Language and History 473

Національна академія мистецтв України Болгарська академія наук і мистецтв Громадська організація «Національна академія наук вищої освіти України» МОВА ТА IСТОРIЯ Збірник наукових праць Випуск 473 Спеціальний випуск на пошану президента ГО «Національна академія наук вищої освіти України» Заслуженого лікаря України, доктора медичних наук, професора Станіслава Ісаковича ТАБАЧНІКОВА За редакцією докторів філологічних наук Д.О. Чистяка і Ю.Л. Мосенкіса Частина І Виходить з 1993 року Київ – 2021 МОВА ТА ІСТОРІЯ: Збірник наукових праць. К., 2021. Вип. 473 Редакційна рада: д.ф.н. Г.А.Александрова д.ф.н. Н.В.Бардіна д.ф.н. Ф.С.Бацевич д.ф.н. Т.П.Беценко д.ф.н. А.Д.Бєлова д.ф.н. П.І.Білоусенко д.ф.н. І.П.Бондаренко д.ф.н. З.О.Гетьман д.ф.н. Л.П.Гнатюк д.ф.н. І.О.Голубовська д.ф.н. К.Г.Городенська д.ф.н. А.Ґ.Ґудманян д.ф.н. С.П.Денисова д.ф.н. Л.П.Дядечко д.ф.н. С.С.Єрмоленко д.ф.н. Л.Л.Звонська д.ф.н. А.С.Зеленько д.ф.н. М.І.Зубов д.ф.н. Н.Л.Іваницька д.ф.н. І.Б.Іванова д.ф.н. В.І.Карабан д.ф.н. О.Ю.Карпенко д.ф.н. Т.Ю.Ковалевська д.ф.н. Н.М.Корбозерова д.ф.н. А.В.Корольова д.ф.н. М.П.Кочерган д.ф.н. Л.О.Кудрявцева д.ф.н. С.М.Лучканин д.ф.н. Л.І.Мацько д.ф.н. А.Ю.Мережинська д.ф.н. А.К.Мойсієнко д.ф.н. В.П.Мусієнко д.ф.н. О.І. Ніка д.ф.н. М.О.Новикова д.ф.н. З.О.Пахолок д.ф.н. Г.П.Півторак д.ф.н. М.Я.Плющ д.ф.н. В.Ф.Погребенник д.ф.н. Т.В.Радзієвська д.ф.н. В.Ф.Резаненко д.ф.н. В.С.Рибалкін д.ф.н. С.К.Росовецький д.ф.н. О.О.Семенець д.ф.н. О.М.Сліпушко д.ф.н. Н.В.Слухай д.ф.н. О.С.Снитко д.ф.н. М.А.Собуцький д.ф.н. Н.М.Сологуб д.ф.н. О.Б.Ткаченко д.ф.н. Т.С.Толчеєва д.ф.н. М.М.Торчинський д.ф.н. Г.І.Халимоненко д.ф.н. О.О.Хамрай д.ф.н. О.І.Чередниченко д.ф.н. Т.О.Черниш д.ф.н. М.О.Шаповал д.ф.н. Л.І.Шевченко д.ф.н. Н.П.Шумарова д.ф.н. Г.М.Яворська Зав. відд. славістики проф. О.Л.Паламарчук Зав. відд. лінгвоміфопоетики проф. Н.В.Слухай Зав. відд. к-ри укр. мови акад. АН ВОУ проф. С.В.Шевчук Зав. відд. франкофонії ак. ЄАНМЛ (Франція) д.ф.н. Д.О.Чистяк Зав. відд. методики викл. мов к.ф.н. О.Г.Шостак Зав. відд. критики к.ф.н. Є.К.Чернухін Зав. сект. англійської мови к.ф.н. М.А.Болобан Зав. сект. кельтології д.і.н. доц. Г.М.Казакевич Зав. сект. етнолінгвістики д.і.н. доц. О.М.Казакевич Зав. сект. етноправознавства к.ю.н. В.О.Шевчук Зав. сект. електронних засобів навчання О.М.Донцова Зав. сект. методики викл. історії П.А.Копиленко Зав. сект. журналістики Є.С.Іващенко Зав. сект. методики викл. арабської мови Р.В.Стацюк Почесні консультанти: Патріарх Філарет, президент НАМУ А.В.Чебикін, перший віце-президент НАМУ М.І.Яковлєв, віце-президент НАМУ В.А.Бітаєв, віце-президент НАМУ В.Д.Сидоренко, президент НАН ВОУ С.І.Табачніков, проф. М.Весоли (Польща), д-р Є.Павліще (Польща), проф. П. Хакаміес (Фінляндія), д-р Я.Михайлович (Сербія), д-р Л.Нураї-Кубаті, д-р Д.Кубатіс (Греція), проф. Н.М.Бабире (Молдова), проф. В.С.Ідзьо, проф. С.М.С.Саджаді (ІРІ), акад. УАН О.В.Маловічко, акад. УАА А.О.Пучков, засл. діяч мистецтв Л.Ф.Будзишен, президент АЄЖ А.Й.Рудзіцький, д-р О.В.Букалов, проф. М.Х.Корецький, проф. С.О.Корецька, засл. журналіст Ю.О.Дорошенко, ген. Козацтва А.В.Губар Консультанти проф. М.Ю.Відейко, к.і.н. Н.Б.Бурдо, проф. С.В.Іванова, доц. О.В.Бас-Кононенко, доц. С.В.Борщевський, доц. Л.В.Непоп-Айдачич, к.ф.н. Д.С.Бураго, к.ф.н. С.А.Захаркін, к.і.н. В.А.Храновський, М.І.Буромський, Н.М.Свищ, Г.В.Чумак, Х.В.Сторожук, І.О.Момотюк, Ю.Б.Яцина Редакційна колегія: Т.С.Голота (заст. гол. ред.), Н.М.Жовта, В.В.Закорко (заст. гол. ред.), Ю.Л.Мосенкіс Гол. ред. Шеф-ред. к.ф.н. Р.І.Синишин (В. Брит.), к.ф.н. О.М.Строкаль Координатор редради чл-кор. Європ. акад. наук, мист-в та л-ри (Франція), почесн. доктор Ін-ту культури (Франція), член Асоціації європ. журналістів к.ф.н. Д.І.Переверзєв Реєстраційне свідоцтво КВ № 107 від 01.10.1993 Випуск схвалено до друку 20.10.2021 Редакція не завжди поділяє думки авторів. Авторами зб-ка захищено понад 100 дис. з 16 спец-стей У збірнику надруковано матеріали авторів більш як із 20 країн світу; серед авторів понад 60 академіків та докторів наук Збірник надходить до бібліотек гуманітарних інститутів НАНУ, Нац. б-ки України ім. В.І. Вернадського, Нац. парламентської б-ки України, Наук. б-ки КНУ ім. Т.Шевченка, б-ки астрономічної обсерваторії КНУ, Британської б-ки, Б-ки конгресу США, Б-ки Гарвардського ун-ту та ін. E-mail: trypillia@narod.ru Засновник Ю.Л.Мосенкіс, адреса редакції: 01030, Київ, вул. Б.Хмельницького, 9-В, кв. 61.   ЗМІСТ Закорко В., студ., член Ради молодих учених ГО «НАН ВОУ». Дитячі імена 2020: лінгвістичний та культурно-релігійний складники сучасного назовництва Суббота М., провідний тенор. Преп. Св. Роман Солодкоспівець і його внесок у розвиток духовної культури православного світу Закорко В. Основні принципи укладання «Навчального словника-мінімуму загальновживаної української лексики для іноземців» Іващенко Є., студ., член Ради молодих учених ГО «НАН ВОУ». Комунікація Стародавньої Греції через систему освітнього процесу Дискусія Закорко В. Етимологічне й словотвірне поля українських прізвищ в основі сучасних урбанонімів Яцина Ю. Лист до В. Білинського і до Інституту української мови НАН України 4 10 20 25 29 38  Вадим Закорко, студент ІІ курсу Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, заступник головного редактора збірника наукових праць  «Мова та історія» ДИТЯЧІ ІМЕНА 2020: ЛІНГВІСТИЧНИЙ ТА КУЛЬТУРНО-РЕЛІГІЙНИЙ СКЛАДНИКИ СУЧАСНОГО НАЗОВНИЦТВА "Ім'я лежить в основі нашої особистості і є важливою складовою нашої правової ідентичності" Джейн Пілчер У статті проведено аналіз найпоширеніших імен, наданих у 2020 році на території України, у лінгвістичному та культурно-релігійному аспектах, розібрано причини та критерії, що мали вплив на здійснений вибір, зокрема, уведено елементи психолінгвістичного та фоносемантичного аналізів. Ключові слова: назовництво, психолінгвістика, дитячі імена, антропоніміка, фоносемантика, релігія. Формулювання проблеми. Надання імені новонародженим частинкам української нації є процесом відповідальним та показовим. У цьому виборі як найяскравіше виявляється національно-культурна та релігійно-патріотична свідомість ономатотетів (тих, хто надають імена). У широкому розумінні ім’я є назвою, а отже, і суб’єктивним вибором, якому надається перевага з ряду причин, серед яких і психолінгвістичні. Ритміка, фоносемантика, милозвучність, походження, родинний досвід імені зумовлює зовсім не випадковий вибір і щоразу унікальний. Основний виклад. Згідно з даними Міністерства юстиції України у 2020 році найбільшої популярності на території нашої держави набули імена Анна, Анастасія, Антоніна, Богдана, Валерія, Вікторія, Вероніка, Дарина, Дар’я, Злата, Єва, Єлизавета, Ірина, Катерина, Ксенія, Маргарита, Марія, Мілана, Поліна, Соломія, Софія серед дівчат та Артем, Андрій, Богдан, Владислав, Володимир, Данило, Дмитро, Денис, Максим, Матвій, Євген, Єгор, Іван, Кирило, Назар, Олександр, Роман, Станіслав, Тимофій серед хлопців. У жіночих іменах і надалі простежується тенденція до багатоскладовости, що надає розміреного, гармонійного й милозвучного, але водночас поважного звучання. Чотири й більше складів мають 43 % імен, три склади – 38 %, двоскладові антропоніми становлять усього 19 %. Чоловічі ж імена виказують абсолютну протилежність, адже більшости з них характерна двоскладовість (63 %). Це свідчить про тяжіння до лаконічності, що у свою чергу вказує на суворість, звучність та зрозумілість імені, додає йому серйозности та мужности. Та деякі довгі повні форми чоловічих імен також є доволі популярними, як-от Владислав, Олександр та Володимир, адже саме вони завжди асоціювалися з благородністю, поважністю та презентабельністю. Демінутиви ж цих імен (Влад, Владик; Саша, Сашко; Вова, Володя) звучать природно й легко в побутовому неформальному мовленні. І досі прослідковується в назовництві риса ямбічности чоловічих імен – переважають двоскладові імена з наголосом саме на другий склад, що символізує оптимізм, упевненість та енергійність. Ще відомий давньогрецький учений Діонісій Галікарнаський відзначав, що наймилішим для вуха звуком є мелодійний л, коли найбільше дратує слух – р. Правдивість цього твердження не викликає сумніву й досі, ба більше, прослідкуймо описану закономірність на прикладі найпопулярніших імен 2020 року, звернувшись до звукосимволіки антропонімів 1. Мужности й чіткости звучанню надають поєднання звуків ндр, тр, рт, де першочергову роль відіграє енергійний вібрант р, що асоціюється з силою та хоробрістю. Варто зауважити, що більшість чоловічих імен починаються на зімкнено-проривні п, б, т, д, к, що на рівні звукосимволізму асоціюється з силою та агресією, та закінчуються переважно приголосними. В іменах Софія, Соломія, Анастасія, Ксенія бачимо високий с, стрімкий і світлий у своєму звучанні. Не випадковим є вживання звука л у жіночих іменах, таких як