Висвітлення радянського літературного процесу у варшавських часописах 1930-их рр.

62 Іван ГІСЕМ ВИСВІТЛЕННЯ РАДЯНСЬКОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ У ВАРШАВСЬКИХ ЧАСОПИСАХ 1930-Х РР. 30-ті роки ХХ століття в історії Другої Речі Посполитої характеризувалися зростанням кількості та бурхливою діяльністю літературних часописів, основною читацькою аудиторією яких була інтелігенція. Саме у цей період на варшавському ринку преси з’явилися близький до пілсудчиків Pion (1933–1939), націоналдемократичне Prosto z mostu (1935–1939), які склали суттєву конкуренцію ліберально-демократичним Wiadomościom Literackim (1924–1939), заснованим ще у попередньому десятиріччі. Хоч загальний тираж найпопулярніших тижневиків, перелічених вище, ніколи не перевищував 40 тисяч примірників, а цілої групи суспільно-культурних часописів – 150 тисяч, і читали їх, за найбільш оптимістичним підрахунком, до 200–250 тисяч осіб1, вони відігравали значно більшу роль у публічному та культурному житті як столиці, так і держави, яку не можна виміряти простим порівнянням накладу з надобутою популярністю2. За посередництва інтелектуальних та політичних еліт, до рук яких перелічені часописи потрапляли, їхній зміст транслювався до ширшої громадськості, читачів щоденної преси чи масових видавництв3. Sierocka K. Magazyny literackie dwudziestolecia międzywojennego (przyczynek do charakterystyki) // Kwartalnik Historii Prasy Polskiej. – 1983. – № 1. – S. 120. 2 У 1930-х рр. населення Другої Речі Посполитої складало 36 мільйонів, з них лише 22 мільйони корінного польського населення. – Sierocka K. Magazyny literackie dwudziestolecia międzywojennego (przyczynek do charakterystyki) // Kwartalnik Historii Prasy Polskiej. – 1983. – № 1. – S. 120. 3 Paczkowski A. Prasa Drugiej Rzeczypospolitej (1918–1939). – Warszawa, 1 Висвітлення радянського літературного процесу... 63 Пролетарська культура, що, за задумом ідеологів більшовизму, мала би стати противагою буржуазній західній культурі, привертала до себе чималу увагу з боку інтелектуального середовища Другої Речі Посполитої. Одні, зачаровані суспільнополітичним проектом Радянського Союзу, розглядали її як взірець прогресивного світобачення, вільного від пересудів аncien régime, а інші, за влучним висловом одного з дослідників, «культурою для пролетаріату»4, що мала на меті легалізувати нову форму рабства більшовицького режиму. Ставлення до радянської літератури теж було суперечливим, бо, з одного боку, польські спостерігачі цінували набуток тих радянських письменників, які у своїй творчості підхоплювали дореволюційні традиції російського мистецтва, а з іншого боку, характеризували її як «червоноагітаційну макулатуру»5. Щоб простежити спільне та відмінне у ставленні польської інтелектуальної еліти до радянського літературного життя в цілому, вимагається окреме дослідження дискурсу трьох найбільших та найпопулярніших літературних варшавських тижневиків 1930-х рр. – Wiadomości Literackie. Tygodnik, Pion. Tygodnik literackospołeczny, Prosto z mostu. Tygodnik literacko-artystyczny. Таким чином, у статті розглядаються особливості перцепції радянського літературного процесу відповідно до програмово-естетичних завдань тижневиків, а також реконструюються уявлення мистецько-інтелектуальних варшавських середовищ щодо місця та ролі письменника у радянському суспільстві, загального значення їхньої творчості. Окрім того, звертається увага на проблему контролю свободи творчості радянського письменника з боку партійного апарату комуністичної партії, котрий для досягнення своїх ідеологічних завдань використовує метод тотального терору. 1972. – S. 65. 4 Suchodolski B. Z zagadnień socjalizmu // Pion. – 1935. – 27 lipca. – S. 1–2. 5 Junosza-Gzowski A. Czerwona ruń // Prosto z mostu. – 1936. – 15 marca. – S. 8. 64 Іван ГІСЕМ Wiadomości Literackie: спроба радянсько-польського літературного діалогу Безперечно, Wiadomości Literackie були найвпливовішим польським літературним тижневиком за весь час існування Другої Речі Посполитої. Тижневик виходив без перерви від 6 січня 1924 р. аж до початку Другої світової війни, коли 3 вересня 1939 р. побачив світ його останній номер. Головний редактор часопису, Мечислав Гридзевський, зумів згуртувати навколо тижневика найкращих публіцистів та письменників свого часу, основу яких складали члени літературної групи Skamander – Юліан Тувім, Антоній Слонімський, Ярослав Івашкевич, Казімєж Вєжинський та Ян Лехонь. Найменування тижневика – Wiadomości Literackie – запропонував Юліан Тувім; це було дослівним перекладом назви паризької Les Nouvelles littéraires, яка слугувала взірцем для новоствореного варшавського часопису. Адже часопис мав на меті «посприяти… встановленню давно розірваного зв’язку з європейським мистецтвом та культурою»6. Як свідчить вступна стаття, Wiadomości «не репрезентували жодної естетичної школи. Не боролися за ту чи іншу доктрину. Не захищали і не прагнули жодних догм, що душать свободу творчості»7. У зв’язку з широко сформульованою культурно-мистецькою програмою, на сторінках часопису друкувалися представники різних мистецьких напрямів та прихильники різних ідеологій, що надавало йому помітного еклектизму та демократичного характеру. Через це тижневик постійно критикували праві сили, які називали його не інакше, як органом «масонів, жидів та крипто-більшовиків»8, хоча скептичною щодо нього була і ліва преса9. Юліан Тувім вважав, що радянська література є наступницею Od redakcji // Wiadomości Literackie. – 1924. – 6 stycznia. – S. 1. Там само. 8 Paczkowski A. Prasa Drugiej Rzeczypospolitej (1918–1939). – Warszawa, 1972. – S. 270. 9 Koźniewski K. Historia co tydzień. Szkice o tygodnikach społecznokulturalnych. – Warszawa, 1976. – S. 93. 