Зайшов до тебе.

На Гелену він дивиться з упевненістю, якої не спостерігалося тоді, коли вони обидва працювали на платформі. З віком він, як не дивно, покращав, його поголене обличчя тепер м’якше та вродливіше. На ньому костюм, у лівій руці — портфель. У кутиках карих очей — зморшки від щирої усмішки.

Вони проходять у вітальню і вмощуються одне навпроти одного на шкіряних диванах.

— І зручно тобі тут? — питає Радж.

— Радже, поясни, що коїться.

— У цьому будинку тобі нічого не загрожує.

— Хто мене тут тримає?

— Агенція передових оборонних дослідницьких проектів.

Їй зводить шлунок.

— DARPA^[38]?

— Гелено, може, тобі щось потрібно?

— Потрібні відповіді. Я під арештом?

— Ні.

— Значить, просто затримана?

Радж ствердно киває.

— Мені потрібен адвокат.

— Це неможливо.

— Як неможливо? Я громадянка США. Хіба це щось протизаконне?

— Імовірно.

Радж ставить на стіл портфель. Чорна шкіра подекуди стерта, мідні елементи в темних плямах.

— Я знаю, вигляд у нього не дуже, — каже Радж. — Це портфель мого батька. Він дав його мені, коли я переїжджав до Америки.

Поки він колупається в замках, Гелена каже:

— На сімнадцятому поверсі тієї будівлі зі мною був чоловік…

— Баррі Саттон?

— Мені не кажуть, що з ним сталося.

— Не кажуть, бо не знають. Він загинув.

Так вона й думала!

Нутром відчувала, сидячи цілий тиждень у цій позолоченій клітці.

Та все одно Гелену це підкошує.

Вона плаче, і її обличчя перекошене від горя. Гелена відчуває, як натягуються шви на чолі.

— Співчуваю, — каже Радж. — Але він стріляв у спецпризначенців.

Гелена витирає очі, відриває погляд від стільниці.

— А ти як вляпався в цю історію?

— Я втнув найбільшу дурницю в житті, коли відмовився від нашого проекту на платформі Слейда. Я думав, він божевільний. Ми всі так думали. І от одного вечора за шістнадцять місяців у мене з носа пускається кров. Я не знав, що до чого, але весь час, проведений на платформі, перейшов у розряд хибних спогадів. І ось тоді я зрозумів, що ти здійснила неймовірне відкриття.

— Значить, ти вже тоді знав про крісло?

— Ні. Я просто запідозрив, що ви навчилися міняти спогади. Страшно хотілося стати причетним до цього. Я похопився шукати Слейда і тебе, та ви немов крізь землю провалилися. Коли синдром хибної пам’яті став масовим явищем, я вирішив піти до тих людей, яких точно мала зацікавити моя історія.

— DARPA? Ти справді думаєш, що це був хороший вибір?

— У всіх державних конторах був суцільний бедлам. Центр контролю над хворобами шукав уявного збудника. Якийсь фізик із RAND^[39] виступив з меморандумом, де переконував на базі теоретичних викладок, що СХП може бути спричинений мікрозмінами в часопросторі. Але в DARPA мені повірили. Ми почали вишукувати жертв синдрому, опитували їх. У минулому місяці я знайшов чоловіка, який стверджував, що його всадовили в крісло та повернули в конкретний спогад. Він знав лише, що це відбулося в готелі на Мангеттені. Я зрозумів, що за цим або ти, або Слейд, або ви обоє…

— Чому ж ти із цим пішов у DARPA?

— Усе просто — гроші та ресурси. Тож ми з командою приїхали до Нью-Йорка. Стали шукати цей готель, але в нас нічого не виходило. Потім, коли вже з’явився Біг-Бенд, до нас дійшли чутки, що нью-йоркський спецзагін готує рейд на будівлю в центрі міста. Мовляв, вона якось пов’язана із СХП. Наша команда взяла операцію під свій контроль.

Гелена дивиться на річку за вікном, сонце освітлює її обличчя.

— Ти працювала зі Слейдом? — запитує Радж.

— Я намагалася зупинити його.

— Чому?

— Бо крісло не таке безпечне. Ти вже користувався ним?

— Поки що кілька пробних запусків. Здебільшого, щоб розібратися з його функціоналом. — Радж нарешті відмикає замок на портфелі. — Слухай, я відчуваю твоє занепокоєння, але ти дуже сильно нам допомогла б. Нам стільки всього ще потрібно зрозуміти.

Він дістає з портфеля стос паперів і кидає на журнальний столик.

— Це що? — цікавиться Гелена.

— Контракт про наймання.

Гелена дивиться на Раджа.

— Ти не чув, що я щойно сказала?

— Вони знають, що крісло здатне повертати у спогади. І ти справді вважаєш, що вони від нього відмовляться? Джина вже не заженеш назад у пляшку.

— Із цього ще не випливає, що я мушу їм допомагати.

— Але, якщо погодишся, тебе шануватимуть як генія, що винайшов цю технологію. Твій голос матиме вагу. Ти ввійдеш в історію. Ось моя пропозиція. Я можу розраховувати на тебе?

Гелена демонструє гостру, наче лезо, посмішку:

— Можеш трахнути себе в зад.

День 10

Надворі сніг, на підвіконні вже пухка подушка з дюйм завтовшки. Машини черепахами долають міст на 59-й вулиці, який то пропадає, коли снігопад сильнішає, то виринає знову, коли біла круговерть ущухає. Після сніданку Джессіка відмикає засув і наказує Гелені одягатися.

— Навіщо? — дивується та.

— Швидко, — відповідає Джессіка, і вперше за весь час, поки вони всі тут, Гелена чує в її голосі щось схоже на погрозу.

Вони спускаються вантажним ліфтом у підземний паркінг, до ряду нових чорних «субурбанів».

Вони їдуть тунелем, який сполучає Мідтаун і Квінс, у напрямку аеропорту «Ла-Ґардія».

Гелена думає, чи не збираються вони кудись летіти, але питати не наважується. Аеропорт вони минають і в’їжджають у Флашинг^[40], їдуть повз різноколірні вітрини Чайна-тауну^[41], тоді нарешті опиняються серед приземкуватих непримітних офісних будівель.

Коли вони виходять з машини, Алонсо бере Гелену за руку та веде до центрального входу однієї з будівель із подвійними дверима. Біля ресепшену на них уже чекає височенний — шість із половиною футів, не менше — чоловік.

— Я тобі есемесну, — каже він басом до Алонсо, даючи зрозуміти, що наразі той вільний, і переводить увагу на Гелену.

— Так, значить, ви той геній? — запитує він. У нього гарна доглянута борода й густі темні брови, які сходяться над переніссям, мов жива огорожа. Він простягає руку. — Джон Шоу. Ласкаво просимо в DARPA.

— Яка ваша посада, містере Шоу?

— Вважайте, що я командир. Ходімо зі мною. — І Шоу рушає до пропускного пункту, але Гелена наче приросла до місця. Шоу проходить п’ять кроків, тоді оглядається. — Докторко Сміт, це було не прохання.

Він показує перепустку, і їх пропускають через розсувні скляні двері. Шоу веде її по коридору з килимовим покриттям.

На перший погляд, будівля схожа на нічим не примітний офісний центр: той самий інтер’єр, те саме приглушене світло, невибаглива обстановка — словом, такий собі розсадник бюрократії.

— Ми випатрали Слейдову лабораторію, — говорить Шоу, — перевезли все сюди, щоб встановити тут.

— А Радж вам не казав, як я горю бажанням працювати з вами?

— Казав.

— Тоді чому я тут?

— Я хочу показати вам, що ми тут робимо.

— Якщо йдеться про використання крісла, то я пас.

Вони підходять до обертових дверей з куленепробивного — принаймні на вигляд — скла та із системою біометричного контролю.

Шоу, вищий за Гелену більше ніж на фут, дивиться на неї згори вниз.

На обличчі, що за інших обставин могло видатися приємним, читається страшне роздратування.

Він розтуляє рота, і Гелена чує запах м’ятних льодяників із корицею.

— Я хочу, щоб ви знали: в цілому світі немає місця, безпечнішого, ніж приміщення по той бік скла. Може, з вигляду так не скажеш, але ця будівля — справжня фортеця, і DARPA вміє зберігати таємниці.

— Жодне скло не збереже в таємниці крісло. І взагалі ніщо не здатне зберегти його в таємниці. Та й навіщо воно вам?

Правий кутик його рота піднімається, і у сталево-сірих очах Шоу проскакує бісик.

— Зробіть ласку, докторко Сміт, — каже він.

— Яку ласку?

— Впродовж наступної години намагайтеся зберігати ясність думки.

* * *

Крісло й деприваційна капсула стоять разом на почесному місці, під яскравим освітленням, у найрозкішнішій з усіх лабораторій, які доводилося бачити Гелені.

Коли вони заходять, за терміналом уже сидить Радж, а за ним стоїть жінка років двадцяти з татуйованнями на руках, у чорній військовій формі та армійських черевиках із високими халявами. Її чорне волосся зібране у хвіст.

Шоу підводить Гелену до термінала.

— Це Тімоні Родрігес.

Військова киває Гелені.

— Хто це?

— Гелена Сміт. Творець усього цього. Як тут справи, Радже?

— Рухаємось повним ходом. — Він розвертається на кріслі в бік Тімоні. — Ти готова?

— Думаю, так.

Гелена обертається до Шоу.

— Що тут відбувається?

— Ми відправляємо Тімоні в її спогад.

— З якою метою?

— Зараз побачите самі.

Гелена обертається до Тімоні.

— Ви розумієте, що в цій капсулі вони збираються вас вмертвити?

— Джон і Радж розповіли мені про все, коли брали в команду.

— Ви будете паралізовані, і вам зупинять серце. Я через це проходила чотири рази, і повірте мені, відчуття не з приємних, а знеболювання тут неможливе.

— Ну й кльово…

— Зміни, які ви спричините, вдарять по інших. Їм теж буде боляче. Фактично, ні за що. Ви вважаєте, що маєте на це право?

Її запитання повисає в тиші.

Радж підводиться, йде до крісла.

— Сідай, Тімоні.

Він дістає з найближчої шафки сріблястий шолом і підходить до крісла. Надягає шолом Тімоні на голову, починає затягувати ремінці.

— Це апарат реактивації? — уточнює Тімоні.

— Саме він. За допомогою МЕГ-мікроскопа він записує спогад. Потім, коли ви переходите в капсулу, він через стимулятори реактивує спогад. — Радж надягає мікроскоп на шолом. — Ви вирішили, який спогад хочете зафіксувати?

— Джон сказав, що дасть мені вказівки.

— Єдина моя вимога — щоб це був спогад триденної давності, — каже Шоу.

Радж відкриває відсіки в підголівнику, витягує телескопічні титанові стрижні та з’єднує їх з мікроскопом.

— Спогад не повинен бути всеохопним. А от яскравим і виразним — так. Гарні маркери — біль, задоволення. Сильні емоції також годяться. Так, Гелено?

Гелена нічого не каже. Вона спостерігає, як реалізується найгірший з усіх її кошмарів: крісло використовують в урядовій лабораторії.

Радж підходить до термінала, створює порожній файл для фіксації результатів і бере планшет, з якого віддаватимуться команди.

Сідаючи на табурет поруч із Тімоні, він каже:

— Найкращий спосіб записати спогад, особливо попервах, це описати його на словах. Не обмежуйся тим, що ти бачила й відчувала. Згадуй звуки, смаки, запахи — це критично важливо для яскравого спогаду. Коли будеш готова…

Тімоні заплющує очі, робить глибокий вдих.

Вона розповідає, як стояла біля мідної барної стійки улюбленої забігайлівки в Ґринвіч-Віллідж і чекала на замовлений бурбон. Поруч із нею якась жінка намагалася добитися до бармена і, протискаючись до стійки, ненавмисне зачепила Тімоні. Вона була так близько, що Тімоні відчула запах її парфумів. Жінка обернулася, щоб вибачитися, і їхні погляди зустрілися на кілька секунд. Тімоні знала, що котрогось дня їй доведеться лізти в деприваційну капсулу й там померти. Ця перспектива її водночас хвилювала та лякала. І в бар вона пішла тому, що відчувала: треба з кимось відтягнутися.

— Вона мала шкіру кольору кави з вершками, а губи просто вбили мене наповал. Страх як хотілося її торкнутися. О боже, я була на все готова заради неї, та я просто всміхнулася і сказала: «Усе нормально, нічого страшного!» Життя складається з тисяч таких дрібниць, про які потім гірко шкодуєш, скажіть?

Тімоні розплющує очі.

— Ну як?

Радж підносить угору планшет і показує всім: число синапсів — 156.

— Цього досить? — запитує Шоу.

— Усе, що перевищує сто двадцять, міститься в безпечній зоні.

Він втикає катетер у ліве передпліччя Тімоні, під’єднує інжектор.

Вона підводиться, скидає форму, іде до капсули.

Радж піднімає віко люка, Шоу допомагає їй залізти всередину.

Коли Тімоні поринає в солону воду, він дивиться на неї та питає:

— Про що ми говорили, не забула?

— Аж ніяк. Хоч не знаю, чого сподіватися.

— Якщо чесно, ніхто з нас не знає. Ну все, побачимось на тому боці.

Радж замикає люк і повертається до термінала. Шоу сідає біля нього. Гелена теж підходить, дивиться на монітори. Протокол реактивації вже запущено, Радж ще раз перевіряє дози рокуронію та тіопенталу натрію.

— Містере Шоу? — говорить Гелена. Той обертається до неї. — У цей момент ми єдині на світі, кому підконтрольне це крісло.

— Сподіваюся, так.

— Благаю вас, будьте з ним обережні. Досі його використання не приносило нічого, крім хаосу та болю.

— То, може, просто не в ті руки потрапляло?

— Людство ще не досить мудре, щоб розпоряджатися такою силою.

— От я й хочу довести, що ви помиляєтесь.

Гелена мусить зупинити це, але біля входу двоє озброєних охоронців. Якщо вона бодай рипнеться, вони будуть тут за мить.

Радж бере гарнітуру й говорить у мікрофон:

— Тімоні, починаємо за десять секунд!

У динаміках чути прискорене дихання жінки.

— Я готова.

Радж активує інжектор. Порівняно з тим, що було на платформі, устаткування Слейда значно краще. Тоді ще був потрібен лікар, який стежив за станом піддослідного й визначав момент, коли вмикати стимулятори. Тепер нове програмне забезпечення автоматично подає препарати, виходячи з показників на датчиках, що відстежують життєві функції, та вмикає електромагнітні стимулятори тільки тоді, коли відбувається викид диметилтриптаміну.

— Скільки часу до зсуву? — цікавиться Шоу.

— Це залежить від того, як організм відреагує на медикаменти.

Пішов рокуроній. За пів хвилини — тіопентал натрію.

Шоу схиляється до монітора, де на лівій половині відображено показники життєвих функцій Тімоні, а на правій — картинка з камери нічного бачення, встановленої у резервуарі.

— Серцебиття нижче від норми, але вигляд спокійний.

— Ви теж так виглядали б, зупини вам серце і не дай дихнути, — каже Гелена.

Усі стежать, як кардіограма Тімоні з хвилястої стає прямою.

Минають хвилини.

Цівка поту тече в Шоу по скроні.

— Це так довго? — запитує він.

— Так, — каже Гелена. — Ось скільки часу потрібно на те, щоб померти після зупинки серця. І будьте певні, їй цей час здається набагато довшим.

На моніторі, що відстежує стан стимуляторів, моргає напис: «ЗАФІКСОВАНО ВИДІЛЕННЯ ДМТ». Досі темна картинка мозку Тімоні вибухає світловим шоу, показуючи сплеск активності.

— Стимулятори вмикаються, — коментує Радж.

За десять секунд замість повідомлення про викид ДМТ з’являється нове: «РЕАКТИВАЦІЮ СПОГАДУ ЗАВЕРШЕНО».

Радж обертається до Шоу:

— Будь-якої миті…

* * *

Гелена раптом опиняється не біля термінала, а за столом для конференцій в іншому кутку лабораторії. З носа йде кров, у голові пульсує біль.

Шоу, Радж і Тімоні так само сидять за столом. Носи в усіх, крім Тімоні, в крові.

— Ну й ну! — сміється Шоу. Обертається до Раджа: — Вийшло! Все, сука, вийшло!

— Що ви зробили? — питає Гелена, досі намагаючись відсіяти хибні спогади від нових, справжніх.

— Ану згадуй позавчорашню стрілянину в школі! — каже Радж.

Гелена намагається пригадати ранкові новини, які дивилася останні кілька днів удома: натовпи школярів, евакуйованих зі школи, страшні відеоролики зі сценами трагедії, що розігралась у шкільній їдальні (зняті учнями на смартфони), вбиті горем батьки, що благають політиків вжити заходів, аби цього не повторилося, брифінги правоохоронців і стихійні мітинги, і…

Та нічого такого не було.

Тепер це просто хибні спогади.

Тепер усе було інакше.

Коли стрілець ступив на сходи, що вели до школи, з автоматичною рушницею AR-15 на плечі та чорною сумкою із самопальними бомбами, пістолетами та п’ятьма десятками обойм підвищеної місткості, куля натівського калібру 7.62, випущена з гвинтівки M40 з відстані близько трьох сотень ярдів, увійшла йому в потилицю та вийшла, пробивши ліве крило носа.

Ім’я людини, що спинила невдатного шкільного вбивцю, залишається невідомим навіть за добу, та весь світ прославляє небайдужого пильного громадянина.

Шоу переводить погляд на Гелену.

— Ваше крісло врятувало дев’ятнадцять життів.

Гелена не знає, що сказати.

— Послухайте, — говорить Шоу, — я розумію ваші аргументи, чому це крісло треба знищити й забути як кошмарний сон. Воно порушує природний хід речей. Але воно просто бере та рятує від смерті дев’ятнадцять дітей, а їхніх рідних — від страшних страждань.

— Але це…

— Гра в Бога?

— Саме так.

— А мати таку силу й не втрутитися — хіба це не те саме вдавання Бога?

— Ми не повинні мати такої сили.

— Але ж вона в нас є. Завдяки вашому винаходу.

Гелена здригається.

— Схоже, ви бачите в кріслі лише зло, якого воно може завдати, — каже Шоу. — Коли ви тільки починали це дослідження та проводили досліди на мишах, чим ви тоді керувалися?

— Мене завжди цікавила пам’ять. Коли мама захворіла на хворобу Альцгеймера, я хотіла збудувати пристрій, що зберігав би найважливіші спогади.

— Хотіли одного, а досягнули набагато більшого, — резюмує Тімоні. — Ви не просто зберегли комусь спогади. Ви врятували людям життя.

— Ви питали в мене, навіщо нам крісло, — подає голос Шоу. — Сподіваюся, цей день вам трохи показав, хто я такий і чим займаюся. Ідіть додому, насолоджуйтеся моментом. Ці діти залишилися живими завдяки вам.

* * *

Повернувшись до квартири, Гелена цілий день сидить у ліжку та стежить за останніми новинами про шкільну стрілянину, яка «не відбулася».

Учні, яких було вбито, стоять перед камерами й переповідають хибні спогади про бійню.

Чийсь заплаканий батько каже, що їде в морг на упізнання сина.

Вбита горем мати розповідає, що готувалася до похорону дочки, аж раптом опинилася в машині за кермом: вона везла дочку до школи.

Гелена розмірковує: це тільки їй здається, що в очах одного учня вона бачить іскорку божевілля?

Спостерігаючи, як світ намагається прийняти неможливе, вона запитує себе: що роблять прості люди, щоб зрозуміти це?

Богослови розводяться про давнину, коли часто траплялися різні дива. Звучать припущення, що ці часи повернулися, що це, можливо, передвістя Другого пришестя.

Люди йдуть до церкви, а всі пояснення найкращих інтелектуалів зводяться до того, що світ спіткав черговий напад хибної пам’яті. І хоч вони розмірковують про паралельні реальності та фрагментацію часопростору, вигляд у них ще тривожніший і розгубленіший, ніж у божих слуг.

Гелена постійно згадує слова, які сказав Шоу в лабораторії: «Схоже, ви бачите в кріслі тільки лихо, якого воно може завдати». І це щира правда. Весь час вона враховувала тільки потенційну загрозу, і саме страхом перед загрозою продиктовані всі її кроки ще відтоді, коли вона перебувала на платформі Слейда.

Коли на Мангеттен опускається ніч, вона стає біля вітражного вікна й дивиться на міст на 59-й вулиці, на підсвічені ферми, які ефектно віддзеркалюються у збриженій поверхні річки.

І намагається вжитися в роль людини, здатної змінювати світ.

День 11

Вранці Гелену вдруге доправляють до будівлі DARPA в Квінсі. Шоу знову чекає на неї біля поста охорони.

— Ви вчора дивилися вечірні новини? — питає він, коли вони прямують до лабораторії.

— Трохи.

— І як, приємно вам було?

За столом для конференцій у лабораторії сидять Тімоні, Радж і ще двоє чоловіків, яких Гелена бачить вперше. Шоу знайомить її з новачками: молодим морським котиком Стівом, якого відрекомендовує як партнера Тімоні, та бездоганного вигляду жевжиком у чорному костюмі вочевидь пошитому на замовлення. Звати жевжика Альберт Кінні.

— Альберт перейшов сюди з RAND, — пояснює Шоу.

— Це ви створили крісло? — запитує Альберт, потискаючи Гелені руку.

— На жаль, — відповідає вона.

— Це дивовижно!

Гелена сідає на один з вільних стільців, а Шоу переходить до чільного місця та обводить поглядом усіх присутніх.

— Вітаю вас, — каже він. — Упродовж останнього тижня я розмовляв з вами (з кожним окремо) про крісло пам’яті, яке моїй команді вдалося відновити. А вчора ми цілком успішно скористалися цим кріслом, щоб запобігти масовому вбивству в одній зі шкіл у штаті Меріленд. Однак існує думка (і я гадаю, ми не можемо нею нехтувати), згідно з якою ми не можемо дозволити собі користуватися пристроєм такої сили. Даруйте, докторко Сміт, що говорю це за вас, але я знаю, що навіть ви, творець крісла, теж так вважаєте.

— Саме так.

— Я маю протилежну думку, й успіх вчорашньої акції ще більше утверджує мене в ній. Я вважаю, що поява нових технологій зобов’язує нас ставити ці технології на службу процвітанню та вдосконаленню людського роду. Я особисто переконаний, що крісло має неабиякий потенціал, і треба використати його на благо всього світу. Окрім докторки Сміт, за цим столом також присутні Тімоні Родрігес та Стів Краудер — без жодних перебільшень найвправніші та найвідважніші бійці в історії Збройних сил США. А ще Радж Ананд — людина, що знайшла це крісло, й Альберт Кінні — системний аналітик з корпорації RAND із блискучим, наче діамант, розумом. І я. Як заступник директора DARPA, я маю всі повноваження й можливості для започаткування нової, абсолютно таємної програми, до виконання якої ми сьогодні беремося.

— Ви збираєтеся й надалі використовувати крісло? — питає Гелена.

— Звісно.

— З якою метою?

— Місію нашої групи ми ще повинні спільними зусиллями сформулювати.

— Інакше кажучи, ми маємо створити таку собі подобу мозкового центру? — приєднується до розмови Альберт.

— Саме так! І умови використання ми також сформулюємо всі разом.

Гелена підводиться, відсуває стілець.

— Я не братиму участі в цьому.

Шоу здивовано дивиться на неї з-за столу, його щелепа напружується.

— Група потребуватиме вашого голосу. Вашого скептицизму.

— Це не скептицизм. Так, учора ми врятували людей, але тим самим породили хибні спогади й сум’яття в душах мільйонів. Щоразу, пускаючи в хід крісло, ви будете впливати на людей, на їхнє сприйняття реальності. Ми зеленої гадки не маємо, якими будуть наслідки в довгостроковій перспективі.

— Можна дещо у вас запитати? — звертається до неї Шоу. — Як, по-вашому, скільки зараз нормальних, порядних людей побивається через те, що дев’ятнадцять учнів не загинули, а залишилися живими? Тут не йдеться про заміну гарних спогадів на кепські чи про зміну реальності навмання. Ми маємо на меті єдине: покласти край людським нещастям.

Гелена нахиляється вперед.

— Це нічим не відрізнятиметься від того, як використовував крісло Маркус Слейд. Він бажав змінити наше сприйняття реальності, але на практиці вийшло ось що: він відправляв людей у минуле, щоб вони внесли зміни у своє життя, і одні від цього вигравали, а для інших це закінчувалося катастрофою.

— Занепокоєння Гелени абсолютно зрозуміле, — озивається Альберт. — Уже написано чимало праць про вплив СХП на мозок, проблему перевантаження пам’яті хибними спогадами в людей із психічними розладами. Я радив би нашій групі проаналізувати кожну серйозну статтю на цю тему, щоб ми з’ясували, куди варто рухатися. Теоретично, обмеживши давність спогадів, у які повертатимемо наших агентів, ми послабимо і когнітивний дисонанс між реальними та хибними часолініями.

— Теоретично? — перепитує Гелена. — А чи не слід вам відштовхуватись від чогось суттєвішого, ніж теоретичні розрахунки, коли йдеться про зміну природи реальності?

— Альберте, ви пропонуєте зняти з порядку денного переміщення в далеке минуле? — запитує Шоу. — Бо тут у мене, — він торкається рукою записника в чорній шкіряній палітурці, — цілий перелік трагедій і катастроф двадцятого і двадцять першого століть. Припустимо — тільки припустимо, — що ми знаходимо дев’яностоп’ятирічного дідугана, який в минулому пройшов снайперську підготовку. При здоровому глузді та з доброю пам’яттю. Як ви гадаєте, Гелено, в який вік можна повернути людину, не піддаючи її якомусь ризику?

— Послухайте, мені в голові не вкладається, що ми обговорюємо такі питання.

— Припустимо теоретично, не більше. За цим столом усі думки дозволені.

— До двадцять одного року мозок жінки цілком сформований, — каже Гелена. — Мозок чоловіка формується на кілька років довше. Шість, думаю, плюс-мінус, хоча потрібно розбиратися, щоб зняти всі питання. Існує певна ймовірність, що повернення людини в часи, коли вона була ще надто молода, може спричинити збої когнітивних функцій. Якщо пересадити свідомість дорослого у ще не сформований мозок, наслідки можуть бути катастрофічними.

— Джоне, я правильно розумію те, що ви пропонуєте? — запитує Альберт. — Ми відправляємо агентів на сорок, п’ятдесят, на шістдесят років назад, щоб убити тирана, поки він не знищив мільйони?

— Або щоб не дозволити вбивств, які ставали каталізаторами масштабних трагедій, як-от убивство Франца Фердинанда боснійським сербом Гаврилом Принципом, що запустило цілу низку подій, з яких почалася Перша світова війна. Я просто відзначаю саму можливість такої дискусії. Ми сидимо в одній кімнаті з пристроєм неймовірної сили.

Над групою нависає протверезлива тиша.

Гелена осідає на стілець. Серце несамовито калатає, у роті сухо.

— Єдина причина, чому я досі залишаюся за цим столом, — каже вона, — це те, що хтось мусить урезонювати інших.

— Цілком з вами згодний, — озивається Шоу.

— Одна річ — змінити події кількох останніх днів. Зрозумійте мене правильно, це також небезпечно, і я не радила б вам робити це знову. І зовсім інша річ — урятувати мільйони життів, відмотавши в часі пів століття. От уявімо собі, що ми знайшли, як зупинити Другу світову війну, і що? Що станеться, коли в результаті наших дій буде врятовано тридцять мільйонів людей, які в іншому разі загинули б? Мабуть, ви скажете, що це чудово. Але проаналізуймо! Як ви збираєтеся визначати потенціал добра і зла, закладений у загиблих людях? А раптом саме дії монстра на кшталт Гітлера, Сталіна чи Пол Пота запобігли появі чудовиська, страшнішого за них? Зміни такого масштабу трансформують наше теперішнє так, що ми цього навіть не уявляємо, і то ще м’яко сказано. Мільйони шлюбів не відбудуться, мільйони людей — не народяться. Без Гітлера Америка втратила б ціле покоління іммігрантів. Чи візьмімо доступніший приклад: шкільний коханчик вашої прабабки не загинув на війні, вона побралася з ним, а не з вашим прадідом. Замість ваших бабусі й діда народились інші люди, ваші батьки не народилися, а отже, та це ж, дідько, очевидно, і ви теж. — Гелена переводить погляд на Альберта, що сидить навпроти. — Ви хто, системний аналітик? Ви можете запропонувати математичну модель, яка бодай приблизно опише зміни в глобальній демографії?

— Так, можна розробити декілька моделей, але я погоджуся з вами: відстежити причинно-наслідкові зв’язки за такого неохопного набору даних просто нереально. І, ваша правда, ми небезпечно близько підійшли до того, що називається законом непередбачуваних наслідків. Пропоную змоделювати таку, скажімо, ситуацію. Якби в результаті нашої діяльності Англія не вступила у війну з Німеччиною, Алан Тьюрінг, батько сучасної інформатики й теорії штучного інтелекту, не займався б розгадуванням німецьких шифрів. Можливо, він однаково заклав би підвалини сучасного світу, начиненого мікросхемами. А можливо, і ні. Чи його внесок був би не такий вагомий. Скільки життів було врятовано коштом цих технологій, які нас захищають? Більше, ніж було втрачено у Другій світовій? Снігова куля з нескінченних «а що, якби…» зростає до астрономічних величин.

— Ваша позиція зрозуміла, — каже Шоу. — Саме такі дискусії ми й повинні вести. — Він переводить погляд на Гелену. — Ось чому я хочу, щоб ви були з нами. Завадити використовувати крісло ви мені не зможете, але сподіваюся, що ви допоможете нам підійти до цього з головою.

День 17

Перший тиждень у них іде на те, щоб вивести базові принципи:

Користуватися кріслом можуть лише підготовлені агенти, як-от Тімоні та Стів.

Крісло за жодних обставин не використовується для зміни особистого минулого членів команди, їхніх друзів і родичів.

Крісло використовується для відряджання агентів у минуле максимум п’ятиденної давності.

Крісло використовується лише для запобігання непередбачуваних трагедій і катастроф, якщо один агент у змозі легко й анонімно це зробити.

Усі рішення щодо використання крісла приймаються голосуванням.

І таке інше.

