Зелена політика
Зелена політика (також відома як екополітика)[1] — це політична ідеологія, яка має на меті створити екологічно стале суспільство, що базується на енвайронменталізмі, ненасильстві, соціальній справедливості і низової демократії.[2] Вона почала формуватися в західному світі в 1970-х роках і відтоді зелені партії розвивалися та утвердилися у багатьох країнах світу і досягли певного електорального успіху (див. Зелені (політика)).
Політичний термін «зелений» був використаний спочатку щодо die Grünen (нім. зелений),[3][4] зеленої партії, сформованої в кінці 1970-х рр.[5] Термін «політична екологія» іноді використовується в академічних колах, але в останній час став представляти міждисциплінарну область дослідження, оскільки академічна дисципліна охоплює широкі дослідження, що інтегрують екологічні соціальні науки з політичною економією[6] у таких питаннях, як деградація та маргіналізація, екологічні конфлікти, збереження та контроль, екологічні ідентичності та соціальні рухи.[7]
Прихильники зеленої політики поділяють багато ідей з природозахисним рухом, екологічним рухом, феміністським рухом і пацифізмом. На додаток до демократії та екологічних проблем, зелена політика пов'язана з громадянськими свободами, соціальною справедливістю, ненасильством, іноді варіантами локалізму[8] і прагне підтримувати соціальний прогресивізм. Платформа значною мірою вважається політично лівою.
Зелена ідеологія має зв'язки з різними іншими екоцентричними політичними ідеологіями, включаючи екосоціалізм, екоанархізм і екофемінізм, але в якій мірі це можна розглядати як форми зеленої політики — це питання дебатів.[9]
У міру розвитку лівої зеленої політичної філософії, з'явились також окремі незв'язані та полярно протилежні праві рухи, які включають зелений консерватизм і екокапіталізм.
- ↑ Peter Reed; David Rothenberg (1993). Wisdom in the Open Air: The Norwegian Roots of Deep Ecology. University of Minnesota Press. с. 84. ISBN 978-0-8166-2182-8. Архів оригіналу за 9 січня 2020. Процитовано 17 червня 2019.
- ↑ Wall 2010. p. 12-13.
- ↑ Derek Wall (2010). The No-nonsense Guide to Green Politics. New Internationalist. с. 12. ISBN 978-1-906523-39-8. Архів оригіналу за 9 січня 2020. Процитовано 17 червня 2019.
- ↑ Jon Burchell (2002). The Evolution of Green Politics: Development and Change Within European Green Parties. Earthscan. с. 52. ISBN 978-1-85383-751-7. Архів оригіналу за 9 січня 2020. Процитовано 17 червня 2019.
- ↑ Playing by the Rules: The Impact of Electoral Systems on Emerging Green Parties. ProQuest. 2007. с. 79. ISBN 978-0-549-13249-3.
- ↑ Peet, Richard; Watts, Michael (2004). Liberation Ecologies: Environment, Development, Social Movements. Routledge. с. 6. ISBN 9780415312363. Архів оригіналу за 2 серпня 2020. Процитовано 17 червня 2019.
- ↑ Robbins, Paul (2012). Political Ecology: A Critical Introduction. Wiley-Blackwell. ISBN 9780470657324. Архів оригіналу за 2 серпня 2020. Процитовано 17 червня 2019.
- ↑ Dustin Mulvaney (2011). Green Politics, An A-to-Z Guide. SAGE publications. с. 394. ISBN 9781412996792. Архів оригіналу за 2 серпня 2020. Процитовано 17 червня 2019.
- ↑ Wall 2010. p. 47-66.
- Wall, Derek (2010). The No-Nonsense Guide to Green Politics. Oxford: New Internationalist Publications. ISBN 978-1-906523-39-8.
- Dobson, Andrew (2007). Green Political Thought. 4. Edition (1. Edition 1980), London/ New York: Routledge. ISBN 0-415-40351-0
- Gilk, Paul (2009). Green Politics is Eutopian. The Lutterworth Press. Архів оригіналу за 17 червня 2019.
- Spretnak, Charlene (1986). The Spiritual Dimension of Green Politics. Santa Fe, N.M.: Bear & Co. 95 p. ISBN 0-939680-29-7
- Global Greens Charter, Canberra 2001 [Архівовано 14 травня 2008 у Wayback Machine.]
- Ecology and Society — book on politics and sociology of environmentalism [Архівовано 7 липня 2012 у Wayback Machine.]