в мене особлива слабкість до азійського кінематографу, південно-корейського зокрема. тому, велике світове визнання Пона Джун Хо після нашумілих Паразитів було справжнім медом на мою душу. і, звісно, виходу його нового фільму я сильно чекала…

Мікі 17 (Mickey 17) - нове велике голлівудське творіння режисера. і для мене, на превеликий жаль, воно виявилось досить посереднім.

фільм точно не поганий. він традиційно захопливо-драматичний, сатирично-комічний і зворушливо-актуальний… але в рамках фільмографії режисера - досить-таки вторинний.

під мішурою ефектного абсурдизму Пон Джун Хо знову презентує нам глибоко емпатичне бачення нашого світу. тотально капіталістичного, прогнило жорстокого, але ж і неочікувано милого, разом з тим. те, що режисер вміє з унікальною ніжністю говорити про складні глобальні теми, ми бачили в його екологічно-щемливій казці Окча. а про самодеструктивну капіталістичну машину він невпинно говорить у більшості своїх робіт.

фільм все ж чудово зроблений. ті креативно-химерні образи в самобутньо-космічному сеттингу заслуговують бути побаченими. в стрічці багато візуальної пост-іронії: ненавʼязливого самовисміювання і непретензійного цитування… і, без перебільшення, шикарна класично-новаторська музика Чона Чже Іль для мене виявилася головним досягненням фільму.

другим - гра Роберта Паттінсона. тут він в стилі нашої улюбленої Емми Стоун - грає химерно-фізично, не переходячи в відверту пародію. загалом, акторський каст стрічки сильний. прекрасно талановиті Тоні Коллетт з Наомі Екі, завжди чудесний Стівен Юн… але Марк Руффало, який ніби так і не вийшов зі зйомок Бідолашних створінь, - то не моя чашка чаю))

Мікі 17, не дивлячись на закручено-філософський сюжет, - у всіх сенсах найлегший і навіть, як не дивно, найпозитивніший фільм Пона Джун Хо. можливо, саме тому я йому недостатньо повірила?)

7/10

#настрій_на_авторське #настрій_на_комедію #настрій_на_драму

я до вас сьогодні з рекомендацією цікавезного каналу про кіно) надихаюча візуальна естетика і поетично-зрілі авторські тексти на багато всього нішевого (і не тільки)

відразу після Мікі 17 потягнуло мене на повторний перегляд найкультовішої роботи Пона Джун Хо (не враховуючи Паразитів, звісно).

Спогади про вбивство (Memories of Murder) - канонічний психологічий трилер кінця 90 - початку 2000-их. символічно, що вийшов в один рік із шедевральним Олдбоєм.

ще більш цікавим є негласний діалог між роботами Пона Джун Хо і Девіда Фінчера. кореєць явно надихався шокуючо дуальним психологізмом фінчерівського Сім, тоді як американець в своєму Зодіаку використав відсторонено побутове дослідження цілої обсесивно-дефективної системи, новаторсько запропоноване саме в Спогадах про вбивство.

тут варто зазначити, що фільм Пона Джун Хо, за своєю суттю - анти-голлівудський. він цілеспрямовано руйнує чи навіть жорстко висміює голлівудські детективні кліше. руками своїх комічно недолугих і трагічно неефективних героїв, режисер ніби ставить депресивний штамп на всю правоохоронну систему Південної Кореї. жодної пафосної романтизації чи геройської віри в справедливість.

показана у фільмі реальна шокуюча історія далеких 80-тих - про момент фруструючого зламу класичних ідеалів. спроба докопатися до джерел природньо сформованого глобального зла. там, де системно панують корумпована вседозволеність, зловживання владою і токсично схвалена маскулінність нема місця навіть базовій безпеці. Пон Джун Хо тут без зайвих казкових алегорій змушує нас поглянути в очі нашій реальності без прикрас.

кіно збудоване на життєво визначальних контрастах. медитативно занурюючий в тотально непривабливу детективну рутину темп оповіді моментами переривається ірраціонально зарядженими вибухами емоцій героїв… всепоглинаючо заспокійливі провінційні пейзажі збурюються пронизливо холодними зливами. затерта сірість здавлених приміщень маленьких (хоч і з роздутим его) людей відмежовується вуаєристично відстороненим поглядом вседозволяючого деміурга…

всі акторські роботи тут бездоганні. чого вартий тільки сучасний геній південно-корейського кіно Сон Кан-Хо з його неперевершено тихою грою в одному з найпотужніших кіно-фіналів.

Спогади про вбивство - безсумнівно майстерний і, не побоюсь цього пафосного слова, інтелектуальний трилер. для тих, хто завжди гостро прагне справедливості і не боїться боляче розчаровуватися…

9/10

P.S. якщо дивилися: справжнього вбивцю знайшли тільки в 2019 і через закінчення терміну давності не покарали… так, фільм виявився значно ближчим до нашого часу.

#настрій_на_авторське #настрій_на_драму #настрій_на_трилер

а ось і гордий володар звання ʼКращий іноземний фільмʼ 2024 року.

Я все ще тут (I’m still here) - бразильська політично-сімейна драма авторства досить відомого своїми голлівудськими екранізаціями і римейками Волтера Саллеса. до слова, цей фільм для режисера виявився неочікувано особистим: сімʼя Пайва, головні герої фільму, були друзями дитинства Саллеса.

кіно вийшло чуттєво теплим і навіть незвично ретро-ламповим. як людина, що мало знайома з Бразилією і її культурою, тут я отримала візуально-цілісний і текстурно-обʼємний образ цілої епохи яскравої країни. в фільм любовно вплетено цілу купу світових поп-культурних відсилок, що особливо відчувається за прекрасним музичним оформленням. ці заякорені символи часу і простору ідеально працюють на оформлення насправді глобально позачасової історії.