Альберт пропонує для їхньої групи назву: «Відділ запобігання особливо страшному лайну». І, як це часто буває з поганими жартами, яким не знаходять заміни одразу, назва відділу залишається.

День 25

Коли минає тиждень, Шоу представляє групі об’єкт наступної місії, а для більшої переконливості додає фотографії.

Двадцять чотири години тому в місті Дендер, штат Вайомінг, у власній спальні знайшли вбитою одинадцятирічну дівчинку. Почерк злочину до найменших подробиць нагадував п’ять убивств, скоєних впродовж восьми тижнів у віддалених містечках кількох західних штатів.

Зловмисник пробрався у спальню орієнтовно між одинадцятою ночі та четвертою ранку, вирізавши шибку у вікні склорізом. Він заткнув рот жертві та зґвалтував її. У цей час батьки дівчинки спали в кімнаті навпроти, нічого не підозрюючи.

— На відміну від попередніх злочинів, — каже Шоу, — жертви яких були знайдені лише за кілька днів або й тижнів, убивця лишив дівчинку в ліжку, накривши її ковдрою, де вранці батьки і знайшли її. Це означає, що ми знаємо проміжок часу, упродовж якого було скоєно вбивство, і точне місце вбивства. Я думаю, ні в кого не виникає сумнівів, що саме робитиме далі цей вилупок. Тому ставлю на голосування: хто за те, щоб скористатися кріслом? Я особисто за.

Тімоні та Стів одразу голосують за.

Альберт уточнює:

— Як ви запропонували б Стіву покарати вбивцю?

— Що ви маєте на увазі?

— Спосіб перший: усе зробити тихо. Стів бере чувака на гарячому, відвозить подалі та прикопує так, що ніхто ніколи не знайде. І спосіб другий: максимально шумний. Маніяка знаходять з перетятою горлянкою в кущах під тим вікном, куди він намірявся залізти, склоріз і ніж — усе при ньому. Шумним способом ми фактично засвітимо наш «Відділ запобігання особливо страшному лайну». Може, ми цього й домагаємося. А може, й ні. Зараз я просто запитую.

Гелена дивиться на фотографію — наймоторошнішу з усіх, які їй траплялися в житті, — і втрачає здатність мислити раціонально. У цей момент вона бажає лише одного: щоб мерзотник, який це вчинив, не відбувся простим покаранням.

А вголос каже:

— Я — за повний демонтаж лабораторії та знищення всієї інформації, що зберігається на серверах. Та якщо ви проголосуєте за місію (а я усвідомлюю, що мені вас не спинити), то я за те, щоб убити мерзотника й залишити його під вікном разом з усіма доказами його намірів.

— Чому, Гелено? — дивується Шоу.

— Бо коли люди бачитимуть, що за змінами реальності є хтось, якась група, таке осмислення нашої діяльності переведе її в розряд сучасних міфів.

— Такий собі Бетмен? — посміхається Альберт.

Гелена пускає очі під лоба й каже:

— Якщо ваша мета — відвертати зло у світі, то буде краще, щоб злочинці вас боялися. Крім того, якщо цього покидька знайдуть під вікном з явними доказами його намірів, поліція пов’яже його з іншими убивствами, і, сподіваюся, сім’ям загиблих трохи полегшає, коли вони дізнаються, що злочинця покарано.

— Хочете сказати, що ми перетворюємося на такого собі бабая? — озивається Тімоні.

— Якщо хтось не піде на злочин через страх перед таємничою групою, владною над пам’яттю і часом, то не буде і злочину, який нам доведеться відвертати, і хибні спогади плодити не буде потреби. Тому так. Стаємо бабаєм.

День 24

Стів застає вбивцю дівчинки о 1:35, коли той починає вирізати отвір у шибі, щоб потрапити до Дейзі Робінсон.

Він заліплює йому скотчем рот і зап’ястки та непоспіхом перерізає горло від вуха до вуха, спостерігаючи, як нелюд, стікаючи кров’ю, корчиться в пилюці під будинком.

День 31

Наступного тижня вони приймають рішення не протидіяти інциденту, під час якого в Техасі, на гірській ділянці залізниці зійшов з колії потяг. Дев’ять осіб тоді загинули, було також багато поранених.

День 54

Коли над лісами південніше Сіетла зазнає аварії літак, що виконував внутрішній авіарейс, група знову вирішує не використовувати крісла. Мотивація: як і у випадку із залізничною катастрофою, до з’ясування причин аварії мине багато часу, і посилати в минуле Стіва чи Тімоні буде запізно.

День 58

З дня на день стає дедалі зрозуміліше, які трагедії вони у змозі відвертати, і, якщо виникають бодай найменші сумніви в успіху місії, група вирішує не втручатися. На велику полегшу Гелени.

Вона далі живе під наглядом у квартирі неподалік від Саттон-плейс.

Тепер Алонсо та Джессіка випускають її на вечірні прогулянки. І коли вона гуляє, хтось із них тримається на пів кварталу спереду, а другий — теж на пів кварталу — ззаду.

Надворі перший тиждень січня, крижаний подих вітру, який ширяє між хмарочосами, обпікає обличчя. Проте Гелені тепло від ілюзії свободи. Вона походжає вечірнім Нью-Йорком і уявляє, що сама.

Час від часу Гелена заглиблюється в думки, згадує батьків і Баррі.

Її не полишає згадка про те, як вона бачила детектива востаннє: ось він стоїть у Слейдовій лабораторії за мить до того, як згасне світло. А невдовзі вже кричить, щоб Гелена тікала.

Сльози, холонучи, збігають по щоках.

Трьох людей, які найбільше важили в її житті, вже немає. Вона вже ніколи їх не побачить. Нестерпна самотність, якою віє від цього знання, проймає до кісток.

Їй сорок дев’ять, і вона замислюється: що таке старість? Не в сенсі фізичної деградації, а в сенсі стосунків. Тиша, яка стає дедалі непроникнішою, коли світ залишають найдорожчі вам люди, які сформували вас як особистість, які стали частиною вашого світу. Вона не бачить виходу, не бачить сенсу в існуванні. Усі, кого вона любила, зійшли з дистанції, а на скільки вистачить її, Гелена не знає.

День 61

Тімоні повертається в минуле й зупиняє схибленого страхового агента — віком п’ятдесят два роки, — який на політичній демонстрації в Берклі розстріляв з автомата двадцять вісім студентів.

День 70

Стів пробирається у квартиру в Лідсі, мешканець якої майструє пояс смертника, втикає тому лезо бойового ножа в основу черепа, перерізаючи довгастий мозок, і залишає його обличчям на столі в купі цвяхів, гайок і болтів, що мали розлетітись у вагоні Лондонського метрополітену завтра вранці та вбити дванадцятьох людей.

День 90

Коли від початку діяльності групи минає три місяці, в газеті «Нью-Йорк Таймс» з’являється стаття з описом восьми місій і припущенням, що смерть невдатних убивць, шкільних стрільців і терориста-смертника — це результат роботи загадкової організації, якій доступні невідомі людству технології.

День 115

Гелена лягла та вже майже заснула, коли хтось несамовито загупав у двері. Від цього стуку її серце мало не вистрибує з грудей.

Була б це її квартира, Гелена вдала б, що її немає вдома, і почекала б, поки невідомий візитер піде.

На жаль, вона живе під пильним наглядом, і замок у дверях уже відмикається.

Гелена підводиться з ліжка, накидає махровий халат і йде у вітальню. Вхідні двері відчиняються, і на порозі вона бачить Джона Шоу.

— Заходьте, не соромтеся, — припрошує Гелена.

— Перепрошую, що потурбував так пізно. — Шоу простує коридором і заходить у вітальню. — Симпатична квартирка.

Від Шоу сильно тхне бурбоном упереміш із корично-м’ятними льодяниками, які не можуть перебити запах алкоголю.

— Головне, що недорого, ну і так, усі вигоди.

Можна було б запропонувати йому пива чи ще чогось, та Гелена не робить цього.

Шоу сідає на один із м’яких табуретів за кухонною стійкою.

Гелена стоїть навпроти нього, відзначаючи подумки, що таким заклопотаним і засмученим його ще не бачила.

— Джоне, я чимось можу вам зарадити?

— Я знаю, ви завжди скептично ставилися до того, чим ми займаємося.

— Так і є.

— Але я радий, що ви не уникаєте контакту. Завдяки вам ми стаємо кращими. Ви мало мене знаєте, але я не завжди… послухайте, ви знайдете мені щось випити?

Гелена йде до холодильника, видобуває з нього пару пляшок з Бруклінської пивоварні, відкорковує.

Шоу надовго припадає до пляшки, тоді врешті каже:

— Я розробляю для військових різну хрінь, щоб вони убивали людей. Стояв біля витоків кількох по-справжньому паскудних технологій. Але останні місяці були найкращими за все моє життя. Щоночі, засинаючи, я думаю про нещастя, яким ми запобігли. Бачу обличчя врятованих та їхніх родичів. Згадую Дейзі Робінсон. Усіх їх згадую.

— Я знаю, ви намагаєтесь робити те, що, по-вашому, правильно.

— Я — точно. Можливо, вперше в житті. — Шоу знову припадає до пляшки. — Я нічого не казав команді, але на мене тиснуть люди, які сидять дуже високо.

— Як тиснуть?

— За колишні заслуги я гуляю на довгому повідку та з мінімальним наглядом. Але господарі нікуди не поділися. Не знаю, чи вони щось запідозрили, але я мушу звітувати перед ними.

— І чим будете крити? — питає Гелена.

— Є кілька різних способів. Можна створити програму в гарній обгортці, підсунути їм щось блискуче, але не пов’язане з нашим проектом. Так ми виграли б трохи часу. Найкращий спосіб — просто все їм розповісти.

— Ви не зможете цього зробити.

— Основна мета DARPA — проривні технології, що дозволять посилити національну безпеку. Звісно, на основі військових програм. Вони про все дізнаються, Гелено, це лише питання часу. Я не зможу вічно приховувати це від них.

— Що військові робитимуть із кріслом?

— Що робитимуть? Учора в Кандагарі потрапив у засідку взвод сто першої роти. Загинуло вісім морських піхотинців. Інформація про цей інцидент ще не розголошувалася. Минулого місяця під час нічних тренувальних польотів на Гаваях розбився «Блекхоук». П’ятеро трупів. Знаєте, скільки місій провалилося тому, що ми на кілька годин чи днів розминулися з ворогом? Правильне місце, неправильний час? Вони будуть дивитися на крісло як на інструмент, який дозволить командирам редагувати хід війни.

— А як ви не зійдетеся в поглядах на використання крісла?

— Так і станеться. — Шоу прикінчує пляшку. Він розстібає комір, розпускає краватку. — Не хочу вас лякати, але не тільки Міністерство оборони хотіло б використовувати крісло. ЦРУ, АНБ, ФБР — усі ці контори вишикуються в чергу, щойно дізнаються про його існування. Ми — агенція при Міністерстві оборони, і це певною мірою захищає нас, однак усі захочуть посидіти в кріслі.

— Господи! Про нього дізнаються?

— Важко сказати, але уявіть собі, що така технологія з’явилася в Міністерстві юстиції. Вони перетворять країну на фантастичний бойовик.

— Знищте це крісло!

— Гелено…

— Що?! Невже це так складно? Знищте, бо таке почнеться…

— У крісла дуже високий потенціал для добрих справ. І ми це вже довели. Не можна знищувати його через острах перед тим, що може статися.

У квартирі западає тиша. Гелена стискає пальцями шийку холодної запітнілої пляшки пива.

— І який у вас план? — цікавиться вона.

— Ніякого. Поки що. Просто я хотів, щоб ви знали, що буде далі.

День 136

Усе починається раніше, ніж вони могли уявити.

Двадцять другого березня Шоу звично заходить до лабораторії, де всі зібралися для обговорення всього найгіршого, що сталося у світі за останню добу, і каже:

— Маємо перше доручення.

— Від кого? — запитує Радж.

— Із самого верху.

— То вони в курсі? — озивається Гелена.

— Так.

Він розгортає теку з червоним штемпелем «Цілком таємно».

— У новинах цього не було. П’ятого січня, сімдесят п’ять днів тому, в районі українсько-білоруського кордону вийшов з ладу та впав винищувач шостого покоління. Вважають, що літак не був цілковито знищений під час падіння, а пілот із високою ймовірністю опинився в полоні. Йдеться про надсекретний «Боїнг» F/A-XX, над яким ще тривають роботи і в якому купа різних наворотів. Ми не хотіли б, щоб ці навороти опинилися в руках у росіян. Мені було доручено відіслати агента в четверте січня, щоб він сповістив мене про аварію. Тоді я звернуся з доповіддю до заступника міністра оборони, і той в робочому порядку віддасть розпорядження про перевірку літака перед вильотом і таку корекцію його маршруту, щоб тримався подалі від російських територій.

— Сімдесят шість днів? — перепитує Гелена.

— Саме так.

— А ви казали їм, — запитує Альберт, — що ми не користуємося кріслом для таких далеких переміщень?

— Не в безапеляційній формі, але так.

— І?

— Відповідь була така: «Виконуйте наказ, курва-мати!»

Двадцять другого березня, о десятій годині ранку, Тімоні відправляють назад у часі.

Об одинадцятій годині шоковані Гелена та решта команди сидять перед телевізором і невідступно стежать за новинами на CNN.

Вони вперше скористалися кріслом, щоб заслати агента аж так далеко в минуле, і, якщо вірити телесюжетам, наслідки були надзвичайними.

Досі феномен хибних спогадів не виходив за відведені рамки, з’являючись тоді, коли мав з’явитися. Інакше кажучи, коли агент змінює часолінію, хибні спогади про хибну часолінію завжди з’являються в момент смерті агента в капсулі.

Проте цього разу, схоже, відбулося зміщення «точок переходу»: вони не стерлися, а посунулися на десяту годину цього ранку — мить останнього використання крісла, коли Тімоні повернулася в часі, щоб попередити Шоу про зниклий винищувач.

Тож, замість згадувати кожну хибну часолінію в момент, коли вона з’являлася, широкий загал сьогодні, о десятій ранку, залпом ковтнув усі ексцеси, відвернуті після четвертого січня, включно з Берклі та смертником у Лондонському метрополітені.

Якщо людина пропускає через себе хибні спогади один по одному впродовж кількох місяців, — навіть тоді це має досить згубні наслідки.

Якщо ж спогади разом атакують усіх, ефект від них зростає в геометричній прогресії.

Наразі медіа мовчать про смерті чи психічні розлади через навалу хибних спогадів.

Однак для Гелени це суворе попередження: її машина надто небезпечна, а наслідки її використання — непрогнозовані, тож краще, щоб ніхто не знав про неї.

День 140

Шоу ще має повне право втручатися в цивільні трагедії, проте їхня робота дедалі більше набуває мілітарного відтінку.

За допомогою крісла вони запобігають удару безпілотника в Афганістані, який замість бойовиків атакував весілля, через що загинули переважно жінки та діти.

День 146

Вони корегують удар з бомбардувальника B-1 «Лансер» у провінції Забул, який помилково замість групи талібів знищив спецзагін.

День 152

Коли Тімоні помирає в капсулі, щоб передати Шоу подробиці майбутньої засідки, це повертає до життя чотирьох солдатів, загиблих від рук ісламських бойовиків під час патрулювання в пустелі Нігер.

Тепер вони використовують крісло так часто — не менше разу на тиждень, — що Шоу вводить у команду нового агента, розвантажуючи Стіва й Тімоні, яким уже даються взнаки стреси від пережитих смертей.

День 160

Гелена разом з Алонсо та Джессікою спускається на ліфті в підземний паркінг і йде до чорного «субурбана».

Вона ніколи ще не відчувала такої безнадії, як тепер.

Вона так більше не може.

Військові на повну експлуатують її крісло, а вона не має змоги покласти цьому край. Крісло ретельно охороняють, а доступу до системи в Гелени немає. Навіть якщо їй удасться вислизнути від Алонсо з Джессікою, влада постійно полюватиме на неї — через її знання. Крім того, Шоу просто відправить агента в потрібний спогад — і буде по втечі.

Знову її обсідають похмурі думки.

Вони викермовують на вулицю Франкліна Рузвельта і прямують на південь, коли в кишені у Гелени починає вібрувати телефон. Дзвонить Шоу.

Вона бере слухавку:

— Алло, ми в дорозі.

— Ви перша, кому я це кажу.

— Слухаю.

— Сьогодні вранці нам підкинули нове завдання.

— Яке?

Небо зникає за вікном: вони в’їжджають у Мангеттенський портал тунелю між Мідтауном і Квінсом.

— Вони хочуть заслати агента майже на рік назад.

— Чому? Навіщо?

Джессіка сильно натискає на гальмо, Гелену кидає вперед, пасок безпеки напинається. Низка червоних стоп-сигналів за лобовим склом прокреслює тунель попереду. Світлове шоу супроводжує какофонія автомобільних гудків.

— Гучне вбивство, — починає розповідати Шоу.

У надрах тунелю спалахує світло та лунає звук, схожий на гуркіт грому.

Деренчать вікна, машина здригається під Геленою, на секунду зловісно гасне горішнє освітлення тунелю, потім знову спалахує.

— Що за чорт? — дивується Алонсо.

— Джоне, я вас наберу, — Гелена вимикає телефон. — Що там коїться?

— Мабуть, аварія десь попереду.

Люди починають виходити з машин.

Алонсо також відчиняє двері та виходить у тунель.

Джессіка йде за ним.

Запах диму, що просочується крізь вентиляційні отвори, повертає Гелену до реальності.

Вона озирається і бачить крізь заднє скло тунель, ущерть забитий машинами.

Якийсь чоловік пробігає повз неї назад, до виходу з тунелю, і перша хвиля страху наринає на Гелену.

Людей дедалі більше, вигляд у всіх наляканий, вони біжать поміж машинами назад, у бік Мангеттену, явно від чогось тікаючи.

Гелена відчиняє двері та виходить з машини.

Шум відчайдушної метушні переляканого люду відбивається від стін тунелю і заглушає торохтіння тисяч двигунів, що працюють на холостому ходу.

— Алонсо?

— Не знаю, що там сталося, — відповідає він, — але точно щось недобре.

Дивні запахи витають у повітрі. Тхне не тільки викидними газами, а й бензином і горілим пластиком.

З тунелю спереду викочується дим. Шоковані обличчя людей, що рухаються повз Гелену, чорні від сажі й червоні від крові.

Швидко починає бракувати кисню, очі Гелені ріже від диму, вона тепер заледве розрізняє, що діється попереду.

— Валимо звідси, Алонсо, — озивається Джессіка. — І що швидше, то краще.

І коли вони розвертаються, щоб іти, з диму, накульгуючи і тримаючись за бік, виходить чоловік. Видно, йому боляче.

Кашляючи, Гелена кидається до нього і бачить, що в його боці стирчить уламок скла.

Руки в пораненого закривавлені, обличчя корчить гримаса болю.

— Гелено! — кричить Джессіка. — Тікаймо звідси!

— Йому потрібна допомога.

І тут чоловік, важко дихаючи, падає на Гелену. Алонсо кидається до них, вони з Геленою беруть пораненого попід пахви і тягнуть. Дебелий дядько, фунтів із двісті п’ятдесят ваги, на ньому напівспалена сорочка з логотипом кур’єрської служби.

Вони вирушають до виходу з тунелю, і всім одразу легшає. При кожному кроці в туфлі чоловіка хлюпає кров, що натікає туди з рани.

— Ви бачили, що там сталося? — запитує в пораненого Гелена.

— Дві фури раптом зупинилися. Зайняли обидві смуги недалеко переді мною і стоять собі. Народ почав сигналити. Минуло трохи часу, люди стали виходити з машин і йти до фур розбиратися. І тільки-но перша людина зійшла на підніжку, як бац! Яскравий спалах, гуркіт, що аж вуха заклало. Дивлюся: на мене над машинами котиться хвиля вогню. Я встиг упасти мордою в землю за секунду до того, як вогонь докотився до мого фургона. Вітрове скло розірвало на друзки, усередині все горить. Думав, мені кінець, але якось…

Чоловік замовкає.

Гелена втуплюється очима в дорожнє полотно, яке вібрує в неї під ногами, тоді всі повертаються в бік Квінсу.

Попервах через дим важко щось розібрати, але скоро на віддалі видно рух: назустріч їм несуться люди, їхні крики гучнішають, багаторазовою луною відбиваючись від стін тунелю. Гелена підводить голову: за кілька метрів угорі, просто над нею, у стелі з’являється тріщина.

Від неї під прямим кутом відходять інші тріщини, шматки бетону падають на машини й людей. В обличчя дме прохолодний вітер, а крики нажаханого люду тепер перекриваються невиразним гудінням і розкотистим гуркотом, які дужчають щосекунди.

Кур’єр жалісно схлипує.

— Бля! — не витримує Алонсо.

Гелена відчуває на обличчі бризки, а тоді стіна води виривається з диму, несучи машини та людей.

У Гелену неначе вдаряє стіна з крижаної цегли, збиває її з ніг, вона перекидається в несамовитій круговерті, б’ється об стіни, стелю, об жінку в діловому костюмі, їхні погляди зустрічаються на якусь сюрреалістичну частку секунди — і після цього Гелена з розмаху врізається в лобове скло фургона «ФедЕкс».

* * *

Гелена стоїть біля вікна у вітальні своєї квартири, з її носа тече кров, у голові пульсує біль, а вона намагається зрозуміти, що це щойно сталося.

Вона й досі відчуває страх від того, що її несе через трубу у водяному потоці, де змішалися люди, машини та ще казна-що, однак там, у тунелі, смерть не знайшла її.

Усе це — хибний спогад.

Гелена прокинулася, поснідала, вдягнулася та вже йшла до дверей, коли пролунали два вибухи — так гучно й так близько, що затрусилася підлога і задзеленчало скло. Гелена кинулася у вітальню і в німому здивуванні витріщилась у вікно, за яким палав міст на 59-й вулиці. За п’ять хвилин з’явилися хибні спогади про смерть у тунелі.

На очах у Гелени палають вежі мосту на 59-й вулиці, які спираються на острів Рузвельта. Стовпи вогню здіймаються на кілька сотень футів, а жар від них іде такий, що вона відчуває його й за тисячу футів через шибу вікна.

Дідько, що ж це коїться?

Прогін мосту між Мангеттеном і островом Рузвельта звисає над Іст-Ривер, як надірваний сухожилок.

Ферми, що кріплять його до Мангеттенської вежі, досі тримаються. Машини падають зі здибленого полотна в річку, люди хапаються за поруччя, а течія повільно вивертає проліт із кріплення з таким огидним скреготом, що він віддається Гелені в зубах.

Кров з носа заливає губи, і коли Гелена витирає їх, їй раптом блискає думка: «Я пережила зсув реальності. Загинула в тунелі. А тепер я тут. Хтось користується кріслом».

Прогін, який з’єднував острів Рузвельта й Квінс, відривається, і Гелена бачить, як нижче за течією тисячофутова секція охопленого вогнем полотна дороги врізається в контейнеровоз, пробиваючи його корпус гострими уламками покручених ферм.

Повітря навіть у квартирі тхне горілими матеріалами, які в принципі не повинні горіти, а від виття сирен сотень автомобілів рятувальних служб можна оглухнути.

Позаду на кухонній стійці починає вібрувати телефон, і в цей момент останні металеві жили вириваються з Мангеттенської вежі, ляскаючи, наче батоги.

Звільнившись з оглушливим стогоном, дворівневий прогін моста летить із висоти сто тридцять футів, пробиваючи бетон на трасі Рузвельта, розмітаючи автомобілі та зрізаючи дерева над річкою.

Міст повільно прошкрябує східну крайку 59-ї та 58-ї вулиць, здирає фасад хмарочоса, який виходить на північний схід, і, ледве розминувшись із будинком, де живе Гелена, сповзає в Іст-Ривер.

Гелена кидається в кухню, хапає телефон:

— Хто запустив крісло?

— Точно не ми, — відповідає Джон.

— Що за бридня! Я щойно пережила смерть у тунелі до Мідтауну, а тепер стою у квартирі, дивлюся, як палає міст.

— Просто приїздіть сюди, мерщій.

— Навіщо?

— Гелено, ми в лайні. По самі вуха.

Двері квартири відчиняються. Всередину влітають Алонсо і Джессіка, їм з носів юшить кров, вигляд в обох очманілий від страху.

Гелена відчуває уповільнення всіх рухів.

Невже починається новий зсув?

Джессіка розтуляє рота:

— Що за чорт…

* * *

Гелена сидить на задньому сидінні й дивиться крізь тоноване вікно на північ. Погляд ковзає по Іст-Ривер і далі — до Гарлему, Бронксу.

Не було ніякої смерті в тунелі.

І міст на 59-й вулиці не руйнувався.

Власне кажучи, зараз вони якраз на середині верхнього ярусу того самого мосту 59-ї вулиці, який стоїть цілий-цілісінький.

Принаймні в цей момент.

Джессіка за кермом вигукує:

— О боже!

«Субурбан» різко веде вбік, він виїжджає на сусідню смугу. Алонсо з пасажирського сидіння нахиляється, хапається за кермо та повертає джип на свою смугу.

На їхню смугу просто перед ними виїжджає автобус і змітає три машини, чавить їх об високий роздільний бордюр. Снопи іскор, дощ із битого скла…

Джессіка різко вивертає кермо, джип на хвильку стає на два колеса, і вони ледве розминаються з горою зім’ятого металу.

— Подивіться назад! — кричить Джессіка.

Гелена обертається і бачить, як із гущі міста зносяться масивні стовпи диму.

— Це ж якісь хибні спогади, так? — доправляється Джессіка.

Гелена набирає Шоу, підносить телефон до вуха й думає: «Хтось користується кріслом для зсуву реальності від аварії до аварії».

«Усі лінії перевантажено, будь ласка, спробуйте ще раз».

Алонсо вмикає радіо.

«— …надходить інформація про те, що біля Центрального вокзалу стався вибух двох фур. Дуже багато суперечливих повідомлень. Раніше надійшла інформація про аварію в тунелі, що з’єднує Квінс і Мідтаун, і я чудово пам’ятаю, що сам бачив руйнування мосту 59-ї, однак… Не розумію, як це може бути: на одній з наших камер, які ведуть пряму трансляцію, цей міст цілий і неушкоджений…»

* * *

…і вони спинилися на Східній 57-й вулиці. Повітря сперте від диму, у вухах дзвенить.

І знову напад головного болю.

І знову носом іде кров.

Черговий зсув.

Катастрофи в тунелі як не було.

На мості — так само нічого.

Теракт біля Центрального вокзалу теж пішов у небуття.

Залишилися тільки хибні спогади про ті події, що відклалися в її свідомості, як спомини про сни.

Гелена підвелася, поснідала, одягнулася і, як щоранку, разом з Алонсо й Джессікою поїхала на ліфті в підземний паркінг.

Вони повернули на захід, щоб по Східній 57-й вулиці об’їхати міст, і раптом небо розірвалося від сліпучого спалаху, супроводжуваного неймовірним гуркотом, неначе водночас вистрелила тисяча гармат, і звук той зрикошетив від навколишніх будівель.

Одразу виникають затори, і вони зупиняються. Люди стоять на тротуарі та із жахом дивляться на Вежу Трампа, охоплену вогнем і димом.

Нижні десять поверхів просідають, фасад ніби тане, оголюються інтер’єри номерів, схожих на нірки. Верхні поверхи не поруйнувалися, люди з них, наче з кручі, визирають на кратер, який виник на перетині 57-ї вулиці та П’ятої авеню.

Місто завиває сиренами машин, які з’їжджаються до місця катастрофи, Джессіка верещить не своїм голосом:

— Що коїться? Що коїться?

Просто перед ними з неба падає людина та врізається в дах таксі.

Ще одна людина пробиває лобове скло машини перед їхнім «субурбаном».

Третя людина пробиває дашок над входом до приватного спортклубу.

«Невже люди вистрибують з вікон, — гарячково міркує Гелена, — бо їхня психіка не може витримати навантаження?»

Її це зовсім не дивує. Якби вона не знала про крісло, як могла б зрозуміти, що коїться з цим містом, часом і самою дійсністю?

Джессіка плаче.

— Таке враження, ніби всьому кінець, — каже Алонсо.

Гелена дивиться з вікна машини на будівлю і бачить, як із офісу, в якому вибухом повибивало вікна, стрибає блондинка. Вона волаючи летить сторч головою, і Гелена хоче відвернутися, не дожидаючись моменту зіткнення, але не може.

Рухи навколо знову сповільнюються.

Клекітний дим.

Полум’я.

Жінка вже не летить, а повільно, дюйм по дюймі, як у слоумо, зближується з тротуаром.

Усе зупиняється.

Ця часолінія вмирає.

Руки Джессіки навічно вчепилися в кермо.

Гелена вже ніколи не відвернеться від жінки, а та ніколи не вдариться об землю, бо завмерла в повітрі, маківка голови — за фут від тротуару, світло-жовте волосся розсипане, очі заплющені, на обличчі довічна гримаса жаху в очікуванні удару…

* * *

І Гелена проходить через подвійні двері будівлі DARPA, де біля стійки охорони вже стоїть Шоу.

Вони дивляться одне на одного, переосмислюючи нову реальність, і свіжі спогади стають на місце тих, що переходять у розряд хибних.

Нічого того не було.

Тунель, міст, Центральний вокзал, Вежа Трампа — нічого. Гелена прокинулась, зібралася і без пригод, як кожного наступного ранку, була доставлена сюди.

Вона вже розтуляє рота, щоб щось сказати, але Шоу попереджає:

— Не тут.

Радж і Альберт сидять у лабораторії за столом для нарад і дивляться новини по вмонтованому в стіну телевізору. Екран поділений на чотири картинки, і на них у режимі реального часу подаються зображення: міст 57-ї вулиці, Центральний вокзал, Вежа Трампа і тунель між Квінсом і Мідтауном. Усе ціле та неушкоджене, а під картинками красується напис: «МАСОВИЙ ЗБІЙ ПАМ’ЯТІ НА МАНГЕТТЕНІ».

— Що за лайно тут закрутилося? — запитує Гелена.

Її всю трусить, у прямому сенсі, бо хоч цього й не сталося, вона ще досі відчуває, як у неї вдаряє стіна води. Чує, як на машини падають людські тіла. Чує пронизливе вищання, з яким рвався міст.

— Сідайте, — запрошує Шоу.

