Надворі сонячно, на деревах ще висять жовті й зелені листочки, тому Херсон виглядає дуже приязно. І дуже порожньо. Весь вокзал оповитий лабіринтами з габіонів. Пасажири швидко полишають потяг і, ховаючись за цими лабіринтами, сідають в автівки або розбігаються подалі з відкритої місцевості. Узагалі, люди рідко стоять на площах чи широких вулицях. Ховаються під деревами самі, ховають свої автівки. Бо навіть у найвіддаленіших районах міста полюють російські FPV-дрони: до окупованого росіянами лівого берега Херсонської області лише п'ять кілометрів, тоді як дрон літає на відстань до 25 км.
Ранок у Херсоні починається із закупів, ділиться зі мною місцевим розпорядком життя мій колега Іван Антипенко. Він родом з Херсонщини, працював журналістом в обласному центрі до окупації. А зараз приїжджає на малу батьківщину на місяць-два-три, щоб відчути життя зсередини, збирає матеріали для розслідувань, статей і відеорепортажів.
Тим часом херсонці швидко прошмигують між базарними ятками з городиною. Я задивляюсь на піраміду з кавунів (уже не такі, як у вересні, попереджає колега), а потім далі розглядаю цінники. Помідори тут коштують 45 гривень за кілограм, недозрілі бурі — по 25, а трохи зіпсуті — по 10. Це ще місцевий врожай. Ми дотримуємося місцевих правил — швидко набираємо продукти і їдемо далі.
У машині час від часу пищить «цукорок» — прилад, що сигналізує про наближення дронів. Час від часу «мавіки», FPV, «орлани» і «зала» — почергово або всі разом — висвічуються на екрані приладу. «Далеко», — каже Іван.
Окрім дронів, російські війська запускають артилерію: «гради», гаубиці чи міномети накривають місто щодня і в будь-якій його частині. Сьогодні вночі теж було влучання — у районі автовокзалу. А вже зранку чоловіки в кольорових рятувальних і бронежилетах підмітають і збирають розбите скло довкола вокзалу. Поруч з ними жінка — поглядає то на «цукорок», то на небо. Через дорогу інша група — електрики — знімає розтрощений уламками світлофор. Повз нас проїжджає тролейбус.
«Тролейбуси тут безкоштовні, комунізм», — жартує колега. Я розпитую його, на кому ідейно й морально тримається місто. Іван киває в бік тролейбуса — мовляв, на таких і тримається, а далі перераховує: крім водіїв міського транспорту, лікарів, медиків швидкої допомоги, двірників, працівників банків, волонтерів.
Ми підходимо ближче до житлового будинку, крізь квартиру якого вночі навиліт пройшов снаряд. На бетонному фасаді видно дірки від уламків. Рештки балконів, віконних рам і кондиціонери небезпечно застигли в повітрі, тож місцеві мешканці, комунальники й волонтери злагоджено розбирають їх. Тут усі роботи треба закінчити не просто до комендантської години, яка починається о 8-й вечора, а навіть до сутінків.
У розбитих вікнах деяких квартир руху, навпаки, немає. Власники виїхали. Усі ці вікна херсонці закриють фанерними листами до кінця дня. Незалежно від присутності господарів у місті.
До речі, місцевих мешканців у Херсоні, попри зростання небезпеки, більшає. «Так, повертаються, бо скасували переселенські виплати», — пояснює волонтерка Наталія Недоступ. За різними оцінками, в місті зараз проживає від 70 до 80 тисяч мешканців.
«У Херсоні одні діти виїжджають, інші приїжджають. Тут народжуються діти. У нас пологовий працює поруч із Дніпром. Обстріляний неодноразово, але працює. У Херсоні багато людей похилого віку, і вони не хочуть виїжджати, бо немає куди. Тут хоч під обстрілом, але в себе вдома. За деякими соціологічними даними, тут до 80 тисяч людей, але, як на мене, тут значно менше мешканців. У Херсоні набагато більше обстрілів: артилерії, дронів, скидів, — розповідає Наталія. — Під підʼїздом уже не посидиш, не поспілкуєшся».
Після масових атак дронів біля Дніпра херсонці почали переїжджати в північну частину міста. Це вже «переселенці всередині міста», — пояснює Наталія. Вона разом з донькою пригощає нас чаєм з тортом у підвалі. Довкола нас стоять матраци, ковдри, коробки з підгузками, серветками, порошками, продуктами — допомога і для цивільних, і для військових.
«Я боюсь, що лівий берег так і залишиться… У мене є недоторканні запаси для лівого берега: прокладки, порошки і все таке. Допомагати, коли деокупують».
Разом з Наталею ми їдемо до таких «внутрішніх переселенців».
Біля брами приватного будинку нас зустрічає чоловік у колісному кріслі. Трошки далі визирає невелика жінка в окулярах. Це Ігор і Юля Дзюби, обоє з дитинства мають інвалідність. До початку російського вторгнення жили в Херсоні на острові. Цей район був сильно зруйнований внаслідок потопу, коли російські війська підірвали Каховську ГЕС.