Валерія, Злата, Єлизавета, Мілана, Поліна, Соломія. Саме цей звук уважається найжіночнішим, плавним та спокійним. До того ж у наведених іменах л виступає в сильній позиції. Середній вплив на слух здійснюють сонорні носові м, н, що, об’єднуючись у звукосполуки, утворюють довершене м’яке звучання (Анна, Мілана). Загального образного сприйняття й емоційного забарвлення надають алітеративні поєднання в іменах Антоніна, Маргарита, Мілана. Результати проведеного опитування свідчать, що вагома частина ономатотетів надають перевагу іменам із прозорою внутрішньою формою. До них відносимо імена Володимир, Владислав, Злата, Богдан та Вікторія, які відповідно асоціюються зі словосполученнями «володіє миром», «володіє славою», «золота», «Богом даний» та «перемога». У більшості випадків припущення батьків щодо походження імені їхньої дитини є загалом правильним, але розгляньмо глибше етимологію імені Володимир, яке відоме всім та є одним із найпоширеніших в Україні не одне століття. Саме в цьому імені відбулася деетимологізація, унаслідок чого більшість мовців забули вихідну ознаку для номінації. Володимир, що походить від праслов’янського *Voldīměrъ, утворено від *ѵоldь «влада» і měrъ «великий», близькоспоріднене з готським mērs «славний», первинно мало внутрішню форму «великий у своїй владі». Оскільки друга частина слова деетимологізувалася, під впливом народної етимології нині трактується як слово мир («світ»), внаслідок чого Володимира тепер сприймають як «володаря світу». Цікавим є той факт, що в Україні поширення набули жіночі форми чоловічих імен, такі як Анастасія (з походження Анастасис), Богдана, Валерія, Вікторія. Вірогідно, саме такі імена обирають з метою перенести ознаки сили, мужности та витривалости (що історично асоціюється з чоловіками) на тендітних дівчат. Нині, у часи боротьби за гендерну рівність, подібні рішення виглядають неоднозначно та в деякому сенсі нелогічно, тож можна зробити висновок, що свідомість ономатотетів у цьому плані перебуває на роздоріжжі, адже хіба рівність не означає схожий асоціативний та семантичний сенс, закладений у імені? Останніми роками доволі значного поширення набуло захоплення українського суспільства звичкою европейських країн та США – надавати подвійні імена. Більшою мірою це стосується дівчат, і беззаперечним лідером у такому назовництві є приємне для звучання ім’я Анна-Марія (кілька пояснень такого вибору можете прослідкувати в цій статті). Трапляються й більш незвичні форми, наприклад, Денис-Володимир, Олена-Кристина та ін. На щастя, таке яскраве тяжіння до курйозности минуло, і зараз випадки подвійних імен трапляються рідше та переважно більш мотивовано. Одним із завдань незалежної України є укріплення духу сильної українського нації. Сама ж нація як поняття духовне тримається на двох гілках: культурі та релігії. Повернення християнських мотивів у сучасну антропонімію неможливо лишити без уваги. Останніми роками стало гарною традицією називати дітей іменами святих, як-от Матвій (євангеліст, усім відоме нам Євангеліє від Матвія), Андрій (легенда про заснування Києва зі згадкою апостола Андрія Первозванного), Іван (апостол Іоан Богослов, Іоан Хреститель), Володимир (рівноапостольний князь Володимир Великий), Анна (свята праведна Анна, мати Пресвятої Богородиці), Марія (Пресвята Богородиця, мати Ісуса Христа), Вероніка (ім’я жінки, яка, згідно з переказами, витерла піт з обличчя Ісуса Христа). Також до імен слов’янського походження належать Дарина, Богдан, Владислав та Станіслав. Висновки. У цілому минулорічне назовництво продовжує тенденції попередніх років за деякими винятками. Безумовним рухом уперед є часткова відмова від наслідування звичок инших країн. Значно посилилась увага до імен української культурно-релігійної сфери, що, безумовно, є позитивною зміною, зростає частка імен слов’янського походження. Водночас українське суспільство зменшує рівень вияву прагнення до індивідуалізму шляхом обрання рідкісних та запозичених з іноземних мов імен. В иншому на психолінгвістичному та фоносемантичному рівнях зміни наразі не надто виразні. Література Бардіна Н. В. Психолінгвістичний аспект антропоніміки (на матеріалі англійської, української та російської мов). Наук. вісник Міжнародного гуманітарно університету. 2017. № 26. С. 156  159. Середницька А. Внутрішня форма слова як частина мовної картини світу. Актуальні питання гуманітарних наук. 2020. № 27. С. 60 – 65. Міністерство юстиції України. Інформація стосовно найпоширеніших та рідковживаних імен [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://minjust.gov.ua/actual-info/info_imena  Микола Суббота, провідний драматичний тенор Одеського національного академічного театру опери та балету ПРЕПОДОБНИЙ СВ. РОМАН СОЛОДКОСПІВЕЦЬ І ЙОГО ВНЕСОК У РОЗВИТОК ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ ПРАВОСЛАВНОГО СВІТУ Автором проведено аналіз особистості Преподобного Святого Романа Солодкоспівця і його внеску в розвиток духовної культури православного світу. Досліджено історичний контекст діяльності митця. Методи дослідження: історичний метод, описовий метод, аналітичний метод. Ключові слова: православний світ, духовна культура, релігія, культура. Будь-яка православна людина, яка коли-небудь бувала у храмі, звертала увагу на красу церковного співу. Почути спів можна практично на кожній церковній службі. Особливі почуття народжуються під час участі в церковних богослужіннях з нагоди свят. Одним із творців таких співів є преподобний Св. Роман Солодкоспівець. Цьому роду діяльності він присвятив практично все своє життя. А відзначається день пам’яті преподобного Св. Романа Солодкоспівця щорічно 14 жовтня, коли православні приходять до церкви на службу на честь Покрова Пресвятої Богородиці [1]. За походженням преподобний Св. Роман Солодкоспівець був греком, народився в сирійському місті Ефес у 490 р. Ще в ранні роки він увірував у те, що його покликання – це служити Богу. Тому він вів благочестиве життя й усіляко намагався уникати мирських спокус. Ледве пройшовши підлітковий вік, преподобний Св. Роман Солодкоспівець улаштувався на службу паламарем – це було на території нинішнього Бейрута. Після приходу до влади імператора Анастасія преподобний Св. Роман Солодкоспівець перебрався до Константинополя, де він служив у церкві Пресвятої Богородиці. У Константинополі преподобний Св. Роман Солодкоспівець здобув повагу і шану серед місцевих жителів завдяки своєму винятковому благочестю. Читаючи житіє цього святого, можемо констатувати вчинення ним постійного духовного подвигу, незважаючи на юнацькі роки. Він суворо дотримувався постів і щодня проводив час у молитві. Таке завзяття до служіння Господу непоміченим не залишилося. Тому скоро преподобний Св. Роман Соладкоспівець був призначений паламарем у світовий центр православ'я, яким були у роки життя святого храм Святої Софії [2]. З дитинства преподобний Св. Роман Солодкоспівець не вчився грамоти, тому був позбавлений можливості читати духовну літературу. Однак своїми богоугодними справами святий перевершував багатьох книжників. Преподобний Св. Роман Солодкоспівець був улюбленцем патріарха Єфимія, якого вважали людиною високих моральних якостей. Патріарх виступив для нього покровителем і духовним наставником. Багато кліриків заздрили Роману і про себе називали його патріаршим фаворитом. Як відомо, заздрість – це гріх, який здатний штовхати людей на підлість. Це справедливо як щодо осіб із духовенства, так і для звичайних мирян. Тому багато представників духовенства в Константинополі чинили підступи щодо Романа, готували на нього доноси патріарху. І одного разу вони домоглися свого. Під час святкування Різдва Христового в храмі перебував сам імператор із колом наближених осіб. Служба проходила в урочистій атмосфері. Преподобний Св. Роман Солодкоспівець відповідно до відведеної йому скромної посади займався розміщенням в храмі світильників. Клірики стали на шлях лукавого, змусили Романа вийти на амвон і співати пісню Богові. Треба сказати, що це до його обов'язків не стосувалось. Ясна річ, цей вчинок був здійснений з підступності. Преподобний Св. Роман Соладкоспівець не мав слуху і голосу, щоб співати, тому перед лицем імператора міг лише осоромитися. Так і вийшло. Імператор і коло наближених лише сміялися над Романом. Не витримавши приниження, він кинувся перед іконою Пресвятої Богородиці, почав плакати від своєї образи [3]. Коли преподобний Св. Роман Солодкоспівець повернувся додому, то він не став їсти, а лише приліг на ліжко. У сновидінні до нього прийшла сама Пресвята Богородиця, простягнула йому сувій. Вона веліла відкрити уста. Коли преподобний Св. Роман Солодкоспівець виконав це, Пресвята Діва вклала сувій в уста і повеліла з'їсти його. Як виявилося пізніше, це був сон наяву. Зустріч із Богородицею виявила для Романа велику Божу ласку. Після того, як Роман прокинувся, він не побачив поруч із собою Богородиці. Преподобний