Гелена сідає навпроти Раджа. Вигляд у нього геть ошелешений. Шоу лишається стояти і говорить:

— Стався витік інформації. Креслення крісла, капсули, програмного забезпечення, протоколу.

Гелена показує на екран:

— То все це виробляє хтось інший?

— Так.

— Але хто?

— Я не знаю.

— Навіть маючи під рукою всі креслення, ви не створите крісло менше ніж за кілька місяців, — каже Гелена.

— Витік стався понад рік тому.

— Як таке може бути? Рік тому ви й крісла не мали…

— Маркус працював у своєму готелі понад рік. Хтось зацікавився, чим він займається, і хакнув його сервери. Радж щойно виявив сліди злому.

— Попрацювали нівроку, — киває Радж. — Діяли непомітно й викачали все, що там було.

Шоу переводить погляд на Альберта.

— Розкажіть їй, що ви там знайшли.

— Нові випадки зсуву реальності.

— Де?

— Гонконг, Сеул, Токіо, Москва, чотири випадки в Парижі, два у Глазго, один в Осло. Дуже схожі на перші вияви СХП в Америці торік.

— Тобто людство на повну насолоджується кріслом, і ви це достеменно знаєте.

— Так. Я навіть знайшов одну компанію в Сан-Паулу, що влаштовує за його допомогою туристичні мандрівки.

— Боже правий! І як давно це відбувається?

— Почалося майже три місяці тому.

— Пекін і Москва через дипломатичні канали вже повідомили, що володіють цією технологією, — каже схвильовано Шоу.

— Я так дивлюся, кожна наступна ваша фраза страшніша за попередню.

— Ну тоді, щоб не випадати з тренду… — Шоу відкриває ноутбук, що стоїть на столі, вводить у браузері вебадресу. — Виклали п’ять хвилин тому. Преса ще не в курсі.

Гелена посувається до екрана.

Бачить домашню сторінку «Вікілікс».

Під рубрикою «Війна та Збройні сили» бачить зображення солдата в кріслі, ідентичному до того, що стоїть посеред лабораторії, а знизу текст:

«Машина пам’яті Збройних сил США.

Тисячі сторінок, що містять повне креслення апарата, здатного відправляти військовиків у минуле, можуть пояснити низку відвернутих за останніх пів року трагедій».

Гелені стискає в грудях.

Чорні зірочки спалахують перед очима.

— Що це за «Вікілікс», який прив’язує це крісло до уряду США?

— Невідомо.

— Що маємо в сухому залишку… — каже Альберт. — Хтось хакнув сервери Слейда. Очевидно, знайшлося чимало клієнтів, готових заплатити за те, що там було. Потім інформація пішла гуляти далі — від клієнта, кількох клієнтів чи самих хакерів. З високою ймовірністю в різних країнах світу вже існує та функціонує енна кількість крісел. Воно вже в розпорядженні Китаю та Росії, а тепер, коли «Вікілікс» виклала у відкритий доступ його креслення, свою персональну машину пам’яті може створити будь-яка корпорація, царьок чи навіть просто багатій, який не пошкодує двадцяти п’яти мільйонів баксів.

— І не забудьте, — каже Радж, — як мінімум одне з цих крісел перебуває в руках якихось терористів, і вони користуються ним, щоб нищити визначні місця одного з найбільших міст світу.

Гелена переводить погляд на крісло.

Тоді на капсулу.

На термінал.

Повітря сповнене слабким гудінням.

Новий сюжет з’являється в теленовинах.

Цього разу місцем атаки стає Сан-Франциско, де від мосту «Золоті ворота» в небо здіймаються стовпи чорного диму.

Розум Гелени намагається осягнути масштаби трагедії, але все складно, заплутано, і вона сама не в найкращій формі.

— Який сценарій найгірший, Альберте? — цікавиться Шоу.

— Я думаю, це він і є.

— Ні, я про те, що може бути далі.

Альберт завжди був незворушний, ніби могутній інтелект і захищав, і підіймав його над усіма. Але не сьогодні. Вигляд в Альберта наляканий.

Він каже:

— Ми ще не знаємо, що є в Росії та Китаю — тільки креслення чи вже випробна модель. Якщо немає, то можете бути певні, що її монтування йде повним ходом. Як, зрештою, і в інших країнах світу.

— Але чому? — дивується Гелена.

— Тому що це зброя. Бездоганна зброя. Пригадуєте нашу першу нараду за цим столом, коли ми обговорювали гіпотетичну відправку в минуле дев’яностоп’ятирічного снайпера, щоб змінити підсумки війни? Хто з ворогів чи навіть із союзників може використати проти нас це крісло?

— Та хто завгодно, — гмикає Шоу.

— Як в епоху ядерного протистояння? — озивається Радж.

— Так, тільки навпаки. Правителі остерігаються хапатися за ядерний кийок, бо щойно ти натиснеш на кнопку, як твій противник зробить те саме. Імовірність отримати удар у відповідь надто велика, і це стримує.

А в разі з кріслом перспективи удару у відповідь чи гарантованого взаємного знищення немає. Уряд, корпорація чи індивід, які першими успішно скористаються кріслом зі стратегічною метою (чи то ревізія підсумків війни, чи то ліквідація давно померлого тирана, чи що там іще) залишаються у виграші.

— Тобто, — каже Гелена, — кожен, хто отримає крісло, знайде дуже вагомі причини скористатися ним.

— Саме так. І кожен намагатиметься це зробити якнайшвидше. Виграє той, хто першим перепише історію на свою користь. Надто високі ставки, щоб це зробив не хтось, а саме ти.

Гелена знову кидає погляд на телевізор.

Зараз палає піраміда «Трансамерика» у фінансовому районі Сан-Франциско.

— Мабуть, за цими атаками стоїть уряд якоїсь країни, — каже вона.

— Ні, — озивається Альберт, вичитуючи щось у телефоні. — Якась анонімна група у твіттері щойно взяла відповідальність на себе.

— Чого вони хочуть?

— Хтозна? Часто мета терористів — саме створення хаосу.

На екрані — студія із шокованою ведучою, яка говорить щось у камеру.

— Альберте, збільшіть, будь ласка, гучність, — просить Шоу.

«— Після низки суперечливих повідомлень про теракти в Нью-Йорку та Сан-Франциско в „Гардіан“ щойно вийшла стаття Глена Ґрінвальда, яка стверджує, що влада США як мінімум пів року володіє новою технологією під назвою „Крісло пам’яті“, яку вона вкрала у приватної компанії. Містер Ґрінвальд стверджує, що за допомогою крісла пам’яті свідомість того, хто ним користується, повертається в минуле. І, якщо вірити його джерелам, які він не називає, саме це крісло і є істинною причиною таємничого синдрому хибних спогадів…»

Альберт скручує звук.

— Треба негайно щось робити, — каже він. — Кожної миті може статися зсув, і ми опинимося в іншому світі або взагалі перестанемо існувати.

Шоу, що досі неспокійно міряв кроками лабораторію, важко опускається на стілець і питально дивиться на Гелену.

— Треба було вас тоді послухати.

— Зараз не найкращий момент…

— Я ж думав, ми із цим кріслом зробимо багато добрих справ. Я був готовий присвятити залишок свого життя…

— То все пусте. Якби ви тоді мене послухали і знищили крісло, то тепер ми були б безпорадні.

Шоу зиркає на телефон.

— Сюди їдуть мої боси.

— Скільки ми маємо часу?

— Вони вилітають із Вашингтона, тож хвилин тридцять маємо. Хочуть усе взяти під свій контроль.

— Нас звідси кишнуть на раз-два, — каже Альберт.

— А давайте відправимо Тімоні в минуле, — пропонує Шоу.

— В який момент? — уточнює Альберт.

— До того, як хакнули сервери Слейда. Тепер, знаючи, де стоїть будівля, ми можемо провести рейд раніше. Хакери не дістануться до комп’ютерів, і ми залишимось єдиними у світі власниками крісла.

— Допоки не настане цей момент, — виправляє Альберт, — і світ не згадає весь хаос, що розігрався цього ранку.

Гелена додає:

— А ті, хто зараз володіє кріслом, збудують його наново, відштовхуючись від своїх хибних спогадів. Як зробив Слейд. Без креслень буде важче, але не сказати, що це неможливо. Ну й знадобиться більше часу.

Гелена підводиться і йде до термінала, надягає шолом і сідає в крісло.

— Що ви робите? — питає Шоу.

— А на що це, по-вашому, схоже? Радже? Ти мені допоможеш? Потрібно картографувати спогад.

Радж, Шоу та Альберт переглядаються, сидячи за столом.

— Гелено, що ви робите? — знову питає Шоу.

— Витягаю нас із халепи.

— Як?

— Джоне, трясця, — скипає Гелена. — Можна просто послухатися? У нас часу кіт наплакав! Я була біля вас, давала поради, грала за вашими правилами. Тепер ваша черга грати за моїми.

Шоу зітхає, здуваючись. Вона чудово розуміє, як це боляче — відмовитися від перспективного крісла! Річ не просто в розчаруванні від утрати наукових і гуманітарних можливостей, які воно могло б принести в ідеальному світі. А в розумінні порочності людства, через яку ми ніколи не дозріємо до володіння такою міццю.

— Гаразд, — киває він нарешті. — Радже, запускай те крісло.

* * *

Це перший непідробний смак свободи, який відчула дівчина.

Вона виходить у передвечірню годину з двоповерхового фермерського будинку і залазить у синьо-білий «шевроле сільверадо» 1978 року випуску — єдину машину в їхній родині.

Вона не дуже й сподівалася, що на шістнадцять років — які їй виповнилися два дні тому — батьки подарують їй автомобіль. Вона планує, що наступного літа працюватиме дитячою доглядачкою та рятувальницею на пляжі та заробить грошей на власну машину.

Батьки стоять на ґанку, що трохи просідає, і з гордістю спостерігають, як вона вставляє ключ у замок запалювання.

Мама увічнює цю мить на поляроїді.

Мотор з ревінням оживає, а її дивує порожнеча в салоні.

Ані батька на пасажирському сидінні.

Ані матері між ними.

Тільки вона одна.

Можна слухати музику, що подобається їй, і на такій гучності, яка їй подобається. Вона може поїхати куди завгодно і як завгодно швидко.

Але вона нічого того не робитиме.

Її зухвалий план на перший виїзд: здійснити відчайдушний рейд у сповнені пригод далекі нетрі магазину на заправці, за півтори милі від дому.

Відчуваючи приплив енергії, вона врубає передачу й неквапно розганяє пікап по під’їзній доріжці, вистромивши у вікно ліву руку, щоб помахати батькам.

Путівець перед їхнім будинком порожній.

Вона виїжджає на нього та вмикає радіо. Університетська радіостанція в Боулдері ганяє нову пісню Джорджа Майкла, і вона на повен голос підспівує, пролітаючи повз поля, назустріч майбутньому, що здається близьким, як ніколи. Хтозна, може, воно вже настало.

Удалині з’являються вогні заправки, вона знімає ногу з акселератора і в цю мить відчуває пронизливий біль у голові за очима.

Перед очима все пливе, серце в грудях оглушливо бухкає, і вона ледве не врізається в одну з бензоколонок.

На стоянці перед крамничкою вона глушить двигун і великими пальцями розтирає скроні, щоб заспокоїти пекучий біль, але біль дужчає та дужчає, і вона вже боїться, що її от-от знудить.

А потім стається щось геть неймовірне.

Її права рука тягнеться до кермової колонки та береться за ключ.

— Що за чорт? — промовляє вона.

Бо рука залишилась на місці.

А потім вона бачить, як її рука повертає ключ і заводить мотор, лягає на важіль коробки передач, вмикає задню передачу.

Проти волі Гелена озирається і дивиться в заднє скло, здає назад, залишає стоянку та витискає задню передачу.

Вона думає: «Це не я кермую, я нічого такого не роблю». А пікап набирає хід і прямує додому.

Периферію її поля зору затягує темрява, Передовий хребет і вогні Боулдера тьмяніють, меншають, ніби вона повільно поринає у глибокий колодязь. Їй хочеться кричати, зупинити це божевілля, але вона лише пасажирка у власному тілі, не здатна говорити, відчувати запахи та й взагалі щось відчувати.

Звуки радіо — просто шепітне загасання, і тонкий промінчик світла, на який перетворилася її свідомість, раптово зблискує та гасне.

Гелена
15 жовтня 1986 року

Гелена повертає з путівця на під’їзну доріжку до двоповерхового фермерського будинку, де вона виросла, з кожною наступною секундою дедалі більше вживаючись у цю молодшу версію себе самої.

Будинок здається меншим і зовсім не таким міцним, яким вона його пам’ятала, навпаки, особливо тендітним на тлі синього пасма гір, що видніється миль за десять звідси.

Гелена гальмує, вимикає двигун і бачить у дзеркалі заднього огляду себе шістнадцятирічну.

Жодної зморшки на обличчі.

Густі веснянки.

Зелені очі ясні та блискучі.

Суща дитина.

Гелена впирається плечем у дверцята, ті з рипінням відчиняються — і вона ступає на траву.

Легенький вітерець густо відгонить солодкавим і вологим духом близької молочної ферми.

І саме він, цей аромат, найбільше асоціюється в неї з домівкою.

Вона ступає стертими ґанковими сходинками, а в ногах така легкість!..

Найперше, що чує Гелена, відчинивши двері та заходячи всередину, — приглушене бубоніння телевізора.

Коридором, який тягнеться повз сходи, линуть інші звуки: помішування, дзенькання каструль, дзюркіт води.

На весь будинок розносяться пахощі курки, яка печеться в духовці.

Гелена заглядає у вітальню.

Батько сидить у своєму кріслі.

Поклавши ноги на стілець, він займається тим, що завжди робив будніми вечорами, скільки вона пам’ятає з дитинства: дивиться випуск «Останніх світових новин». Пітер Дженнінгс, ведучий, розказує, що Елі Візель^[42] отримав Нобелівську премію миру.

— Як покаталася? — питає батько.

Гелена розуміє, що діти — істоти надто незрілі та занурені в себе, щоб належним чином цінувати батьків, коли ті ще в розквіті сил. І зараз вона бачить батька таким, яким ще ніколи не бачила.

Він такий молодий і вродливий.

Йому немає навіть сорока.

Гелена не може відвести від нього очей.

— Усе було дуже класно! — Власний голос здається їй дивним: високий, м’який.

Батько обертається назад до телевізора й не помічає, як Гелена витирає сльози.

— Пікап мені завтра не потрібен. Спитай у мами, якщо їй він теж не треба, можеш їхати на ньому до школи.

Реальність з кожною секундою міцнішає.

Гелена підходить до крісла, нахиляється та обіймає батька.

Той дивується:

— Ти чого?

Запах «Олд спайсу» і легкий колючий дотик одноденної щетини — Гелена знову ледве стримується, щоб не розревітися.

— Ти мій тато, — шепоче вона.

Тоді виходить у їдальню, прямує на кухню і бачить маму, яка, спершись на кухонну стійку, смалить цигарку і читає любовний роман.

Гелена бачила її востаннє в притулку для старих людей неподалік від Боулдера за двадцять чотири роки від цієї миті: тіло хирляве, від свідомості не лишилося й сліду.

Усе це ще тільки має статися, а поки що на мамі сині джинси та блузка на ґудзиках. Завивка й чубчик по моді вісімдесятих — і це найкращий час у її житті.

Гелена рвучко підходить до матері та міцно її обіймає.

Вона знову плаче і не може зупинитися.

— Гелено, що сталося?

— Нічого.

— Щось не так із поїздкою?

Гелена заперечно мотає головою.

— Просто емоції зашкалюють.

— Чому?

— Навіть не знаю.

Вона відчуває, як мамина рука гладить її по голові, крізь амбре тютюнового диму чує запах її парфумів: «Білий льон» від «Есте Лаудер».

— Дорослішання — воно часом таке, — киває мама.

Гелені досі не вкладається в голові, що вона зараз тут. Ще лічені хвилини тому вона конала в деприваційній капсулі за півтори тисячі миль від цього місця і за тридцять три роки від цього моменту.

— Тобі допомогти з вечерею? — питає вона, нарешті відпустивши матір.

— Ні, курка вже майже спеклася. У тебе точно все нормально?

— Так.

— Я гукну, коли буде готово.

Гелена виходить із кухні та йде коридором до сходів. Вони крутіші, ніж вона пам’ятає, та й риплять набагато сильніше.

В її кімнаті чорт ногу зламає.

Як завжди.

Як завжди буде в її квартирах, кабінетах.

Гелена бачить одяг, про який давно забула.

Ведмедя без одної лапи, який загубиться пізніше в коледжі.

Аудіоплеєр із прозорою касетою всередині, на касеті наклейка: INXS-Listen Like Thieves^[43].

Гелена сідає до письмового столика і дивиться в чарівно спотворене скло старої віконної шиби. Бачить вогні Денвера за двадцять миль звідси і сизі рівнини на сході, а далі, за ними, — не видний з будинку величезний дикий світ. Вона часто сиділа тут і мріяла, як житиме в майбутньому.

Знала б вона, як складеться її життя!

На столі лежить розгорнутий підручник, біля нього — домашня контрольна робота з клітинної біології, яку сьогодні треба дописати.

У середній шухляді вона знаходить зошит, на чорно-білій обкладинці напис: «Гелена».

Це вона пам’ятає.

Гелена розгортає зошит і переглядає сторінки, списані похилим підлітковим почерком.

Користуючись кріслом, вона ще жодного разу не забувала подій із попередніх реальностей. Але зараз у неї закрадається страх, що таке може статися. Вона в незвіданих водах, їй ще ніколи не доводилося повертатися так далеко в часі, у такий юний вік. Існує ризик, що вона забуде, звідки прибула і навіщо опинилася тут.

Вона бере ручку, знаходить у щоденнику чисту сторінку, ставить сьогоднішнє число і залишає повідомлення для себе, де пояснює все те, що сталося в попередніх життях:

«Люба Гелено, 16 квітня 2019 року світ згадає створене тобою крісло пам’яті. Маєш 33 роки, щоб придумати, як цьому запобігти. Ти — єдина у світі людина, здатна цього не допустити…»

Книжка п’ята

Коли хтось помирає, то це тільки видимість.

Бо в минулому він собі живісінький… Всі моменти минулого, теперішнього й майбутнього завжди існували, існують й існуватимуть… Це лише нам на Землі здається, нібито моменти йдуть один за одним, як намистини в разку, і як момент минув, то вже назавжди^[44].

Курт Воннеґут, «Бійня номер п’ять»

Баррі
16 квітня 2019 року

Баррі сидить у кріслі в затінку, спостерігаючи, як світло вранішнього сонця падає на пустелю за кактусовими заростями.

Різкий біль за очима милостиво відступає.

Він лежав на сімнадцятому поверсі будівлі на Мангеттені, кулі свистіли і впивалися в тіло, а він стікав кров’ю, і перед очима стояло обличчя дочки.

Потім куля влучила йому в голову — і ось тепер він тут.

— Баррі.

Він обертається і дивиться на жінку, яка сидить поруч: коротке руде волосся, зелені очі, кельтська блідість. Гелена.

— У тебе кров іде.

Вона простягає йому серветку, і Баррі прикладає її до носа, зупиняючи кровотечу.

— Поговори зі мною, любий, — каже вона. — Це незвідана територія. Тридцять три роки хибних спогадів обвалилися як сніг на голову. Що в тебе на думці?

— Не знаю. Я був… враження таке, ніби я щойно був у тому готелі.

— У Маркуса Слейда?

— Так, у мене стріляли. Я помирав. Я досі відчуваю, як у мене врізаються кулі. Я кричав тобі, щоб ти втікала. І потім раптом опиняюся тут. Ніби не минуло ані миті. А мої спогади про цей готель тепер здаються несправжніми. Чорні та сірі.

— Ти більше почуваєшся Баррі, що з минулої часолінії, чи вже з цієї?

— З минулої. Я взагалі не розумію, де я зараз. З усього, що мені знайоме, — тільки ти.

— Скоро в тебе з’являться спогади із цієї часолінії.

— І багато їх буде?

— Ціле життя. Не знаю, як вони на тебе вплинуть. Це може бути дуже клопітно.

Баррі переводить погляд на пасмо бурих гір. У пустелі все квітне. Співають пташки. Стоїть безвітряна погода, над землею витає нічна прохолода.

— Я ще не бачив цього місця.

— Це наш дім, Баррі.

Минає хвилина, перш ніж до нього щось доходить.

— Який сьогодні день?

— Шістнадцяте квітня, рік — дві тисячі дев’ятнадцятий. У тій реальності, де ти загинув, я скористалася деприваційною капсулою DARPA, щоб повернутися назад на тридцять три роки, в тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий. І прожила своє життя відтоді до цієї миті, шукаючи способу зупинити те, що станеться сьогодні.

— А що сьогодні станеться?

— Коли тебе застрелили у Слейдовому готелі, знання про крісло стало загальним надбанням, і світ здурів. Якраз сьогодні він про це згадає. Бо досі ти і я були єдині, хто це знав.

— У мене… якесь дивне відчуття, — каже Баррі.

Він бере зі столу склянку крижаної води, випиває.

У нього починають тремтіти руки.

Гелена помічає це, каже:

— Якщо стане погано, то я маю це.

І бере зі столу зачохлений шприц.

— Що це?

— Заспокійливе. На випадок, якщо в цьому виникне потреба.

Усе починається, наче літня гроза.

Спочатку падають поодинокі крижані краплі.

Удалині гуркоче грім.

Суха тріскуча блискавка перетинає обрій.

У Баррі виникає перший спогад із цієї часолінії.

Вперше він побачив Гелену, коли вона вмостилася на сусідньому з ним табуреті в перекусній Портленда, штат Орегон, і сказала: «Бачу по очах, що ви хочете пригостити мене випивкою».

Було вже пізно, Баррі захмелів, а вона так відрізнялася від його знайомих.

На вигляд їй було трохи за двадцять, але трималася вона так по-дорослому, а розум! Таких тямущих Баррі ще не зустрічав. Він щойно з нею познайомився, а відчуття було таке, ніби не просто знає її віддавна, а тільки-но прокинувся до справжнього життя.

Вони теревенили про те про се, а коли бар зачинився, пішли в мотель, де зупинилася Гелена, і там кохалися так, ніби це був останній день на світі.

І наступний…

Вони були разом уже кілька місяців, і він уже був закоханий в неї, коли вона сказала, що може передбачати майбутнє.

Баррі сказав:

— Туфта це все.

Вона ж відповіла:

— Колись я доведу це.

Вона не подавала це як щось дуже важливе. Сказала так, між іншим, майже жартома, і він забув її слова, згадав їх аж у грудні 1990-го. Якось увечері вони дивилися новини, і Гелена сказала йому, що наступного місяця США витіснять із Кувейту іракських військових, і цю операцію назвуть «Буря в пустелі».

Були й інші випадки.

Дорогою в кінотеатр на «Мовчання ягнят» Гелена заявила, що наступного року цей фільм здобуде купу «Оскарів».

Тієї самої весни вона всадовила Баррі за стіл у квартирці, в якій вони мешкали, вручила йому портативний магнітофон і наспівала приспів із нірванівської Like Teen Spirit — ще за два місяці до виходу самої пісні. Після того Гелена надиктувала на магнітофон, що губернатор штату Арканзас ще до закінчення цього року виставить свою кандидатуру на пост президента США, а наступного року виграє вибори, перемігши і чинного президента, і сильного незалежного кандидата.

Вони жили разом уже майже два роки, коли Баррі зажадав, щоб Гелена розкрила йому таємницю: звідки їй це відомо? Він запитував її не вперше. Вони сиділи в барі у Сіетлі й дивилися по телевізору результати виборів 1992 року.

Вона обрала правильну стратегію: спочатку продемонструвала Баррі свій «віщунський» дар і лише після того повідала божевільну історію про крісло пам’яті та про майбутнє, яке вони вже прожили, — і Баррі повірив їй навіть тоді, коли Гелена сказала йому, що він ще двадцять сім років не згадає жодного зі своїх попередніх життів, а технології, що уможливлять побудову цього крісла, з’являться не раніше, ніж за п’ятнадцять років.

— Ти в нормі? — питає Гелена.

Баррі повертається думками в цю мить, де він сидить у бетонному патіо та дивиться на бджолу, яка дзижчить над залишками сніданку.

— Ніколи ще не почувався так дивно, — зізнається він.

— Можеш описати це словами?

— Це як… двоє різних людей, дві різних свідомості, з дуже різними історіями, досвідом, зливаються в мені в одну особу.

— І хтось над кимось домінує?

— Ні. Спочатку був той я, котрого застрелили в готелі, а тепер я однаково нормально почуваюся і тут, у цій часолінії.

За шістдесят секунд згадати все життя — та це повний капець!

Цунамі спогадів накочується на Баррі, та саме найтихіші з них б’ють найсильніше.

Засніжене Різдво з Геленою та її батьками в їхній фермерській господі в Боулдері.

Дороті забула поставити в духовку індичку, чим насмішила всіх, крім Гелени: вона розуміла, що це перші ознаки страшної хвороби.

Їхнє весілля на Арубі.

Поїздка — тільки вони вдвох — в Антарктиду влітку 2001-го. Вони на власні очі спостерігали міграцію імператорських пінгвінів і обидва згадуватимуть цю подію як найсвітлішу мить у їхньому спільному житті — коротку паузу перед невпинною гонитвою за тим, щоб зупинити невблаганне майбутнє.

Кілька серйозних суперечок про те, чи треба їм народжувати дітей. Гелена каже, що не треба, бо цей світ за два десятиліття може сам себе знищити.

Похорон його матері, її матері та, зовсім недавно, її батька.

Той час, коли вона питала Баррі, чи хотів би він знати щось зі свого колишнього життя, а він відповідав, що не хоче знати жодної реальності, крім цієї.

Вона вперше продемонструвала силу крісла.

Весь час, який вони провели спільно, тепер як на долоні.

Усе своє життя вони потай будували крісло пам’яті і паралельно намагалися відшукати спосіб зробити так, щоб світ не міг згадати, як воно будується.

Крісло не один раз пускали в хід у попередніх часолініях, та саме «найостанніше» його використання Геленою в лабораторії DARPA анулювало всі попередні ювілейні дати хибних спогадів.

Це означало, що ніхто, навіть сам Слейд, абсолютно нічого не знатиме про всі попередні часолінії.

Аж до 16 квітня 2019 року.

Тоді й лише тоді на всіх обваляться хибні спогади про все, що сталося.

Капітал, нажитий ними до 2001 року, дає можливість уже в 2007 році створити дієздатне крісло.

Побудувавши крісло, вони ще десять років експериментували з ним, робили ментаграми одне одному, вивчали, як поводяться нейрони в ту мить, коли відбувається зсув реальності і свідомість наповнюють хибні спогади, шукали нейронні каскади, що відповідали б цій новій інформації.

Вони сподівалися, що їм вдасться знайти спосіб без шкоди для мозку запобігти появі хибних спогадів з попередніх часоліній.

Та все, чого вдалося досягти, — фіксація нейронної активності, що відповідала хибним спогадам. Усі спроби захистити мозок від цих спогадів виявилися марними.

Баррі дивиться на дружину, з якою прожив двадцять чотири роки, і тепер він зовсім інший чоловік, ніж був хвилину тому.

— Нічого в нас не вийшло, — каже він.

— Угу.

Друга половина його здвоєного «я», та, яка пережила кожну мить цієї часолінії, отримує хибні спогади, де є Меґан і Джулія. Служба детективом у Нью-Йорку. Смерть дочки, розлучення, депресія, апатія. Зустріч зі Слейдом і повернення назад на одинадцять років для порятунку Меґан. Повторна смерть дочки. Поява в його житті Гелени. Їхні стосунки. Його загибель у готелі Слейда.

— Ти плачеш, — констатує Гелена.

— Надто багато всього.

Гелена бере його руку в свої.

— Нарешті я згадав і це, — говорить Баррі.

— Що саме?

— Ті кілька місяців у Нью-Йорку, вже з тобою, коли ми з Ґвен провели перший рейд на готель Слейда. Пригадую кінець тієї часолінії: я нахиляюся тебе поцілувати, а ти плаваєш у деприваційній капсулі незадовго перед смертю. Я був закоханий у тебе.

— Так?

— До нестями.

На мить обоє замовкають, задивляючись на пустелю Сонора — їхній улюблений краєвид, такий не схожий ні на пишні тихоокеанські зарості Північного Заходу, де минула юність Баррі, ні на хвойні ліси, поблизу яких виросла Гелена.

Їм обом тут так добре!..

— Треба подивитися новини, — пропонує Гелена.

— Зачекаймо трохи, — каже Баррі.

— Тобі це чекання щось дасть?

— Може, ще трохи поживемо, сподіваючись, що ми єдині, в кого виникли хибні спогади?

— Ну ти ж знаєш, що цього не станеться.

— Ти все життя така реалістка…

Гелена всміхається, але в кутиках її очей таки зблискують сльози.

Баррі підводиться зі стільця і розвертається до задньої частини чималого дому, який вони побудували в цій пустелі. Глиняні стіни, широкі вікна — будівля ідеально вписується в довкілля.

Баррі заходить у будинок через кухню, минає стіл в їдальні та виходить у вітальню. Бере пульт від телевізора, вагається.

Ступаючи босими ногами по прохолодних кахлях, підходить Гелена.

Вона бере в нього пульт і натискає кнопку ввімкнення.

І Баррі зразу бачить на екрані титри:

«СВІТ УРАЗИЛА ЕПІДЕМІЯ САМОГУБСТВ».

Гелена болісно зітхає.

На екрані — зняті на мобільні телефони кадри, де моторошним градом сиплються на тротуар людські тіла.

Як і Баррі, світ щойно пригадав попередню часолінію, коли всі дізналися про існування крісла. Атаки на Нью-Йорк. «Вікілікс». Широке використання крісла по всій планеті.

— Може, все буде добре, — каже Баррі. — Може, правду казав Слейд. Може, людство пристосується, буде готове це прийняти.

Гелена перемикає канал.

Явно ошелешений ведучий намагається зберегти якісь залишки професіоналізму:

«— Щойно Росія та Китай виступили в ООН зі спільною заявою, в якій звинуватили США в підміні реальності з метою зашкодити іншим країнам використовувати крісло пам’яті. Вони заявили, що негайно беруться до відновлення технології, і застерегли, що всі подальші спроби експлуатації крісла будуть розцінені як акти агресії. Відповіді США ще не було…»

Гелена знову перемикає канал.