6 7 Висвітлення радянського літературного процесу... 65 російської літератури10. Значною мірою його думка впливала і на позицію самого Мечислава Гридзевського, який вважав радянські твори одними з найбільших досягнень світової літератури11. 29 листопада 1933 року побачив світ «Радянський номер» (№ 47 / 1933), повністю присвячений питанням тогочасної радянської культури, в рамках угоди, укладеної між головним редактором Мечиславом Гридзевським та другим секретарем Посольства СРСР у Варшаві Борисом Ніколаєвим12. Радянська сторона, надавши до друку спеціально підготовлені матеріали, отримала можливість безпосередньо зі сторінок Wiadomości Literackich ознайомити польських читачів з досягненнями радянської культури, зокрема і літератури. Ця «маніфестація польсько-російської дружби», за задумом творців центрального варшавського літературного часопису, мала засвідчити «щоразу сердечніше порозуміння між Річчю Посполитою та СРСР»13. Вона стала можливою внаслідок підписання 25 липня 1932 року Договору про ненапад між Річчю Посполитою та СРСР, а також після спеціального візиту до Варшави керівника Бюро міжнародної інформації ЦК ВКП(б) Карла Радека, який мав на меті накреслити план культурного зближення двох держав14. Щоправда, наповнення «Радянського номеру» «мало відрізнялося від комуністичних агіток»15. Про «агітаційну» природу матеріалів, наданих до друку радянською стороною, свідчила хоча б вступна стаття Карла Радека «Культура соціалізму, що народжується» (№ 47 / 1933). У ній активний діяч міжнародного комуністичного руху подає кілька ключових характеристик Zawiszewska A. Recepcja literatury rosyjskiej na łamach «Wiadomości Literackich» (1924–1939). – Szczecin, 2005. – S. 137. 11 Там само. – С. 149. 12 Materski W. Na widecie. II Rzeczpospolita wobec Sowietów 1918–1943. – Warszawa, 2005. – S. 426. 13 «W numerze niniejszym…» // Wiadomości Literackie. – 1933. – 29 października. – S. 1. 14 Materski W. Na widecie. II Rzeczpospolita wobec Sowietów 1918–1943. – Warszawa, 2005. – S. 426. 15 Na marginesie // Prosto z mostu. – 1935. – 11 sierpnia. – S. 6. 10 66 Іван ГІСЕМ для розуміння питань радянської культури. За ним, це, перш за все, велетенські маси людей, які вчаться, читають і дискутують. Вони не лише хочуть дізнатися про найбільш глибокі питання, про те, що відбувається у світі, за що люди борються, а прагнуть самостійно дати на них відповіді. Звідси, як він пояснює, виростає література мас, «часто наївна та невдала з точки зору форми, але так само часто сповнена проблисків народного генія», як у випадку «Піднятої цілини» (1932) Михайла Шолохова16. По-друге, нова культура, яку творять маси, – інтернаціональна не лише через те, що вона увібрала в себе найкращі досягнення західної цивілізації, а передусім тому, що «творять її разом усі нації Радянського Союзу, розвиваючи власну культуру»17. По-третє, культура Радянського Союзу – це культура боротьби та праці, оскільки її творці – не визискувачі, а трударі, робітники та селяни, які оповідають про себе, викликаючи до життя нову реальність. По-четверте, це культура марксистська. Вона має на меті революціонізувати всі сфери суспільного життя, щоб пришвидшити соціалістичні перетворення, спираючись на велетенські народні маси. І, по-п’яте, «ми добре розуміємо, що нема іншої культури, крім культури колективної»18. Долучаючи свідомі маси до колективної творчої праці, стверджує Радек, радянське керівництво створює умови для розвитку індивідуальності, її сил та здібностей, адже не відкидає їх до рівня худоби. Михайло Слонімський, майбутній член правління Спілки радянських письменників (1934–1954), який, між іншим, доводився двоюрідним братом Антонію Слонімському, у матеріалі «Життя радянської літератури» (№ 47 / 1933) також вдається до відвертої пропаганди способу життя пролетарської культурної еліти. Він стверджує, що професія письменника є однією з найпочесніших у Радянському Союзі, тому «умови письменницької праці виключають можливість злиднів, голоду, безробіття (безробіття, як 16 Radek K. Kultura rodzącego się socjalizmu // Wiadomości Literackie. – 1933. – 29 października. – S. 1. 17 Там само. 18 Там само. Висвітлення радянського літературного процесу... 67 відомо, у Радянському Союзі взагалі нема)»19. Стаття радянського письменника польського походження Бруно Ясенського (справжнє ім’я – Віктор Зисман), який з 1934 року був членом правління Спілки радянських письменників, «Про значення та роль письменника у Радянській Росії» (№ 28 / 1935), хоч і побачила світ значно пізніше, за своїм пропагандивноагітаційним характером суголосна з матеріалами, опублікованими у спеціальному «Радянському номері». Вищезазначена стаття потребує нашої уваги з кількох причин. По-перше, Бруно Ясенський, вдаючись до короткої характеристики своїх останніх творів, проводить чітку лінію поділу між тими, хто був вихований ще за «сутінків Середньовіччя», та «комсомольською молоддю, соціалістичними синами своїх батьків». Його роман «Людина змінює шкіру» (1932–1933) оспівує соціалістичне будівництво як своєрідний акт спокутування гріхів, як лабораторію нових людей, де старше покоління позбувається решток капіталістичної свідомості. Радянська молодь виступає в нього першим в історії людської цивілізації поколінням, яке не застало приватної власності на засоби виробництва, яке не знає, що таке «визискувач» чи «поліцейський»20. По-друге, Бруно Ясенський стверджує, що умови, в яких працює пролетарський письменник, цілковито відрізняються від тих, у яких змушений працювати пересічний письменник буржуазного суспільства. Він не повинен займатися побічною працею задля заробітку, тому весь свій час може присвятити писанню та вивченню суспільства, щоб отримати матеріал для художнього аналізу дійсності. Радянський письменник також має змогу постійно подорожувати величезними просторами Радянського Союзу: Не треба йому ані набитої доларами валізи, ані паспорта, усипаного сотнею віз та штемпелів. У кожній республіці він почуває себе, як у себе вдома, бо всі ці країни… населяють братні народи, 19 Słonimskij M. Życie literatury sowieckiej // Wiadomości Literackie. – 1933. – 29 października. – S. 2. 