Св. Роман Солодкоспівець іще не усвідомив того, що трапилося з ним, зате відчув у собі розуміння Навчання Божого. Річ у тім, що Пресвята Діва розкрила розум для пізнання мудрості, включеної у Святе Письмо. Точно таким самим чином і Христос зробив колись це своїм учням. Ще зовсім недавно преподобний Св. Роман Солодкоспівець мучився образою, тепер же він кинувся перед образом Пресвятої Богородиці дякувати їй за пізнання, які були передані йому в одну мить. Коли прийшов час усенічної, Роман уже сам вийшов на амвон і проспівав створений ним кондак. Зроблено це було таким дивовижним голосом, що всі присутні в храмі застигли від подиву, а після закінчення прийшли в захват. Цей кондак, який пролунав колись давно, і до цього дня виконують у храмах на честь свята Різдва Христового [4]. Преподобний Св. Роман Солодкоспівець продемонстрував своїм голосом і складеним кондаком справжнє диво. Це чудо бачив і сам патріарх Анастасій. Він поставив Роману питання про те, звідки йому відомий цей дивний спів. На що Роман відповів прямо, що бачив явлення Цариці Небесної, яка вилила на нього свою благодать. Житіє цього святого вказує на те, що розповідь Романа про своє сновидінні й зустріч із Пресвятою Богородицею змусило всіх заздрісників паламаря Романа соромитися раніше скоєних учинків. Вони були змушені покаятись у скоєному і попросити вибачення. З цього моменту за рішенням патріарха преподобний Св. Роман Солодкоспівець був зведений у сан диякона. Він став ділитися в цій хвилини книжною премудрістю з усіма, хто приходив у храм. Патріарх Анастасій назвав Романа Солодкоспівцем. І з таким ім'ям він фігурує в історії християнської церкви. Преподобний Св. Роман Солодкоспівець після набуття нового сану здобув любов серед парафіян. Серед них він став відбирати найбільш обдарованих, користуючись даром, він організовував роботу церковних хорів. І треба сказати, що він досяг неабиякого успіху на цьому терені. Унаслідок його старань церковний спів набув раніше невластивих якостей — гармонійності й краси. Преподобний Св. Роман Солодкоспівець також відомий у православній церкві як автор цілого ряду богослужбових співів. Усього за своє життя преподобний Св. Роман Солодкоспівець склав більше тисячі молитов і гімнів, які й після його життя співають протягом століть. Його твори звучать у стінах храмів під час кожного православного свята. Найвідомішим твором є акафіст Благовіщення Божої Матері. Щороку він підлягає виконанню під час Великого посту. І головна його особливість полягає в тому, що він виступив у ролі зразка, за подобою якого надалі писали й інші акафісти в усі наступні часи. Ті, хто працював над оригіналами, звертали увагу на рідкісний віршований розмір. Він називається тонічним. Ця віршована форма зробила особливий вплив на розвиток і збереження світової літератури як культурного явища. Повне зібрання гімнів було представлено в результаті кропіткої роботи К. Крумбахера. Цей учений констатував, що твори святого за своєю поетичною силою багато в чому перевершують праці багатьох грецьких авторів. Незадовго до смерті преподобний Св. Роман Солодкоспівець постригся, став ченцем і провів у монастирі біля Константинополя свої останні дні життя. Православна церква гідно цінувала його за богоугодне життя, за залишену музичну спадщину [4]. Пам'ятником прославленому композитору є храм Різдва Пресвятої Богородиці в Санкт-Петербурзі при державній консерваторії. Тут шанують пам'ять цього святого, щорічно 14 жовтня святкують не тільки Покров, а й своє професійне свято. І в цьому немає нічого дивного. Учні прийшли вчитись у консерваторію, оскільки теж мають музичний дар, який був подарований їм самим Богом. Студенти та викладачі закладу вважають, що преподобний Св. Роман Солодкоспівець – їх покровитель. Тому в стінах консерваторії є його ікона, яка користується особливою пошаною. На цей час про преподобного Святого Романа Солодкоспівця можна знайти не так багато свідчень. Вони збереглися в таких пам'ятках, як Синаксар. Найпершим із них є Менологія Василя Другого. Також потрібно не забути про Берлінську, Єрусалимську та Патмоську пам'ятки. Найранішим джерелом, яке згадувє преподобного, було житіє святого Артемія. Воно розповідало про те, що відбувалося за часів правління Іраклія. Також до групи свідчень належить канон, який побачив світ у Мінеї та був підписаний ім'ям Єпіфанія в богородних. Цей канон розповідає про те, що святий Роман із самої юності присвятив своє життя Христу, а під час проживання в Константинополі у нього був досить аскетичний спосіб життя. У цьому свідоцтва міститься інформація про те, що Св. Роман писав тексти й музику. З ранніх років він вивчав Писання. У цьому свідоцтві також розповідається про те, що він досить часто відвідував церкви Богородиці. Нарешті, остання категорія свідоцтв — самі кондаки преподобного. З тієї причини, що у нього є кондак «На землетрус і на спалення [базиліки Святої Софії]», визначили, що він застав землетрус 527-529 років і повстання Ніки в 532 році, а також зведення нового храму Святої Софії (537). Остання інформація відома, оскільки в одному з його кондаків розповідається про зведення куполу храму. Не виключено, що він знав і медичне мистецтво, адже в його кондаках можна знайти деякі медичні визначення. Незважаючи на той факт, що він добре знав медичні терміни й мав до них певне ставлення, він був критичний до медиків. Це можна побачити на лексичному рівні: медиків називають nosotribountes – у порівнянні з παιδοτριβουντες - «ті, що виховують, зрощують захворювання». Для хірургів преподобний придумав своє визначення: κρεοκοπία – якщо точніше: «м'ясорубка». Аналізуючи кондаки, можна сказати, що це його особиста вигадка від дієслова κρεοκοπεω, яке можна помітити у трагіків. Продовжуючи аналізувати його кондаки, можна сказати, що лікарям він приписав жадібність – «через мзду душі їх вилучають». У кондаку «На святого Пантелеймона» він знову підкреслив жадібність медиків. Варто зауважити єврейське походження преподобного, адже євреї в той час були близькі до лікування. Швидше за все, його кондаки вказують на конфлікт із лікарською корпорацією Емеси через те, що він робив вартість лікарських послуг більш доступною. Як докази цього припущення, можна помітити, що він часто використовує визначення ανάργυρος - «безсрібник» у сучасному контексті («не має грошей»). Багато хто припускає, що це вплинуло на його переїзд із Емеси в Бейрут. Проаналізувавши найвідоміші кондаки преподобного, можна сказати, що його заслужено визнають одним із найвідоміших творців кондаків. Кондаками називали у Греції, точніше у Візантії, урочисті гімни, присвячені Богородиці, святу Різдва Христового, різним святим. Церковні пісні були, як правило, піднесеними, патетичними, прославляли особу, про яку йшлося. Кондак — це пісня прославлення релігійного змісту. Він створювався за певними правилами та мав суворо регламентовану форму виконання. Перші автори використовували складову систему віршування, вишукуючи в поетичному тексті чітку ритміку, щоб співати було легше і зручніше. У строфах повинні були міститися настанови й повчання для пастви. Їх робив з кафедри священик. Порівнюючи кондаки Грецької православної Церкви з кондаками Української чи Російської, можна сказати, що вони стали найулюбленішими храмовими молитвами. Однак і зазнали деяких змін у порівнянні з Грецькою православною церквою. Їх розмір значно змінився. Строфи були скорочені. Кондаки вважалися важливою складовою акафістів, сюди були включені 12 ікосів і 13 кондаків. А в акафістах вони використовуються як невеликі пісні, присвячені святам. На сьогодні в РПЦ кондакам відведено досить скромне місце. Вони йдуть у 6-й пісні канону на Утрені. Кондак, мабуть, використовувався на початку VI століття, хоча цей термін з'являється тільки в IX столітті, він також позначає пергамент і палицю, на які були намотані довгі сувої з текстами. Ця форма, ймовірно, має сирійське походження і має багато спільного з двома сирійськими поетичними формами, memrā і madrāshā. У своїй візантійській формі кондак є поетичною проповіддю або проповіддю, що складається з 18-30 строф. Їх співають, і всі вони слідують структурному шаблону, встановленому першою строфою моделі. Хор об'єднує всі строфи. Мелодії кондаків передавали усно, без нотного запису, протягом декількох століть. Вважають, що найраніші нотні рукописи, які можна розшифрувати, датуються 13 століттям. Рукописи, що містять розділи солістів, називаються псалтир (від psaltēs, «церковний співак»). Музичні налаштування мають тенденцію бути мелізматичного складу, тобто мелодії, що складаються з безлічі нот на склад. Роман Солодкоспівець зробив величезний внесок у розвиток духовної культури Православного світу. Його кондаки використовували багато відомих композиторів. Наприклад, світового рівня композитор Гія Канчелі виступав як член опікунської ради Міжнародного конкурсу композиторів «Роман Солодкоспівець». У Росії відбуваються міжнародні конкурси композиторів духовної музики «Роман Солодкоспівець» – перший (2012) і другий (2013-2014). Цей конкурс сприяє відродженню та популяризації академічної духовної музики. Украй важливо виділити вплив кондаків Солодкоспівця на творчість Дмитра Степановича Бортнянського. Як приклад необхідно навести «Діва днесь» – кондак Різдва Христового. Це духовний твір автора, створений для великого хору. Сам текст є творінням преподобного Романа Солодкоспівця. У його основі лежать Євангелія. Він зачіпає значущі моменти, які супроводжують євангельські події — ангельське славослів'я, похід волхвів, виникнення Зірки Різдва. Бортнянський зміг відбити їх із максимальною симетричністю. У своїй роботі йому вдалося не допустити зайвої монотонності. Він скористався динамічними відтінками, які привертали увагу і відповідали настрою свята. Важливо зауважити, що кондаки Святого Романа мали видатний характер до 8 століття. Вони були досить об'ємними, в середньому складалися з 25 строф, які були поділені на пріпеви. Їх виконання під час богослужінь вимагало багато часу, що завдавало деяких незручностей. З цієї причини з 8 століття канон витісняє кондаки як жанр. Однак це не означає, що вони перестали звучати в церквах і соборах. Вони, як і раніше, виконували важливу функцію прославлення та шанування свята, для якого були написані. Відбулася модифікація жанру. Значення слова «кондак» у сучасному богослужінні таке: це 2 вірші урочистих піснеспівів, виконуваних разом із ікосом за канонами. Цей же термін використовується для позначення акафістичних строф. Зараз зазвичай співають повний кондак, співає тільки духовенство. Преподобний Св. Роман Солодкоспівець і його життя – це яскравий приклад того, як сам Бог у відповідь на чисту і щиру любов до нього посилає дари. Тим самим він виливає благодать на людей із відкритим серцем і відкиданням ними мирської суєти. Література 1. Мейендорф І., прот. Введення в святоотцівське богослов'я. Клин. 2017. С. 307. 2. Палама Григорій. Свт. Гомилии 7 (58). На рятівне Різдво у плоті Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Саратов. 2017. С. 107. 3. Сладкопевец Роман, прп. Предпраздн-ственния, на Різдво Христове. Стихири // Кондаки і ікос святого Романа Сладкопевца / Пер. дияк. Сергій Цвєтков. М, 1881, С.185. 4. Сладкопевец Роман, прп. У тиждень Квітна. // Кондаки і ікос святого Романа Сладкопевца / Пер. дияк. Сергій Цвєтков. М, 1881, С. 80. Вадим Закорко, студент ІІ курсу Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, член Ради молодих учених ГО «Національна академія наук вищої освіти України»   ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ УКЛАДАННЯ «НАВЧАЛЬНОГО СЛОВНИКА-МІНІМУМУ ЗАГАЛЬНОВЖИВАНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛЕКСИКИ ДЛЯ ІНОЗЕМЦІВ» Запропонована стаття презентує для ознайомлення нове та унікальне видання в українській лексикографії – «Навчальний словник-мінімум загальновживаної української лексики для іноземців», загальні принципи та положення, що послугували для його укладання. Ключові слова: словник-мінімум, лексикографія, лінгводидактика, мовна освіта іноземців. Законодавче та теоретичне підґрунтя лексичної вибірки, що покладено в основу словника, описано в одній із попередніх статей «Лексична диференціація в аспекті рівнів володіння українською мовою як іноземною» 2. Узагальнено зазначу, що базовими критеріями стали міжнародні й український стандарти з мов як іноземних (зокрема «Загальноосвітній стандарт з української мови як іноземної») та показник відносної частоти вживання. Формулювання проблеми. Сьогодні, у час становлення української мови як єдиної державної та обов’язкової для володіння, одним із завдань лінгводидактики є покращення та розвиток методики викладання української мови як державної, тож виникає нагальна потреба у створенні підручників, практикумів, методичних рекомендацій та інших додаткових навчальних джерел, зокрема словників, які дають змогу не лише витлумачити значення слів, а й з’ясувати галузь їх ужитку, правильні написання та вимову, граматичні форми та синонімічне багатство обраної одиниці мови. Виклад основного матеріалу. Практичним результатом дослідження сучасного стану української мови як іноземної та розроблення класифікації лексики є укладання словника-мінімуму загальновживаної української лексики для іноземців. Для реалізації поставленої мети було взято за основу розроблення тлумачний, частотний, ідеографічний, синонімічний, орфографічний та словник наголосів. Попри розмаїття методичних розроблень, підручників, словників та теоретичних праць, досі недосконалою залишається комплексна підготовка іноземців з вивчення української мови. Іще академік Л. Щерба зазначав, що для вивчення будь-якої мови як іноземної має бути створений словник для початківців [5]. Нині ж розроблено універсальне видання, яке об’єднує вміст 5 словників та загальних методичних рекомендацій щодо викладання української мови як іноземної. Було використано такі лексикографічні джерела, як «Словник української мови: в 11 тт.» [4], «Практичний словник синонімів української мови» [3], «3000 найчастотніших слів розмовно-побутового стилю сучасної української мови» [1] та інші. Справді, в українській лексикографії налічується чимало прикладів таких словників, які створені на основі перекладних («Навчальний словник японських ієрогліфів», «Лексические минимумы русского языка», «Українсько-есперантський словник-мінімум» та інші). Вони є незамінними джерелами знань на початкових етапах вивчення мови, але для більш досконалого й глибокого пізнання варто продовжити роботу вже з суто українськими словами, пізнаючи їхні лінгвістичні особливості та розширюючи словниковий запас. Першим етапом створення будь-якого словника є чітке усвідомлення його призначення та розроблення необхідних елементів. Тож постало завдання – створити комплексний словник, який охоплюватиме всі мовні характеристики, необхідні мовцю-початківцю для глибшого розуміння мови та вдосконалення рівня володіння нею (рівні А1, А2, В1). До макроструктури словника входять такі елементи, як передмова, перелік умовних скорочень, словникові статті, англо-український алфавітний покажчик і реєстр загальновживаної української лексики, список використаних джерел, список використаної літератури, поле для нотаток. Опрацювавши значну кількість методичних видань та практикумів для іноземців, дійшов висновку щодо визначення необхідних складників словникової статті укладеного нами словника-мінімуму: – основною метою вивчення будь-якої мови є розуміння значення слів і висловів, тож у першу чергу варто вказати лексичне значення слів та сполук, які будуть унесені до словника (з перекладом англійською мовою). Серед них представлені загальновживані слова різних частин мови та найпоширеніші прості фразеологізми, дефініції яких узяті з тлумачного та фразеологічного словників; словникова стаття вміщує кілька найпоширеніших значень слова; – наступною сходинкою в пізнанні лексики є її правильне написання та вимова; забезпечити нормативність цих вимог допоможуть відповідний до сучасного правопису запис слова та зазначений наголос; – однією з найпоширеніших помилок серед початківців є неправильне узгодження слів (порушення граматичних форм), тож є необхідним увести до словника категорії роду та числа, флексії іменників ІІ відміни однини чоловічого роду; – різноманітність та красу лексикону кожної людини демонструє володіння синонімічним та фразеологічним багатством мови, яка вивчається; до словника входять синонімічні ряди та за потреби вказані антоніми, деякі фразеологічні одиниці; – глибше розуміння значення слів та висловів забезпечать особисто дібрані приклади з української літератури, серед яких творчість І. Нечуя-Левицького, І. Франка, О. Турянського, П. Мирного та інших; – урахування результатів анкетування студентів-іноземців одного з державних ВНЗ. Табл. 1 «Приклад словникової статті з розділу А1» АПТЕ́КА імен., жін. Прикм.:аптечний, аптекарський Імен.: аптекар (той, хто працює) pharmacy Медично-санітарний заклад, в якому виготовляють ліки за рецептами, а також продають готові лікувальні засоби та інші медичні товари. Як в аптеці (жарт.) — дуже точно. Аптека в Бердянську є … (Остап Вишня «Зібрання творів в 4-ох томах») Висновки. Підсумком аналізу нерозв’язаних питань у сфері лінгводидактики та вивченні української мови як іноземної стало укладання видання, що певною мірою слугуватиме для подолання з’ясованих проблем – «Навчальний словник-мінімум загальновживаної української лексики для іноземців», водночас продовжуючи тенденцію розвитку системи оцінювання мовних навичок іноземців, удосконалення словникової системи та навчально-методичної літератури. Література 1. Бук С. 3000 найчастотніших слів розмовно-побутового стилю сучасної української мови / наук. ред. Ф. С. Бацевич. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2006. 180 с. 2. Закорко В. В. Лексична диференціація в аспекті рівнів володіння укр. мовою як іноземною. Мова та історія. 2020. № 461. С. 24 – 33. 4. Словник синонімів. – URL: https://synonimy.info/ 5. Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. Київ: Наукова думка, 1970–1980. 6. Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. Москва, 1974. - С. 290. Євгеній Іващенко, член Ради молодих учених ГО «Національна академія наук вищої освіти України», завідувач сектору журналістики збірника наукових праць «Мова та історія» КОМУНІКАЦІЯ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ ЧЕРЕЗ СИСТЕМУ ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ В основі соціальної організацї давньогрецької цивілізації – відносно невеликі й автономні міста-держави (поліси). Вільні мешканці полісів чоловічої статі здебільшого знали одне одного через спільні збори, а особливо коли йшлося про представників одного соціального стану. Деякі відомі давньогрецькі діячі пишалися навіть, що знали на ім’я всіх мешканців свого міста – це дуже допомагало їм у соціальній комунікації та політичній діцяльності. Представників різних грецьких полісів об’єднував спільний культурний фундамент – міфологія, епічні поеми Гомера та Гесіода, драматургія, поезія тощо. Незважаючи на подрібненість Стародавньої Греції на самостійні міста-держави, освітньо-культурні трвадиції виступали якнайпотужнішим об’єднавчим чинником. Налагоджені форми внутрішньоміської та міжміської комунікацї вільних громадян чоловічої статі забезпечували наявність спільного інформаційно-культурного простору, на базі якого формувався й освітній простір – традиції навчання та виховання. Спільними були винятково важливі для того часу релігійні вірування та культи божеств. Об’єднавчими були й олімпіади – спортивні змагання-свята, які породжували й відповідні скульптурні шедеври, вазопис та поетичні тексти. Давньогрецька освіта, так само як і наука, не була інституційною в сучасному розумінні слова. Певне наближення до сучасних інституцій спостерігалося лише в елліністичний період (після завоювань Александра Македонського) в Александрії, де функціонував знаменитий Мусейон. Передання сакральних знань було забезпечене шляхом посвячення і навчання у храмах, а передання світських знань відбувалося в індивідуальному порядку через особисте учнівство. Така форма співпраці учителя й учня збереглась у Європі до початку 20 століття в ремісничій сфері, а донині – у мистецькій сфері. Давньогрецьке навчання не було стандартизованим, на відміну від сучасного, і було спрямоване на підготування і виховання яскравої творчої індивідуальності, яка розвиває творчі традиції свого вчителя. Давньогрецький учень, на відміну від сучасного, перебував із учителем не у формальних, а в особистих стосунках на правах молодшого члена родини. Уся сукупність учнів певного вчителя становила своєрідну науково-освітньо-творчу родину. З давньогрецької мови походить слово педагог (буквально «той, хто веде дитину») – спершу воно позначало раба, який водив дитину на навчання. Однією з найважливіших форм трансляції як наукової так і освітньої інформації у Давній Греції слугувала дискусія, диспут. Потужним джерелом навчальної інформації виступали біографічні розповіді про знаменитих людей, зокрема про їхнє самовдосконалення. Один із філософів (Ісократ) спрямував свою активність не на створення власних текстів, а на комерційне навчання інших, і цим прославився. Якщо в Афінах основною метою освіти було передання наукових і мистецьких знань, то Спарта була воєнізованою структурою, через що залишила дуже малу культурну спадщину (специфічними для Спарти шедеврами були поезії на військову тематику). Науково-освітні тексти здебільшого функціонували у незвичній для сучасного простору художній формі (поема, діалог тощо). Наукова інформація могла бути й закодованою для непосвячених у художніх текстах наприклад, анаграми священних імен та астрономічна інформація у поемах Гомера. (Анаграми – звукові натяки на певні солова або інші імена за допомогою інших слів із подібним звучанням). Очевидно, функцією вчителів було розтлумачення посвяченим учням справжньої сутності подібної зашифрованої інформації. Давньогрецька освіта не була настільки практичною, утилітарною, як сучасна – вона була спрямована в першу чергу на формування світогляду гідного громадянина свого міста. Мистецтво, література відігравали першорядну роль серед навчальних предметів. Важливий акцент робили на запамятовуванні текстів – особливо тих, які були важливими для спільногрецького простору всіх незалежних міст-держав (першорядну роль відігравали «Іліада» й «Одіссея» Гомера). Майже рівний Гомерові (за уявленнями стародавніх греків) поет Гесіод написав для свого брата й інших читачів навчальну поему «Роботи і дні», присвячену організації сільськогосподарської праці. Відома й, наприклад, астрономічна поема Арата «Феномени» («Явища») – популярний виклад астрономічних знань. Одним із найважливіших навчальних предметів була риторика (ораторське мистецтво), що навчала і форми, і змісту промови – адже тоді кожному вільному громадянинові доводилося виступати на міських народних зборах. Отже, давньогрецька система освіти в цілому була відзначена більшою мірою сакральності, індивідуальності, мистецькості порівняно із сучасною і була спрямована на підготування і виховання у першу чергу унікальної творчої особистості, а не типового носія стандратної інформації, як у сучасній освіті. Крім того, фізичний, спортивний компонент відігравав значно більшу роль у навчально-освітньому процесі, подібно до традицій Британії та США.  Дискусія В.В. Закорко, студент ІІ курсу Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, член   ЕТИМОЛОГІЧНЕ Й СЛОВОТВІРНЕ ПОЛЯ УКРАЇНСЬКИХ ПРІЗВИЩ В ОСНОВІ СУЧАСНИХ УРБАНОНІМІВ У статті проаналізовано основні етимологічні групи прізвищ, що послужили основою для сучасних урбанонімів (назв внутрішньоміських об’єктів). Ключові слова: етимологія, словотвір, антропоніми, походження прізвищ. Матеріали дослідження. За основу дослідження взято новий (декомунізований) урбанонімний простір одного з обласних центрів України – «Перелік перейменувань топонімів м. Суми», розміщений на сайті Сумської міської ради, що комплексно й повно допоможе розкрити тему розвідки [4]. Постановка проблеми й основний виклад. Промовистим є факт, що українські прізвища – одні з найдавніших у Європі. Деякі з них беруть початок іще з князівських часів. Спочатку вони існували у формі прізвиськ, які надавали представникам вищих верстов суспільства, переважно утворювалися від імені батька, наприклад, Петренко (син Петра), Сидоренко, Федоренко, Іванченко, Василенко, тож досить поширені подібні прізвища та їхні варіації, такі як Петреченко, Петренчук, Петречко, Петреній, Петрейко, Петрюченко. Трохи згодом у зв’язку з появою приватної власности почали виникати прізвища, пов’язані з родом діяльности, як-от: Стельмах, Коваль (Коваленко, Ковальчук, Ковальов, Ковальська), Копач, Кобзар, Прядун, Бондар, Олійник тощо. Подібні прізвища є одними з найпоширеніших і досі. Аналізуючи змінені урбаноніми, знаходимо декілька таких, зокрема Микола Василенко (від Василь), Сергій Єфремов (від Єфрем), Володимир Івасюк (від Іван, Івась), Геннадій Петров (від Петро), Микола Лукаш (від Лука, Лук’ян, Лукаш). У межах статті досліджено найпоширеніші способи творення прізвищ, проте шляхів їх походження набагато більше. Деякі з них походять від назв інших народів (переважно сусідів), серед них Софія Русова, Олександр Греков та Іван Литвиненко. Вулиця Романа Атаманюка названа на честь хороброї, благородної та відважної людини, патріота рідної землі – її захисника. Цей хлопець з перших днів брав участь у всіх подіях Революції Гідности, згодом у складі добровольчого батальйону «Айдар» пішов у зону АТО обороняти терени Батьківщини від агресора. Там 28 травня 2015 року Роман загинув, прикривши собою побратима від уламків під час мінометного обстрілу українських позицій у с. Тоненькому. Атаманюк належить до групи прізвищ, які походять від колишніх церковних прізвиськ, що використовувались як у повсякденному житті, так і в документації. Тож, можемо припустити, що атаманом (отаманом) називали місцевого голову, людину чільної посади у війську або ж лідера якоїсь групи. Ще однин досить значний пласт прізвищ представляє геній українського слова, усесвітньо відомий поет, філософ, просвітитель-гуманіст, педагог Григорій Сковорода. Його прізвище належить до козацьких, які у свою чергу поділяються на дві групи: прізвища козацької старшини та прізвища рядових козаків (зокрема й Сковорода). До першої групи належать такі прізвища, як Баштовий, Загребельний, Замогильний, Яловий, Ярий тощо, до другої – Заїка, Качан, Крутоніг, Стріха, Чемерис. Існує й інша версія, що прізвища типу Бульба, Клуня, Макітра, Макогон, Сковорода походять від