І ще один ошелешений ведучий:

«— На тлі повідомлень про масові самогубства лікарні всіх великих міст інформують про наплив пацієнтів з ознаками кататонії — ступору, спричиненого…

— Девіде, вибач, що уриваю, — втручається його напарниця. — Федеральна авіаційна агенція повідомляє… боже мій!.. Сорок пасажирських літаків розбилося у США за останні п’ятнадцять…»

Гелена вимикає телевізор, кидає пульт на диван і йде в передпокій. Баррі прямує за нею до виходу. Гелена відчиняє двері.

З ґанку видно гравійну доріжку до дому і пустелю за нею, що положисто тягнеться дванадцять миль до міста Тусон, яке мерехтить вдалині, наче міраж.

— Тут так тихо, — говорить вона. — Аж не віриться, що там усе руйнується.

Останні тридцять три роки життя вкорінюються у свідомості Баррі та стають з кожним подихом реальними. Він уже не той чоловік, що був у готелі Слейда. І не той, що провів останні двадцять чотири роки разом з Геленою, намагаючись урятувати світ від нинішнього дня. Якимось чином він став одночасно і тим, і тим.

— Якась частина мене, — каже Баррі, — не вірила, що цей час настане.

— Угу.

Гелена обертається до нього й несподівано обіймає так сильно, що Баррі мимохіть поточується назад.

— Мені шкода, — шепоче він.

— Я не хочу цього робити.

— Робити чого?

— Оцього! Моє життя! Повертатися в тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік, шукати тебе, переконувати, що я не здуріла. Накопичувати гроші. Будувати крісло. Намагатися не допустити хибних спогадів. Зазнавати невдачі. Бачити, як світ усе пригадує. І знову все по новій. І всі мої життя, що залишилися, — це просто намагання знайти вихід із петлі, звідки немає виходу, хіба не так?

Баррі бере Геленине обличчя в долоні, зазирає їй у вічі.

— У мене ідея, — каже він. — Забудьмо все.

— Про що це ти?

— Просто побудьмо сьогодні разом. Просто живімо.

— Не можна так. Бачиш, що коїться! Це все по-справжньому.

— Знаю, але ми можемо зачекати до вечора з твоїм поверненням у вісімдесят шостий. Ми знаємо, що буде далі. Що має бути. Нам не потрібно на цьому зациклюватись. Просто проведімо разом час, який у нас залишився.

* * *

І вони вирушають у пустелю за своїм улюбленим маршрутом, щоб залишатися подалі від новин.

Стежка, витоптана ними за багато років, починається одразу за будинком і пнеться на порослі кактусами сагуаро пагорки.

Баррі стікає потом, та фізичне навантаження — ось що потрібно йому зараз, щоб випалити сюрреалістичний шок сьогоднішнього ранку.

Опівдні вони видираються на скелю, яка на кілька сотень футів височіє над їхнім будинком, майже не помітним із цієї висоти — так він зливається з пустелею.

Баррі відкриває наплічник і виймає літрову баклажку з водою. Дає Гелені, та, напившись, повертає її Баррі, той п’є, знову дає Гелені.

Вони важко дихають, переводячи дух.

Навколо все завмерло в нерухомості.

У пустелі тиша, наче в соборі.

Баррі здається, що в камінні, у старих кактусах є щось від завмерлої, непідвладної часу незворушності хибних спогадів.

Він переводить погляд на Гелену.

Вона бризкає водою собі на обличчя, віддає йому пляшку.

— Наступного разу я можу спробувати все зробити сама, — каже вона.

— Так от про що ти думаєш ті останні години, які ми проводимо разом?

Вона торкається його щоки.

— Ти не один десяток літ ділив зі мною тягар цього крісла. Ти знав, що наближається цей день, що він напевне означатиме кінець усьому, і мені доведеться повертатися у вісімдесят шостий і починати все знову.

— Гелено…

— Ти хотів, щоб ми мали дітей, а я ні. Ти поступився своїми бажаннями, аби лише допомогти мені.

— Це був мій вибір.

— Наступного разу ти зможеш жити інакше, не знаючи про те, що має статися. От і все, що я хочу сказати. Ти зможеш мати все, що ти…

— Ти все хочеш зробити без мене?

— Ні. Я хочу дихати тим самим повітрям, що й ти, кожну хвилину, кожен день життя, байдуже, скільки часових ліній доведеться змінити. Тому я насамперед і знайшла тебе. Але це крісло — мій особистий хрест.

— Я тобі не потрібен.

— Ти не так мене зрозумів. Звичайно, ти мені потрібен. Мені потрібне твоє кохання, потрібен твій розум, твоя підтримка — все. Але мені потрібно, щоб ти знав…

— Гелено, не треба.

— Таж дай сказати! Досить і того, що я змушена бачити, як крісло руйнує весь світ. Через мій витвір люди стрибають з вікон. А бачити, як руйнується життя людини, яку любиш, — це взагалі за межами.

— Життя з тобою — не зруйноване життя.

— Але ж ти знаєш, чогось іншого вже не буде. Ми застрягли в цій петлі завдовжки тридцять три роки та шукаємо способу спинити цей день. Слухай, що я кажу: якщо ти схочеш просто прожити, трясця, своє життя без цього геморою, коли потрібно рятувати світ, щоб він не навернувся, це нормально.

— Подивися на мене.

Вода, яку Гелена бризкала на обличчя, застигла намистинами на сонцезахисному кремі. Баррі дивиться в її смарагдові очі, чисті, блискучі під сонцем.

— Гелено, я не знаю, як ти це витримуєш. Не знаю, як ти несеш цей тягар. Та поки він лежатиме на твоїх плечах, він лежатиме і на моїх. Ми знайдемо правильне рішення. Як не в наступному житті, то після нього. А як не в тому, то в наступному за ним…

І Гелена цілує його на самій маківці їхнього пагорка.

* * *

До дому залишається сто ярдів, коли раптом позаду тишу порушує гудіння вертольота, і незабаром гвинтокрил перетинає пополуднє небо в них над головами.

Баррі спиняється і дивиться, як вертоліт летить у напрямку Тусона.

— «Чорний яструб», — зауважує він. — Цікаво, що сталося в місті?

Тим часом вертоліт нахиляється ліворуч і скидає швидкість, тоді розвертається і прямує до них, знижуючись.

— По наші душі заявилися, — каже Гелена.

Вони щодуху кидаються до будинку. «Чорний яструб» зависає на висоті сімдесят п’ять футів. Ревуть пропелери, здіймаючи хмару піщаної куряви. Баррі досить близько й бачить над полоззям по три пари ніг, що звисають із боків відкритої кабіни.

Миском черевика Гелена чіпляється за припорошений камінь і важко падає на стежку. Баррі підхоплює її під пахви й підводить. Її праве коліно розбите до крові.

— Біжи! — кричить він.

Вони пробігають повз басейн із морською водою та опиняються в патіо, де вранці снідали.

Схожі на мацаки, грубі канати випадають з вертольота, і військові вже ковзають по них до землі.

Баррі відсуває задні двері, і вони мчать через кухню, повертаючи в коридор. У вікна, що виходять на пустелю з іншого боку, він бачить купку озброєних до зубів солдатів у пустельному камуфляжі та бронежилетах. Чітко, як на тренуванні, вони короткими перебіжками просуваються до входу.

Гелена біжить перед Баррі, накульгуючи після падіння.

Вони мчать повз кабінет і гостьову кімнату. В інше вікно Баррі бачить, що вертоліт уже сів на під’їзну доріжку просто за машинами.

Вони зупиняються наприкінці коридору, і Гелена натискає на один з річкових каменів, якими викладено стіни. Стіна повертається, відкриваючи потаємне приміщення.

Гелена та Баррі саме прослизають усередину, коли будинок струшує невеличкий вибух.

І ось вони вже самі, важко відсапуються в чорнильному мороці.

— Уже в домі, — пошепки повідомляє Баррі.

— Можеш знайти вимикач?

Баррі нишпорить рукою по стіні, нарешті натикається на кнопку.

— Ти впевнена, що вони нас не знайдуть?

— Ні, але в темряві я нічого не зроблю.

Баррі натискає вимикач. Угорі засвічується лампа без плафона. Вони стоять у своєрідному передпокої, трохи більшому за кухонну комору.

Перед ними прості на вигляд типові двері — прості, якщо не брати до уваги того факту, що вони важать шістсот фунтів, зварені з грубих сталевих пластин два дюйми завтовшки, а в момент активації десять масивних засувів вистрілюють глибоко в одвірок.

Гелена набирає на клавіатурі код замка, а з коридору долинає гупання як мінімум дюжини ніг.

Баррі уявляє, як вони підбираються до викладеної річковиком стіни, пошепки перемовляються, дзенькають спорядженням і гупають підошвами — щоразу ближче й ближче.

З протилежного кінця будинку, — напевне, зі спальні, — розсипаючись по довгому коридору, лине крик.

— Східний бік — чисто!

— Не може бути. Ми бачили, як вони забігали в будинок. Шафи всі перевірили? Під ліжками дивилися?

Баррі бачить, як Гелена набирає останню цифру на підсвіченому дисплеї.

У передпокої, а може, і далі, чути деренчливе дзижчання поворотних механізмів. Баррі й Гелена переглядаються, засуви відмикаються один по однім зі звуком приглушених пострілів.

З іншого боку від потаємного входу чути жіночий голос:

— Ви чули?

— Це там, за стіною.

І шарудіння рук облицювальним каменем. Гелена відсуває важкі двері. Баррі переступає за нею поріг і потрапляє в інше темне місце саме тоді, коли за ними з тріском розчиняються потаємні двері.

— Там щось є! — кричить невидимий солдат.

Гелена тягне двері на себе, із внутрішнього боку набирає на клавіатурі код, блокуючи двері, і десять потужних засувів із ляском стають на місця.

Коли вона знаходить вимикач, світло вихоплює з пітьми клаустрофобні металеві сходи, які на тридцять футів опускаються під землю.

Вони спускаються сходами, унизу холодніше.

Солдати гамселять у металеві двері.

— Вони зайдуть, це лише питання часу, — каже Баррі.

— Тоді поспішаймо.

На глибині трьох поверхів сходи закінчуються дверним отвором, за яким лабораторія площею дві тисячі квадратних футів.

У ній вони провели більшу частину свого часу за останні півтора десятка років. Це справжній бункер із системою рециркуляції та очищення повітря, автоматичним електропостачанням від сонячних батарей, кухнею, спальнями й запасами продуктів та води на цілий рік.

— Як твоя нога? — запитує Баррі.

— Нічого їй не зробиться!

Вона, кульгаючи, минає крісло Імса, переобладнане на крісло пам’яті, та опиняється у тій частині лабораторії, де вони знімали ментограми та досліджували механізми появи хибних спогадів.

Гелена сідає за термінал і завантажує програму реактивації пам’яті, яка в них завжди напоготові — на випадок таких-от ситуацій. Ментограму зроблено раніше, — перша самостійна поїздка Гелени на автомобілі в день її шістнадцятиліття, — тому вона одразу вирушає до деприваційної капсули.

— Я думав, у нас сьогодні буде більше часу, — каже Баррі.

— Я теж.

Нагорі гримить вибух, від якого труситься підлога та здригаються стіни. Зі стелі, як снігова пороша, сиплеться гіпсовий пил.

Баррі кидається через усю лабораторію до сходів. Тут у повітрі повно куряви, але ні голосів, ні кроків ще не чути.

Коли він повертається до лабораторії, Гелена вже стягнула сорочку, топ і знімає шорти.

Ось вона перед ним, гола-голісінька, застібає шолом. По правій нозі тече кров, на щоках блищать сльози.

Баррі підходить до дружини, обіймає її, аж тут фундамент їхньої підземної лабораторії струшує черговий вибух.

— Не пропусти їх сюди, — просить Гелена.

Вона змахує сльози та цілує його. Баррі допомагає їй залізти в капсулу.

Коли Гелена лягає у воду, він дивиться на неї згори вниз і каже:

— Чекатиму на тебе в тому барі, в Портленді, у жовтні дев’яностого.

— Ти ж мене навіть не впізнаєш.

— Моя душа впізнає твою душу. Будь-коли.

Баррі зачиняє люк, іде до термінала. На мить запановує тиша, яку порушує лише гудіння серверів.

Баррі запускає програму реактивації та відкидається на спинку крісла, намагаючись зосередитися на тому, що відбуватиметься далі.

Знову лунає вибух, такий сильний, що бетонні підлога та стіни вкриваються тріщинами.

«Бомбу вони там з вертольота скинули, чи що?» — міркує Баррі.

З вентиляційних отворів валить дим, світло на стелі починає мерехтіти, але запущена програма реактивації працює без збоїв.

Він повертається до сходів — єдиного входу до лабораторії.

Тепер він чує голоси, що долинають зверху, бачить хиткі промені світла, що пробиваються крізь куряву та дим.

Вони висадили двері бункера, їхні черевики гупають по металевих сходах.

Баррі грюкає дверима до лабораторії та бере на засув. Це звичайні металеві протипожежні двері — такі, напевне, й плечем можна вибити.

Баррі вертається до термінала, вивчає Геленині показники. Її серце не б’ється вже кілька хвилин.

З того боку чимось сильно б’ють у двері.

І знову б’ють.

І ще раз.

Автоматна черга і знову удар по металу — ногою, плечем чи тараном.

Двері, хоч як дивно, витримують.

— Ну, давай, — квапить Баррі.

Він чує голоси на сходах, а потім — оглушливий вибух, від якого аж дзвенить у вухах. Граната або динамітна шашка.

Дверний отвір застеляє стіна диму, з неї з’являється солдат. Він переступає відкинуті вибухом двері та бере на мушку Баррі.

Той підіймає руки та повільно підводиться зі стільця. Нові солдати ввалюються до лабораторії.

На екрані термінала, де висвічується стан стимуляторів, блимає повідомлення: «ЗАФІКСОВАНО ВИКИД ДМТ».

Давай! Ну давай же!

Там, у капсулі, помирає Гелена, її мозок викидає залишки речовини, що перенесе її у спогад, якому тридцять з гаком років.

До Баррі наближається солдат, що першим вдерся до лабораторії. Він щось кричить йому, та через дзвін у вухах Баррі його не…

* * *

З носа йде кров, витоплюючи у снігу маленькі бордові дірочки.

Баррі роззирається. Зусібіч він оточений чи то соснами, чи то ялинами. Темні лапи прогнулися під снігом, якого тут насипало в останню заметіль.

Він переводить погляд на Гелену. Її волосся не таке, як тоді, коли вони востаннє бачилися в бункері в пустелі Сонора. Тепер руді пасма посріблені сивиною, довші та на потилиці стягнуті у хвіст. Її обличчя стало жорсткішим.

— Який сьогодні день? — питає Баррі.

— Шістнадцяте квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року. Друга ювілейна дата часолінії, де я померла в капсулі DARPA.

На ногах у них снігоступи. Вони застигли на прогалині серед гірського схилу. За десять миль, на рівнині, видніється місто.

— Це Денвер, — пояснює Гелена. — Нашу лабораторію ми обладнали тут, щоб бути ближче до моїх батьків. — Вона дивиться на Баррі. — Ще нічого?

— У мене таке відчуття, ніби ще кілька секунд тому я був у нашому домі в Тусоні.

— Вибач, але тільки-но ти з одного сраного шістнадцятого квітня перебрався в інше сране шістнадцяте квітня.

— Як тебе розуміти?

— А так, що ми знов у прольоті.

Їхня перша зустріч у барі в Портленді. Повторна. Претензії на пророчий дар. Він закохався в неї ще швидше, ніж першого разу, бо, схоже, вона знала його краще, ніж він сам.

Наплив спогадів цього разу сильніший.

Майже болючий.

Баррі валиться у сніг: останні двадцять дев’ять років з Геленою таранять його мозок чередою спогадів.

До появи технологій, що уможливлювали побудову крісла, залишалося ще десять років, і весь цей нас вони вивчали часо-простір, природу матерії, багатовимірність всесвіту і квантову заплутаність.

Проштудіювали все, що змогли знайти про фізику часу, але цього замало. Вочевидь замало.

Потім вони досліджували методи повернення у спогад без використання капсули, шукаючи способу робити це швидше. Але без сенсорної депривації вони вмирали знову і знову — це все, чого їм вдалося досягнути.

А потім наринають спогади, що ледь не розчавили Баррі.

Він знову втратив матір.

Суперечки з Геленою через відсутність дітей — можна собі уявити, що вона відчувала, переживаючи це вдруге.

Секс, кохання — чудове кохання.

Миті захвату від думки, що вони єдині в цьому світі борються за його виживання.

Миті жаху — від цієї самої думки та усвідомлення свого фіаско.

І потім Баррі перетворюється на цілісну істоту. Стає тим Баррі, який пам’ятає про всі часолінії.

Він переводить погляд на Гелену. Та сидить на снігу біля нього і дивиться на місто внизу тим самим відстороненим поглядом, який з’явився в неї за останній рік, коли вона вже остаточно розуміла, що тільки диво може відвернути цей день.

Якщо порівнювати цю часолінію з попередньою, то зміни, що відбулися в Гелені, насторожують. Вона-нинішня — трохи погіршена версія попередньої ітерації, і це дуже помітно у хвилини спокою.

Менш терпляча.

Більш відсторонена.

У ній більше злості.

Та схильності до депресій.

Характер — твердіший.

Можна лише уявити, що вона відчувала, заново переживаючи стосунки з ним, досконально знаючи всі їхні сильні та слабкі сторони ще до того, як вони проявлялися.

Як вона взагалі не побоялася мати з ним справу? З його наївністю.

Мабуть, подеколи це було схоже на розмову з дитиною. Формально це той самий Баррі, що й п’ять хвилин тому, але з поправкою на нові спогади між Баррі тим і Баррі цим лежить бездонна прірва.

Лише тепер він став самим собою.

— Вибач, Гелено, — каже Баррі.

— За що?

— Тебе, мабуть, до сказу доводило, що треба проживати все наново.

Гелена ледь помітно всміхається.

— Ну, час від часу виникало бажання прибити тебе.

— Ти нудилась?

— Якби ж то!

Важке запитання зависає в повітрі.

— Не треба було робити це знову, — каже Баррі.

— Ти про що?

— Зі мною.

Вона дивиться на нього з болем.

— У сенсі, що ти більше не хочеш?

— Я не це мав на увазі. Зовсім не це.

— Ну, не хочеш, і добре.

— Я не «не хочу».

— То ти не проти, щоб ми знову були разом? — уточнює Гелена.

— Я кохаю тебе.

— Це не відповідь.

— Я хочу провести з тобою кожне з життів, — каже Баррі. — І я казав тобі це минулого тижня.

— Коли ти пам’ятаєш усі часолінії, то все інакше. Правда?

— Я з тобою, Гелено. У нас непочатий край роботи з фізикою часу. Ще стільки всього треба з’ясувати…

У кишені його «аляски» дзижчить телефон. Цей їхній спільний останній похід по улюблених місцях вдався на славу, але тепер їм треба їхати. Вертатися в цивілізацію. Побачити, як світ усе пригадує, і вшиватися чимскоріше, поки по їхні душі не прийшли військові, хоча Баррі має сумніви, що цього разу їх знайдуть так швидко. У цій часолінії вони живуть під чужими личинами.

Гелена дістає телефон, розблоковує екран і вигукує:

— Боже мій!

Із зусиллям зіп’явшись на ноги, вона, не скидаючи снігоступів, незграбно кидається бігти по протоптаній ними стежині у зворотному напрямку.

— Що ти робиш? — кричить їй навздогін Баррі.

— Нам треба їхати!

— Якісь проблеми?

— Я не чекатиму! — кричить вона у відповідь.

Баррі зривається за нею.

Чверть милі вниз крізь бір. У нього постійно дзижчить телефон — хтось шле есемески. Хоч і в масивному взутті, він добігає до машини менш ніж за п’ять хвилин, налітає на капот їхнього джипа, важко дихаючи й пітніючи в теплому одязі.

Гелена вже залазить за кермо. Баррі, не знявши снігоступів, плюхається на пасажирське сидіння. Гелена запускає двигун, і машина, пробуксовуючи на обмерзлому асфальті, вилітає з порожньої стоянки.

— Гелено, що за чорт?

— Дістань телефон.

Баррі видобуває з куртки свій смартфон.

Читає з екрана початок екстреного повідомлення

Екстрене повідомлення

ЗАГРОЗА ЯДЕРНИХ УДАРІВ ПО ОБ’ЄКТАХ,

РОЗТАШОВАНИХ У США. ВСІМ НЕГАЙНО

ДО СХОВКІВ. ЦЕ НЕ НАВЧАЛЬНА ТРИВОГА!

Дізнатися більше

— Нам слід було це передбачити, — каже Гелена. — Пригадуєш їхню заяву в ООН в останній часолінії?

— «Усі подальші спроби експлуатації крісла будуть розцінені як акти агресії».

Гелена надто різко повертає, машина йде юзом по спресованому снігу і спрацьовує автоматичне розблокування гальм.

— Якщо ти намотаєш джип на дерево, то ми ніколи не…

— Бляха, я тут виросла, я знаю, як по снігу їздити!

Машина вилітає на прямий відрізок і жене спуском, густі ряди ялин швидко проносяться повз них.

— Їм доведеться нас атакувати, — каже Гелена.

— Чому ти так думаєш?

— Ціла купа причин — ми про них говорили ще в DARPA. Сценарій, найгірший для всіх: одна з країн засилає агента на півстоліття назад — і мільярдів людей як не було. Їм доведеться вдарити по нас усім, що вони мають, у розрахунку знищити крісло до того, як ми пустимо його в хід.

Гелена вмикає радіо та залишає територію заповідника. Вони вже опустилися на пару тисяч футів.

Снігу тут майже немає, лише де-не-де в тіні біліють нерозталі плями.

«— … перервати нашу передачу. По всій країні оголошено надзвичайний стан. Чекайте на важливе повідомлення. — У салоні моторошно завиває тривожна сирена. — Передаємо звернення Уряду США. Це не навчальна тривога. Об’єднана система аерокосмічної оборони США та Канади зафіксувала запуск російських і китайських міжконтинентальних балістичних ракет. Очікується, що ракетний удар по численних об’єктах на території Північної Америки відбудеться впродовж найближчих десяти-п’ятнадцяти хвилин. У країні оголошено надзвичайний стан. Повторюю. В країні оголошено надзвичайний стан. Оголошення надзвичайного стану означає, що країна зазнала агресії та що ми повинні вжити оборонних заходів. Усі громадяни зобов’язані негайно перейти у сховища. Скористайтеся підвалами чи глухими приміщеннями на найнижчому ярусі міцної будівлі. Не підходьте до вікон. Якщо зараз ви на вулиці чи у транспорті, то, негайно вирушайте до сховища. Якщо це неможливо, то знайдіть у землі підхоже заглиблення та ляжте в нього долілиць».

Гелена розганяється путівцем до ста миль на годину, передгір’я в бічних дзеркалах і у дзеркалі заднього огляду віддаляються з фантастичною швидкістю.

Баррі нахиляється та розстібає ремінці, що кріплять снігоступи до засніжених похідних черевиків.

Коли вони виїжджають на трасу, Гелена витискає з двигуна все, що можна.

Ще миля — й вони на околиці міста.

На узбіччі що далі, то більше покинутих машин із відчиненими навстіж дверцятами. Люди в паніці кинулися шукати сховищ.

Гелена б’є по гальмах — усі смуги дороги забиті. Юрми людей вистрибують з машин, перелазять через бокову загорожу та скочуються вниз по насипу, який спускається до бурхливого потоку бурих талих вод.

— Ти дотягнеш до з’їзду з дороги? — запитує Баррі.

— Не знаю.

І вона їде далі, обминаючи людей і таранячи бампером джипа розчинені двері машин. Інакше тут не проїхати. До потрібного їм з’їзду не пробитися, тому Гелена виїжджає на крутий трав’янистий схил, і, промкнувшись між поштовим фургоном і кабріолетом, нарешті опиняється на естакаді.

На відміну від траси, тут практично безлюдно, і вони несуться розділовою лінією під тривожне завивання сирен.

Їхня лабораторія розташована в Лейквуді — західному передмісті Денвера, у будівлі з червоної цегли, в якій колись була пожежна.

Зараз до неї трохи більше милі. Баррі дивиться у вікно й дивується з того, як навколо майже все спорожніло.

На дорозі немає машин.

Майже немає людей.

За його підрахунками, відколи вони вперше слухали заяву про надзвичайний стан, минуло як мінімум десять хвилин.

Він переводить погляд на Гелену, щоб сказати те, що вже казав раніше: що хоче бути з нею, хай там як.

І тут крізь її вікно він бачить спалах небувалої сили. Квітка розжареного світла виростає на східному обрії біля скупчення хмарочосів у центрі міста — світла такого інтенсивного, що воно обпалює йому рогівки й шириться на цілий світ.

Обличчя Гелени спалахує сяйвом, і все в полі його зору, навіть небо, втрачає колір, заливаючись нестерпно яскравою, палючою білиною.

П’ять секунд він нічого не бачить, коли ж зір повертається, все відбувається нараз.

Усе скло в джипі вибухає…

Сосни в парку хиляться так низько, що вершечками дістають до землі…

Несамовитий вітер розносить над дорогою уламки знищеного придорожнього торговельного центру…

Чоловіка, який котить тротуаром продуктовий візок, жбурляє вгору на півсотні футів…

А їхній джип перевертається, голосно шкребучи металом по асфальту, ударна хвиля кидає автомобіль через дорогу, в обличчя Баррі летять іскри.

Коли джип завмирає біля бордюру, докочується і звук вибуху — гучний, як сурми Армагеддону, і такий потужний, що здається, луснуть ребра. Єдина думка крутиться в голові: звук вибуху досяг їх надто швидко.

За лічені секунди.

У такій близькості до епіцентру довго не протягнеш.

Усе нерухоміє.

У вухах дзвенить.

Одяг Баррі вкрився обвугленими плямами, деякі досі тліють із країв.

Касовий чек в одному з підстаканників згорів на попіл.

Через вентиляційні отвори в салон валить дим.

Джип лежить на правому боці.

Баррі досі пристебнутий паском безпеки.

Увесь світ — точніше те, що залишилося від нього — він бачить перекинутим на дев’яносто градусів. Викрутивши шию, Баррі дивиться вгору на Гелену. Вона так само сидить за кермом, утримувана ременем безпеки, голова її похилена та нерухома.

Баррі кличе її, але не чує звуку свого голосу.

Лиш відчуває, як вібрують голосові зв’язки.

Тоді він відстібається і, пересилюючи біль, обертається до дружини. Очі в Гелени заплющені, обличчя — яскраво-червоне, вкрите з лівого боку друзками скла.

Баррі дотягується до її паска, відстібає.

Гелена падає на нього. Розплющує очі, судомно хапає ротом повітря.

Її губи ворушаться, вона щось намагається сказати, але замовкає, коли розуміє, що ніхто з них нічого не чує.

Гелена підіймає руку, червону і вкриту пухирями, показує на вибите лобове скло.

Баррі киває, вони вилазять назовні й так-сяк спинаються на ноги посеред шляху. Навколо них таке спустошення, що й у кошмарному сні не побачиш.

Неба не стало.

Дерева перетворилися на скелети, і розжарене листя сипле з них вогняним дощем.

Гелена вже клигає по дорозі. Баррі кидається за нею та вперше після вибуху звертає увагу на свої руки. Вони такого самого кольору, як обличчя в Гелени, і вже пішли пухирями, обпечені розжареним спалахом теплового випромінювання.

Він торкається свого обличчя, голови — і в долоні залишається пасмо волосся.

О господи!

Починається паніка.

Баррі наздоганяє Гелену, яка, накульгуючи, біжить хідником, вкритим димучими уламками.

Темно, як пізнього вечора, сонця не видно.

Біль наростає.

Обличчя, руки, очі — все болить.

До нього повертається слух.

Звуки кроків.

Виття автомобільних сигналізацій.

Трохи далі хтось ридає.

Оглушене місто страхітно мовчить.

Вони повертають за ріг, і Баррі прикидає: до колишнього пожежного депо ще приблизно пів милі.

Гелена раптом зупиняється, перегинається, блює просто на вулиці.

Баррі хоче підбадьорливо поплескати її по спині, але щойно торкнувшись долонею куртки, інстинктивно відсмикує руку від болю.

— Я помираю, Баррі. І ти теж.

Вона випростується, витирає рота.

З неї сиплеться волосся, дихання уривчасте, хворобливе.

Таке саме, як у Баррі.

— Думаю, встигнемо, — каже він.

— Мусимо встигнути. Але чому вони по Денверу шандарахнули?

— Якщо вони пустили в хід весь арсенал, то спокійно могли накрити всі великі міста Америки, адже там тисячі боєголовок. Думаю, сподівалися, що їм пощастить знищити крісло.

— Може, і знищили.

Вони просуваються далі, ближче до епіцентру вибуху, судячи з високої хмари попелу та вогню, що досі клубочиться десь віддалік.

Минають перекинутий шкільний автобус, жовта фарба обвуглилася, скло вибито, всередині — багатоголосий плач.

Баррі сповільнює крок і рушає до нього, але Гелена каже:

— Єдиний спосіб їм допомогти — це повернутися додому.

Баррі розуміє, що вона має слушність, але змушений зібрати в кулак усю волю, щоб не спробувати їм допомогти бодай добрим словом.

— Не думав, — каже він, — що доживемо до такого дня.

Вони пробігають повз палаюче дерево. На висоті тридцять футів у його гіллі застрягли мотоцикл і мотоцикліст.

Серед дороги клигає жінка, безволоса та гола. Шкіра спадає з неї клаптями, немов кора з берези, очі незвично великі та білі, ніби вилізли з орбіт від побачених жахів. Хоча насправді вона просто засліпла.

— Відвернися, — ридаючи просить Гелена. — Ми це змінимо.

Баррі відчуває в роті смак крові. Біль заповнює все його єство.

У нього таке відчуття, що він плавиться всередині.

Новий вибух, цього разу набагато далі, струшує землю під ногами.

— Ось, — вимовляє Гелена.

Перед ними нарешті пожежне депо.

Вони вже дійшли, а Баррі ледве це помітив.

Через біль.

Але найбільше — через те, що їхню вулицю вже не впізнати.