20 Jasieński B. O znaczeniu i roli pisarza w Rosji sowieckiej // Wiadomości Literackie. – 1935. – 14 lipca. – S. 7. 68 Іван ГІСЕМ об’єднані в один величезний 160-мільйонний людський колектив, натхненний… ідеєю побудови зразкового соціалістичного суспільства21. Отже, на думку Ясенського, письменник у соціалістичному суспільстві – це справжній будівничий нового життя, володар душ, який надихає на працю та боротьбу мільйонні людські маси, а пролетарська література – це зброя в боротьбі за нове, не роз’єднане на класи людське суспільство. При цьому контроль влади, а під нею він розуміє мільйони робітників та селян, не суперечить свободі творчості, оскільки без її братерської критики література не була би такою пристрасною та упередженою: «Саме так, упередженою, бо орієнтується на завтрашній день, а не вчорашній, на гідне людини майбутнє, а не на ганебне минуле»22. Ентузіазм щодо радянського експерименту, зумовлений виходом «Радянського номера», перетворився на страх у зв’язку з московськими процесами (1936–1938)23 у Радянському Союзі, що ознаменували собою перехід від ідеології інтернаціонального марксизму до націонал-більшовизму. Російський соціолог Ніколай Тимашов красномовно назвав ці зміни «великим відступом» від комунізму24. На думку Девіда Бранденбергера, на таку зміну політичного курсу впливали не лише прагнення Йосифа Сталіна будувати соціалізм у окремо взятій країні, що саме по собі суперечило ідеї Льва Троцького про перманентну світову революцію, а і прагнення легалізувати режим, на що марксизм-ленінізм у чистому вигляді виявився нездатним25. Сталін і його соратники прийняли «російськоцентричний етатизм» як найефективніший спосіб Jasieński B. Вказана праця, с. 7. Там само. 23 Szpakowska M. «Wiadomości Literackie»: Prawie dla wszystkich. – Warszawa, 2012. – S. 434. 24 Цит. за: Верт Н. История Советского государства. – Москва, 1992. – С. 200. 25 Brandenberger D. National Bolshevism. Stalinist Mass Culture and the Formation of Modern Russian National Identity, 1931–1956. – Harvard University Press, 2002. – P. 52. 21 22 Висвітлення радянського літературного процесу... 69 сприяти державному будівництву, а також загальній мобілізації населення в умовах, коли результати перших двох п’ятирічок призвели до катастрофічних наслідків у суспільно-економічному житті держави26. Серед усіх народів Радянського Союзу – «рівноправних» учасників соціалістичного будівництва – російський народ оголошувався «першим серед рівних»27, а Сталін – «Леніним наших днів»28. З цього приводу знаковим є сатирично-іронічний репортаж «Сталін – імператор пролетаріату» (14 / 1937) Антонія Слонімського. У ньому розповідається про «коронацію» вождя на Червоній площі. Цікаво, що номер, у якому було надруковано матеріал, вийшов 28 березня 1937 р., а сам «репортаж» датується 1 квітня, Днем дурнів. Отож Антоній Слонімський, який писав з «місця подій», стверджував, що кожен з радянських громадян міг вільно потрапити на урочистості або навіть наблизитися до важливих радянських урядовців, якщо мав при собі спеціальне посвідчення «контактної чистоти», видане ДПУ29. Воно мало б підтвердити, що його власник абсолютно не володіє жодною іноземною мовою, ніколи за жодних обставин не зустрічався з троцькістом, представником сусідніх держав або агентом гестапо. Багатолюдна Червона площа була прикрашена транспарантами, на яких майоріли гасла «Лицом к престолу», «Долой уравниловку», «Да здравствует красная шапка Мономаха», та гербами нового Імператора Пролетаріату. На самому Соборі Василія Блаженного можна було прочитати: «Переможний пролетар може всього досягнути»30. Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – К., 2008. – С. 18. 27 Brandenberger D. National Bolshevism. Stalinist Mass Culture and the Formation of Modern Russian National Identity, 1931–1956. – Harvard University Press, 2002. – P. 43. 28 Верт Н. История Советского государства. – Москва, 1992. – С. 202. 29 Słonimski A. Stalin imperatorem proletarjatu. Reportaż specjalny «Wiadomości Literackich» // Wiadomości Literackie. – 1937. – 28 marca. – S. 13. 30 Słonimski A. Stalin imperatorem proletarjatu. Reportaż specjalny «Wiadomości Literackich» // Wiadomości Literackie. – 1937. – 28 marca. – S. 13. 26 70 Іван ГІСЕМ За кілька хвилин після одинадцятої залунали церковні дзвони і на площу в броньованій кареті, яку тягнули дванадцять тракторів, виїхав новий Імператор, Сталін І, у супроводі найближчої родини. За нею йшла процесія зі стахановців, «нового робітничого дворянства»31, яку очолював Великий князь Кавказу, брат Його Імператорської Величності, а за ним ішов Дюк Каганович, тримаючи на червоній подушечці регалії нового володаря Росії. Сама коронація, на якій були представники іноземних держав та делегати автономних республік, тривала дуже недовго. Товариш граф Молотов у Соборі виголосив сакраментальні слова коронаційної формули: «Іменем Центрального Комітету призначаю товариша Сталіна Імператором Пролетаріату, Королем Міщанства, Великим Князем Спеців та Інтелігенції», після чого почет залишив церкву32. Після урочистої частини, на коронаційному бенкеті слово взяв, зокрема, представник Третього Райху Герман Геринг. Він зазначив, що приїхав в одязі