предметів побутового вживання. Аналізуємо прізвища, походження яких пов’язане із флорою (флоронімічні) чи фауною (орнітонімічні, анімалонімічні), серед них Кіт, Ласточкін, Заєць, Єжов, Верба тощо. Подібне прізвище нині носить вулиця Юрія Липи – письменника, громадсько-політичного діяча, публіциста та одного з ідеологів українського націоналізму. Узагалі існує й ще одна версія, що Липа утворилося від єврейського чоловічого імені Липман, що в перекладі означає «добра людина». Виокремлюємо ще одну групу, пов’язану з природою (метеорологонімічні). Її прізвища утворилися від метеорологічних явищ та термінів, наприклад Вітер, Громов, Грім, Морозенко, Буря, Хмара та інші. Серед змінених урбанонімів є й таке прізвище. Воно належить Юрієві Вєтрову – герою АТО, який загинув під час артобстрілу на Донеччині. До речі, відчутним є російський вплив, який виявляється у -є- та суфіксі -ов, що не характерне для питомо українських прізвищ. Говорячи про суфікси, принагідно зазначити те, що їхнє вираження напряму пов’язане зі значенням і походженням прізвища. Безсумнівно, основний тип утворення прізвищ – суфіксальний. Більшість суфіксів українських прізвищ можна об’єднати в три групи за значенням: патрономічну (указують на предка чоловічої статі), за професією або родом діяльности та за місцем проживання або походженням. Перша група – найпоширеніша. До неї входять прізвища з суфіксами: – -енк-, -єнк- (Гудзенко, Єрмоленко, Іванченко); – -ець-, -єць-, -сь- (Козинець), якщо корінь не називає місцевість; – -ик- (Білик, Петрик, Дідик); – -к(о)- (Закорко, Падалко, Ляшко); – -ич-, -ович- (Леонтович, Маркович); – -аш-, -яш- (Балаш, Леваш); – -ок- (Рожок, Гаврилок); – -ук-, -юк- (Пластюк, Плакидюк); – -ів-, (-їв-) (Щоголів, Бердяїв). Наприклад, серед нових антропонімів Сум 22% назв становлять прізвища, утворені за допомогою патрономічних суфіксів. Іван Сіркосір + к(о) Борис Грінченкогрінч + енк(о) Олег Ольжичольж(г) + ич Василь Чаговецьчагов + ець Євген Маланюкмалан + юк Василь Філоновичфілон + ович Микола Лукашлук + аш Микола Данькодань + к(о) Окремою підгрупою можна виділити прізвища з суфіксом -ов-, -ев-, (-єв-), наприклад Воронов(а), Комаров(а), Денщиков(а). Мовознавці вважають, що подібні оніми мають виключно російське походження, проте це не зовсім так. Справа в довгому історичному шляху нашої країни. За часів, коли більшість території України входила до складу Російської імперії і документація велась російською мовою, утворювались подібні прізвища, тож прийнято їх вважати спільними слов’янськими онімами. Розглянувши сучасні міські назви, з’ясувалося, що 10,4 % урбанонімів входять до цієї підгрупи. Серед них такі: Юрій Вєтроввєтр + ов Софія Русоварус + ов + а Леонід Биковбик + ов Геннадій Петровпетр + ов Сергій Єфремовєфрем + ов Генерал Грековгрек + ов Ще одним підпунктом можна виокремити прізвища, утворені за допомогою суфікса -ин-. За морфологічними ознаками вони, до речі, як і попередні, є присвійними субстантивованими прикметниками. Серед них Андріїшин(а), Лапшин(а), Омельчишин(а) тощо. У другу групу умовно можна об’єднати прізвища, утворені від сполучення основи та відповідного суфікса, які називають певну професію або рід діяльности людини (переважно): – -ник (Мельник, Колесник) – -л(о) (Гуцало, Покотило) – -йл(о) (Міняйло, Хапайло) – -ай (Недбай, Кудлай) – -ан, -ян (Качан, Герман) – -аль, -ель, -іль (Коваль, Аппель) – -ар (Ажар, Комар) – -ач (Ткач, Деркач) – -ій (Багрій, Палій) – -ун (Ходун, Прядун) – -яр (Маляр, Скляр) Дмитро Багалійбагал + ій Полковник Болбочанболбоч + ан Маруся Чурайчур + ай До останньої, третьої групи, належать прізвища, які вказують на походження або місце проживання людини, такі як Коломієць (з Коломиї), Чернівчан (з Чернівців) тощо. До подібних відносять прізвища, утворені за допомогою суфіксів, які притаманні іншим онімам, проте не варто їх плутати, адже різниця криється у походженні. Безпосередньо для третьої групи характерні такі суфікси: – -ськ(ий) (Воробієвська, Хорольський) – -цьк(ий) (Галицький, Запотоцький) – -ець, -єць (якщо в корені – назва місцевості) Коломієць Соломія Крушельницькакрушельни + цьк + а Олег Балацькийбала + цьк + ий Данило Галицькийгали + цьк + ий Андрей Шептицькийшепти + цьк + ий Василь Чаговецьчагов + ець Також існує ряд доволі поширених суфіксів (їх сполучень та закінчень), які не підлягають класифікації, такі як: – -очк(о) (-ечко, -ичк(о), -єчк(о), -ичк(а), -ачк(а), -ічк(а)): – -овськ(ий), -івськ(ий) (Малиновський) – -евськ(ий), -євськ(ий) (переважно шляхта): (Гасевський) – -ей (Селегей, Соловей) – -чук (патронімічний зменшувальний) (Кравчук, Ковальчук) – -щук (патронімічний зменшувальний): (Полищук, Харищук) – -ак, -чак, -шак, -як (переважно патронімічні з відтінком зневаги) (Щербак, Новак) – -сь, -зь (форма імені без подальшого приєднання суфікса), наприклад, Карась, Гузь – -ла (Забіла, Тесла) – -хн(о) (згрубілі форми власного імені): Сахно, Махно – -д(а) (Скульбєда, Сегида) – -р(а) (Міцура, Завора) – -ух, -юх, -ах (Артюх) – -ань (Щербань) – -шин (матронімічний, має присвійне значення, додається до основи жіночого імені або прізвиська по імені чоловіка з закінченням -х(а) (Солоха – Солошин); поширений на Західній Україні): – -ц(я) (Хоця) – -г(а) (Брага, Булига) – -ик(а), -їк(а), -ік(а) (Заїка, Привика) – -к(а) (Бандурка, Цибулька) – -т(а) (Васюта, Лагута) – -х(а) (Наталуха, Завірюха) – -л(я) (Буруля (Боруля)), – -н(я) (Головня, Потебня) – -ин(а) (Соломина, Стеблина) Олексій Братушкабрат + уш + ка Олександр Олесьоле + сь Григорій Сковорода сковоро + да Сергій Табалатаба + ла Андрій Реута реу + та Петро Гулак гул + ак Доволі часто трапляються подібні прізвища, наприклад, Коваленко, Ковальчук, Ковальченко. Це відбувається через потребу появи нових прізвищ. До вже існуючих коренів (основ) додали інші суфікси, як результат – різноманіття прізвищ. Окрім суфіксального, доволі поширеним є ще один спосіб творення прізвищ – лексико-семантичний. Він полягає у набуванні словом дещо іншого лексичного значення, зміні морфологічних особливостей, причому морфемний склад слова зберігається. Серед досліджуваних нами урбанонімів два утворені таким способом, а саме Юрій Липа та Пантелеймон Куліш. Першопочатково слово «липа» – це назва дерева, а куліш – страва української кухні. Проте в ході історії вони набули нових значень – стали онімами. Подібних прізвищ дуже багато в українській мові (часто це назви рослин, тварин або елементів побуту), серед них Заєць, Галушка, Вовк тощо. Складання слів (основ) – ще один поширений шлях творення українських прізвищ. Найчастіше вони утворюються за трьома схемами: – прикметник + іменник (Рябоконь, Кривоніс); – дієслово + іменник (Перебийніс, Вернигора); – іменник + дієслово (Сироїд, Пивовар(ов) – можливе додавання суфіксів). Досліджуючи нові назви нашого міста, ми помітили лише 1 прізвище – Іван Піддубний, утворене префіксально-суфіксальним способом. Іван Піддубнийпід + дуб + н + ий. Висновки. Черговий раз переконуємося в багатстві й різноманітности української мовної системи. Цього ж разу було доведено, що українські прізвища мають розгалужену морфологію формування, за чим стоїть історично обґрунтоване унікальне походження. Література Галай О. Джерела і способи творення урбанонімів. Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. 2009. Вип. 13. С. 33 – 37. Етимологічний словник топонімів України. Лучик В. В. Етимологічний словник топонімів України / В. В. Лучик; відп. ред. В. Г. Скляренко. Київ.: ВЦ «Академія», 2014. 544 с. Інформаційний портал Сумської міської ради [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://smr.gov.ua/uk/dovidka/dekomunizatsiya/715-perelik-perejmenuvan-toponimiv-m-sumi.html Куранова С. I. Основи психолінгвістики: навч. пос. Київ: ВЦ «Академія», 2012. С. 103-117. 5. Масенко Л. Т. Українські імена і прізвища. Київ: Т-во «Знання» УРСР, 1990. 48 с. (Сер. 6 «Духовний світ людини»; № 3).  Дискусія Юрій Яцина ЛИСТ ДО В. БІЛІНСЬКОГО І ДО ІНСТИТУТУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НАН УКРАЇНИ Лікарю, – ізціли самого себе Лука 4:23 Пропонуємо відвідати Русский Музей, що в С.