Усі дерев’яні будинки зрівняло із землею, електроопори повалено, дерева обвуглилися, стоять без найменшого натяку на зелень.

Хоч куди кинь оком, усюди розкидані машини — перевернуті на дах, на бік, деякі досі горять.

З неба сиплеться радіоактивний попіл. Пробувши в цьому пеклі до ночі, вони гарантовано отримають гостре ураження радіацією.

Усе застигло, крім чорних згустків, що корчаться на землі.

Серед вулиці.

У спопелілих дворах, позбавлених будинків.

На Баррі накочує безпорадна нудота, коли він розуміє, що це люди.

Їхня пожежна на місці.

Шиби вибито, вікна зяють, неначе порожні очниці, а цегла із червоної стала вугільно-чорною.

Вони підіймаються сходами. Обличчя, руки болять так, що Баррі ледве терпить. Вхідні двері валяються в коридорі потрощені.

Навіть фізичний біль не може заглушити шоку від побаченого всередині дому, де вони провели двадцять один рік.

Тьмяне світло струменить крізь вікна, відкриваючи картину повного погрому.

Більшість меблів рознесло на друзки.

На кухні смердить газом, у дальньому кутку будинку крізь порожній дверний отвір їхню спальню заповнює дим. На стінах спальні танцює полум’я.

Вони швидко минають кімнату за кімнатою. Під аркою між вітальнею та їдальнею Баррі втрачає рівновагу, хапається за бортик арки, щоб утриматись на ногах — і страшно скрикує від болю: на стіні в місці дотику лишається кривавий слід і клапоть шкіри.

Вхід до їхньої лабораторії — за металевими дверима, як і того разу, в гардеробній кімнаті, суміжній з домашнім кабінетом.

Двері живляться від тієї самої мережі, що й решта будинку, тому набрати код з клавіатури не вдасться. Гелена вмикає на своєму смартфоні ліхтарик і хоче набрати код у напівтемряві вручну.

Вона вже тягнеться до колеса, та втручається Баррі:

— Ану дай я.

— Я б і сама змогла.

— Тобі ще помирати в капсулі.

— Твоя правда.

Баррі підходить до дверей, береться за колесо з трьома шпицями і, застогнавши від болю, намагається його провернути. Однак ніщо не рухається, тільки шкіра сповзає з долонь, і його пронизує жахлива думка: ану як жар від вибуху оплавив механізм дверей? Він уже бачить подумки останній день: вони з Геленою повільно смажаться від теплового випромінювання в обвугленій шкаралупі їхнього дому. До крісла не дістатися, і вони розуміють, що програли. І під час наступного зсуву часолінії — якщо він коли-небудь відбудеться — вони в одну мить або зникнуть, або перемістяться в реальність, створену вже кимось іншим.

Та ось колесо ворухнулося і нарешті здалося.

Засуви втягуються, двері відчиняються, за ними відкриваються спіральні сходи до лабораторії, яка практично ідентична тій, яку вони створили в пустелі за десять миль від Тусона. Тільки тут вони не заривалися в землю, а обклали мурований підвал старої пожежної сталевими листами.

Світла немає.

Баррі лишає частину долоні на колесі та рушає слідом за Геленою, спускаючись гвинтовими сходами при тьмяному світлі телефонного ліхтарика.

У лабораторії незвична тиша.

Не гудуть вентилятори, охолоджуючи сервери.

Не працює тепловий насос, який підтримує комфортну для людської шкіри температуру води в капсулі.

Світло телефонного ліхтарика біжить по стінах. Вони йдуть до дальнього кінця серверної стійки, де блимає єдиним у лабораторії електричним вогником батарея потужних літій-йонних акумуляторів.

Баррі підходить до закріпленої на стіні панелі з перемикачами, які з’єднують акумулятори з мережею.

І знову відчуває напад ні з чим не порівнянного жаху: а якщо вибух вивів із ладу акумулятори чи пошкодив контакти?

Тоді коту під хвіст усі їхні старання!

— Баррі, ти що там, заснув? — підганяє Гелена.

Баррі клацає перемикачем.

Угорі спалахує світло.

Загуділи сервери.

Гелена опускається на стілець біля термінала, який уже завантажується.

— Акумуляторів нам вистачить лише на пів години, — каже вона.

— У нас є електрогенератори й повно бензину.

— Так то воно так, тільки поки їх увімкнеш, мине купа часу.

Він скидає обгорілу куртку та лижні штани і сідає на стілець біля Гелени, яка вже щось друкує на клавіатурі так швидко, як дозволяють обпалені пучки. З кутиків губ і з очей в неї цебенить кров.

Коли вона починає скидати зимову екіпіровку, Баррі підходить до шафи і бере єдиний шолом, який має повний заряд. Він вмикає його й обережно надягає дружині на голову, що вже береться пухирями.

Біль від сильних опіків обличчя стає просто нестерпним. Баррі знає, що в медичній шафці є морфій, але в нього обмаль часу.

— Я закріплю шолом, — каже Гелена. — Займися інжектором.

Баррі вмикає інжектор, перевіряє бездротове з’єднання з терміналом.

На відміну від обпечених долонь, передпліччя в Гелени світлі та гладенькі. Від спалаху їх захистили куртка й кілька шарів одягу під нею, зокрема й термобілизна. Скаліченими пальцями Баррі робить кілька невдалих спроб ввести катетер Гелені у вену. Нарешті він закріплює його в неї на передпліччі та рушає до деприваційної капсули. Вода — не ідеальні 36,6 °C, а холодніша градусів на півтора, та доведеться з цим миритися.

Він підіймає віко люка та повертається до Гелени, яка шкандибає до нього, схожа на побитого ангела.

Баррі знає, що він має не кращий вигляд.

— Шкода, що не можу тебе замінити, — каже він.

— Ну, трохи довше болітиме, — знизує плечима Гелена. Сльози котяться їй по щоках. — До того ж я це заслужила.

— Неправда.

— Ти не зобов’язаний знову проходити цей шлях зі мною, — каже вона.

— Я пройду його стільки разів, скільки буде потрібно.

— Ти впевнений?

— Цілком.

Вона береться за борт капсули, заносить ногу.

Коли її руки торкаються води, вона голосно скрикує.

— Що не так? — питає Баррі.

— Сіль… О Господи…

— Я зганяю по морфій.

— Ні-ні, він може запороти нам процес реактивації спогаду. Просто роби все скоріше, будь ласка.

— Гаразд. Скоро зустрінемось.

І він замикає люк над дружиною, яка з гримасою болю плаває в солоній воді.

Швидко повернувшись до термінала, він запускає послідовність ін’єкцій. Коли вводиться паралітичний наркотик, Баррі намагається сісти, але в нього так усе болить, що він мусить весь час бути в русі.

Баррі перетинає всю лабораторію, підіймається гвинтовими сходами, проходить через кабінет і вигорілі рештки їхнього з Геленою будинку.

Він виходить на ґанок. Надворі темно, як уночі, з неба сипле вогонь.

Баррі спускається східцями і виходить на середину вулиці.

Тротуаром несе палаючу газету.

На іншому боці дороги в позі зародка притулилася до бордюру почорніла постать. Місце останнього спочинку…

Шелестить гарячий вітер.

Удалині чути крики та стогони.

І більше нічого.

Баррі не віриться, що менш ніж годину тому він сидів на засніженій прогалині, на висоті десять тисяч футів, і позирав звідти на Денвер. І був чудовий весняний день.

«Нам стало надто легко знищити самих себе».

Баррі з останніх сил тримається на ногах.

Коліна в нього підгинаються. Він падає.

Ось він сидить посеред вулиці перед пожежним депо, спостерігає, як палає світ, і намагається не піддатися болю.

Збігло кілька хвилин, відколи він вийшов з лабораторії.

Гелена помирає в капсулі.

Він помирає тут.

Баррі лягає на тротуар і спрямовує погляд угору — на чорне небо, на вогонь, що з нього сиплеться.

Потилицю гострим ножем пронизує яскравий спалах болю, і він відчуває полегшу та розуміє, що кінець не за горами: мозок Гелени заливає ДМТ, вона лине до спогаду, в якому шістнадцятирічна дівчина йде до синьо-білого «шевроле», і попереду — ціле життя.

Вони зроблять все це знову, і хочеться вірити, що наступного разу їм пощастить більше.

Поступово палаючі часточки сповільнюють падіння, поки врешті зависають навкруг Баррі міріадами світних комах.

* * *

Йому зимно та волого.

Він відчуває запах моря.

Чути плюскіт хвиль, які б’ються об камені, над водою розносяться крики птахів.

Зір нарешті повертається в норму.

За сто ярдів од нього нерівна берегова лінія, над сіро-синіми водами клубочиться туман, ховаючи ялини, які тягнуться вдалині вздовж берега рядком, що його вивів невидимий каліграф.

Біль в обгорілому обличчі, який мучив Баррі, зник.

Баррі сидить у морському каяку, одягнутий в гідрокостюм. Він тримає на колінах весло, витирає кров з носа і намагається зрозуміти, де він.

І де Гелена?

Чому він ще не має спогадів із цієї часолінії?

Він лежав на дорозі перед їхнім будинком у Денвері якихось кілька секунд тому і, корчачись від болю, спостерігав, як з неба падає вогонь.

Тепер він… та байдуже де він тепер! Його життя — як сон, що перетікає з однієї реальності в іншу, спогади стають реальністю, реальність перетворюється на кошмар. Усе, що відбувається зараз, — справжнє, але швидкоплинне. Пейзажі та емоції постійно змінюються, однак у цьому присутня своя перекручена логіка — сновидіння, що має сенс, поки ти спиш.

Баррі занурює весло у воду та спрямовує каяк уперед.

Перед очима з’являється затишна бухта. Берег, порослий темними смереками з поодинокими мазками беріз, у цьому місці плавно йде вгору впродовж кількох сотень футів.

Біля підніжжя пагорба серед смарагдово-зеленої трави стоїть будинок, оточений кількома меншими будівлями: два гостьових будиночки, альтанка, а біля берега — приплав із човном.

Баррі запливає в бухту, набираючи хід, скеровує каяк до берега по кам’янистій мілині. Коли він незграбно вилазить із човна, з’являється самотній спогад: він сидить за стійкою у тому самому портлендському барі, а Гелена — уже втрете в їхньому повторюваному житті — примощується на табурет біля нього.

«Бачу по очах, що хочете пригостити мене випивкою».

Як дивно мати три відмінних спогади про те, що, по суті, є одним і тим самим моментом у часі.

Баррі босоніж проходить кам’янистим берегом, заходить у траву, готовий до того, що його накриє хвилею спогадів, але сьогодні вони запізнюються.

Будинок має кам’яний фундамент, а дерев’яні стіни посіріли за десятки років — від сонця, солі, вітру та суворих зим.

Через двір до Баррі мчить здоровенний пес. Це шотландський оленячий хорт, у нього така сама блякла масть, як колір дощок, якими обшито будинок. Пес радісно пускає слину, вітаючи Баррі, стає на задні лапи, зазирає господарю в очі, намагається лизнути обличчя.

Баррі підіймається по східцях на терасу, з якої відкривається шикарний вид на бухту й на море за нею.

Відчинивши розсувні скляні двері, він заходить у теплу вітальню, в центрі якої стоїть вимурований з каменю камін, що крізь стелю проходить наскрізь увесь будинок.

У каміні палає невеличке полум’я, наповнюючи вітальню приємним запахом диму.

— Гелено?

У відповідь тиша.

Будинок німує.

Баррі минає кухню, стилізовану під французьку старовину: непідбиті поперечини, величезний стіл із набором м’ясних ножів, поставлений між двома лавами.

Далі — довгим темним коридором, почуваючись незваним гостем у чужому домі.

У глибині будинку Баррі зупиняється на порозі затишного, хоча й захаращеного кабінету. Дров’яна піч, вікно, що виходить на ліс, старий стіл серед кімнати, який просів під завалами книжок. Поруч дошка, списана хитромудрими рівняннями та схемами — часолініями з відгалуженнями, судячи з вигляду.

Миттєво з’являються спогади.

Секунду тому не було нічого.

А тепер Баррі точно знає, де він, знає весь життєвий шлях від того часу, як його знайшла Гелена, і розуміє, що означають рівняння на дошці.

Бо це він їх писав.

Це екстраполяції розв’язку Шварцшильда, де визначається, яким повинен бути радіус об’єкта тієї чи іншої маси для утворення сингулярності. Потім ця сингулярність утворює кротову нору Ейнштейна — Розена, яка, принаймні в теорії, здатна миттєво з’єднати області, віддалені одна від одної у просторі й навіть у часі.

Ідентичності Баррі з попередніх часоліній зливаються з його теперішньою свідомістю, і тому, хоч як парадоксально це звучить, він дивиться на результат своєї з Геленою роботи, якою вони були зайняті останні десять років, одночасно очима зеленого новачка та досвідченого науковця. Його погляд свіжий і геть-чисто позбавлений об’єктивності.

Більшу частину свого життя він присвятив вивченню фізики чорних дір. Спочатку Гелена працювала з ним пліч-о-пліч, та в останні п’ять років, мірою того, як 16 квітня 2019 року дедалі ближчало, а вони безрезультатно тупцяли на місці, вона почала віддалятися.

Знання того факту, що знову доведеться через це проходити, її просто зламало.

На шибі вікна, що виходить на ліс, Баррі багато років тому вивів чорним маркером фундаментальні запитання, на які досі не отримав відповіді. Це гнітить його.

Чому дорівнює радіус Шварцшильда спогаду?

Дика ідея… а раптом, коли ми вмираємо, величезна гравітація наших колапсуючих спогадів утворює мікроскопічну чорну діру?

Ідея ще дикіша: чи не відкриває тоді — у момент помирання — процес реактивації кротову нору, яка з’єднує нашу свідомість із молодшою версією нас самих?

Колись Баррі втратить усі ці знання. Не те щоб це було щось більше, ніж теорія — спроба відсунути завісу й зрозуміти, чому Геленине крісло працює саме так, а не інакше. Усі його знання без експериментального підтвердження нічого не варті.

Тільки в останні кілька років йому спало на думку, що їм варто було б переправити своє обладнання до лабораторії CERN^[45] у Женеві та вмертвити там когось у капсулі біля детектора частинок Великого адронного колайдера^[46]. Якщо вони зможуть довести, що під час чиєїсь смерті в капсулі справді утворюється вхід до мікроскопічної кротової нори, а також вихід з неї — під час повернення свідомості в тіло в один із моментів минулого, — вони на крок наблизяться до розуміння механізму перенесення у спогади.

Гелені ця ідея дуже не сподобалася. Вона вважала, що задля такого результату не варто йти на ризик. Якщо довірити людям, що обслуговують колайдер, знання про крісло пам’яті, так чи інакше їхня технологія стане надбанням третіх осіб.

Крім того, щоб переконати керівництво дати їм доступ до детектора частинок, знадобляться роки, а потім ще роки й ціла наукова група для написання алгоритмів і програм збору та обробки отриманих фізичних даних. І врешті-решт на вивчення фізики крісла піде значно більше сил і часу, ніж на його створення.

Щоправда, саме часу в них — хоч залийся.

— Баррі…

Він обертається.

Гелена стоїть у дверях, і шок від вигляду дружини в цій часолінії порівняно з двома іншими тривожною сиреною озивається в ньому.

Видається, що його кохана щодня втрачає частину себе: надто худа, очі потемніли та запали, надбрівні дуги стали ледь помітніші, ніж слід.

Зринає спогад: два роки тому Гелена намагалася накласти на себе руки. В неї на передпліччях досі видно білі шрами. Баррі знайшов її у старовинній ванні на лапах, у заскленій ніші з видом на море, і вода у ванні була забарвлена як вино. Він пригадав, як витягнув із ванни майже неживе мокре тіло, як поклав його на кахляну підлогу. Як поквапно бинтував зап’ястки марлею та дуже вчасно спинив кровотечу.

Гелена мало не померла.

Але найважче — вона не мала з ким поговорити. Гелена не могла поділитися наболілим із психоаналітиком. У неї був тільки Баррі, якого вже багато років гризло почуття провини, що їй цього замало.

У мить, коли він бачить її в дверях, його переповняє відданість цій жінці.

— Ти — найвідважніша з усіх людей, яких я коли-небудь знав, — говорить Баррі.

Гелена підіймає телефон.

— Запуск ракет відбувся десять хвилин тому. Ми знову програли. — Вона робить ковток із келиха з червоним вином, який тримає в руці.

— Не пила б ти перед капсулою.

Гелена осушує келих.

— Зовсім трохи, нерви заспокоїти.

Між ними непрості стосунки. Баррі вже й не пригадує, коли вони востаннє спали в одному ліжку. Коли востаннє кохалися. Коли востаннє сміялися з якоїсь дурнички. Та він не ображається на неї.

Для нього їхні стосунки щораз починаються в портлендському барі, де їй двадцять, а йому двадцять один.

Вони проводять разом двадцять дев’ять років, для нього кожен цикл — щось нове (до настання судного дня, коли до нього повертаються спогади з попередніх часоліній), тоді як Гелена живе з одним і тим самим чоловіком уже вісімдесят сім років, знову і знову проживаючи один і той самий відрізок — від двадцяти до сорока дев’яти років.

Ті самі суперечки.

Ті самі страхи.

Та сама метушня.

Те саме… все.

І жодних несподіванок.

Лише тепер, у цю коротку мить, вони стають рівними. Гелена раніше намагалась йому пояснити, але він розуміє її тільки тепер, і це знання нагадує йому сказане Слейдом у лабораторії його готелю перед самою смертю: «Коли ви проживете незліченну кількість життів, ваші погляди зміняться».

Може, Слейд мав слушність. Не зрозумієш себе по-справжньому, не проживши багатьох життів. Може, він і не був повним психом.

Гелена ступає крок до кімнати.

— Ти готова? — запитує Баррі.

— Та, дідько, розслабся хоч на хвильку! Ніхто не посилатиме ракет на узбережжя штату Мен. Нас накриє радіоактивними опадами з Бостона, Нью-Йорка та Середнього Заходу, і то за кілька годин.

Вони не раз сперечалися з приводу саме цієї миті — коли в останні кілька років остаточно зрозуміли, що не знайдуть у цьому циклі потрібного рішення. Баррі пропонував обрізати цю часолінію, а Гелену відправити назад ще до того, як світ пригадає свій жахливий кінець у попередній часолінії та заново переживе його в цій.

Однак Гелена була проти: мовляв, якщо існує бодай найменша вірогідність, що хибні спогади можуть не повернутися, то гра вартує свічок.

Та був ще важливіший момент: їй хотілося побути з тим Баррі, який уже пам’ятав і попередні часолінії, і те, через що вони пройшли разом, хоч би й недовго. І він, по правді кажучи, теж хотів цього.

Це єдиний момент в усьому їхньому спільному існуванні, коли вони можуть бути разом по-справжньому.

Вона підходить до вікна, стає біля нього.

І починає пальцем витирати написане на склі.

— Усе коту під хвіст, еге? — запитує вона.

— Треба було нам їхати в CERN.

— Ну, а якби твоя теорія кротових нір підтвердилася? Що тоді?

— Я схильний вважати, що, якби ми змогли зрозуміти, як і чому крісло здатне повертати нашу свідомість у спогади, нам було б легше докопатися до того, як зупинити хибні спогади.

— А тобі не спадало на думку, що це з галузі непізнаваного?

— Ти втрачаєш надію?

— О, любий мій, вона утрачена давно і незворотно. Навіть якщо відкинути мої страждання, щоразу, повертаючись, я знищую свідомість шістнадцятирічної дівчинки, що йде до машини, назустріч першій миті справжньої свободи. Я вбиваю її знову і знову. Вона не має шансу прожити власне життя. Через Маркуса Слейда. Через мене.

— Тоді давай я буду сподіватися за нас обох. Хоча б якийсь час.

— Ти й так це робиш.

— Давай я візьму це на себе.

Вона уважно дивиться на Баррі.

— Ти досі віриш, що ми знайдемо спосіб усе виправити?

— Так.

— Коли? В наступній часолінії? Чи, може, у тридцятій?

— Так дивно, — каже Баррі.

— Що?

— Я зайшов до цієї кімнати п’ять хвилин тому і не мав уявлення, що означають ці рівняння. Потім раптом у мене з’являється спогад із цієї часолінії, і я бачу, що розуміюся на диференціальних рівняннях із частинними похідними. — У нейронній структурі мозку Баррі раптом спалахує фрагмент розмови в іншій часолінії, і він каже: — Ти пам’ятаєш, що казав нам Маркус Слейд, коли ми тримали його на мушці в тому готелі?

— Ти ж, мабуть, розумієш, що з моєї дзвіниці то було майже сто років і три часолінії тому?

— Ти сказала йому, якщо світ дізнається про існування крісла, то це знання вже неможливо буде знищити. І саме із цим ми зараз боремося. Пригадуєш?

— Дуже туманно.

— А він сказав, що ти зашорена, не бачиш поки всього і не зможеш побачити, не пройшовши тим самим шляхом, що й він.

— Він був психом.

— Я тоді теж так думав. Але відмінність між тобою в тій першій часолінії і тобою теперішньою разюча. Ти опанувала цілі царини науки, прожила не одне таке життя, про які Гелена-перша навіть мріяти не могла. Ти бачиш світ таким, яким вона його в житті не бачила! І те саме зі мною. Хто знає, скільки життів прожив Слейд і що він з них виніс? А що як він і справді знайшов якийсь вихід? Якусь лазівку, що дозволила обминути проблему хибних спогадів? Щось таке, на що в тебе, перш ніж ти все це сама зрозумієш, піде ще казна-скільки циклів? Що як ми постійно випускаємо з уваги щось дуже важливе?

— Що саме?

— Ну, я не знаю, може, краще запитати Слейда?

— І як ти пропонуєш це зробити, пане детективе?

— Не знаю ще, але взяти та все кинути…

— Це я не можу кинути. Ти ж можеш послати все до біса, коли забажаєш, і жити власним життям у блаженному незнанні, що настане цей день.

— Невже я став так мало важити для тебе?

Гелена зітхає:

— Звісно, ні.

На столі в них за спинами деренчить прес-пап’є.

По віконній шибі павутинням розбігається тріщина.

У кістках віддається низький гуркіт далекого вибуху.

— Що за чорт? — похмуро озивається Гелена. — Ну що, коханий, ідемо до лабораторії, прикінчиш мене знову?

* * *

Баррі вже не в підземній лабораторії на їхньому з Геленою острові неподалік узбережжя штату Мен, а сидить за знайомим столом у знайомому залі.

Голова болить від відчуття, яке він досить довго не переживав, — це тупий і розпульсований біль за очима, як під час тяжкого похмілля.

Він не зводить очей з монітора з показаннями свідка і, хоч спогадів цієї часолінії ще немає, усвідомлює з дедалі більшим жахом, що перебуває на четвертому поверсі 24-го відділку поліції Нью-Йорка.

Західна 100-та вулиця.

Верхній Вест-Сайд.

Мангеттен.

Раніше він тут працював. Не просто в цій будівлі. А на цьому поверсі. У цьому кабінеті. І не просто за таким столом, як цей. А за цим столом. Він навіть упізнає чорнильну пляму, що лишилася на стільниці, коли в нього протекла кулькова ручка.

Баррі хапає телефон, дивиться на екран. На ньому дата — 16 квітня 2019 року.

Четвертий ювілей часолінії, де Гелена померла в лабораторії DARPA.

Що за чорт?

Він зривається зі стільця — важить значно більше, ніж у Мені, Колорадо й Арізоні — і під піджаком відчуває предмет, який вже сто років не носив, — наплічну кобуру.

Дивна тиша стоїть на четвертому поверсі над кабінками.

Ніхто нічого не друкує.

Ніхто не говорить.

Лише ошелешена тиша.

Баррі дивиться на жінку за столом навпроти. Він пригадує цю поліціянтку — не з цієї часолінії, а з найпершої, ще до того моменту, як крісло Гелени стало кришити час.

Її звуть Шейла Редлінг, вона детективка з відділу вбивств, у їхній поліційній софтбольній лізі грає на позиції шортстопера.

Володіє підступним кидком, а ще вона — найкращий пияк у команді. З носа в Шейли йде кров, заляпуючи білу блузку, а вираз на обличчі не залишає сумнівів у тому, що її пойняв жах.

У чоловіка в сусідній кабінці теж носова кровотеча, а по щоках біжать сльози.

Німу тишу розриває постріл десь у дальньому кінці поверху, лабіринтом кабінок проноситься хвиля переляканих вигуків.

Знову постріл, цього разу вже ближче.

Хтось верещить:

— Що це, сука, коїться? Що це, сука, коїться?

Після третього пострілу Баррі вихоплює з наплічної кобури «глок», міркуючи, хто міг напасти на відділок, але не бачить жодної загрози.

Тільки ошелешені обличчя.

Раптом Шейла Редлінг підводиться, дістає пістолет, приставляє до своєї голови та стріляє.

Коли вона падає, чоловік із сусідньої з нею кабінки зіскакує зі стільця, вихоплює з кривавої калюжі пістолет і запихає дуло собі до рота.

— Ні! — щосили кричить Баррі.

Коли той все-таки вистрілює та падає на Шейлу, Баррі нарешті розуміє весь жахливий сенс події. У спогадах із попередньої часолінії він був із Геленою на острові у штаті Мен, а ці люди — в епіцентрі ядерного вибуху в Нью-Йорку, де загинули — або гинули й досі — страшною смертю одразу після того, як ще одну часолінію тому їх спіткала така сама доля.

На нього велетенською хвилею навалюються спогади з теперішньої часолінії.

Баррі переїхав до Нью-Йорка, коли йому було трохи за двадцять, і став копом.

Одружився із Джулією.

Робив кар’єру в нью-йоркській поліції, аж поки став детективом центрального відділу пограбувань.

Він заново прожив своє найперше життя.

І тут, наче удар по нирках, настає прозріння: Гелена не приходила до нього в портлендський бар.

Він не зустрівся з нею.

Ніколи про неї не чув.

З якихось міркувань вона вирішила прожити цю часолінію без нього.

А він про неї знає тільки з хибних спогадів.

Баррі бере телефон, щоб подзвонити їй, намагається згадати її номер — і розуміє: навряд чи у цій часолінії номер Гелени залишився незмінним. Баррі не може зв’язатися з нею, і спричинена цим знанням безпорадність стає майже нестерпною, а думки роздирають його мозок…

Що це все означає: вона його покинула?

Знайшла когось іншого?

Її дістало раз по раз проживати двадцять дев’ять років з одним і тим самим чоловіком?

Коли знову лунають постріли й люди починають розбігатися по поверху, Баррі пригадує останню бесіду з Геленою, ту, що відбулася в штаті Мен, і свою пропозицію, що треба відшукати Слейда.

Зосередься на цьому. Якщо орієнтуватися на попередні часолінії, у тебе дуже мало часу до того, як над Нью-Йорком розчахнеться пекло.

Він відгороджується від хаосу, що панує навколо, і виводить комп’ютер з режиму сну.

Забиває в гуглі запит: «Маркус Слейд». Пошуковик викидає йому некролог із «Сан-Франциско Кронікл», який повідомляє, що Слейд сконав на Різдво від передозу.

От лайно!

Наступний пошук — «Чжи Ун Черкавер» — і ціла купа результатів. Черкаверу належить інвестиційна компанія під назвою «Апекс венчур» у Верхньому Іст-Сайді. Баррі фотографує на телефон перелік контактів із сайту, хапає ключі та кидається до сходів. Спускаючись, на бігу набирає номер «Апекса».

«Усі лінії зайнято, будь ласка, спробуйте зв’язатися пізніше».

Баррі мчить через вестибюль першого поверху, вискакує під вечірнє сонце та опиняється на тротуарі Західної 100-ї вулиці, уже засапаний, коли на телефонному екрані висвічується нове повідомлення:

Екстрене повідомлення

ЗАГРОЗА ЯДЕРНИХ УДАРІВ ПО ОБ’ЄКТАХ,

РОЗТАШОВАНИХ У США. ВСІМ НЕГАЙНО

ДО СХОВКІВ. ЦЕ НЕ НАВЧАЛЬНА ТРИВОГА!

Дізнатися більше

Господи!

Хоч його спогади прив’язані до цієї часолінії, особистість Баррі охоплює зараз, нехай і мимохідь, усі прожиті ним життя. На жаль, здатність бачити речі очима людини, що пройшла не одну часолінію, закінчиться з першим ракетним ударом.

Баррі думає: «А раптом це кінець мого життя?»

Чи навіть не його — а всіх?

Півгодини нескінченного, повторюваного жаху.

Просто пекло якесь!

У будівлі через дорогу на висоті п’ятнадцятого поверху розлітається вікно, скалки сиплються на тротуар, слідом за ними летить стілець, а потім — чоловік у смугастому костюмі.

Він пробиває головою дах машини, у тій пронизливо вищить сигналізація.

Люди біжать повз Баррі.

Тротуарами.

Проїжджою частиною.

Усе нові чоловіки й жінки вистрибують із хмарочосів, бо згадують, як то воно — загинути від атомного вибуху.

Тривожно завивають сирени, і люди, неначе щури, вибігають з довкільних будівель і ховаються в підземних паркінгах.

Баррі стрибає у свою машину і заводить мотор. «Апекс» розташовано у Верхньому Іст-Сайді, біля самого парку, за якихось шість кварталів звідси.

Він виїжджає на дорогу, але максимум, що йому вдається, — повзти крізь величезні юрми людей.

Безперервно сигналячи, Баррі нарешті виїжджає на Колумбус-авеню, але там майже так само людно.

Він викермовує на зустрічну, повертає в найперший провулок праворуч і, опинившись у затемненому просторі між хмарочосами, тисне на газ.

Баррі врубає поліційну сирену та проблисковики й пробивається ще через дві вулиці, де повно одурілого, істеричного люду.

Потім він їде просто пішохідною доріжкою Центрального парку і знову набирає номер «Апекса».

Цього разу йде виклик.

Будь ласка, ну будь ласка, ну візьміть хто-небудь слухавку!

Гудки.

Гудки.

Перед ним дуже великий натовп, і Баррі звертає на Північну галявину, плюндруючи бейсбольний майданчик, де колись грав.

— Алло?

Баррі б’є по гальмах, зупиняє машину просто серед галявини і вмикає в телефоні гучний зв’язок.

— Хто це?

— Чжи Ун Черкавер. Це Баррі?

— Як ти дізнався?

— Я саме думав: подзвониш ти чи не подзвониш?