робітника, щоб показати, що є таким само націонал-соціалістом, як і новообраний Імператор Сталін І. Окрім того, він оголосив офіційну пропозицію німецького уряду до уряду Його Імператорської Величності про співпрацю на спільному фронті боротьби проти комунізму, згадавши про видатні заслуги Сталіна І на цій ниві. Проте Дюк Каганович заявив, що уряд Його Імператорської величності і далі непорушно стоятиме на позиції боротьби класів33. Карикатурний «репортаж» Антонія Слонімського – це не просто засвідчення фіналу суперечливих політичних та суспільнокультурних процесів, які відбувалися у Радянському Союзі з початком московських процесів над лівою опозицією, це, перш за все, усвідомлення краху радянського експерименту, який асоціювався з ім’ям Леніна. Тому, стверджує Слонімський, якби «Правда» написала про коронацію Сталіна, вона обов’язково підтвердила б відповідність нового устрою марксистській діалектиці: 31 Parnicki T. Zagadnienie elity sowieckiej // Wiadomości Literackie. – 1935. – 24 lutego. – S. 6. 32 Słonimski A. Stalin imperatorem proletarjatu. Reportaż specjalny «Wiadomości Literackich» // Wiadomości Literackie. – 1937. – 28 marca. – S. 13. 33 Там само. Висвітлення радянського літературного процесу... 71 «“Переможний пролетар може всього досягнути”. Так сказав колись Ленін. Сучасна матеріалістична наука приписує цю думку Леніну, але останні дослідження виявили, що ці слова сказав Сталін, який, як відомо, був учителем Леніна»34. Думку Антонія Слонімського підтверджує і Влодзімєж Дзвонковський, який заявив про «перетворення комуністичної диктатури пролетаріату в особисту фашистську диктатуру Сталіна»35. Хвиля політичного терору, розпочатого Сталіним проти колишніх соратників Леніна, зачепила і діячів радянської культури. Колишні члени Російської асоціації пролетарських письменників (РАПП) виявилися непотрібними в умовах зміни офіційного політичного курсу. Тому їх разом з колишнім секретарем цієї організації, Леопольдом Авербахом, затаврували як «троцькістську агентуру» в літературі. Анонімний автор замітки «Чистка серед радянських письменників» (№ 23 / 1937) «bt.» указує на безглуздість подібних закидів, оскільки Лев Троцький не лише виступав проти пролетарської літератури, а й був проти пролетарської культури як окремого явища суспільного життя взагалі36. У цій справі, стверджує «bt.», заслуговують на особливу увагу звинувачення на адресу Бруно Ясенського, якого пізніше стратили: Попри те, що Ясенський зумів відкинути… звинувачення, з’ясовано…, що відігравав він не останню роль у плеяді донощиків Авербаха. Перед з’їздом радянських письменників [він. – І. Г.] намагався підірвати організаційну роботу Спілки письменників і створити паралельний центр у літературі37. Віктор Серж (справжнє ім’я – Віктор Кибальчич), представник антисталінської лівої опозиції, у «Двох листах в оборону революції» (№ 29 / 1936) стверджував, що йому довелося побачи34 Słonimski A. Stalin imperatorem proletarjatu. Reportaż specjalny «Wiadomości Literackich» // Wiadomości Literackie. – 1937. – 28 marca. – S. 13. 35 Dzwonkowski W. Droga Stalina do faszyzmu // Wiadomości literackie. – 1937. – 26 września. – S. 1. 36 Bt. Czystka wśród pisarzy sowieckich // Wiadomości literackie. – 1937. – 30 maja. – S. 5. 37 Там само. 72 Іван ГІСЕМ ти, як колишні революціонери під тиском втрачали повну свободу думки аж до заперечення своїх переконань, щоб лише мати змогу вести жалюгідне життя: Радянський уряд ніколи не випускає зі своїх рук опозиціонерів. Для опозиційного комуніста, для вільного письменника… нема у Радянській Росії ні амністії, ні свободи... Концентраційні табори, ув’язнення, заслання, спеціальні паспорти, що забезпечують пильний поліційний нагляд та [обмежують свободу пересування. – І. Г.] – така їхня участь38. Після поїздки до СРСР у середині 1936 року Андре Жід, який до того був активним прибічником радянського експерименту, здійснює часткову ревізію своїх поглядів. Власні враження від подорожі він виклав у скандальній книзі «Повернення з СРСР» (1936), яку публікували і Wiadomości. Шукаючи відповідь на питання, яке його найбільше цікавило – чи тріумф революції посприяв свободі мистецької творчості – він дійшов невтішних висновків: У СРСР кожний, хоч і найпрекрасніший твір, якщо не перебуває на лінії, наражається на презирство. Краса вважається за буржуазну категорію. Митець, хоч і найгеніальніший, якщо його робота не перебуває на лінії, перестає привертати увагу, а точніше, від нього відвертають увагу; від митця, від письменника вимагають одного: щоб був благонадійний – решта докладеться39. Стаття «Роздуми на часі» (11 / 1935) Марії Домбровської, однієї з найвидатніших польських письменниць міжвоєнної доби, слугує своєрідним узагальненням контроверсійного ставлення Wiadomości Literackich не лише до радянського політичного експерименту, а й передусім до питання пролетарської культури. На Serge V. Dwa listy w obronie rewolucji // Wiadomości literackie. – 1936. – 5 lipca. – S. 1. 39 Gide A. Powrót z Z. S. R. R. Wiedza o zagranicy – Nowa arystokracja – Pogarda dla biednych – Duch «kontrrewolucji i duch sterroryzowany» – Kult Stalina – Pisarz niewolnikiem ustroju – Przemówienie, które nie zostało wypowiedziane – «Contra spem spero» // Wiadomości literackie. – 1937. – 31 stycznia. – S. 2–3. 38 Висвітлення радянського літературного процесу... 