Едигей
Едигей | ||
Болот Бейшеналієв в ролі Едигея «Андрій Рубльов», 1966 | ||
| ||
---|---|---|
1376 — 1419 | ||
| ||
1396 — 1419 | ||
Попередник: | Мамай | |
Народження: |
1345 Золота Орда | |
Смерть: |
1419 Сарайчик, Атирауська область, Казахська РСР, СРСР[1] | |
Батько: | Балтичакd | |
Діти: | Мансур-бейd, Нурадинd, Ґази-бейd, Навруз-бейd, Мубарак-шахd і Murza Nureddin beg, Khan of Nogai horded[2] |
Едиге́й, Єдигей[3], Ідигу, Ідику, Ідюкю[4] (близько 1345—1419) — емір кипчацького племені мангитів з лівого (кок-ординського) крила улусу Джучі (старшого сина Чингісхана)[4]. Голова уряду («емір емірів») і беклярбек Золотої Орди за правління ханів Тимур-Кутлука (1396–1400), Пулада (1407–1410), Тимура (1410), Чокре (1414–1416) і Дервіша (1417–1419), фактичний розпорядник країни[4]. Засновник династії, що очолила Ногайську Орду. Його прямими нащадками по чоловічій лінії були московські князі Урусови й Юсупови.
Походив з племені мангит. Син Балтичака, беклярбека при Темір-Меліку, хану Білої Орди. Уперше згадується в джерелах 1376 як емігрант при дворі правителя Мавераннахру Тимура (Тамерлана) і прибічник кок-ординського царевича Тохтамиша, який розпочав боротьбу за ханський трон.
У середині 1380-х років організував змову проти хана Тохтамиша, маючи намір посадити на джучидському троні царевича Тимур-Кутлука, який спирався на знать Нижнього Поволжя. Змовників було викрито, й Едигей разом з Тимур-Кутлуком знову знайшов притулок у Тимура.
1391 року, під час походу Тимура проти Золотої Орди, Едигей вернувся у свої володіння, де заснував Мангитський юрт на р. Яїк (нині р. Урал), що за часів сина Едигея Нурадіна (1426—1440) дав початок Ногайській орді. Імовірно, він тоді й розгорнув ісламізацію підвладних йому східних степів.
Після остаточного розгрому Тохтамиша Тамерланом (1395) Едигей проголосив ханом Тимур-Кутлука. За кілька років йому вдалося подолати суперників Тимур-Кутлука в боротьбі за ханський трон і стабілізувати внутрішньополітичний стан Золотої Орди[4]. Зокрема, 1399 Едигей і Тимур-Кутлук завдали нищівної поразки військам Вітовта і Тохтамиша у битві на Ворсклі.
1406, переслідуваний військом Едигея, Тохтамиш загинув біля татарської ставки Чинга-Тура (сучасна Тюмень, Росія) у Західному Сибіру.
1407 Едигей організував похід проти Тохтамишевича Джалал-ад-Діна, проголошеного ханом у Булгарі.
1408 напав на Московію, щоб примусити її знову платити данину, спустошив Серпухов, Дмитров, Ростов Великий, Переяславль, Нижній Новгород, спалив Москву, але захопити її не зміг.
У 1410-х роках вів тривалі й запеклі війни з Великим князівством Литовським, щоб повернути Орді українські землі Дніпровського правобережжя і лівобережжя.
Навесні 1416 року з великим військом напав на Київ, спалив Печерський монастир, старе місто, але Київський замок захопити не зміг[4]. Битви з ординцями тривали до кінця року і, урешті-решт, ординці були змушені залишити Київщину та Поділля. Головною опорою Вітовта в боротьбі з Едигеєм стали Тохтамишевичі, які мали своїх прихильників у Орді й сперечалися за права з підтримуваними Едигеєм Тимур-Кутлуковичами. Виснажений війнами, Едигей 1418 року запропонував Вітовтові мир і союз проти Тохтамишевичів. Загинув у битві з Кадир-Берди, сином Тохтамиша. Правління Едигея було спробою кок-ординської аристократії утримати Золотоординську державу від занепаду і децентралізації, повернути їй втрачені панівні позиції у Східній Європі[4]. Після смерті Едигея Золота Орда остаточно розпалася на кілька ханств[4].
-
Битва на Ворсклі 1399 року
-
Похід на Москву 1408 року
-
Спалення Києва 1416 року
Польський письменник-детективіст Єжи Едігей (Jerzy Edigey; справжнє прізвище — Корицький) узяв собі такий псевдонім, за однією з версій, на честь хана Едигея, від якого вів свій родовід за лінією матері.
- ↑ Едигей (эмир Белой Орды) // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
- ↑ Pas L. v. Genealogics — 2003.
- ↑ Єдигей // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- ↑ а б в г д е ж Шабульдо Ф. М. Едигей // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
- Шабульдо Ф. М. Едигей [Архівовано 10 листопада 2018 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.
- Kolankowski L. Dzieje Wielkiego Księstwa Litewskiego za Jagiełłonów, t. 1. Warszawa, 1930; Żdan M. Stosunki litewsko-tatarskie za czasów Witolda. В кн.: Ateneum Wileńskie, t. 7. Wilno, 1930;
- Spuler B. Die Goldene Horde: Die Mongolen in Ruβland. 1223—1502. Leipzig, 1943;
- М. Г. Распад Золотой Орды. Саранск, 1960;
- Бартольд В. В. Отец Эдигея. В кн.:
- Бартольд В. В. Сочинения, т. 2, ч. 1. М., 1963;
- Федоров-Давыдов Г. А. Общественный строй Золотой Орды. М., 1973;
- Греков И. Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. М., 1975;
- Єгоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII—XIV вв. М., 1985;
- Горский А. А. Москва и Орда. М., 2000.
- «Єдигей» // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 361.