Вони перетиналися востаннє, коли Баррі та Гелена вколошкали Чжи Уна, як той голяка кинувся за пістолетом.

— Де ти зараз? — запитує Баррі.

— У своєму кабінеті на тринадцятому поверсі. Дивлюся на місто. Готуюся померти знову, як усі. Це ви з Геленою все наробили?

— Ми намагаємося зупинити це. Я хотів знайти Слейда…

— Він помер торік.

— Я знаю. Тож мушу запитати тебе: коли ми з Геленою знайшли Слейда в готелі, він натякнув, що знає спосіб блокувати хибні спогади. Що для цього треба якось переміщатися в часі. Інакше використовувати крісло.

На тому кінці запала довга пауза.

— Тобто тоді, коли ви мене вбили?

— Так.

— Що сталося потім…

— Послухай, у нас мало часу. Мені потрібна інформація, якщо ти її маєш. Ми з Геленою прожили кілька тридцятитрирічних циклів, намагаючись віднайти спосіб стерти знання про крісло, яке має світ. Але нічого в нас не клеїться. Ось чому ми знову і знову доживаємо до цього апокаліптичного моменту. І так триватиме доти, аж доки…

— От що я можу тобі сказати — і це все, що я знаю. Маркус справді був переконаний, що можна перезапустити часолінію так, що не буде жодних хибних спогадів. І він навіть робив це.

— І як?

— Я не в курсі нюансів. Слухай, я мушу подзвонити батькам. Якщо можеш, постарайся все виправити, прошу тебе. Ми всі в якомусь пеклі.

Чжи Ун відключається.

Баррі кидає телефон на пасажирське сидіння та виходить із машини.

Він сідає на траву, кладе руки на коліна.

Долоні трусяться.

Усе його тіло — теж.

У наступній часолінії він не згадає цієї розмови з Чжи Уном аж до 16 квітня 2019 року.

Якщо наступна часолінія взагалі настане.

Пташка сідає коло Баррі й, завмерши, пильно дивиться на нього.

Будівлі Верхнього Іст-Сайду злітають угору по периметру парку, а гамір міста набагато дужчий аніж мав би бути: постріли, зойки, виття сирен оповіщення, пожежних, поліційних, швидкої — усе злилося в дику какофонію.

І тут у нього виникає думка.

Погана думка.

А що як Гелена не пережила чотирирічного відрізку між 1986-м і 1990-м, коли вона мала знайти його в Портленді? Чи може доля всієї реальності по-справжньому залежати від того, що одна людина потрапить випадково під автобус?

Чи, може, вона вирішила більше не рипатися? А просто прожити своє життя, не винаходити жодного крісла та дати світу себе знищити? Важко її звинувачувати через це, але тоді наступний зсув реальності станеться з волі когось іншого. Чи не буде ніякого зсуву, якщо самознищення світу відбудеться успішно.

Будівлі навколо Баррі, галявина й дерева спалахують до неймовірного яскравою білиною — яскравішою навіть, ніж у Денвері.

Ані звуку.

Сліпуче сяйво вже спадає, натомість від Верхнього Іст-Сайду до Баррі суне пекло. Жар від нього нестерпний — він триває лише пів секунди, але за цей час на обличчі в Баррі вигоряють нервові закінчення.

Баррі бачить, як віддалік люди несуться по галявині, намагаючись утекти від кінця. І вже готується прийняти смерть від лавини вогню, що котиться через Центральний парк, але ударна хвиля випереджає її. Вона жбурляє Баррі над галявиною з неймовірною швидкістю, що раптом повільнішає.

Повільнішає…

Повільнішає…

Сповільнюється не тільки рух Баррі.

А все.

Баррі ще при пам’яті, коли в цій часолінії все завмирає, а він сам зависає за тридцять футів від землі, оточений усім, що підняло ударною хвилею: друзками скла та уламками металу, людьми з оплавленими, наче віск, обличчями, неподалік висить у повітрі поліційна машина. Стіна вогню спинилася за чверть милі від нього, накривши Північну галявину до середини.

Завмерли прилеглі будівлі, не випарувавшись до кінця: скло, меблі, інший скарб, люди — все-все, окрім напіврозплавлених каркасів, розлітається геть, неначе від чийогось чиху.

А велетенська смертоносна хмара, що росла над Нью-Йорком з епіцентру вибуху, встигла піднятися на милю — і застигла.

Світ починає втрачати барви, і коли Баррі бачить застиглу картину, ніби з усього витікає час, у нього в голові спалахують запитання…

Якщо матерію не можна ні створити, ні знищити, куди вона дівається в момент, коли часолінія припиняє своє існування?

Що сталося з матерією всіх хибних часоліній, крізь які вони пройшли?

Може, їх витиснуло з часу, і тепер вони існують у вищих, недоступних вимірах?

І якщо так, то що таке вимір без часу? Матерія, що йде в небуття? Якою вона може бути?

Перш ніж його свідомість викидає з майже померлої дійсності, він встигає усвідомити одну, останню, річ: сповільнення часу означає, що, напевне, Гелена жива, точніше помирає саме зараз в капсулі, щоб знищити цю часолінію та розпочати іншу.

І в ньому спалахує радість: виходить, Гелена дожила до цього дня, а отже, є надія, що в наступній дійсності він, нехай хоч і на мить, знову буде з нею.

* * *

Баррі лежить у ліжку в напівмороку прохолодної кімнати. Крізь відчинене вікно він чує м’яке накрапання дощу. Він дивиться на годинник на руці: пів на десяту вечора за західноєвропейським часом. На Мангеттені це мінус п’ять годин.

Він переводить погляд на дружину, з якою разом уже двадцять чотири роки — вона читає в ліжку поруч із ним.

— Пів на десяту, — каже Баррі.

В останньому житті вона залізла в деприваційну капсулу близько 16:35 за східноамериканським часом, а це означає, що до п’ятого ювілею 16 квітня 2019 року вже рукою сягнути.

Тепер, у цей момент, Баррі дивиться на світ очима людини, що прожила єдине життя. Це життя.

Гелена вторглася у нього в портлендському барі, коли Баррі був двадцять один рік, і відтоді вони не розлучалися.

Звичайно, Баррі знає все про чотири попередніх життя, які вони прожили спільно. Про їхню роботу. Їхнє кохання.

Про те, як щоразу все закінчується смертю Гелени в деприваційній капсулі 16 квітня 2019 року, коли світ згадує про існування крісла пам’яті та про спричинений ним жах.

У попередній часолінії вони жили порізно: Гелена — ближче до батьків у Боулдері.

Вона сама побудувала крісло та користувалася ним, щоб полегшити життя матері, коли та опинилася в чіпких лапах хвороби Альцгеймера. Проте ані на дюйм не просунулась у скасуванні появи хибних спогадів, які — вона ручається за це! — мають от-от наринути на Баррі.

Гелена не відає, що робив Баррі в тому житті без неї, та він і сам цього не знає.

Поки що.

А в цій часолінії вони далі намагалися зрозуміти, як мозок обробляє хибні спогади, і ще більше заглибились у фізику елементарних частинок, у ті її моменти, які стосуються крісла. Вони навіть завели контакти в CERN і сподіваються, що зможуть скористатися ними в наступній часолінії.

Коли ж дійшло до діла, то їм, так само, як і в попередніх ітераціях, не вдалося досягти чогось серйозного та запобігти катастрофі. Їх тільки двоє, а проблема, що стоїть перед ними, — колосальної складності. Може статися, що й понадсильна.

Гелена гортає книжку й дивиться на Баррі.

Шум дощу, який тарабанить по черепиці їхнього будинку XVII століття, для нього, мабуть, найулюбленіший звук на світі.

— Боюся, — починає Гелена, — що, коли в тебе з’являться спогади про попередню часолінію, ти почуватимешся так, ніби я тебе покинула. Ніби я тебе зрадила. У тій часолінії мене не було поряд з тобою, але не через те, що я не кохаю чи не потребую тебе. Я сподіваюся, що ти правильно зрозумієш мене. Мені просто хотілося, щоб ти прожив життя, не знаючи про навислу загрозу Армагеддону, і сподіваюся, воно в тебе склалося. Сподіваюсь, ти знайшов своє кохання. Я не знайшла. Щодень я сумувала за тобою. В усіх інших життях я не була така самотня, як у тій часолінії.

— Я впевнений, що ти чинила, як слід було чинити. І знаю, що тобі непорівнянно важче, ніж мені.

Баррі дивиться на свій годинник: дев’ята тридцять чотири саме змінилась на дев’яту тридцять п’ять.

Гелена розказала йому все, що станеться.

Головний біль, тимчасова втрата притомності й самоконтролю.

Як одразу почне руйнуватися світ.

І все ж таки якась частка свідомості Баррі відмовляється вірити, що все це може статися. Ні-ні, він не вважає, що Гелена йому бреше. Просто важко уявити собі, що клопоти цього світу знайдуть їх навіть тут.

Баррі відчуває за очима проблиск болю.

Різкого і сліпучого.

Він переводить погляд на дружину:

— По-моєму, почалося.

* * *

Уже до опівночі він — Баррі, в якого багато життів за плечима, хоч попереднє, прожите в Нью-Йорку, якимось дивним чином з’являється останнім.

Можливо, через те, що їх багато, спогади з’являються повільніше, аніж у попередні ювілеї.

Баррі плаче від радості, що він знову з Геленою, і там само, за кухонним столиком, вона сідає йому на коліна та цілує в обличчя, гладить пальцями по волоссю і каже, що їй дуже шкода, й обіцяє, що більше ніколи його не покине.

— Щоб я здох! — кричить Баррі. — Нарешті згадалося!

— Що?

Він переводить очі на Гелену:

— Я таки мав слушність. Із цього апокаліптичного циклу є вихід. Слейд знав, як зупинити хибні спогади.

— Про що ти говориш?

— В останні хвилини попередньої часолінії я шукав Слейда. Він врізав дуба на Різдво, але я додзвонився до Чжи Уна. І він сказав, що Слейд уже повертався в часі та починав нову часолінію так, що в ювілейну дату хибні спогади не з’являлися.

— Боже ж ти мій, але як?

— Цього Чжи Ун не знає. Він закінчив розмову, а потім настав кінець світу.

Свистить чайник.

Гелена відходить до плити і знімає чайник з вогню, тоді заливає окропом насипаний у чашки чай.

— У наступній часолінії, — каже Баррі, — поки ми не досягнемо ювілейної точки, я не пам’ятатиму нічого з цього. Тож доведеться те знання приберегти тобі.

— Прибережу.

Ту ніч вони так і не спали, а ввімкнути новини наважилися, вже коли займався день. Вони ще жодній часолінії не давали тягтися за момент ювілейної дати так довго, як цій. Скидалося на те, що людство витратило весь свій ядерний арсенал, і під удар потрапили всі великі міста США, Росії та Китаю. Дісталося навіть агломераціям союзників Америки, зокрема Лондону, Парижу, Берліну та Мадриду. Найближчим до них містом, на яке припав удар, було Глазго — сто вісімдесят миль на південь.

Та поки що вони в безпеці. Атмосферні потоки несуть радіоактивні опади на схід, до Скандинавії.

* * *

На світанні Баррі та Гелена йдуть через задвірок до деприваційної капсули. Вони придбали цей будинок п’ятнадцять років тому і відновили його до останньої цеглини. Будівлі понад триста років, з ланів, які її оточують, відкривається вид на Північне море, що омиває півострів у районі Кромарті-Ферту^[47], а з протилежного боку здіймаються вершини Північно-Шотландського нагір’я.

Цілу ніч лив дощ, і геть усе просочене вологою.

Сонце ще не зійшло над морем, але небо наливається світлом. Попри жахи в новинах, усе здається напрочуд нормальним. Вівці, що стежать за ними з пасовищ. Прохолодна тиша. Запах вологої землі. Мох на кам’яних стінах. Шурхіт їхніх кроків по гравійній доріжці.

Вони спиняються при вході в гостьовий будинок, що перетворили на лабораторію, обертаються до свого дому, в який вклали душу та якого більше ніколи не побачать. З усіх місць, де їм доводилося заводитися спільним домом, Баррі найбільше любив саме це.

— У нас є план, так? — озивається він.

— Є.

— Я йду з тобою, — каже він.

— А ти не хочеш лишитися тут, помилуватися полями, поки все це станеться? Ти ж так любиш ці краєвиди.

— Ти впевнена?

— Цілком. Та я й хотіла б тебе залишити в цьому житті.

І вона його цілує.

Він витирає їй сльози.

* * *

У наступному житті Баррі та Гелена йдуть до стайні. Нічне повітря п’янить, а пагорби, що обступили їхній дім, сяють під зорями.

— Ще нічого? — питає вона.

— Ні.

Вони доходять до дверей дерев’яної будівлі, заходять усередину, проминають комору для упряжі, потім ідуть проходом уздовж стійл, де вже понад десять років не було коней.

Вхід заховано за розсувними дверима. Гелена набирає код, і гвинтовими сходами вони спускаються у звукоізольований підвал.

Дві стіни камери вимурувано з каменю, дві інших — зроблено з надміцного скла, в якому просвердлено вентиляційні отвори. У камері є туалет, душ, невеличкий столик і ліжко, на якому лежить Маркус Слейд.

Він згортає книжку, яку читав, і сідає, дивлячись на своїх ув’язнювачів.

У цій часолінії вони збудували свій дім у глушині, в окрузі Марін — за тридцять хвилин їзди на північ від Сан-Франциско, щоб бути ближче до Слейда та підготуватися до цієї миті. Його викрали до різдвяного передозу та привезли на це ранчо.

Слейд отямився в цій камері під стайнею і досі тут сидить.

Баррі підсовує стілець до скла, сідає. Гелена ходить периметром камери. Слейд дивиться на них.

Вони нічого не казали йому про причини ув’язнення. Ані про попередні часолінії, ані про крісло пам’яті. Нічого.

Слейд підводиться з ліжка, підходить до скла. Дивиться на Баррі. Він одягнений у спортивні штани, без сорочки. Борода в нього скуйовджена, немите волосся злиплося, в очах страх і злість.

Баррі дивиться на нього крізь скло, і йому стає шкода цього чоловіка, попри всі його витівки в попередніх часолініях. Адже Слейд і гадки не має, за які такі гріхи він тут сидить.

І Баррі, і Гелена при кожній нагоді запевняли свого бранця, що не збираються шкодити йому, але Слейд не дуже вірив їхнім завірянням.

По щирості, Баррі страх як соромно від того, що вони роблять зі Слейдом. Але Гелена знає майбутнє та створила крісло пам’яті з неймовірними можливостями, і він беззаперечно вірить їй.

Навіть коли вона сказала, що вони повинні викрасти чоловіка, такого собі Маркуса Слейда, поки той не помер від передозу у своєму лофті^[48] в Догпатчі^[49].

— Що? — запитує Слейд. — Нарешті прийшли розповісти мені, чому ви це робите?

— За кілька хвилин, — каже Гелена, — сам усе зрозумієш.

— Та що це, в біса, дієть…

Слейдові з носа пускається цівочка крові. Він одсахується, схопившись за скроні, обличчя скорчене від болю. Колючий розпульсований біль вистрілює в голові Баррі, за очима, і він аж згинається у кріслі навпіл.

Настала ювілейна дата часолінії, обидва чоловіки стогнуть від навали попередніх часоліній.

* * *

Слейд сидить на краєчку ліжка. Страху в очах як не було.

Поза, жести — все змінилося та свідчить про внутрішню впевненість і душевний спокій, яких досі не було.

Він усміхається, киває головою, каже:

— Баррі! Гелено, радий знову тебе бачити.

Баррі голова йде обертом.

Одна річ, коли чуєш від когось про те, що сталося за всіх тих часоліній, зовсім інша — самому згадати загиблу дочку та бачити, як раз по раз руйнується світ.

Свою смерть у Центральному парку від ударної хвилі.

Спогадів із найостаннішої часолінії він ще не має. Гелена казала, що це було в Шотландії. І там у нього зародилася ця ідея, але спогади вливаються в нього повільно, немов через крапельницю.

Баррі обертається до Слейда.

— Згадав свій готель у Мангеттені?

— Ще б пак!

— А вечір того дня, коли тебе там грохнули? Що ти сказав Гелені перед смертю?

— Буду вдячний, якщо нагадаєш.

— Ти їй сказав, що хибних спогадів минулих часоліній можна позбутися, якщо знати, як пересуваєшся в часі.

— Ага, — Слейд знову розпливається в усмішці. — Удвох ви збудували своє крісло.

До розмови долучається Гелена.

— Коли тебе застрелили в твоєму готелі, прийшли люди з DARPA і вигребли все. Спочатку все було нормально, але шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року, цього дня шість часоліній тому, знання про технологію пішло гуляти світом. Крісла пам’яті стали використовувати всі, кому не ліньки. Його креслення з’явилися на «Вікілікс». Реальність раз у раз мінялася. Я повернулася назад на тридцять три роки, щоб почати нову часолінію, бо ж має бути якийсь спосіб зупинити хибні спогади! Вони з’являються щоразу. Хай би що ми робили, світ завжди згадує це крісло.

— І ви шукаєте вихід із цієї петлі? Хочете все перезавантажити?

— Саме так!

— А навіщо?

— Бо сталося те, що я казала. Скринька Пандори відімкнулася. І я не знаю, як її замкнути.

Слейд відходить до раковини, споліскує лице водою.

Тоді вертається до скла.

— Як блокувати хибні спогади? — запитує Гелена.

— В одній часолінії ви мене вбили. В іншій викрали. Тому дозвольте поцікавитися: з якого доброго дива я маю вам допомагати?

— З такого, що, може, в тобі залишилася хоч дещиця порядності?

— Людство заслужило свій шанс розвиватися далі, не бувши обмеженим темницею часу. Заслужило шанс на істинний прогрес. Справою всього твого життя було крісло. Мого — подарувати його людству.

Баррі це починає бісити.

Він каже:

— Маркусе, слухай. Який прогрес? Зараз світ згадає про існування крісла пам’яті, і ці хибні спогади спричинять ядерний апокаліпсис.

— Чому?

— Тому що наші вороги вважають, ніби США переписують історію.

— Цікавить моя думка з цього приводу? — питає Слейд. — Лайно собаче.

Баррі підводиться та підходить до скла.

— Я бачив стільки жахів, що їх вистачить на тисячу життів. Ми з Геленою ледь не загинули в Денвері від ракетного удару. Я спостерігав, як википав Нью-Йорк. Мільйони людей раптом згадували, як вони чотири рази помирали в ядерній бійні.

Гелена дивиться на телефон, тоді на Баррі.

— Щойно прийшло сповіщення про атаку. Мені час до лабораторії.

— Зачекай ще трохи, — просить Баррі.

— До Сан-Франциско надто близько. Ми вже говорили про це.

Баррі свердлить Слейда поглядом крізь скло.

— Що це за особливий спосіб переміщень?

Слейд відступає на крок назад і сідає на краєчок ліжка.

— Я майже сімдесят років прожив, щоб поставити тобі це запитання, а ти будеш просто витріщатися на підлогу? — не відступає Баррі.

Він відчуває, як Гелена торкається його плеча.

— Я мушу йти.

— Зажди.

— Не можу. Ти сам знаєш. Я кохаю тебе. Побачимося в іншому житті. Будемо шукати мікроскопічні кротові нори. Однаково нам не залишилося нічого іншого, так?

Баррі обертається і цілує її. Гелена швидко йде гвинтовими сходами, цокаючи підборами по залізних східцях.

У підвалі лишаються тільки Баррі та Слейд.

Баррі витягує свій телефон, показує Слейду текст оповіщення про можливий ракетний удар по численних цілях в Америці.

Слейд усміхається.

— Я вже казав. Ви мене вбивали, викрадали, а тепер, мабуть, бре…

— Присягаюся, я кажу тобі правду.

— Доведи. От доведи мені, що це не фальшиве повідомлення, яке може прислати будь-хто. Або я пересвідчуюсь на власні очі, або котися ти куди подалі.

— Ми не маємо часу.

— Зате я маю його аж задосить.

Баррі ступає до скляних дверей, виймає ключ і відмикає камеру.

— І що? — питає Слейд. — Думаєш, виб’єш з мене силою?

Баррі справді аж кортить ухопити того та гамселити головою об стіну доти, доки від Слейдової голови нічого не залишиться.

Натомість він каже:

— Ходімо.

— Куди?

— Ми разом спостерігатимемо кінець світу.

Вони підіймаються нагору, минають стійла, комору для збруї, виходять надвір. Ідуть по зарослому високою травою косогору, аж поки залишають ранчо далеко внизу.

У небі сріблиться місяць, освітлюючи довкілля. На заході, за кілька миль, блищить Тихий океан.

На півдні мерехтять вогні прибережних районів Сан-Франциско.

Якусь часину сидять мовчки. Потім Баррі запитує:

— Навіщо ти вбив Гелену в першій часолінії?

— Я був ніхто, — зітхає Слейд. — Порожнє місце. Брів по життю, як той сновида. А потім життя підігнало мені цей… подарунок долі. Можливість прожити все заново. Думай про мене що завгодно, але я не зажав те крісло.

Біля мосту «Золоті ворота» спалахує куля біло-гарячого світла, освітлюючи небо й море дужче за найяскравіший полудень. Світить так, що Баррі мимоволі відвертається. Коли він обертається знову, ударна хвиля котиться затокою, накриває Пресідіо^[50] та респектабельний Фінансовий район^[51].

Коли друга боєголовка вибухає над Пало-Альто, Баррі дивиться на Слейда.

— Як думаєш, скільки народу загинуло, поки тривав цей спалах? І скільки ще помре страшною смертю від радіації за кілька наступних годин, якщо Гелена не обірве цю часолінію? Те, що зараз коїться у Сан-Франциско, відбувається по всій Америці. У найбільших містах наших союзників. Ми бахнули всім арсеналом по Росії та Китаю. Ось куди завела нас твоя велика мрія. І це вже п’ятий раз. То що, будеш сидіти далі, знаючи, що кров усіх цих людей на твоїх руках? Не дав ти людству жодного прогресу, Маркусе. Ти став нашим катом. Після такого в нас немає майбутнього.

Обличчя Слейда не виказує жодних почуттів.

Він дивиться, як два стовпи вогню здіймаються в небо, наче смолоскипи.

Електричне сяйво Сан-Франциско, Окленда та Сан-Хосе згасло, але самі міста жевріють, наче жар недогорілого багаття.

До них докочується ударна хвиля від першого вибуху, з цієї відстані вона звучить, немов гарматний постріл, який луною віддається межи схилами пагорбів. Земля під ногами здригається.

Слейд потирає голі плечі.

— Вам треба повернутися в самий початок.

— Ми намагалися. Багато разів. Гелена поверталась у вісімдесят шостий…

— Спробуйте мислити не лінійно. Не на початок цієї часолінії. І не останніх п’яти чи шести. Вам треба повернутися до тієї події, з якої все почалося, в оригінальній часолінії.

— Оригінальна часолінія існує тільки в хибних спогадах.

— Правильно. Вам потрібно повернутися назад і запустити її заново. Тільки так ви звільните людей від хибних спогадів.

— Але ж хибні спогади не піддаються фіксації.

— А ви намагалися їх записати?

— Ні.

— Це складніше за все, що ви досі робили. Може так статися, у вас не вийде, і тоді це означатиме кінець. Але в принципі це можливо.

— Звідки ти знаєш?

— Гелена вигадала, як це робити, в мене на платформі.

— Брехня. Якби вигадала, то ми…

Слейд сміється.

— Баррі, не тупи. Звідки, по-твоєму, я знаю, що воно працює? Бо щойно ми знайшли цей спосіб, як я сам ним скористався. Я повернувся в хибний спогад і перезапустив часолінію якраз перед тією миттю, як вона це зрозуміла. — Він клацає пальцями. — Раз — і стер всі її спогади про це відкриття! Її та всіх решти.

— Навіщо?

— Бо кожен, хто знав би, міг би вчинити так само, як зараз пропонуєш ти. Забрати крісло в мене, зробити так, щоб воно взагалі не з’явилося. — Слейд дивиться Баррі в очі, в його зіницях відбиваються міста, охоплені вогнем. — Я був ніким. Наркоманом. Моє життя пішло за вітром. А з кріслом я ставав кимсь особливим. У мене з’явився шанс зробити щось таке, що змінить хід історії. Не міг же я ризикувати всім оцим. — Він хитає головою, усміхається. — І це рішення не позбавлене елегантності, правда? Скористатись відкриттям, щоб його ж стерти.

— Із якої події все це почалося?

— У початковій часолінії я вбив Гелену п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. Поверніться якнайближче до цієї дати… і спиніть мене.

— А як ми…

Наступний спалах світла за сто миль південніше заливає все море.

— Іди, — каже Слейд. — Якщо не доберешся до Гелени раніше, ніж вона помре в капсулі, ти не згадаєш те, що я казав, аж до наступного…

Баррі зривається на рівні й кидається бігти, щодуху мчить пагорбом до будинку, на бігу вихоплює з кишені телефон, зашпортується, падає, знову спинається на ноги та врешті-решт набирає Гелену.

Він біжить до будинку, що сяє вогнями, тримаючи телефон біля вуха.

Гудок.

Гудок.

До нього долітає звук ще одного вибуху.

У телефоні далі йдуть гудки.

Вмикається голосова пошта.

Схил пагорба закінчується, Баррі жбурляє телефон на землю, піт роз’їдає очі.

Будинок уже просто перед ним.

— Гелено! Зачекай! — волає Баррі.

Будинок — масивна заміська резиденція, збудована над річкою, що звивається долом.

Баррі злітає по східцях на ґанок і забігає в дім через передні двері, на ходу гукаючи Гелену. Він ракетою проноситься через вітальню, перекинувши журнальний столик і скинувши склянку з водою, що розбивається на кахляній підлозі.

Тоді коридором у східне крило, повз головну спальню, аж до кінця коридору — де розчинено сейфові двері до лабораторії.

— Гелено, спинися!

Він мчить по сходах до підземної лабораторії, де стоять крісло та деприваційна капсула. Вони мають відповідь. Або принаймні щось, чим можна спробувати скористатися, не чекаючи наступні тридцять три роки. Слейдів погляд у спалахах далеких ядерних пожеж був поглядом не брехуна, а людини, яка раптово усвідомила, що накоїла. Скільки страждань заподіяла.

Баррі перестрибує через останні східці до лабораторії. Гелени не видно ніде, а це означає, що вона вже залізла до деприваційної капсули. Те саме кажуть і екрани терміналів, один із них підморгує червоним написом: «ЗАФІКСОВАНО ВИКИД ДМТ».

Баррі підбігає до деприваційної капсули, хапається за люк, хоче підняти…

Світ зупиняється.

Лабораторія втрачає барви.

Усе його нутро кричить, він мусить зупинити це, вони мають відповідь.

Та він не може ані ворухнутися, ані крикнути.

Гелена померла, а разом із нею — й ця реальність.

* * *

Баррі повертається до тями в цілковитій темряві. Він лежить на боці.

Коли Баррі сідає, від цього руху в стелі загоряється світло — спершу тьмяно, потім дедалі яскравіше, проявляючи невеличку кімнатку без вікон, із ліжком, комодом і тумбочкою.

Баррі відкидає ковдри, підводиться з ліжка, непевно тримаючись на ногах.

Переступивши поріг, він потрапляє до стерильного коридору, що футів за п’ятдесят виходить у центральний прохід. Туди виходять ще три коридори. З протилежного боку, але поверхом нижче йдуть житлові приміщення.

Баррі бачить простору кухню.

Столи для пінг-понгу й більярду.

І великий увімкнений телевізор, де на екрані застигло жіноче обличчя.

У Баррі виникає невиразне відчуття, ніби він знає цю жінку, але імені не може згадати. Усе його життя зарилося в землю та не дає себе схопити.

— Є хто живий?

Голос луною розлітається по будівлі.

У відповідь — тиша.

Він прямує центральним проходом, минаючи вивіску на стіні перед наступним відгалуженням:

«Крило 2 — Рівень 2 — Лабораторія»

І ще одна вивіска:

«Крило 1 — Рівень 2 — Кабінети»

Він спускається сходами та потрапляє на головний рівень.

Просто попереду — вестибюль із пологим нахилом, де з кожним кроком стає холодніше. Закінчується вестибюль дверима, такими з вигляду мудрованими, ніби їх зняли з космічного корабля.

На стіні біля дверей панель, де в реальному часі відображаються погодні дані:

Вітер: пн. — зах. 90,45 км/год

Температура: -51,9 °F; -46,6 °C

Відчувається як: -106,9 °F; -77,2 °C

Вологість повітря: 27 %

Його ноги в самих шкарпетках мерзнуть, а з того боку тоскно, мов примара, завиває вітер. Баррі береться за важіль на дверях і, діючи, як показано на графічний інструкції, із силою прокручує його донизу та проти годинникової стрілки.

Клацають невидимі засуви, відпущені двері вібрують на завісах.

Баррі штовхає двері — і обличчя обпікає люта, нечувана холоднеча, підсилена вітром. Ніби чиїсь пазурі вп’ялись у шкіру. Він відчуває, як у носі моментально задубіли волосинки, а коли робить вдих, то задихається від болю, який прослизає всередину стравоходом.

Через відчинені двері він бачить стежку, що спускається від станції до крижаної шапки, довкільну темряву, в якій кружляють голки снігу, жалячи обличчя, мов шрапнель.

Видимість не перевищує чверті милі, але при світлі місяця Баррі розрізняє розташовані поблизу інші споруди. Ряд великих циліндричних резервуарів — напевне, станція водоочищення. Вежа, яку хитає вітер, — підіймальний кран чи свердловий агрегат. Телескоп, складений на час бурі. Кілька різних всюдиходів на гусеничному ходу.

Терпіти далі нема сил. Баррі хапається за двері пальцями, які ледве чує, і зачиняє їх. Знову клацають замки. Ревіння знову переходить у примарне виття.

Він іде вестибюлем назад, усередину, освітленими коридорами, відзначаючи ідеальну стерильність і цілковиту безлюдність. Обличчя трохи обморозилось і тепер, у теплі, шкіра починає пашіти.

У цю мить він — людина без пам’яті, і почуття загубленості в часі переповнює його руйнівним екзистенційним жахом. Неначе хтось порушив його сон, і він в тому стані, коли сновидіння переплетені з явою, і ти ще намагаєшся розмовляти з примарами.