73 думку письменниці, російська революція вбила, заслала, ув’язнила або викинула з країни сотні тисяч представників «міщанської культури», але їхнього спадку не могла знищити. Це сталося через те, що постулат зречення доробку минулого можливо реалізувати лише тоді, коли не потрібно творити нової культури: «Радянський театр не може ліквідувати Шекспіра, Мольєра чи Гоголя, а все, що у радянській літературі справді прекрасне та цінне… йде по лінії тих досягнень та відкриттів у писемній творчості, які переказали у своєму досвіді наступним поколінням Толстой, Чехов, Достоєвський, Тургенєв, Лермонтов та Пушкін»40. Pion: радянська література крізь призму офіційного часопису У другій половині 30-х рр. ліберально-демократичний тижневик Мечислава Гридзевського Wiadomości Literackie отримав серйозну конкуренцію з боку інших літературних часописів з чіткою політичною платформою. На це вплинули причини суспільно-політичного характеру, адже саме у цей проміжок часу до дорослого життя долучилося покоління інтелігенції, що здобуло освіту в незалежній Польщі. Воно було переконане у потребі інших критеріїв, ніж ліберальні та демократичні, для оцінки й інтерпретації культури та літератури41. Pion, перший номер якого побачив світ 7 жовтня 1933 року, було засновано за владною ініціативою та особистою протекцією одного з найвизначніших ідеологів пілсудчиків, головного редактора місячника Droga Адама Скварчинського на противагу Wiadomościom Literackim, що «монополізували духовне життя народу»42. Першим головним редактором нового видання, що відразу отримало статус офіційного часопису владних кіл, став голова відділу Dąbrowska M. Rozmyślanie na czasie // Wiadomości Literackie. – 1935. – 17 marca. – S. 1. 41 Habielski R. Polityczna historia mediów w Polsce w XX wieku. – Warszawa, 2009. – S. 89. 42 Szwedowski S. Tuwim czy koło Tuwima // Pion. – 1936. – 28 czerwca. – S. 7. 40 74 Іван ГІСЕМ преси президії Ради міністрів Тадеуш Швєнчіцький. Хоча часопис виражав погляди пілсудчиків на культуру та мав на меті посилити вплив влади на літературне середовище, у Pionie мали змогу друкуватися автори різноманітних переконань43, у тому числі співробітники Wiadomości Literackich. У програмовій статті часопису «Відбудова держави та література» (№ 1 / 1933) Адам Скварчинський відкрито виступив проти так званої романтичної літератури, яка, на його думку, за тодішніх умов не здатна була сприяти справі відбудови багатонаціональної держави. Ось чому його слова «Подолати “романтичну” форму нашої культурної самосвідомості!» пролунали як заклик боротися за нову польську культуру, яка змогла б протидіяти культурам великих держав-сусідів, передусім Третього Райху та Радянського Союзу. Інакше, стверджував політик, «будемо далі… маріонеткою кровопивць цієї неподоланої самосвідомості, збаналізованої та сфальшованої, або іграшкою чужинців, у створеній чужинцями культурній атмосфері»44. Таким чином, головним завданням часопису фактично оголошувалося створення такого інтелектуального середовища, яке об’єднало би найкращі літературні таланти, здатні витворити новий культурний канон45. На перших порах Pion намагався дистанціюватися як від «поступовців», так і від націоналістів, проте у 1936–1937 рр. політична еволюція урядового табору в націоналістичному напрямку як реакція на зовнішньополітичну ситуацію відбилася і на часописі46. Головна ідея «протоколу Литвинова», підписаного 9 лютого 1929 року в Москві між представниками урядів СРСР, Польщі, Румунії, Латвії та Естонії, полягала у відмові від війни як інструмента національної політики, тому в Польщі його Habielski R. Polityczna historia mediów w Polsce w XX wieku. – Warszawa, 2009. – S. 90. 44 Skwarczyński A. Odbudowanie państwa a literatura // Pion. – 1933. – 7 pażdziernika. – S. 1. 45 Bystroń J. S. Spór o kulturę ludową // Pion. – 1933. – 7 pażdziernika. – S. 3. 46 Paczkowski A. Prasa Drugiej Rzeczy Pospolitej (1918–1939). – Warszawa, 1972. – S. 272. 43 Висвітлення радянського літературного процесу... 75 розглядали як корисний чинник для стабілізації міжнародної ситуації47. Проте недовіра до східного сусіда, яка брала свій початок ще з подій польсько-радянської війни 1920 р. та посилювалася тим фактом, що контрольований Радянським Союзом Комінтерн (до нього входила КПП) проголосив своєю кінцевою метою дестабілізацію та повалення існуючих урядів, з якими Радянська держава підтримувала «нормальні» стосунки48, змушувала польських політиків та дипломатів шукати налагодження стосунків зі східним сусідом на підставі двосторонніх гарантій безпеки49. Однак Договір про ненапад між Річчю Посполитою та Радянським Союзом, підписаний 25 липня 1932 р., ненадовго покращив стосунки зі східним сусідом, адже вже наступний крок польської дипломатії – Договір про ненапад між Німеччиною і Польщею, укладений 26 січня 1934 року – змусив Сталіна всерйоз вважати, що «Гітлер намагався залучити Польщу в ролі молодшого союзника до хрестового походу проти Радянського Союзу»50. Щоб помститися Речі Посполитій за самостійність у зовнішній політиці, Сталін санкціонував справу проти так званої «Польської військової організації», в результаті якої «поляки як національна меншина [Радянської України. – І. Г.] постраждали непропорційно сильно»51. Звідси статті, опубліковані у Pionie, формують образ радянського пролетарського письменника, свободу художньої творчості якого знищила тоталітарна система. У замітці «Доля радянського письменника» (№ 14 / 1936) анонімний автор прямо пише про деградацію письменника до партійного агітатора, а літератури загалом – до знаряддя партійної пропаганди: «Творча праця… організована у спосіб, який не практикують навіть у найбільш Materski W. Na widecie. II Rzeczpospolita wobec Sowietów 1918–1943. – Warszawa, 2005. – S. 367. 48 Верт Н. История Советского государства. – Москва, 1992. – С. 238. 49 Materski W. Na widecie. II Rzeczpospolita wobec Sowietów 1918–1943. – Warszawa, 2005. – S. 367. 50 Снайдер Т. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним. – К., 2011. – С. 78. 51 Там само, с. 118. 