Я все ще тут розповідає про універсальну крихкість людського життя під колесами рукотворних політичних машин… і що тут сказати, мене боляче зачепило... кіно, хоч і специфічно сентиментальне, але я відчула тут багато делікатної ніжності. по відношенню до сили людського духу, в першу чергу.

головній героїні у виконанні талановитої Фернанди Торрес не емпатувати неможливо. такий в неї вийшов неперевершено потужний і унікально зворушливий образ ʼсильної жінкиʼ… зовсім не стереотипний, просто живий і якийсь максимально близький.

Я все ще тут - кіно, мушу сказати, моментами затягнуте і маніпулятивне, але таке тонко красиве і емоційно потрібне...

8/10

#настрій_на_драму #Оскар2025_марафон

от нічого ніби за рік не змінилося, тільки всі стали трішечки старшими)

#відновлене
сьогодні мені 33, з них більше 15 свідомих років я фанатію від кіно)

цьому блогу біля 3ох місяців. і все, чого мені хочеться зараз - від щирого серця подякувати кожному на цьому каналі за те, що коментуєте, ділитеся, підтримуєте і просто читаєте… знайте, ви робите одну людину в цьому світі щасливішою, бо вона може ділитися чимось особисто цінним, приносити комусь користь і ще й отримувати від цього насолоду)


як подаруночок від мене ловіть список моїх улюблених 6-ти фільмів про дорослішання:

400 ударів (400 blows), 1959 - золотий представник ‘французької нової хвилі’ від Франсуа Трюффо. особливо світла історія важкого дитинства… тут зовсім нереальна акторська робота юного Жан-Пʼєра Лео і, як завжди, неймовірно атмосферний Париж)

Лабіринт Фавна (Panʼs Labyrinth), 2006 - найвеличніша фантасмагорія Гільєрмо дель Торо. похмура казка про дорослішання під час війни. унікально авторська інтерпретація майже керролівської Аліси в моторошних візуальних образах ніби від Франциско Гойї… от де ще таке побачиш?)

Дерево життя (The Tree of Life), 2011 - чи не наймасштабніший авторський фільм, що я бачила. еволюція людини накладена на еволюцію світу від геніального Терренса Маліка… космічно красивий кіношедевр, що ще й відкрив світові мою улюблену Джесіку Честейн) філофський і болючий. зачепив мене глибоко-глибоко і досі не відпускає…

Життя Пі (Life of Pi), 2012 - одіссея про виживання в лодці з тигром - звучить вражаюче, чи не так?) захоплююча пригода з прекрасним візуалом, що змушує заглибитися в себе і повірити в неможливе.

Життя Адель (Blue is the warmest color), 2013 - особливо делікатне авторське висловлювання про пошук себе через усвідомлення своєї сексуальності. Леа Сейду і Адель Екзаркополус демонструють на екран ніжність і пристрасть, як ніколи раніше) цей фільм я не просто подивилася, я в ньому пожила… тільки обережно: багато відвертих сцен і 3 години без екшну))

Юність (Boyhood), 2014 - епічна робота чудового Річарда Лінклейтера: фільм знімався цілих 12 років… це дорослішання на екрані, яким воно є в житті. бо час - провідник творчості в реальність. люблю!

якщо бачили щось з цього списку чи хочете поділитися своїми улюбленими фільмами про дорослішання, заходьте в коментарі)


до речі, якщо у вас є якісь побажання до контенту каналу, теж з радістю вислухаю)

#підбірка

як про нього говорив сам Девід Лінч, Синій оксамит (Blue velvet) - його найбільш нормальний фільм. не сприймайте буквально, звісно) нічого, в звичному сенсі, нормального тут немає. але, як мінімум, є цілісно зрозумілий сюжет в комбінації з класично лінчівською американскістю. для перших знайомств з творчістю генія має підійти ідеально)

Синій оксамит - неонуарний детектив сфокусований на відвертих дослідженнях сексуальних перверсій. кінематографічно відвертий оммаж Хічкоку. ще одна історія чуттєвої ініціації в стилі класичного Випускника Нікколса.

улюблений сюжет Лінча про зловіщу ідиллічність і замасковано тривожні дивакуватості. тематична підводка до культово провінційного Твін Пікса чи в майбутньому гламурно сюрреального Малголланд Драйв... тут, звісно, значно більше якоїсь мрійливої наївності, але вже пробивається знакова вуаєристична подача дико шизофренічного середовища.

для Лінча цей фільм багато в чому особистий. неусвідомлене бачення небезпеки ірраціонально творчого начала в купі з ностальгійно дитячими спогадами про абсурдні образи вилизано американського життя.

прогресивно мистецький візуал, натхненний Беконом і Магріттом, стикає неонову моторошність підсвідомого із химерно-сонячними масками буденності.

тут Кайл Маклахлен, альтер-его самого режисера, зображає собою відкриту юнацькість разом із саморефлексивним бунтом. його збалансовує незабутній Денніс Хоппер в ролі яскраво шаленого психопата. доповнюють картину дві легендарні кіно-богині: невинно-романтична Лора Дерн і сексуально-рокова Ізабелла Росселіні. ідеально збалансований квартет, нічого додати)

Синій оксамит - лінчівська ода нашому парадоксальному світу, де банально щира любов здатна приборкати найбільш необузданне зло.

8/10

#настрій_на_авторське #настрій_на_трилер #настрій_на_мелодраму