- Петербурзі. Ще з початку огляду впадає в око (не "кидається у вічі") велика етнографічна мапа Європейської частини Російської Федерації. Біля неї розміщені (не "розбиті") різноманітні побутові речі та знаряддя праці корінних росіян. Вони поділені на три частини, на мапі також виділені три осередки формування предків сучасних росіян. Ось ця карта доволі точно збігається (не "співпадає") з іншою, лінгвістичною картою, виданою ще у 1913 році (мал. 1). А це вже не випадковість. Ще в середині ХХ сторіччя російські вчені почали визнавати, що подібні розбіжності мають глибоке коріння, переглядати свої спрощені попередні погляди. Так Л. Гумільов, хоча і все ще тримався припущення про початкову єдність т. зв. "давньоруської народності", але нарешті визнав, що удільні князівства утворювали не субетноси, а справжні етноси. Причини він убачав суто політичні. "Субетноси XI ст. у XIII ст. перетворилися на окремі етноси, які втратили політичні зв'язки та етнічну цілісність" [3, с. 491]. Надто малий проміжок часу дав Л. Гумільов , щоби пояснити такі глибокі розбіжності в мові та культурі колись "єдиного народу". Московський археолог В. Сєдов наприкінці ХХ ст. довершив думку. "Історичні землі Русі не були новоутворенням часів феодальної роздробленості, а формувалися на основі етноплемінних утворень попереднього часу" [7, с. 256]. Навіть український історик-новатор В. Білінський змушений був визнати існування, принаймні до 1238 року, двох окремих середньовічних князівств: Ростово-Суздальського (Владімірського) та Рязанського. Думку істориків неможливо ревізувати. В основі Ростово-Суздальського князівства були фінські племена, насамперед народність меря. Тоді землі Рязанського князівства мав би населяти етнічно інший народ. "Етнічним субстратом рязанців були в'ятичі" [3. с. 495]. В. Білінський поспішив "поставити жирний хрест ... на вигаданих "'в’ятичів", яким немає місця на антропологічній мапі" [1. с. 50]. Не даремно пан Володимир згадав антропологію. Бо саме тут і тільки тут і є якась правда. Було би доречно зараз пригадати інше його висловлення, де він писав не про себе: ''Якщо немає пояснення, то факту не існує "[1, с. 411]. Як ми вважаємо, тут проявилося таке явище, як рефреймінг – зміна розмірів рамки, у полі якої сприймається інформація [4, с. 364]. У нашому випадку можемо констатувати, що ті події та явища, що стосуються Владімірського князівства, заселеного народом меря і спорідненими йому етносами, В. Білінський, свідомо чи ні, поширив на всю європейську частину РФ, за винятком Новгородщини та Псковщини, а також Смоленщини, про яку він слушно застеріг, що вона ніколи не входила до Суздальщини чи Московщини аж до 1514 року [1 с. 562]. Бо в усі періоди своєї історії, до самої Першої Світової війни, її землі належали білорусам (див. мал. 1). Отже В. Білінський мав рацію лише там, де він посилався на висновки антропології. Але антропологія як така ще не є достатньо переконливою з наукової точки зору. Задля прикладу візьмемо ісп. гаучо, вони ж порт. гаушо. Вони відрізняються від інших південних американців саме антропологічно. При критичному дефіциті європейських жінок, перші південноамериканські скотовласники змушені були одружуватися з патагонками. Їхню мову згодом виправили наступні численні сусіди — переселенці. Через те їхні нащадки відрізняються від своїх сусідів лише зовнішньо. Другий приклад – кумики, основне корінне населення міста Махачкала. Тюркомовні мешканці рівнин, вони все ж за зовнішністю – типові кавказці. Потрібно добре придивлятись, аби помітити в них якісь монголоїдні риси, геть відсутні серед інших народностей Дагестану. Маємо приклади вад суто антропологічних аргументів. Антропологія не може сама по собі претендувати на необхідний і достатній, а тим більше на вирішальний доказ. У випадку з кумиками ми не можемо, користуючись суто зовнішністю, визначити, якою мовою вони говорять. Що ж казати про населення Суздальщини та Рязанщини? Хоча всі вони мали спільний фінський субстрат, та й не тільки вони, а й новгородці також, але годі дізнатися, як розмовляли суздальці, а як рязанці. Окрім антропології, існують інші науки. Це і етнографія, й археологія, і лінгвістика. Про етнографію так однозначно вже говорити не можна. Приклади й висновки її досягнень добре висвітлені серед мап та експонатів уже згаданого на початку статті Русского Музею. І там ми бачимо глибинну неоднорідність серед росіян. І насамперед занадто мало часу надали російські науковці для формування аж таких, як зараз є, глибинних етнографічних та лінгвістичних розходжень між різними гілками російського народу. Щодо науки археології, то тут можливості доказу правоти В. Білінського ще вужчі. Московський археолог В. Сєдов локалізував літописних сіверян, радимичів та в'ятичів у єдину Волинцівсько-Роменську археологічну культуру (мал. 2) [6, с. 133-151]. Професійний археолог, В.Сєдов не брав свої аргументи зі стелі. Його можна назвати ким завгодно, але не шарлатаном. А вже у царині мовознавства В. Білінський не спромігся послатися на якусь переконливу доказову базу. Щодо фінського субстрату в усіх діалектах російської мови, зокрема й у Новгородському, то це є аксіома, яку визнавали ще царські історики. А коли так, то природно виникає запитання: звідки й коли з'явилася на суцільно фінських землях така архаїчна й цілком сформована слов'янська мова? Для засвоєння іншої мови потрібна якась критична маса її носіїв. Відразу почали шикуватися в шеренгу питання. Коли відбувалася зміна мови? Скільки часу тривала? Хто насадив таку самобутню й самодостатню мову, як російська, і не лише лексику, а й окрему фонетику на рівні сімей, громад, міжкласових відносин? Спорадичні й малочисельні монастирі з їхніми обмеженими можливостями і не надто високою освіченостю? Чи, може, окремий дружинник – “барин” українського походження, зазвичай один на кілька сіл? І як закріплення нової мови могло відбутися без участі прийшлого чисельного слов’янського жіноцтва? Праукраїнців потрібно залишити у спокої, вони міцно закоренилися в зоні Лука-Райковецької археологічної культури (мал. 2). Тут доцільно навести висловлення І. Огієнка: "Коли українські племена закріпилися остаточно на своїх місцях, то в них жодної тяги на північ не було – там було гірше життя, та й ліси непроходимі" [5, с. 67]. Тож вони нікуди й не рушали, а навпаки, інтенсивно асимілювали сусідні етноси, як слов'янські, тих же сіверян, так і інші, як то огузів-чорноклобуків, черкасів, залишки ногайських татар. Так протягом 14–17 сторіч сформувалася третя, південно-східна говірка української мови [8, с. 52, 53] (козацько-українська – Авт.). В'ятичі ж залишилися осторонь тих процесів, поміж інших також і через політичні причини, про що переконливо доводив той же В. Білінський. Тим самим вони зберегли архаїку своєї давньої мови, так і не пізнавши всіх тих змін, через які пройшли інші слов'янські мови, українська зокрема. Повернемося зараз до малюнка 1. Там ми бачимо, що між російською та українською мовами немає перехідних говірок, є лише чітко визначена межа. А це значить, що зони їхніх формувань лежали десь інде, але не на прикордонні мов. Перехідні говірки існували лише між Рязанським і Суздальським / Владімірським князівствами, між в'ятичами і меря. До них належать і землі власне майбутньої Москви. Обидва народи однаково вважали людей із берегів Москви своїми, незважаючи на "застарілу ворожнечу не на субетнічному, а на етнічному рівні" [3, с. 495] між суздальцями і рязанцями. Усі ці факти наштовхують на думку, що меря на час контакту із в'ятичами, а тим більше з праукраїнцями вже були слов'яномовними. Їхня мова відрізнялася від мови в'ятичів. "Діалекти історичних земель повинні бути ... залежні від діалектів попередніх етноплемінних груп" [7, с. 256]. Якщо мову в'ятичів можна виводити з антської, спорідненої з болгарською і македонською, то мерю слов'янізував якийсь інший народ, можливо ті ж лехіти, як за В. Сєдовим, але аж ніяк не праукраїнці. В. Білінський також наполегливо переконував, що праукраїнці нікуди не переміщалися. І це правда: не було в них такого стимулу. І тоді нам залишається погодитися з І. Огієнком: "Російська мова, як і мова українська та інші слов'янські мови, намітилися ще на слов'янській прабатьківщині, і то не тільки сама, але в двох своїх головних наріччях: північноруського і південноруського" [5, с. 62]. Узагалі, І. Огієнко і Л. Булаховський були дуже різні люди. І. Огієнко мав високий церковний сан, Л. Булаховського можна назвати атеїстом; І. Огієнко був націоналістом, Л. Булаховський був байдужим до національного питання; І. Огієнко емігрував, Л. Булаховський виїздив на евкуацію на Схід; І. Огієнко склав великий словник церковнослов’янської мови, Л. Булаховський її не любив. І водночас вони були однодумці: обидва не помилялися у принципових питаннях. А це значить, що наука у 1920-х роках сягала такого рівня, до якого вона не доросла і через сторіччя. “Українська філологія і далі є досить провінційною і перебуває майже в такому ж стані, в якому існувала сто років тому” [2, с. 56]. А тоді, у 1920-х роках, наукова творчість завершилася створенням відомого скрипниківського правопису. Західна діаспора, частина власне України стосовно близькосхідного календаря пишуть “... р.