Усе, що має Баррі, — його ім’я та розпливчасте відчуття свого «я».

У відпочинковій зоні перед телевізором Баррі бачить порожній футляр від DVD-диску і пульт. Він сідає на один із диванів і натискає кнопку «Відтворити».

Жінка, що з’являється на екрані, сидить на тому самому місці, де сидить зараз Баррі.

Її плечі накриті ковдрою, перед нею на столику парує чашка чаю.

Вона всміхається в камеру, відкидає з обличчя сиве пасмо — і від її вигляду в Баррі здригається серце.

«— Як дивно, — знервовано сміється жінка. — Ти маєш побачити цей запис шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року — наш „улюблений“ день в історії. Твоя свідомість і спогади з попередньої часолінії щойно повернулися. Принаймні мали повернутися. З кожною новою ітерацією твоя пам’ять повертається чимраз повільніше і менш передбачувано. Іноді у тебе випадають цілі часолінії. Тому я й записала це відео — по-перше, щоб сказати тобі, аби ти не лякався, бо ж ти, мабуть, здивований, що опинився на дослідницькій станції в Антарктиді. А по-друге, тому, що я хотіла б дещо розповісти тому Баррі, який пам’ятає всі часолінії та зовсім не нагадує того Баррі, з яким я тепер живу. Тому будь ласкавий, постав це відео на паузу, поки до тебе не повернуться твої спогади».

Баррі ставить відео на паузу.

Навколо повна тиша.

Тільки вітер назовні реве.

Баррі вирушає на кухню, і коли він заварює каву, у нього раптом стискається в грудях.

Схоже, наближається емоційна буря.

Тупий ниючий біль з’являється в основі черепа, з носа пускається кров.

Бар у Портленді.

Гелена.

І як вона помалу розкривається перед ним.

Купівля цієї старої дослідницької станції на зламі тисячоліть.

Вони її переобладнали, тоді привезли сюди крісло та все необхідне для нього обладнання на орендованому «Боїнгу-737», який ледве приземлився на полярну злітну смугу.

З ними прибула група фахівців із фізики частинок вочевидь набраних ще в попередніх часолініях, оскільки фізики ні сном ні духом не відали про справжню мету досліджень. У крижаній шапці була пробурена свердловина діаметром півтора фута і завглибшки 8000 футів, під кригу на глибину понад милю опустили світлочутливі детектори. Вони мали фіксувати нейтрино — одні з найзагадковіших елементарних частинок. Нейтрино не мають заряду, напрочуд рідко взаємодіють зі звичайною речовиною та найчастіше походять із таких космічних об’єктів, як наднові, ядра галактик, чорні діри (допомагаючи їх виявити). Під час зіткнення нейтрино з атомом земної речовини утворюється мюон — частинка, що рухається швидше за світло в середовищі та примушує кригу світитися.

От вони й шукали світлові хвилі, спричинені проходженням мюонів крізь кригу.

Теорія Баррі, розроблена ним ще в попередніх часолініях, стверджувала: якщо в момент переходу чиєїсь свідомості до більш раннього спогаду виникають і одразу зникають мікроскопічні чорні діри та кротові нори, то детектори світла зможуть зафіксувати світлові хвилі, спричинені мюонами, породженими під час зіткнення атомів земної речовини з нейтрино, що виникли в чорних дірах.

Але з того нічого не вийшло.

Вони нічого не знайшли.

І фізики роз’їхалися по домівках.

Шість життів вони намагалися глибше проникнути в механізм дії крісла пам’яті, а все, чого вдалося досягти, — це ненадовго відтермінувати неминуче.

Баррі дивиться на екран, де серед руху застигла Гелена.

З’являються хибні спогади з попередніх часоліній. Як вони жили в Аризоні, в Денвері, на дощовому узбережжі Мену. Його життя без Гелени в Нью-Йорку, життя з нею в Шотландії.

Однак у пам’яті утворилися прогалини. Баррі пригадує, що востаннє вони жили в Сан-Франциско, але пригадує не до кінця: у пам’яті зовсім не залишилося спогадів про останні дні, коли світ усе знову згадав.

Він натискає кнопку «Відтворити».

— Ну що, згадав? Чудово. Єдина причина, чому ти бачиш цей запис, — те, що мене вже немає.

Баррі зронює сльозу. Таких дивних почуттів йому ще не доводилося переживати. Баррі із цієї часолінії знає, що Гелена мертва, і одночасно всі Баррі з попередніх часоліній зараз уперше відчувають біль втрати.

— Мені так шкода, любий.

Він згадує той день, коли вона померла, вісім тижнів тому. До того часу вона зовсім здитиніла — розум залишив її. І Баррі мусив годувати, одягати, купати її.

Але тоді було вже набагато легше, аніж коли вона розуміла, в яку прірву котиться. У хвилини прояснення Гелена порівнювала власні відчуття з блуканням у лісі, схожому на сон: не зрозуміти, хто ти, де ти, в якому часі. Подеколи ж натомість вона щиро вважала, що їй п’ятнадцять років, що живе вона в Боулдері разом із батьками, і намагалася накласти чужі обставини на свої відчуття місця й часу та на свою самосвідомість. Вона часто питала себе, чи не так само почувалась її мати в останній рік свого життя.

«— Ця часолінія — поки мій розум не почав розсипатися — була найкращою з усіх. За моє дуже довге життя. Пам’ятаєш ту нашу поїздку — по-моєму, це було наше перше життя разом, — коли ми дивились, як мігрують імператорські пінгвіни? Пам’ятаєш, як ми закохалися в той континент? Як нам тоді здавалося, що ми самі в цілому світі? Як у воду дивилися, скажи? — Гелена відводить погляд від камери, каже: — Що? Не будь такий ревнивий. Колись ти це подивишся. Коли ти до секунди пам’ятатимеш той час, що ми прожили разом, — усі сорок чотири роки».

Вона знову дивиться в камеру.

«— Мушу сказати тобі, Баррі, що без тебе я не протягнула б стільки. Я не змогла б раз по раз намагатися спинити неминуче. Але сьогодні ми це зупиняємо. Як ти вже знаєш, я втратила здатність фіксувати спогади. Як і Слейд, я надто часто користувалася кріслом. Тож я вже не повернуся в минуле. А якби ти навіть зміг вернутися в ту точку часолінії, де моя свідомість молода й не змарнована переміщеннями, немає жодної гарантії, що ти зумієш переконати мене створити крісло. Та й навіщо? Ми перепробували все. Фізику, фармакологію, нейрологію. Навіть зі Слейдом домовлялися. Час визнати, що в нас нічого не вийшло, і нехай вже те людство саме себе знищує, якщо йому так хочеться».

Баррі бачить себе — він входить у кадр і сідає поруч із Геленою. Обіймає її. Гелена горнеться до нього, кладе голову йому на груди.

Геть нереальне відчуття: він пригадав день, коли Гелена вирішила записати повідомлення для того Баррі, до якого колись повернеться вся пам’ять.

«— До судного дня нам залишилося чотири роки».

«— Чотири роки, п’ять місяців і вісім днів, — каже Баррі-на-екрані. — Та кого це хвилює?»

«— Ми проведемо цей час разом. Тепер у тебе вже з’явилися ті спогади. Сподіваюся, вони чудові».

І це правда.

Поки Гелена зовсім не деградувала розумово, в них було два чудових роки, які вони прожили, не обтяжені спробами завадити світу пригадати свою смерть. Вони прожили просто і спокійно. Виходили на льодовик помилуватися південним сяйвом. Ігри, фільми, куховарство — тут, на першому рівні. Часом вибирались на Південний острів Нової Зеландії чи в Патагонію. Просто були разом. Тисяча коротких митей, але заради них варто жити.

Гелена була права. Це були найкращі роки з усіх його життів.

«— Якось дивно, — каже вона. — Ти зараз дивишся все це, найвірогідніше, за чотири роки від цієї миті, хоча я впевнена, що ти дивитимешся і раніше, щоб побачити моє лице і почути мій голос, коли я буду мертвою».

Щира правда. Він так і робив.

«— Але мені ця мить здається такою самою реальною, як і тобі — твоя. Вони обидві реальні? Чи це лише ігри нашої свідомості? Я можу уявити, як ти сидиш отут за чотири роки, хоча ти біля мене в цей момент, у мій момент, і в мене таке відчуття, що простягни я руку через камеру — і торкнуся тебе. Шкода, що це неможливо. Я прожила більше двох сотень літ і думаю, Слейд казав правду. Наше сприйняття дійсності й часу, від миті до миті — це просто результат нашої еволюції. І виокремлення минулого, теперішнього та майбутнього. Та ми досить розумні, щоб бачити всю ілюзорність цього, навіть коли живемо нею, тож у такі моменти — коли я можу уявити, як ти сидиш там, де тепер сиджу я, як слухаєш мене, як кохаєш мене, як сумуєш за мною — це суща мука для мене. Бо я замкнена у своєму моменті, а ти — у своєму».

Баррі змахує з очей сльози, уся емоційна вага двох останніх років, проведених із нею, і двох місяців, прожитих самотою, — все навалилося на нього.

Він дочекався цієї, уже сьомої, ювілейної точки лише для того, щоб побачити, як воно — бути людиною, в якої за плечима не одне життя. Зрозуміти себе від і до.

Одна річ — почути від когось, що в тебе є дочка. І зовсім інша — самому пам’ятати звук її сміху. Згадати, як уперше ти береш її на руки. Всі ці моменти, зібрані докупи, — заважка для нього ноша.

«— Баррі, ти не вертайся по мене».

Він уже повернувся. Того ранку, коли Баррі прокинувся і побачив її біля себе померлою, він скористався кріслом, щоб повернутися назад на місяць і ще трохи побути з Геленою. Коли вона знову померла, він повернувся ще раз. А потім ще раз. Десять разів він вбивав себе в капсулі, щоб відтягнути настання безмовності та самотнього існування без неї в цьому місці.

«— „Тепер він пішов із цього дивного світу, трохи раніше за мене, — цитує Гелена. — Це нічого не означає. Люди нашого штабу, які вірять у фізику, знають, що відмінність між минулим, теперішнім і майбутнім — просто стійка, нав’язлива ілюзія“. Ейнштейн казав це про свого друга Мікеле Бессо. Чудові слова, правда? Гадаю, він казав правду».

Баррі-екранний плаче.

Баррі-теперішній плаче.

«— Я могла б сказати, що варто було випадково збудувати крісло, фатальне для світу, бо через нього я знайшла тебе, але боюсь, це прозвучить надто жорстоко. Якщо ти прокинешся шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року, і світ раптом нічого не згадає і не провалиться в пекло, я сподіваюся, ти зможеш і без мене жити далі і проживеш дивовижне життя. Шукай свого щастя, Баррі. Ти знайшов його зі мною, а це означає, що щастя досяжне. Якщо світ усе згадає — ми зробили те, що було в наших силах. А якщо тобі врешті-решт буде самотньо, то знай, що я з тобою, Баррі. Можливо, не у твоєму часі. Але в моєму — точно. І в моєму серці».

Вона цілує Баррі коло себе та шле поцілунок на камеру.

Екран чорніє.

Баррі вмикає новини, п’ять секунд дивиться на ошалілого ведучого з BBC, який повідомляє, що по континентальній частині США було завдано удару кількома тисячами ядерних боєголовок, після чого вимикає телевізор.

* * *

Баррі йде вестибюлем до дверей, які захищають його від убивчого холоду.

Він іде з давнім спогадом про Джулію. Там вона молода, і він теж.

З ними Меґан, і вони стали табором на озері Сльоза Хмар, високо в Адірондакських горах.

Момент такий близький, що видається, можна дотягнутися рукою. Пахощі глиці. Звучання доччиного голосу. Однак біль пам’яті чорною хмарою зависає у грудях.

Останнім часом Баррі читає великих філософів і фізиків. Від Платона до Арістотеля. Від ньютонівського абсолютного часу до відносного часу Ейнштейна. Єдина істина, що викристалізовується з какофонії теорій та філософських учень: ніхто й гадки не має про предмет суперечки. Святий Августин чудово висловив це ще в IV столітті: «Що ж таке час? Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю»^[52].

Трапляються дні, коли час тече повз нього, наче річка. Подеколи здається, що він ковзає його поверхнею. А іноді в Баррі виникає відчуття, що все це вже відбулося, і знання про це просочується в нього дрібка по дрібці, момент за моментом, а його свідомість — як патефонна голка в канавках платівки, на якій все записано — початок, середина, кінець.

Ніби всі наші рішення, всі наші долі незмінні вже після першого подиху.

Баррі вивчає інформацію на дверях:

Вітер: помірний

Температура: -83.9 °F; -64,4 °C

Відчувається як: -83.9 °F; -64,4 °C

Вологість повітря: 14 %

Але в таку ніч, повну тривожних роздумів і мрій про привидів, час відчувається як щось вторинне стосовно первинного, справжнього рушія — пам’яті. Можливо, пам’ять є чимось фундаментальним, основою, а час — це її похідна.

Біль спогадів ущух, але Баррі на нього не ремствує. Він прожив досить довго, щоб знати: біль від спогадів — це тому, що колись давно, у хибній часолінії, у нього все було чудово.

* * *

Котра зараз година, байдуже. Однаково наступні пів року стоятиме ніч. Вітер ущух, але температура різко впала до мінус вісімдесяти — холод, за якого замерзають вії. До дослідницької станції пів милі — єдина плямка рукотворного світла в неозорій полярній пустелі. Око не має за що зачепитися. Від місця, де сидить Баррі, на всі боки, скільки сягає око, тільки біла рівнина вивітреної криги.

У цілковитій тиші цілковитого безлюддя зовсім не віриться, що решта світу розпадається на шматки. І ще менше віриться, що причиною цього стало крісло, випадково створене твоєю коханою. Вона похована в кризі поряд, на глибині чотирьох футів, у труні, яку Баррі збив із соснових обрізків, знайдених у столярній майстерні. Він виготовив намогильний знак із найкращого шматка дуба, який зміг знайти, і вирізав на ньому невеличку епітафію — це було головне його заняття двох останніх місяців.

Гелена Ґрей Сміт

19 липня 1970 року (Боулдер, штат Колорадо) —

14 лютого 2019 року (Сх. Антарктида)

Відважний і прекрасний геній

Кохана Баррі Саттона

Рятівниця Баррі Саттона

Він озирає крижану шапку.

Немає навіть натяку на вітер.

Ніщо не ворухнеться.

Цілком промерзлий світ.

Ніби десь поза часом.

Метеори прокреслюють небо, і південне сяйво щойно почало свій танок над обрієм — тремка стрічка зеленої й жовтої барв.

Баррі зазирає в яму біля Гелениної могили.

Вдихає крижане повітря, опускає ногу в яму та опиняється нижче від поверхні рівнини.

Плечі торкаються країв. Між його могилою та могилою Гелени видовбано отвір, через який він може дотягнутися рукою до її труни.

Приємно бути знову біля неї. Чи того, що було колись нею.

Периметр його могили облямовує нічне небо.

Дивитися в космос із Антарктиди — як дивитися з космосу в космос. Такої ночі — ані вітру, ані снігу, ані місяця — мазок Чумацького Шляху більше схожий на небесний вогонь, насичений барвами, яких не побачиш ніде на Землі.

Космос — одне з небагатьох місць на світі, де час наповнений реальним змістом. Розумом Баррі усвідомлює, що, дивлячись на будь-який предмет, він заглядає в минуле. Коли він дивиться на власну руку, потрібна одна наносекунда — мільярдна частинка секунди — щоб її зображення дійшло до його очей.

Коли він дивиться на дослідницьку станцію, до якої пів милі, то бачить її такою, якою вона була 2640 наносекунд тому.

З практичного погляду — в обох випадках усе відбулося миттєво.

Та коли Баррі дивиться в нічне небо, то бачить зорі, світлу яких знадобилися роки, століття і мільйони літ, щоб досягти Землі. Телескопи, здатні зазирнути в глибини космосу, бачать і світло, якому десять мільярдів років, від зір, що засяяли одразу після народження Всесвіту.

Він роззирається — не тільки в просторі, а й у часі.

Зараз Баррі холодніше, ніж коли він виходив на могилу, але недосить холодно. Доведеться розстібнути куртку і трохи роздягнутися.

Він сідає, стягує верхню праву рукавицю та лізе в кишеню.

Дістає фляжку з віскі, трохи зігріту теплом тіла і повітрям між шарами одягу.

На відкритому повітрі холоднеча, віскі тут замерзло б за хвилину.

Потім Баррі витягує пляшечку з оксикодоном^[53]. П’ять пігулок по двадцять міліграмів, і якщо він не помре від передозування, то просто замерзне, зморений міцним сном.

Баррі відкорковує пляшечку, висипає пігулки в рот, запиває кількома ковтками крижаного віскі, яке однаково теплішає, опиняючись у шлунку.

Відколи не стало Гелени, він постійно уявляв собі цю мить.

Без неї самотність просто нестерпна, у довкільному світі, навіть якби Баррі залишився жити далі, його ніщо вже не цікавить.

Що буде далі, він не знає і знати не хоче.

Баррі лягає в могилу й думає, що розстібнути куртку краще не тепер, а коли снодійне почне діяти, аж раптом у нього з’являється спогад.

Він думав, що згадав усе, що міг згадати, але тепер у мозку спалахують останні миті попередньої часолінії.

Слейд говорить йому:

— Вам треба повернутися в самий початок. Треба повернутися до тієї події, з якої все почалося.

— Ми намагалися. Багато разів. Гелена поверталась у вісімдесят шостий…

— Спробуйте мислити нелінійно. Не на початок цієї часолінії. І не останніх п’яти чи шести. Вам треба повернутися до тієї події, з якої все почалося, в оригінальній часолінії.

— Оригінальна часолінія існує тільки в хибних спогадах.

— Правильно. Вам потрібно повернутися назад і запустити її заново. Тільки так ви звільните людей від хибних спогадів. У початковій часолінії я вбив Гелену п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. Поверніться якнайближче до цієї дати… і спиніть мене.

Ах ти ж сука!

Баррі пригадує, як нісся з пагорба, вигукуючи на бігу її ім’я. Свої руки, завмерлі на закривці деприваційної капсули, коли закінчилася часолінія.

А що як Слейд мав слушність? Що як старі часолінії ще продовжують існувати? Потрібно взяти спогад про озеро Сльоза Хмар.

Баррі ясно бачив обличчя Джулїї та Меґан. Їхні голоси досі бринять в пам’яті. А що як можна перезапустити хибний спогад, вдихнувши полум’я в сіризну життя лише зусиллям власної свідомості?

Може, це шанс звільнити всіх і кожного в цілому світі від спогадів про хибні часолінії?

Так, і якщо він зможе повернутися не тільки в попередню часолінію, а й у початкову, тоді не буде спогадів ані з наступних часоліній, ані з попередніх.

Бо перед початковою часолінією немає часоліній.

І все буде так, ніби нічого цього взагалі не було.

Баррі випив таблетки. Мине десь пів години, може, трохи більше, перш ніж почнеться їхня дія.

Він різко сідає в могилі, сонливості як не було.

Думки переганяють одна одну.

Може, Слейд і збрехав, але залишатися тут, чекати на смерть поруч із тілом Гелени, тонути в спогадах про неї — хіба це не той самий фетишизм із ностальгійним присмаком, що й з Меґан?

Чи це не просто черговий напад туги за недосяжним минулим?

* * *

Повернувшись на станцію, Баррі хапає шолом і планшет для дистанційного керування терміналом. Сідає в крісло, опускає на шолом ментоскоп, який починає тихенько гудіти.

Пів милі від могили до станції він біг. Отже, хвилин десять-п’ятнадцять до початку дії пігулок має.

Баррі вже кілька разів переживав події початкової часолінії: Джулія, Меґан, смерть дочки, розлучення, служба копом у Нью-Йорку.

Хибні спогади в його свідомості накладаються один на одного, кожне життя — як сірий примарний екран. Однак що старіша часолінія, то вона стає темнішою, як віскі, настояний у барильці. Нарешті Баррі виділяє найстарішу часолінію — вона найконтрастніша, і в ній відчувається важкість оригіналу.

Він запускає планшет і створює новий файл для фіксації спогаду. Час уже вичерпався.

Він нічого не пам’ятає про 5 листопада 2018 року. Просто дата в його голові, повідомлена Слейдом, хіба що підкріплена розмовою, яку він вів з Геленою багато-пребагато життів тому.

Але четвертого листопада в Меґан був день народження. Баррі точно знає, де його святкували.

Він натискає кнопку «Запис» і починає пригадувати.

Скінчивши, чекає, поки програма обчислить синаптичний індекс спогаду.

Йому раптом спадає на думку, що коли індекс виявиться занизьким, Баррі буде змушений заритися в програмне забезпечення та вимкнути брандмауер, і це забере більше часу, ніж у нього є.

На планшеті моргає число.

121.

На межі безпечної зони.

Баррі прикріплює інжектор собі на ліве передпліччя та заправляє механізм коктейлем із медикаментів.

Коли Баррі програмує на терміналі порядок реактивації спогаду, йому весь час здається, що пігулки вже діють. Однак він встигає роздягнутися та залізти в капсулу.

Лежачи на спині у воді, він замикає люк над головою.

Його свідомість розлітається в тисячі різних напрямків.

Нічого не вийде, і ти просто сконаєш у капсулі.

До біса світ, рятуй Меґан.

Вернися та помри біля дружини, як збирався зробити останні два місяці.

Не можна опускати руки, Гелені хотілося б саме цього.

У лівому передпліччі чути легеньку вібрацію. Баррі заплющує очі, робить глибокий вдих — хтозна, чи не останній?

Баррі

Світ, як намальований: ні руху, ні життя, ні барв. Але він усвідомлює, що існує.

Дивитися він може лише туди, куди повернуте його обличчя, — на захід, поверх столиків, на річку з майже чорнильною водою.

Усе застигло.

Усе в сірих барвах.

Просто перед Баррі — темний силует офіціанта, несе глек із крижаною водою.

Люди за столиками у тіні парасолів застигли, хто як був: одні сміялися, другі жували, треті пили, четверті протирали рот серветкою.

Усі, як один, нерухомі. Немов барельєфи, вирізьблені на саркофазі.

Просто перед собою Баррі бачить Джулію, яка вже зайняла їхній столик. Вона чекає на Баррі, застигнувши в тривожній задумі, і його жахає пронизлива думка, що це чекання буде вічним.

Геть не схоже на повернення у спогад на живій часолінії.

Там поступово втілюєшся в самого себе, в міру повернення спогадів.

Ти вживаєшся в дію, в енергію.

Тут нічого такого немає.

Раптом Баррі осяює: «Я нарешті в моменті тепер».

Незалежно від того, ким він є чи ким став, неймовірна свобода руху — ось що відчуває Баррі. Він уже не обмежений трьома вимірами, і Баррі думає: «Чи не про це торочив Слейд, коли казав про особливий спосіб переміщення в часі? Цікаво, Всесвіт він теж так сприймав?»

Якимось незбагненним чином Баррі розвертається всередині себе самого і дивиться назад крізь…

Він не знає, крізь що.

Принаймні не одразу розуміє.

Він застиг на передньому краї чогось схожого на розмазаний по небу рух зорі, з тією лиш різницею, що те щось — частка його самого, як рука чи розум.

І те щось віддаляється та блищить, загортаючись у нескінченну спіраль.

І це — найпрекрасніше, найзагадковіше з усього, що він бачив.

На рівні, якого Баррі сам собі не може пояснити, він усвідомлює, що це його первинна світолінія, і вона ввібрала все його існування, оформлене у спогади.

Усі, які він коли-небудь мав.

Усі, які зробили його тим, ким він є.

Проте це не єдина світолінія. Від неї відгалужуються інші, звиваючись у часопросторі.

Баррі має спогади з тієї часолінії, де він рятує Меґан від машини.

Три коротших часолінії — у кожній із них він наприкінці гине в готелі Слейда.

Наступні життя, упродовж яких вони з Геленою намагалися відвернути кінець реальності.

І навіть ті відгалуження, які Баррі створив під час останнього життя в Антарктиді, — схожі на шпиці десять радіальних спогадів, утворені його смертями в капсулі, коли він помирав навмисно, аби ще трохи побути з Геленою.

Більше вони вже нічого не означають.

Баррі тепер у початковій часолінії.

Він, прискорюючись, рухається проти течії річки свого життя.

Він пробивається крізь забуті моменти та усвідомлює врешті-решт, що пам’ять — це єдине, з чого він складається.

Не тільки він — усе на світі.

Коли голка свідомості торкається спогаду, життя Баррі починає крутитися, і він потрапляє в застиглий момент…

Запах опалого листя і холодний дотик осені у великому місті, Баррі плаче на Ремблі в Центральному парку — він і Джулія щойно підписали документи про розлучення.

І знову рух…

Уже швидше…

Крізь незліченні спогади.

Численні, неначе зірки, — Баррі ніби дивиться у Всесвіт, яким є він сам.

Похорон матері.

Він дивиться згори в її відкриту труну, його руки на її руках, їхня холодна твердість, він вдивляється в її обличчя і думає: «Це не ти…»

Тіло Меґан на тротуарі, її деформована грудна клітка — суцільний синець.

Ось він знаходить її на узбіччі неподалік від дому.

«Чому саме ці моменти?» — думає Баррі.

Ось він веде машину через передмістя в холодну темну ніч десь між Днем подяки та Різдвом, Джулія на пасажирському сидінні спереду, Меґан — на задньому, всі мовчать і уважно роздивляються крізь вікна різдвяні гірлянди. Короткий перепочинок посеред життя, між бурями, — нетривала гармонія, коли все на місцях.

Зірвався знову, несеться крізь тунель, чіпляючись за стінки-спогади.

Меґан за кермом його «камрі», багажник, зім’ятий об двері гаража, лице червоне, у сльозах, а руки так стиснулися на кермі, що побіліли кісточки.

Зелені від трави коліна шестирічної Меґан, яка грала у футбол, обличчя рум’яне, щасливе.

Перші кроки маленької Меґан у їхній бруклінській малометражці.

Що реальне в цьому моменті?

Перший доторк до дочки в лікарняній палаті — долоня торкається малесенької щічки.

Джулія бере його за руку, веде до спальні першої квартири, яку вони зняли разом, садовить його на ліжко й каже, що вона вагітна.

«Невже я доживаю останні секунди в тій капсулі в Антарктиді, а моє життя проноситься переді мною?» — думає Баррі.

Їзда додому після першого побачення з Джулією та сильне, аж до невагомості, піднесення від того, що він знайшов своє кохання.

«А що як це просто останні електричні спалахи загасання мого мозку?

Шалена активність нейронів, що викривляє моє сприйняття реальності та спричиняє хаотичні спогади?

Невже це те, що відчувають люди перед смертю?

Тунель і сяйво?

Оцей хибний рай?

Чи означає це, що я не зміг наново запустити початкову часолінію, і світу кінець?

А чи я поза межами часу, мене засмоктує всепоглинуща чорна діра моїх спогадів?»

Його руки на батьковій труні, суворе розуміння, що життя — це біль, і так буде вічно.

Йому п’ятнадцять, його кличуть до директора, на дивані заплакана мама, і ще до того, як йому щось кажуть, він розуміє: щось сталося з батьком.

Сухі губи і тремтливі руки першої поцілованої ним дівчини, Баррі навчається в середній школі.

Мама штовхає візок для покупок між стелажами з кавою в супермаркеті, а він плететься позаду, стискаючи в кишені шматок украденої цукерки.

Ранок, він стоїть із батьком на під’їзній доріжці перед їхнім будинком у Портленді, штат Орегон.

Пташки замовкли, все завмерло, у повітрі — нічна прохолода.

Обличчя батька, що спостерігає за затемненням, вражає сильніше, ніж саме затемнення. Чи часто ми бачимо батьків такими приголомшеними?

Він у ліжку на другому поверсі фермерського дому XIX століття в Нью-Гемпширі в бабусі з дідом, з Білих гір сходить літня гроза, заливаючи поля та яблуні, брязкаючи по бляшаному даху.

Мить, коли в шість років він розбив велосипед і зламав руку.

Світло, що вливається у вікно, тіні від листя, які танцюють на стіні над колискою. Надвечір’я — Баррі не знає, звідки йому це відомо — і материнський спів, що звучить у дитячій кімнаті.

«Мій найперший спогад».

Баррі не може пояснити чому, але в нього таке відчуття, ніби спогад, який він намагався знайти все життя, і спокусливість ностальгії всмоктують його свідомість.

Бо це не просто рафінований спогад про дім — це безпечний та бездоганний момент, до того, як він дізнався, що таке справжній біль.

До того, як зазнав фіаско.

До того, як втратив дорогих йому людей.

До того, як у ньому прокинувся страх, що його найкращі дні вже позаду.

Баррі підозрює, що він міг би вкласти свою свідомість у цей спогад, як стару людину — в тепле м’яке ліжко.

І вічно проживати цю чудову мить.

Можливі гірші долі.

А от кращі — навряд.

Ти цього хочеш?

Зануритись у натюрморт, створений пам’яттю, бо твоє серце розбите життям?

Стільки життів він жив у стані неминущого жалю, нав’язливо та згубно повертаючись до кращих часів, до моментів, які хотів би змінити.

Більшу частину тих життів Баррі провів, не відриваючись від дзеркала заднього огляду.

Аж до Гелени.

Неначе молитва, виринає думка: «Не хочу більше озиратися назад. Я ладен визнати, що моє існування подеколи буде болісним. Надалі жодних спроб до втечі, ані через ностальгію, ані через крісло пам’яті. Що перше, що друге — один чорт.

Життя з чит-кодом^[54] — не життя. Наше існування — це не те, що слід спроектувати або оптимізувати для уникнення болю.

От що значить бути людиною: краса і біль — перше без другого не має сенсу».

І він знову в кав’ярні.

Води Гудзону синішають і починають текти. Барви наповнюють небо, обличчя клієнтів, будівлі та кожну поверхню. Баррі відчуває дотик вранішньої прохолоди, що струменить із річки й потрапляє на лице. Відчуває запах їжі. Світ несподівано починає бриніти, вібрувати голосами людей, які сміються та розмовляють навкруг нього.

Баррі робить глибокий вдих.

Кліпає очима.

Він усміхається й плаче.

І нарешті рушає до Джулії.

Післямова

Життя можна збагнути, лише озираючись на прожите; але жити потрібно, дивлячись уперед.