47 76 Іван ГІСЕМ фашистських державах… Упродовж своєї праці письменник має безліч разів піддавати ідеологічній та політичній критиці фрагменти свого твору… Після цього написаний твір підлягає політичній цензурі, [а вже] надрукований літературний твір розглядає спеціальний партійний комітет…»52. Це саме стосується і «мертвої радянської преси», бо «гарантована радянською конституцією свобода преси для трудящих мас» є фікцією53. Відомий польський філолог і літературний критик Чеслав Згожельський поширює ці невтішні спостереження і на царину літературної критики у своєму репортажі «Дискусія про роман у Комуністичній Академії» (№ 36 / 1936). На прикладі публічного читання «Теорії роману» (1920) Дьордя Лукача, що відбулося у рамках підготовки Літературної Енциклопедії, він красномовно описує манеру публічних обговорень у радянських наукових закладах, у результаті яких повинен виявитися той, хто визнає свою провину. Головна теза угорського марксиста полягала в тому, що радянський роман – це відродження грецького епосу, адже за соціалістичного ладу, який усуває «причини деградації людини», характерної для капіталістичного суспільства, відбувається злиття індивіда та суспільства, характерне для гомерівської Греції. Літературознавець Валер’ян Переверзєв мав необачність не погодитися з цим твердженням, висловивши цілком резонну думку про засадничу відмінність між патріархальним та комуністичним суспільством, що зумовлює виникнення нових літературних форм, відмінних від античного епосу та капіталістичного роману. За цей необачний вислів присутні на публічному читанні піддали його нещадній критиці, проте їхні закиди головним чином стосувалися не предмета обговорення, а «меншовицького» минулого автора, яке затаврували як «переверзевщину». Як наслідок, він був змушений визнати свої помилки і підтвердити відданість комунізму. Однак висновок Згожельського невтішний: Змушує замислитися… відсутність будь-яких рамок між наукою та політикою, літературою та суспільно-економічними теоріями. Кожна смілива думка може бути розцінена як 52 53 Dola pisarza sowieckiego // Pion. – 1936. – 4 kwietnia. – S. 7. Prasa w Związku Sowieckim // Pion. – 1935. – 21 grudnia. – S. 7–8. Висвітлення радянського літературного процесу... 77 зневага до комуністичної ідеології та як антиреволюційна діяльність на користь буржуазії та капіталізму… Через це не слід дивуватися, як швидко радянські критики зрікаються своїх власних поглядів… і відмежовуються від тих, на кого впав прокльон у нелояльності з боку найдостовірніших адептів «справжнього» марксизму… Більше того, відсутність будь-яких сталих принципів, які хоча б у найзагальніший спосіб інформували про офіційні тенденції в теорії та методиці літературних досліджень, [призводить. – І. Г.] до того, що ніколи невідомо, що визнають відповідним теорії марксизму, а що осудять як «вульгаризацію» або антимарксистську, буржуазну, чи «меншовицьку» позицію54. Публічне каяття Переверзєва, описане Чеславом Згожельським, відіграє роль своєрідного вступу до ширшого зображення суспільного явища, абсурдність якого була прямо пропорційною його масовості. Ідеться про боротьбу проти так званого формалізму в літературному мистецтві та радянських літературознавчих дослідженнях, ініційовану редакційною статтею газети «Правда» (від 28 січня 1936 року) під заголовком «Сумбур замість музики», та яка досягла свого апогею під час першого московського процесу (19–24 квітня 1936), коли було репресовано так званих пролетарських письменників, представників лівого напряму в літературі. Хоча предметом тієї статті була опера Дмитра Шостаковича «Леді Макбет Мценського повіту», шквал критики заторкнув і літературу, адже «лівацька потворність в опері бере початок із того ж джерела, що і лівацька потворність у живописі, у поезії, педагогіці, науці»55. Літературне обговорення, більше схоже «на партійнополітичний трибунал, що досліджував правовірність своїх членів та змушував їх до самозвинувачень»56, відбувалось у серпні 1936 року в формі великих загальних зібрань. Учасники питан54 Zgorzelski Cz. Dyskusja o powieści w Komunistycznej Akademii // Pion. – 1936. – 5 września. – S. 8. 55 Сумбур вместо музыки // Правда. – 1936. – 28 января. – С. 3. 56 Zgorzelski Cz. Walka z «formalizmem» w literaturze sowieckiej // Pion. – 1936. – 3 października. – S. 7. 78 Іван ГІСЕМ ня естетику відсунули на дальній план порівняно зі справами організаційного та ідейно-політичного характеру, оскільки, на думку Чеслава Згожельського, головною метою дискусії була організація пропагандивно-ідейної літератури високого художнього рівня57. Він розвиває свою думку в наступному репортажі під заголовком «Відлуння процесу Зінов’єва серед радянських літераторів» (№ 45 / 1936). Його головною темою стала «чистка» рядів Союзу письменників СРСР, яка стала можливою в результаті гучного політичного процесу над представниками так званої «групи Зінов’єва» і яка «на території союзних та “автономних” республік набрала характеру боротьби проти націоналістичних тенденцій у цих країнах»58. Не обійшлося і без засудження визнаних класиків радянської літератури, зокрема Дем’яна Бєдного. Його приклад, на думку Згожельського, цікавий, як «ще один прояв цілковитої гегемонії суспільно-політичної доктрини у культурному та літературному житті сучасної Росії…, де ніколи не відомо, чи даний твір засудять як такий, що “оббріхує совєтську реальність”, як вияв “праволівацьких” поглядів автора, чи теж як пропаганду “яскраво антимарксистських”, “цілковито фальшивих політичних тенденцій”»59. На початку 1937 року Андрій Сурков вводить до піонівського дискурсу радянської літератури нове поняття «суспільного замовлення», яке було відсутнім у попередніх дискусіях, і нерозривно поєднує його з «низьким літературним рівнем»: Характерне для епохи воєнного комунізму Радянської Росії трактування літературної творчості як «суспільного замовлення» перетворило її з точки зору змісту на видозміну політичної пропаганди та знизило до інтелектуального рівня «робітничих мас»60. Zgorzelski Cz. Вказана праця, с. 7. Zgorzelski Cz. Echa procesu Zinowjewa wśród literatów sowieckich // Pion. – 1936. – 8 listopada. – S. 7. 