г”. (такогось року гіджри). Це є правильне відтворення вимови народів Близького Сходу. Зараз намагаються повернутися до скрипниківки, але чомусь найголовнішого не зробили. Це несе сумні наслідки, зокрема й у сфері культури. На відміну від інших європейських держав, Україна через наявний правопис досі не має канонічного Корану. Шановні пані й панове науковці, зрозумійте, що це питання надважливе. Сучасне релігійне світобачення стоїть на тому, що Господь Бог [субхана ўа таала] Свої Настанови передавав через Пророків. Останній з них був араб, передостанній єврей. Обидві їхні мови в усі часи буди доступними. Тому Його Повеління й Настанови потрібно вимовляти й писати по можливості ближче до оригіналу. Пророки вимовляли сакральні слова Аллаг / Елогім, Ягве ще тоді, коли не існували ні англійська, ні російська мови. Але зараз для когось правила російської мови виявилися миліші за Святе Ім’я. Але навіть російська мова не завжди послідовна у дотриманні власних правил. Наприклад це назва релігійної течії Свідки Єгови, або ж умисне відверто блюзнірське ”Магомет”. Правильному розумінню ситуації заважають також реалії західних мов. В англійській, угорській, російській мовах звуки г і х перебувають в одній позиції і протистоять звукові g; в українській, чеській звука g загалом немає, тут г протистоїть х. Те r, що вводиться зараз, усе одно стоїть в одній позиції з г, тобто у зовсім іншій. А в семітських мовах позицій не буває, тут кожний звук має свою цінність. Причина елементарна: у цих мовах немає голосних букв; усе навантаження припадає на приголосні. В арабській узагалі, як і в українській, немає g, хоча й через інші причини, ніж в українській та чеській. А в єврейській є всі ці звуки, але замінити їх неможливо, бо тоді втратиться розуміння усього слова. Ситуація зовсім не безнадійна. Студент-філолог здатен за день засвоїти і арабські і еврейські літери. Букви в цих мовах ті ж самі, лише пишуться по-різному. Розміщені вони в однаковому порядку – абджад, європейськими мовами він зветься алфавіт, альфабет, абецадло. Самі ж назви букв європейськими мовами не перекладаються. Грецькі знаки (альфа, бета, гамма, дельта…) не піддаються розумінню в межах самої грецької мови. Проте в єврейській кожна з них (грецьких літер) має свій конкретний зміст. Тож науковцю – філологу, вихованому на грецьких і християнських традиціях, якось не личить бути невігласом у питаннях, покладених в основу самої європейської, зокрема слов’янської культури. Потрібно повертатися до джерел. А найголовніше, зміни не торкатимуться моральних принципів тих осіб, які їх проводитимуть. Традиційні принципи тут не порушуються. Ніхто не примушує столицю Єгипту називати Кагир (але не ”Кахир”). Нагальною необхідністю зараз є виборсатися з тенет російської мови. Обережності слід триматися не лише у сакральних словах, а й у словах, похідних від них: Абдуллаг, Рамаллаг, Аллагабад, Еліягу, Нетан’ягу. Обережність тут потрібна, аби не впасти в куфр. “За кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь Судного Дня! Бо зі слів своїх будеш виправданий, і від слів своїх будеш засуджений” [Матвій, 12 : 36,37]. В арабській мові чітко розрізняють поняття харам (недозволені речі і вчинки) і куфр (блюзнірство, богозневага). Грішники ще можуть мати надію на Милосердя, кафіри її позбавлені (магдубі). “Вводить Він Свою Милість, кому побажає, а для мерзенних приготував тяжку кару!” [Коран, 76 : 31]. Сучасні реалії в Україні такі, що справа не обмежується недосконалим правописом. У силу історичних причин вона не спромоглася захистити свої словникові скарби, через що відстала від своїх західних сусідів. У чеських та угорських словниках зараз практично немає колись чисельних германізмів. Угорська мова містить у собі потужний шар слов’янського субстрату, в ній також є багато запозичень тюркських, єврейських, навіть арабських, але не німецьких. Зі здобуттям незалежності чеські та угорські мовознавці ретельно викорінили у словниках та в побуті найменші ознаки колишньої колоніальної залежності. Шкода, що Україна в цьому питанні досі пасе задніх. Попри гучні заяви, справа відродження скрипниківського правопису призупинилася. А до перегляду словників так і не приступили. Залишився порушений баланс між Сходом і Заходом, а також між материковою і діаспорною Україною. Зокрема, не була знешкоджена мовна диверсія, вчинена наприкінці 1960-х років, коли під гаслом “зближення мов” до українських словників була вприснута отруйна ін’єкція численних русизмів. Внаслідок українсько-російський словник фактично перетворився на російсько-російський. Тому зараз найнагальнішим завданням стало просапати, не “прополоти“ словниковий запас сучасної української мови. Варто без вагань вилучити недавно прищеплені русизми, що засмічують мову, такі як “обрив”, “холм”, “Валахія”, “холостяк”, залишивши питомі круча, горб, Мунтенія, парубок. Останнє слово також набуде якісь риси пристойності. Українська мова після очищення не тільки не зубожіє, але навпаки, повернеться до джерельної чистоти. Про що можуть, ціною власного досвіду, засвідчити ті ж самі угорці й чехи. Бо вона є давня й розвинута, має досить великий запас міцності. Найкращим виходом із поганого становища було б рішення оголосити подібні словники недійсними. У такому разі жодний школяр не побажає їх розгорнути. А з послідовниками вже померлих мовознавців пані й панове науковці здатні впоратися й самостійно, [ІншалЛа]. Та повернемося до В. Білінського. Він таки відомий не так своїм запереченням існування в’ятичів, як дослідженням історії Чингізидів. Однак і тут кінці у нього не сходяться. Не витримує критики теза В. Білінського про пізніше переселення у дрімучі ліси й у грузькі болота татарських князів разом із своїми родами й племенами і з численною худобою, яку потрібно було годувати. І при тому мова наступних поколінь залишилася неушкодженою. Добряче вслухавшись, зараз росіянин якось зрозуміє поляка, українця, болгарина. Але попри найжагучіші бажання , він не второпає найвиразнішої вимови казаха чи татарина. Якщо триматися думки В. Білінського, то на Московщині мала скластися унікальна ситуація. Наука має багато прикладів наслідків узаємин різноплеменних етносів і їхніх еліт. Так, мовознавці вагаються, куди віднести англійську мову – до германських чи до латинських. Або угорську, де потужний слов'янський субстрат вніс глибинні зміни не лише у лексику, але і в закони її фонетики, при тому на фундаментальному рівні. Ще там можна знайти навіть арабізми, хоча час безпосередніх контактів угорців із Османською імперією був мінімальним. Навіть турки, де і народ і його верхівка були єдині й однорідні, мали у мові грецький субстрат, проте свого часу вони зазнали ґрунтовних змін у своїй мові. Зараз вона відрізняється від інших тюркських мов через найпотужніший шар запозичень із арабської. Далося взнаки їхнє тривале, протягом кількох століть, сумісне проживання в одній державі. І лише в в російській, попри всі схеми В. Білінського і його однодумців, кількість тюркізмів не більша, ніж в українській чи угорській. Сам В. Білінський наполегливо наголошував на саме слов'янському походженні української еліти, на противагу російській. І після кількох століть такої ненормальної ситуації в Росії, з її корінною заміною правлячої верхівки, і взагалі, всієї демографічної ситуації, як то подає В. Білінський, мова росіян дивним чином залишилася неушкодженою. А так не буває. Для прикладу, мова англійців та угорців дуже спростилася. Вони втратили навіть поняття граматичного роду – цього лиха як індоєвропейських мов, так і семітських. Широка громадськість добре обізнана з Анною Ярославною. Проте менше відомо, що Анна мала сестру, яка зробила для Угорщини більше, ніж Анна для Франції. За військової підтримки тестя її чоловік Ендре перетнув Карпати і, захопивши столицю, став законним королем. Пам’ять про ті події збереглася у назві гори Ґеллерт, що в центрі Будапешта. Гора названа на честь єпископа, який загинув через свою підтримку Ендре. Але найвагомішим був внесок і його і Анастасії Ярославни у культурний розвиток угорського народу. Остаточно було подолано поганство. У збудованому нею й Ендре монастирі на Балатоні зберігся до сьогодення оригінал Конституції тих часів, який містить уривок справжньої староугорської мови: feheru varu reá meneű hódu utu reá [9, l. 51] (Fehérvárrá menő hadiút). Помітно, що та мова складніша й довша за нинішню, а ще не відбулися безповоротні зміни її фонетики. А російська мова зараз за будовою нічим не відрізняється від інших слов'янських мов. Хай В. Білінський, разом із його шанувальниками, пояснить таке явище, яке межує з поняттям чуда. Не пояснить. Література 1. Білінський В. Москва ординська. - К. : “А — БА - БА - ГА — ЛА — МА - ГА”, 2015. 2. Грицак Я. - Хруслінська І. Розмови про Україну. - К.: “Дух і Літера”, 2018. 3. Гумилев. Л. Древняя Русь и Великая Степь. - М.: “Мысль”, 1989. 4. Маринина А. Казнь без злого умысла. - М.: “ЭСМО”, 2015. 5. Огієнко І. Історія Української літературної мови. - К.: “Либідь”, 1995. 6. Седов В. Восточные славяне в VI — XIII веках. . - М.: “Наука”, 1982. 7. Седов В. Древнерусская народность. – М.: “ Языки русской культуры”, 1999. 8. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. – Харків,: “Акта”, 2002. 9. Szombathy V. Az őshazától a Kárpátokig. Budapest: Panoráma, 1985. 81