Сьорен Кєркегор

Баррі
4 листопада 2018 року

Кав’ярня стоїть у мальовничому місці на березі Гудзону, в тіні Вест-Сайдського шосе. Баррі та Джулія легенько обіймаються.

— У тебе все нормально? — питає вона.

— Так.

— Як добре, що ти прийшов.

Офіціант приймає в них замовлення на напої, і вони розмовляють, чекаючи кави.

Сьогодні неділя, людей на бранчі чимраз більшає, і поки між ними панує ніякова тиша, Баррі звіряє свої спогади.

Дочки не стало одинадцять років тому.

Невдовзі по тому від нього пішла Джулія.

Він у житті не бачив ані Маркуса Слейда, ані Енн Восс Пітерс.

Не повертався у спогад, щоб урятувати Меґан.

Світ не знав і не знає, що таке синдром хибної пам’яті.

Ніколи реальність і час не розсипались у свідомості мільярдів людей.

Він ніколи не бачив Гелени Сміт.

Їхні численні спільні життя, під час яких вони намагалися врятувати світ від дії крісла, витіснено в пустку хибної пам’яті.

Жодних сумнівів — він відчуває це кістковим мозком.

Це перша, початкова часолінія.

Баррі дивиться на Джулію навпроти за столом і каже:

— Я дуже радий тебе бачити.

Вони говорять про Меґан, про те, як кожен уявляв собі її майбутнє, і Баррі ледве стримується, щоб не сказати Джулії, що він знає це напевне.

Що він бачив це на власні очі в далекому, недосяжному спогаді.

Що їхня дочка була б енергійнішою, допитливішою та добрішою, ніж вони уявляють, віддаючи належне пам’яті про Меґан.

Коли приносять їжу, Баррі пригадує, як з ними за столом сиділа Меґан. І може присягнутися, що майже відчуває її присутність, як фантомний біль. Йому боляче, так, але це не зламає його, як колись.

Спогад про дочку болючий, бо в житті було дещо прекрасне, хоч його вже й немає.

Те саме стосується й Джулії. І всіх втрат, яких йому доводилося зазнавати.

Коли він попередній раз переживав цю мить із Джулією, вони згадували родинну подорож в Адірондакські гори, на озеро Сльоза Хмар, де бере свій початок Гудзон.

І метелик, що пурхав над Баррі, теж навіював думки про Меґан.

— У тебе кращий вигляд, — каже Джулія.

— Справді?

— Так.

У місті пізня осінь, Баррі здається, ця реальність щосекунди твердішає. І жодних тобі зсувів, що загрожують перевернути все.

І він уже не впевнений, що існували інші часолінії. Навіть Гелена більше сприймається як фантазія, що загасає, ніж як жінка, якої він закохано торкався.

Реальністю в цю мить є не фантомний спогад, як ударна хвиля на його очах випаровує Верхній Вест-Сайд. Реальність — звуки міста, люди за столиками навкруг нього, його колишня, дихання, що входить і виходить із легенів.

Для всіх, крім Баррі, минуле — єдине.

Позбавлене нестикувань.

Позбавлене хибних спогадів.

Хибні часолінії хаосу та руйнувань — це лише його спогади.

Коли приносять чек, Джулія поривається заплатити, але він забирає його й дає свою картку.

— Дякую, Баррі.

Він простягає над столом руку, бере її руку та відзначає, що Джулія здивована таким інтимним жестом.

— Я маю щось тобі сказати, Джуліє.

Баррі переводить погляд на Гудзон.

Легіт від річки освіжає, сонце пригріває плечі. Човни з туристами курсують угору та вниз річкою. Вище невтомно шумить автострада. Небо густо покреслене інверсійними смугами тисяч літаків.

— Я довго сердився на тебе.

— Я в курсі, — каже Джулія.

— Я думав, ти пішла від мене через Меґан.

— Можливо. Не знаю. Дихати одним повітрям з тобою в ті похмурі дні було просто нестерпно.

Баррі хитає головою.

— Я думаю, що якби ми могли повернутися в часи, коли вона була жива, і якось запобігти її смерті, то все одно наші дороги розійшлися б. Я думаю, що нам просто судилося прожити разом певний час. Може, втрата Меґан його скоротила, але навіть якби вона не загинула, ми все одно розійшлися б.

— Ти справді так думаєш?

— Так, і шкодую, що сердився. Шкодую, що зрозумів це тільки тепер. У нас було стільки чудових моментів, а я так довго їх не цінував. Я міг лише озиратися та сумувати. І от що я тобі скажу: я не став би нічого міняти. Я радий, що ти прийшла в моє життя. Радий за спільно проведений час. Радий за Меґан і за те, що це ми її народили. Що вона не могла народитися в іншої пари. Я не міняв би жодної секунди із цього.

Джулія витирає сльозу.

— Усі ці роки я думала, що ти шкодуєш про знайомство зі мною. І винуватиш мене в тому, що твоє життя пішло шкереберть.

— Просто мені було боляче.

Джулія стискає йому руку.

— Мені так шкода, Баррі, що ми не були створені одне для одного. У цьому ти правий, і пробач мені за все.

Баррі
5 листопада 2018 року

Лофт розмістився на третьому поверсі переобладнаного складу в районі Догпатч: колись тут будували кораблі.

Баррі паркує орендовану машину за три квартали від нього й далі йде пішки.

Туман такий щільний, що розмиває міські контури. Усі будівлі наче покриті сірим грунтованням, а вуличні ліхтарі геть розчинилися, перетворились на ефірні світні кулі. Чимось ця палітра нагадує хибні спогади, але Баррі подобається анонімність, яку вона забезпечує.

Двері під’їзду відчиняє жінка у вечірньому вбранні.

Баррі прослизає повз неї до вестибюля, долає два прогони сходів, тоді йде довгим коридором до помешкання з номером 7.

Стукає в двері, чекає.

Ніхто не озивається.

Він стукає сильніше, і за мить по той бік дверей лунає ґречний чоловічий голос:

— Хто там?

— Детектив Саттон. — Баррі відступає на крок і підносить до вічка поліційний значок. — Можна поставити вам кілька запитань?

— Про що?

— Будь ласка, відчиніть двері.

Минає п’ять секунд.

Баррі вже думає: «Не пустить він мене».

Він ховає значок і відступає ще на крок, збираючись ударити ногою, коли за дверима брязкає ланцюжок і чути клацання замка.

На порозі стоїть Маркус Слейд.

— Чим можу допомогти? — питає Слейд.

Баррі проходить повз нього в тісний неохайний лофт із великими вікнами, що виходять на стару корабельню, і бухту, і вогні Окленда вдалині.

— Гарне місце, — зауважує Баррі, поки Слейд замикає вхідні двері.

Він підходить до кухонного столика, де лежить спортивний альманах за 1990-ті, а біля нього — грубезний фоліант, на якому написано: «Діаграми курсів акцій за останні 35 років».

— Розважальне читво? — цікавиться Баррі.

Слейд невдоволений, нервує. Руки в кишенях зеленого кардигана, очі бігають туди-сюди, кліпають то повільно, то часто.

— Чим ви займаєтеся, містере Слейд?

— Я працюю в «Іон індастріз».

— У якому відділі?

— Дослідження та розробка. Я асистент в однієї з їхніх провідних науковиць.

— І що ж ви там таке досліджуєте? — доправляється Баррі, гортаючи стос свіжонадрукованих інтернетних сторінок. — «Історичний розподіл по штатах виграшних лотерейних номерів».

Слейд підходить до Баррі та висмикує папери в нього з рук.

— Робота в нас специфічна, усі ми давали підписку про нерозголошення. А що, власне, вас цікавить, детективе Саттоне?

— Я розслідую вбивство.

Слейд випростується:

— Кого вбили?

— Ну, це доволі дивне вбивство. — Баррі зазирає Слейдові в очі. — Воно ще не сталося.

— Я вас не розумію.

— Я тут із приводу вбивства, яке має статися сьогодні ввечері, пізніше.

Слейд ковтає слину, кліпає.

— А до мене це яким боком?

— Воно станеться у вас на роботі, потерпілу звуть Гелена Сміт. Це ж ваша начальниця, так?

— Так.

— А ще вона жінка, яку я кохаю.

Слейд стоїть навпроти Баррі, вирячивши очі, їх розділяє кухонний стіл.

Баррі показує на книжки.

— Зазубрюєте все це? Ну, зрозуміло, це із собою не візьмеш.

Слейд роззявляє рота, знову стуляє.

Потім каже:

— Я хочу, щоб ви пішли звідси.

— До речі, він спрацює.

— Не розумію, про що ви говорите…

— Ваш план. Спрацює так, що мало не здасться. Ви станете багатим, знаменитим. На превеликий жаль, ваш сьогоднішній вчинок стане причиною страждань мільярдів людей і кінця реальності та часу в нашому розумінні.

— Хто ви такий?

— Просто коп із Нью-Йорка. — Баррі пронизує Слейда поглядом десять довгих секунд.

— Геть звідси!

Баррі не рухається. Єдиний звук у помешканні — швидке хрипке дихання Слейда. На столі починає дзижчати Слейдів телефон. Баррі опускає очі: нове повідомлення від абонента «Гелена Сміт».

«Звичайно. Підійти за дві години зможу. Що сталося?»

Нарешті Баррі прямує до дверей.

Пройшовши три кроки, він чує за спиною сухе клац! І ще. І ще.

Баррі повільно розвертається та в протилежному кутку квартири бачить Слейда, який отетеріло дивиться на револьвер у своїй руці, з якого за кілька годин мав би вбити Гелену. Дивиться на Баррі, який мав би лежати, стікаючи кров’ю. І знову Слейд наводить револьвер на Баррі, тисне на курок — осічка.

— Я вже заходив сьогодні, поки ти був на роботі, — пояснює Баррі. — Зарядив револьвер порожніми гільзами. Хотів на власні очі пересвідчитись, на що ти здатний.

Слейд зиркає очима в бік спальні.

— У домі немає жодного бойового патрона, Маркусе. Хоча… не те щоб жодного. — Баррі витягує з наплічної кобури «глок». — У мене в пістолеті є.

* * *

Бар в Місії^[55] — в затишному, обшитому дерев’яними панелями шинку під назвою «Чернечий казанок».

Вечір холодний і туманний, і вікна закладу запотіли зсередини. Гелена розповідала про цей бар щонайменше у трьох часолініях.

Баррі виходить з туману та запускає пальці у чуприну, злиплу від вогкості.

Вечір понеділка, пізня пора, тут майже ні душі.

Її він помічає в дальньому кутку біля барної стійки — невеличку самотню постать, згорблену за ноутбуком. Баррі прямує до неї — і нерви в нього не витримують. Усе значно гірше, ніж він побоювався.

У роті пересихає, долоні пітніють.

Це зовсім не та енергійна жінка, з якою він прожив шість життів. На ній сірий светр, із якого чи то кіт, чи то собака надер вовни так, що сотні ниточок стирчать з нього на всі боки, замацані окуляри, навіть волосся не таке — довге та стягнуте в повсякденний кінський хвіст.

З її вигляду зрозуміло, що Гелена цілком поглинута ідеєю створити крісло пам’яті, і Баррі страшенно її шкода.

Він займає стілець коло неї, та вона на нього навіть не зважає.

Баррі вловлює в її подиху запах пива, однак крізь цей запах пробивається інший, тонший і простіший аромат дихання його дружини, який він упізнав би з мільйона. Він намагається не дивитись на неї, але спричинені її близькістю почуття неможливо приборкати. Її обличчя він востаннє бачив, забиваючи соснове віко домовини. І ось вона пише комусь електронний лист, а він тихенько сидить коло неї та перебирає в пам’яті всі їхні спільні життя.

Чудові миті.

І не дуже — теж.

Прощання, смерті.

І зустрічі — такі, як ця.

Ця зустріч схожа на ті шість, коли вона підходила до нього, двадцятиоднорічного, у портлендській третьорозрядній забігайлівці, сідала поряд — молода, ясноока, прекрасна й безстрашна.

«Бачу по очах, що ви хочете пригостити мене».

Баррі подумки всміхається, бо в цю мить вона навіть віддалено не нагадує даму, готову пригостити випивкою незнайомця.

Вигляд у неї… який і має бути в Гелени: вся в роботі, геть не зважає на довколишній світ.

З’являється бармен. Баррі робить замовлення, а потім сидить з пивом і ставить собі запитання, продиктоване ситуацією: що сказати найвідважнішій із жінок, з якою прожито пів дюжини фантастичних життів, з якою разом рятували світ, яка рятувала тебе всіма можливими способами і яка навіть гадки не має про твоє існування.

Баррі відпиває пива й ставить кухоль на стійку. Повітря наелектризоване, як перед грозою. У мозку лавиною проносяться запитання…

Ви зможете зі мною познайомитись?

Ви зможете повірити мені?

Ви зможете покохати мене?

Наляканий, піднесений — всі почуття загострені, серце калатає — Баррі нарешті повертається до Гелени, яка, відчувши його увагу, дивиться на нього смарагдово-зеленими очима.

І він каже…

Подяки

Ця книжка не з’явилася б на світ, якби не безцінна підтримка з боку моєї партнерки по творчості й життю — а подеколи і злочинствах — Джекі Бен-Зекрі. Дякую тобі за безліч розмов (часто — в наших улюблених барах), присвячених твору та персонажам. І дякую за терпіння (а надто в такі миті, коли здавалося, що все моє життя підпорядковане цій книжці) та за чудовий редакторський внесок, що пішло в усіх розуміннях на користь «Рекурсії».

Девід Гейл Сміт, мій ніндзя, найманий асасин і ковбой, а за сумісництвом мій літературний агент, уже дев’ять років підставляє мені своє плече. Брате, я вдячний долі, що ти є в моєму житті.

І, продовжуючи тему вже рідної мені «Інквелл менеджмент», висловлюю найвищу похвалу Алексіс Герлі, яка прославила мої книжки на цілий світ, Натаніелю Джексу — за надзвичайну скрупульозність у підготовці контрактів, та Річарду Пайну, що твердою рукою керує кораблем агенції.

Анжело Ченг Каплан і Джоель Вандер Клоот, про вас можу сказати одне: кожен письменник був би щасливий, якби його танком у божевільних голлівудських битвах керував такий екіпаж, як ви.

Я вже тривалий час займаюся письменством, і з жодним видавництвом мені не було так комфортно, як із командою «Краун». Моя редакторко Джуліан Павіа, видавчине Моллі Стерн, а також Майє Мавджі, Еннслі Роснер, Девіде Дрейк, Крісе Бренд, Анжеліно Родрігес і фантастична піарнице Даяно Мессіна — ви найкращі з найкращих!

Подвійна подяка Джуліану, який змусив мене до найменших дрібниць опрацювати оповідь, щоб читач не лишався байдужим. Адже це робиться для нього. Твоя готовність дотягнути твір до високої планки не поступалася моїй, а коли це так, то чого ще бажати автору? Без твого гострого редакторського ока «Рекурсія» була б незграбною подобою себе самої.

Бейне Брукс із британського «Пан Макміллан», я неймовірно щасливий, що по той бік океану промоцією мого твору займався саме ти.

Рейчел Мендік зробила бездоганну коректуру остаточної версії тексту.

Д-р Кліффорд Джонсон, професор кафедри фізики й астрономії з університету Південної Каліфорнії, надав неоціненну допомогу на завершальній стадії роботи над рукописом. Уся відповідальність за невиправлені помилки, необгрунтовані припущення та божевільні теорії лежить лише на мені.

Це, безперечно, найскладніша з моїх книжок, і під час роботи я більше ніж будь-коли покладався на відгуки друзів. Щоб віддячити їм за безцінні зауваження та вшанувати інших друзів і письменників, я нарік деяких персонажів їхніми іменами. Даю список згідно з появою в творі:

Баррі Саттон = неповторний Баррі Ейслер, невтомний коментатор, що допоміг мені заглибитися в розроблювану тему в найслушніший момент.

Енн Босс Пітерс = прекрасна й талановита Енн Босс Пітерсон, чиї глибокі зауваги щодо мотивації героїв поліпшили чимало моїх книжок.

Гелена Сміт = повна енергії та сил Гелен Сміт, британська письменниця, авторка трилерів, найкраща в світі дикторка, яка оголошує результати гри «Карти проти людства».

Чжи Ун Черкавер = Шон Черкавер, найпахучіший із відомих мені письменників і один із найкращих, як на мене, людей.

Маркус Слейд = Маркус Сейкі, мій товариш по мозкових штурмах, який на різних стадіях роботи зробив неоціненний внесок у роман.

Амор Тоулз = Амор Тоулз, геніальний автор «Джентльмена в Москві», мого улюбленого твору останньої п’ятирічки.

Д-р Пол Вілсон = великий д-р Ф. Пол Вілсон, титан наукової фантастики і жахів, однак не здатний скуштувати зміїної настоянки.

Рід Кінг = Рід Фаррел Колман, поет-чорнушник із Лонг-Айленду, благочинний хрещений батько спілки детективних письменників.

Марі Ідей = Метт Іден, вашингтонський письменник, обожнювач Бо-Джека (мого пса) і, мабуть, найпалкіший уболівальник «Вашингтон кепіталз».

Джозеф Гарт = чудовий письменник-фантаст і Володар глухих закутів у Північній Міннесоті Джо Гарт.

Джон Шоу = Джонні «Засранець» Шоу, власник найкрутіших брів у залюднених закутках Всесвіту, один із наших найкращих авторів детективного жанру.

Шейла Редлінг = Шейла Редлінг, чудова письменниця із Західної Вірджинії та чи не найкумедніша з усіх моїх знайомих.

Тімоні Родрігес = Тімоні «Круть-круть» Корбар, єдина в цьому переліку не дотична до літератури, але страшенно творча особистість і взагалі надлюдина.

Щирі подяки також Йоруну тен Бергу, Стіву Конколу, Чеду Ходжу, Олівії Вайгребс, Елісон Дешо та Сюзанні Блю, які знайшли час і бажання висловити свою думку на різних стадіях роботи над романом.

Обіймаю та цілую своїх дивовижних дітей — Ейдана, Еннслі та Аделіну. Ніхто не надихав мене так, як ви.

І останнє: під Різдво 2012 року двоє науковців-нейрологів із Массачусетського технологічного інституту Стів Рамірес і Сюй Лю викликали в мозку миші хибне враження. Власне, із цього фантастичного прориву й виросла ідея Гелениного «крісла пам’яті». Я щиро вдячний цим та іншим науковцям, які присвятили життя розгадуванню прекрасної таємниці нашого існування.

Про автора

Блейк Крауч (нар. 1978 р.) дебютував як письменник 2004 року, видавши трилер «Пустельні місця». 2005 року разом із дружиною переїхав до Дуранго, Колорадо, США. Там створив роман «Абандон» про однойменне шахтарське містечко в горах Сан-Хуан, яке раптово зникло 1893 року.

За трилогією «Облудні сосни» Крауча створено телесеріал «Вейворд Пайнс».

2013 року письменник започаткував серію книжок про пригоди шахрайки Летті «Таємниці Летті Добеш», за якими 2016 року знято телесеріал «Гарна поведінка». Того самого року світ побачив роман фантаста «Темна матерія», у якому головний герой подорожує різними світами. Ним зацікавилася телекомпанія Sony Pictures, і роман екранізовано.

У 2019 році вийшов друком ще один науково-фантастичний роман Блейка Крауча — «Рекурсія», який уже полюбився читачам і відзначений серед найкращих у Goodreads Choice Awards.

Новий роман автора — «Апґрейд» (2022) — про недалеке майбутнє, де людство бореться з наслідками прогресивного вдосконалення генів людини.

Більше про автора: http://blakecrouch.com

Примітки

1

Фут — міра довжини, що в країнах з англійською системою мір (Велика Британія, США) дорівнює 30,48 см. (Тут і далі — прим. пер.).

(обратно)

2

Дюйм — міра довжини, що в країнах з англійською системою мір (Велика Британія, США) дорівнює 2,54 см.

(обратно)

3

Джин-рамі (англ. Jin rummy) — картярська гра для двох гравців.

(обратно)

4

«Нейрон» (англ. Neuron) — науковий періодичний двотижневик, заснований у 1988 році, в якому друкують статті з нейробіології.

(обратно)

5

Бранч (від англ. breakfast і lunch) — пізній сніданок, або сніданок-обід.

(обратно)

6

Нохо (англ. NoHo) — історичний район у Нижньому Мангеттені. Назва утворена першими літерами словосполучень «North of Houston» (на північ від Х’юстон-стріт) і співзвучна з назвами інших старовинних районів: Сохо, Нолита тощо.

(обратно)

7

Фритата (італ. frittata) — італійський омлет з начинкою із сиру, овочів, ковбаси або м’яса.

(обратно)

8

Рембла (англ. The Ramble) — дика частина Центрального парку, що являє собою поплутану мережу стежок і доріжок у західній частині парку між 73-ю та 78-ю вулицями.

(обратно)

9

Пекельна кухня (англ. Hell's Kitchen) — район у Мангеттені, відомий також як Клінтон. Свою назву отримав через високий рівень злочинності, що робило його одним із кримінальних осередків Нью-Йорка від середини 1800-х до кінця 1980-х років. Попри те, що сучасний район знаний великою кількістю театрів, модних ресторанів і розкішних будинків, назва «Пекельна кухня» зберігається.

(обратно)

10

Ґай Фокс (англ. Guy Fawkes, 1570–1606) — англійський шляхтич, найвідоміший учасник Порохової змови проти англійського та шотландського короля Якова I. «Пам’ятайте-но лишень листопада п’ятий день» (англ. Remember, remember the Fifth of November) — перший рядок з вірша англійського поета Джона Мільтона (1608–1674) «На п’яте листопада» (лат. In Quintum Novembris), присвяченого невдалій Пороховій змові.

(обратно)

11

Raison d’être (фр.) — сенс буття.

(обратно)

12

Монток (англ. Montauk) — місцевість в окрузі Саффолк, штат Нью-Йорк.

(обратно)

13

MTA (англ. Metropolitan Transportation Authority) — велика транспортна компанія, що займається залізничними (потяги, метро) та автобусними перевезеннями.

(обратно)

14

«Ді-Вейв» (від англ. D-Wave Systems) — канадська компанія, що займається створенням квантових комп’ютерів для розв’язання вузькоспеціальних задач.

(обратно)

15

Ред-Рокс (англ. Red Rocks Amphitheatre) — природний амфітеатр неподалік від Денвера, штат Колорадо, де регулярно відбуваються рок-концерти. Частина природного парку Ред-Рокс.

(обратно)

16

Флетайронс (англ. Flatirons — праски) — гірський масив у штаті Колорадо.

(обратно)

17

Крісло Імса (англ. Eames chair) — відкидне шкіряне крісло на сталевій рамі з підголівником та окремим шкіряним підніжком, створене подружжям дизайнерів Чарльзом та Рей Імс у 1956 році.

(обратно)

18

Гемптони (англ. The Hamptons) — група поселень у північно-східній частині острова Лонг-Айленд, популярний морський курорт.

(обратно)

19

Хуевос ранчерос (ісп. huevos rancheros) — яєчня по-мексиканськи.

(обратно)

20

«Нікербокери», або «Нью-Йорк Нікербокерс» (англ. New York Knickerbockers) — баскетбольна команда з Нью-Йорка, що виступає в НБА.

(обратно)

21

Долина Спіті (англ. Spiti Valley) — високогірна холодна пустеля в Гімалаях на півночі Індії, популярна серед туристів.

(обратно)

22

Майлз Девіс (англ. Miles Davis, 1926–1991) — відомий американський джазовий музикант.

(обратно)

23

Світова серія (англ. World Series) — фінал чемпіонату Головної бейсбольної ліги, розігрується між переможцями чемпіонатів Американської бейсбольної ліги (АБЛ) та Національної бейсбольної ліги (НБЛ). Грається до чотирьох перемог однієї з команд.

(обратно)

24

«Бостон Ред Сокс» (англ. Boston Red Socks) і «Колорадо Рокіз» (англ. Colorado Rockies) — бейсбольні команди, що представляють АБЛ та НБЛ відповідно.

(обратно)

25

Фенвей-парк — бейсбольний стадіон у Бостоні, домашня арена команди «Бостон Ред Сокс».

(обратно)

26

Пітчерська гірка — підвищений на 45 см над рівнем поля майданчик пітчера. Пітчер — позиція гравця в бейсболі у складі команди, яка захищається. Пітчер кидає м’яч кетчеру — гравцю своєї команди, що має зловити його. Зробити це перешкоджає бетер — озброєний биткою гравець команди нападників, який намагається відбити м’яч у поле.

(обратно)

27

Курт Шиллінг (англ. Curtis Montague Schilling) — бейсболіст «Бостон Ред Сокс» у 2004–2008 роках.

(обратно)

28

Тодд Гелтон (англ. Todd Helton) — бейсболіст «Колорадо Рокіз» у 1997–2013 роках.

(обратно)

29

Домашня база (або дім) — місце, яке займає під час гри бетер.

(обратно)

30

Бред Гоуп (англ. Brad Hawpe) — американський бейсболіст, виступав за «Колорадо Рокіз» у 2004–2020 роках.

(обратно)

31

Ярд — одиниця довжини в англійській системі мір, що дорівнює 91,44 см.

(обратно)

32

Андреас Везалій (лат. Andreas Vesalius, 1514–1564) — фламандський біолог, лікар, викладач, один із засновників фізіології.

(обратно)

33

Швидкісна автострада штату Каліфорнія SRI.

(обратно)

34

Марія Склодовська-Кюрі (1867–1934) — польсько-французька науковиця, фізик, лауреатка двох Нобелівських премій: з фізики (1903) та хімії (1911). Дороті Енід Ідей (1912–1982) — британська письменниця, авторка популярних бестселерів.

(обратно)

35

«Керінг бридж» (англ. Caring Bridge, створена у 1997 році) — благодійна некомерційна організація, заснована в 1997 році, що надає можливість спілкуватися людям з різними хворобами, їхнім рідним і друзям.

(обратно)

36

Біг-Бенд (англ. big bend — великий вигин). Імовірно, обігрується звукова подібність назв цієї башти та Біг-Бена в Лондоні.

(обратно)

37

Мідтаун (англ. Midtown) — центральна частина Мангеттену.

(обратно)

38

DARPA (англ. — Defense Advanced Research Projects Agency) — структура Міністерства оборони США, яка займається розробкою та запровадженням новітніх технологій у Збройних силах.

(обратно)

39

RAND (англ. Research AND Development) — багатопрофільний аналітичний центр у США.

(обратно)

40

Флашинг (англ. Flushing) — район у боро Квінс.

(обратно)

41

Чайна-таун (англ. Chinatown) — район у південно-східній частині Мангеттену.

(обратно)

42

Елі Візель (1928–2016) — єврейський, французький та американський письменник, журналіст і громадський діяч.

(обратно)

43

INXS — австралійський рок-гурт, заснований у 1977 році, розпався в 2012 році; Listen Like Thieves — п’ятий студійний альбом гурту, вийшов у 1985 році.

(обратно)

44

Переклад Петра Соколовського.

(обратно)

45

CERN (франц. Conseil européen pour la recherche nucléaire) — Європейський центр ядерних досліджень.

(обратно)

46

Великий адронний колайдер — найбільший у світі прискорювач елементарних частинок при CERN, збудований у підземному тунелі (у формі тора окружністю 27 км) на глибині до 175 м.

(обратно)

47

Кромарті-Ферт (англ. The Cromarty Firth) — затока в Північному морі на східному узбережжі Шотландії.

(обратно)

48

Лофт — простора квартира, зазвичай в переобладнаній промисловій будівлі.

(обратно)

49

Догпатч — район у Сан-Франциско, де в XIX столітті будували та ремонтували судна. Потім околиці району заповнили склади, багато з яких перетворили з часом на житлові приміщення (лофти), художні галереї тощо.

(обратно)

50

Пресідіо (англ. та ісп. Presidio) — парк у Сан-Франциско.

(обратно)

51

Фінансовий район (англ. Financial District) — діловий центр Сан-Франциско.

(обратно)

52

Цитується за виданням: Святий Августин. Сповідь. Видання третє. Переклад з латини Юрія Мушака. — К.: ОСНОВИ, 1999. — С. 222.

(обратно)

53

Оксикодон — знеболювальний препарат, використовується для полегшення сильного чи помірного болю.

(обратно)

54

Чит-код (від англ. cheat code — «обманний код») — не заявлений офіційно секретний код (послідовність літер, цифр чи певних комбінацій клавіш), який використовується у відеоіграх для зміни ігрових параметрів.

(обратно)

55

Місія (англ. Mission) — район у Сан-Франциско, де колись була іспанська католицька місія.

(обратно)

Оглавление

Книжка перша

  Баррі 2 листопада 2018 року

  Гелена 22 жовтня 2007 року

  Баррі 4 листопада 2018 року

  Гелена 1 листопада 2007 року

  Баррі 5 листопада 2018 року

  Гелена 18 січня 2008 року — 29 жовтня 2008 року

  Баррі 5 листопада 2018 року

  Гелена 31 жовтня 2008 року — 14 березня 2009 року

  Баррі 5–6 листопада 2018 року

  Гелена 29 березня — 20 червня 2009 року

  Баррі 6 листопада 2018 року

  Гелена 20 червня 2009 року

  Баррі 6 листопада 2018 року

  Гелена 20 червня 2009 року

  Баррі 25 жовтня 2007 року

Книжка друга

  Гелена 20 червня 2009 року

  Баррі 25–26 жовтня 2007 року

  Гелена 5 липня 2009 року

  Баррі Листопад 2007 року

  Гелена 5 липня 2009 року

  Баррі Грудень 2007 року

  Гелена 22 жовтня 2007 року

  Баррі Січень 2008 року — травень 2010 року

  Гелена 22 жовтня 2007 року — серпень 2010 року

  Баррі Червень 2010 року — 6 листопада 2018 року

Книжка третя

  Баррі 6 листопада 2018 року

  Гелена 7 листопада 2018 року

  Баррі 7 листопада 2018 року

  Гелена 7 листопада 2018 року

  Баррі 7 листопада 2018 року

Книжка четветра

  Гелена 15 листопада 2018 року — 16 квітня 2019 року

  Гелена 15 жовтня 1986 року

Книжка п’ята

  Баррі 16 квітня 2019 року

  Баррі

Післямова

  Баррі 4 листопада 2018 року

  Баррі 5 листопада 2018 року

Подяки

Про автора