59 Zgorzelski Cz. D. Biedny na indeksie w ZSSR // Pion. – 1936. – 6 grudnia. – S. 8. 60 Surkow A. Kryzys «socjalistycznego realizmu» w literaturze Z. S. R. R. // Pion. – 1937. – 22 kwietnia. – S. 4. 57 58 Висвітлення радянського літературного процесу... 79 «Суспільне замовлення» означало не лише загострення ідейно-політичного контролю над змістом літературних творів, а, перш за все, орієнтацію на уславлення «щасливої та веселої» реальності. Він констатує, що соціалістичний реалізм є наступною фазою розвитку російської реалістичної традиції, проте категорично визначає його як «кінець радянської літератури», адже за умов «диктатури пролетаріату» не могло бути й мови про цілковите повернення до добре відомого принципу свободи творчості, «бути кимось особливим»61. Щоб проілюструвати критичний стан, у якому опинилася радянська література у зв’язку зі сталінським «великим відступом» від комунізму, автор наводить слова поета Іллі Сельвінського, «тигра серед собак»: Прикро мені усвідомлювати, що я – 37 річна, доросла, здорова і сильна людина, абсолютно радянська, не маю перед собою жодних творчих перспектив. Наперед знаю, що, хоч би що б написав, все одно знайдуться люди, які віднайдуть у мене якісь чотири вірші і заплюють все, хай що б зробив62. Те, що для Чеслава Згожельського видається безперервною хаотичною зміною правил гри в системі з непередбачуваними для її учасників наслідками, для Андрія Суркова, навпаки, – їхнім усталенням у національно-патріотичному напрямку в результаті ідеологічної еволюції більшовизму, що відбулася в попередні роки. Режисер Вацлав Радульський у зв’язку із закриттям знаменитого театру Мейєрхольда підсумовує, що потреба в агітаційно-революційній культурі минула, коли революція почала стабілізуватися: Замість світової революції, видіння гігантського розмаху, колективного екстазу, радянську сучасність почали цікавити значно приземленіші речі: сірий радянський обиватель, його дрібні життєві ситуації і висновки, що відповідають державній ідеології. Історичне минуле, загалом, але у вигляді витягів анекдотичного характеру, у соусі червонопатріотичному, для загартування духу та пробудження 61 62 Surkow A. Вказана праця, с. 4. Там само. 80 Іван ГІСЕМ радянсько-націоналістичного шовінізму63. Таким чином, на сторінках офіційного часопису Pion радянську літературу розглядають як «породження потворного російського комунізму», занепалу до рівня неосвічених мас, перетворившись на головний інструмент політичної пропаганди, а також боротьби з ворогами-«троцькістами». Тому справжні літературні таланти, що не обмежують себе тягарем офіційної ідеології, у Радянському Союзі зазнають переслідувань з боку офіційних представників влади, їм доводиться привселюдно розкаюватися за себе і свою творчість. Звідси посилена увага до літературної дискусії щодо «формалізму», яка демонструє не лише безсилля письменника відстояти своє право на свободу творчості, а загалом те, наскільки література перебуває під партійним впливом та чутлива до змін офіційної ідеології. Prosto z mostu: радянська література очима націонал-демократів Тижневик Prosto z mostu, який виходив з 6 січня 1935 до 3 вересня 1939 року, був більш виразною противагою для Wiadomości Literackich, ніж Pion64. На думку Малгожати Шпаковської, на це було кілька причин: з одного боку, «Prosto z mostu якоюсь мірою було клоном часопису Гридзевського»65, що виявлялося у загальному оформленні та способі подачі матеріалу, а з іншого боку – «зворотним дзеркалом»66, оскільки оцінювало дійсність не лише з протилежних політичних, а й естетичних, поглядів. Проте Анджей Пачковський схильний вважати, що рушійною силою на шляху перетворення Prosto z mostu у фактично головного конкуRadulski W. Teatr Meyerholda zamknięty // Pion. – 1938. – 30 stycznia. – S. 2. 64 Habielski R. Polityczna historia mediów w Polsce w XX wieku. – Warszawa, 2009. – S. 90. 65 Szpakowska M. «Wiadomości Literackie». Prawie dla wszystkich. – Warszawa, 2012. – S. 436. 66 Там само, с. 437. 63 Висвітлення радянського літературного процесу... 81 рента Wiadomości Literackich стала група талановитих журналістів і письменників, яких головний редактор Станіслав Пясецький, сам фейлетоніст і публіцист, зумів згуртувати навколо новоствореного часопису67. На думку Рафала Габельського, «культура та національна література, що були виразом ідейного заангажування автора, а звідси і боротьба з культурою, що не слугувала національній аксіології, були пріоритетними цінностями часопису, і цим ідеям, а також націоналізму та антисемітизму, які з них випливали, часопис залишився вірним до 1939 року»68. Виразною ілюстрацією цієї «програмової» суміші націоналізму з антисемітизмом слугують «Дрібниці для погрому» (1937) французького письменника Луї-Фердинанда Селіна, які той написав під враженням від поїздки до СРСР та які публікувалися на сторінках Prosto z mostu у другій половині 1938 року – на початку 1939 рр.: Російське убозтво… переважає всіляку уяву. Це убозтво у стилі Достоєвського, азійське убозтво, це смердюче пекло, це копчений оселедець, огірок та доносительство. Росіянин – це вроджений наглядач в’язнів, це невдалий китаєць, це кат. Єврей ідеально до нього пасує. Викидень Азії, викидень Африки. Обидва створені для того, щоб жити у шлюбі. Це найкраще відібране – родом із пекла – подружжя69. Prosto z mostu виявляло неоднозначне ставлення до радянської літератури, на яке впливали часто взаємопов’язані фактори естетичного та політичного характеру. З одного боку, його автори захоплювалися літературними шедеврами великих літераторів – таких, як Михайло Шолохов та Олексій Толстой, а з іншого боку, були критично налаштовані щодо перекладів слабких з мистецької точки зору та агітаційних за характером творів. Тому Ян Мосдорф, один із лідерів національно-радикального табору, Paczkowski A. Prasa Drugiej Rzeczypospolitej (1918–1939). – Warszawa, 1972. – S. 274. 