«Вони мали дуже гарний будинок на острові, з пірсом, самі побудували, він був підлаштований під чоловіка, — розповідає Наталя. — Там, де Ігор і Юля зараз живуть, обстріли частенько».
Поки ми розмовляємо з парою, чуємо виходи російської артилерії. Рахуємо. Чуємо, як приземляються снаряди по інший бік.
За звуком важко зрозуміти, це виліт поруч чи приліт. Наталія, за правилом усіх херсонців, довго на одному місці не стоїть. Щоб не засікли дрони.
«Це наш типовий день, — каже Наталія. Вона стрибає в заведену автівку, і ми відʼїжджаємо. Їдемо попри історичні будинки центру, обабіч яких стоять ще жовті дерева. — Диви, як красиво! Вони нам чергову осінь портять. Вкрадена осінь…»
На острові, де жили раніше Ігор і Юля, на диво, переважно тихо, розповідає місцева мешканка. Я була на острові кілька разів після деокупації — після обстрілів з медиками або вплав на човні після підриву дамби. Цього разу моя подорож дійсно видається спокійною. Тут працюють кілька магазинів, є світло і навіть доставка пива, яке варять на броварні в Херсоні. Ходить маршрутка, але вкрай рідко, розповідає 84-річна жінка з костуром. Її звати Таміла, вона приїхала провідати паралізовану доньку. За донькою на острові доглядає онука Таміли.
«Я — інвалід війни, — каже жінка. — Пенсія — дев'ять тисяч, а не дві, як у неї, то я хоч щось їй можу купити. Їжджу хоч раз на тиждень».
Пізніше я збираюся навідати іншу жінку з інвалідністю — Марину — і пенсіонера Григорія, який доглядав за нею. Цю пару я зустріла минулого року в лікарні. Їхній саманний будинок розмило водою після підриву Каховської ГЕС. Набираю номер Григорія, та відповідає Марина. Григорій помер навесні. «У нього саркома кишечника була, він мучився, але швидко згорів — за пʼятдесят днів хвороби його не стало», — розказує Марина, коли ми приїжджаємо до неї.
Марина сидить у кутку за столом, як і рік тому, коли я востаннє до неї навідувалась. Така сама скромна і трошки смішна. Тільки одяг інший. На газовій плиті в Марини гріється величезний камінь — це жінка так опалює дім. Наталя протягує Марині пачку порошку, але Марина, як і раніше, не бере нічого зайвого. Тоді я розпитую, що їй потрібно. Жінка просить ліки для шлунка, домашні капці і штани, чорні.
«Я повзаю по хаті, щоб коліна не вимащувались», — пояснює. У її будинку так само чисто, як і рік тому. Ретельно вимита підлога, протертий стіл, ідеально складений посуд і навіть овочі. На столі лежить Біблія.
На питання, чи вона віруюча, Марина заперечує: «Хочу дочитати, що буде далі». Цього разу Марина зізнається, що вона любить читати. Стівен Кінг, Умберто Еко, любить фантастику, «але не про космос». Ми обіцяємо знайти книги і йдемо.
Останні два дні в Херсоні хмарно, «цукорок», який зазвичай сповіщає про наближення дронів, мовчить. Така тиша напружує.
У тихі години я роздивляюся місто. У Херсоні взагалі дуже чисто. Біля багатоповерхівок жінки пораються на клумбах і збирають букети зі свіжозрізаних хризантем. З підʼїзду розбитого будинку виходить старенька з палицею та пакетом сміття. Розкладає пластикові пляшки в один контейнер, побутові відходи — в інший. В іншому подвірʼї чоловік вантажить на старенькі «жигулі» картонні коробки. Тут люди здають картон на переробку. Пʼять гривень за кілограм.
У центрі міста прибиральники збирають листя і завантажують на трактор, трактор пересипає їх у вантажівку. Тут, до речі, ніхто не наступає на купи листя. У парках ходити можна тільки по доріжках — цьогоріч російські військові почали скидати міни-пелюстки з дронів. Я підходжу ближче до прибиральників, щоб сфотографувати. Під зеленими комунальними жилетами помічаю бронежилет.
«Коли ввечері скидаю, бачу вже кубики на животі», — жартує прибиральниця Таня, нахиляючись до землі з віником і граблями. «Ти напиши, що я в активному пошуку!» — знову жартує Таня, вправно закінчуючи роботу.
У річницю звільнення Херсона від росіян тут ще більш похмуро, рідко чути артилерію. Та збиратись у центрі міста все одно небезпечно. На площі перед адміністрацією, де два роки тому збиралися святкувати деокупацію херсонці, стоять великі прапори бригад, що боролися за звільнення міста. На газонах — менші прапорці, у памʼять про загиблих воїнів. З Днем звільнення Херсонщини від окупації люди вітають особисто — на пошті, просто на вулиці чи заходячи в гості.