68 Habielski R. Polityczna historia mediów w Polsce w XX wieku. – Warszawa, 2009. – S. 90. 69 Celine L. F. Pogromowe drobiazgi // Prosto z mostu. – 1938. – 9 października. – S. 3. 67 82 Іван ГІСЕМ переклади з радянської літератури розцінював як «більшовицьку заразу, експортовану… з Совєтів… і розраховану на те, щоб розкладати нас ізсередини»70. Радянська література була відображенням складних політичних та соціальних процесів у радянському суспільстві, на які наклали свій відбиток події перших двох п’ятирічок так званої епохи «великого перелому» – примусова колективізація та пришвидшена індустріалізація, що супроводжувалися тотальним терором щодо як посадових осіб, так і простих громадян. У статті «Радянський роман» (№ 43 / 1935) Станіслав Юзефович намагається виділити головні риси радянського роману епохи «великого перелому». Він стверджує, що його треба аналізувати під кутом світоглядних змін, які відбулися у російському суспільстві після «більшовицького перевороту», особливо серед молодого покоління, вихованого на соціалістичних ідеалах. Саме стосовно молоді Юзефович застосовує образ людини, що «змінила шкіру», запропонований Бруно Ясенським, адже вона змогла позбутися традиційних способів мислення, вірувань та ідеалів, характерних для покоління старшого. До старшого покоління Станіслав Юзефович зараховує тих, у кого революція вдихнула другу молодість, як, наприклад, Марієтту Шагінян, авторку роману «Гідроцентраль» (1928), Олександра Блока (поема «Дванадцять») та Олексія Толстого («Петро Перший»), і тих, хто емігрував, оскільки революція викликала в них відверте заперечення (Іван Бунін, Дмитро Мережковський, Іван Купрін). До молодого покоління належать ті, хто залишаються під впливом давньої культури, так звані «попутники», їхня творчість найбільше заслуговує на увагу (Борис Пильняк), а також крайні ліві, так звані пролетарські письменники (Олександр Фадєєв, Володимир Кіршон, Володимир Маяковський). Тема праці, як, наприклад, у творах Михайла Шолохова «Піднята цілина» (1932), Валентина Катаєва «Час, вперед!» (1932) та М. Ільїна «Розповідь про великий план» (1930), виступає на перший план. Проте, продовжує далі свій аналіз автор, раMosdorf J. O komunizmie i Sowietach // Prosto z mostu. – 1938. – 25 września. – S. 2. 70 Висвітлення радянського літературного процесу... 83 дянський роман яскраво засвідчує той факт, що фізична праця цінується більше, ніж інтелектуальна, адже лише вона надає право громадянства всім категоріям населення без винятку. Це, на думку автора, призводить до утилітарної оцінки індивіда, тобто з огляду на його придатність для системи, тому соціальний мотив – «усе для держави» – лунає на повну силу. Таким чином, радянський роман «перестає бути вільним вираженням творця, неодноразово позбувається як негідної слабкості пребагатих ліричних струн, слугує… актуальній потребі миті»71, звідки росте коріння знудженості, характерної для його дії. Станіслав Юзефович погоджується із тим, що це – найтяжча провина, яку можна йому закинути, проте «такий метод не лише збагатив досвід радянських письменників, не лише надав свіжого матеріалу… уяві і вирвав поетів із заклятого кола кав’ярень, а передусім підвищив письменницьку відповідальність»72. Адже, на його думку, дореволюційна Росія була «країною горезвісного неробства,.. де явна лінькуватість інтелігентів, що “відпочивають від цивілізації”, стала апробованою думкою суспільної інституції»73. На відміну від свого колеги, Олександр Юноша-Гзовський у своїй статті «Червона новина» (№ 11 / 1936) не такий критичний щодо радянської літератури. Він стверджує, що у ній, попри ідеологічні викривлення, відчутні віяння оригінальних ідей. З одного боку, він не може не відзначити «червоно-урядове “торохкотіння” радянської преси», яку «створили руками “рабів” майже у дослівному значенні цього слова»74. А з іншого, стверджує, що в літературі «індивідуалізм, старий та прадавній, ані на крок не здав своїх позицій», хоч як би мріяли «Бухаріни, Луначарські та Троцькі про якісь нові, незвичні дороги колективної творчості»75. У перші роки існування Радянського Союзу, а саме у 1918–1921 рр., Józefowicz S. Powieść sowiecka // Prosto z mostu. – 1935. – 20 października. – S. 3. 72 Там само. 73 Там само. 74 Junosza-Gzowski A. Czerwona ruń // Prosto z mostu. – 1936. – 15 marca. – S. 8. 75 Там само. 71 84 Іван ГІСЕМ «індивідуалісти», як їх називає Юноша-Гзовський, майже нічого не створили, оскільки не дозволяв режим, тому переважала «червоно-агітаційна» макулатура. Однак далі розпочався цікавий процес, адже поряд з більшістю, що пішла шляхом революційного письменства з властивою йому «червоною ідеєю», меншість пішла дорогою справжньої творчості: До останнього дня я не вірив, що Шолохов є радянським письменником. Але коли я перечитав кільканадцять інших радянських авторів, коли переглянув радянські тижневики та місячники, то переконався, що виникло щось нове, незвичайне, зважаючи на радянські стосунки. Є Сталін, є ДПУ, є Соловки, але є і вільна, гарна література, аж надто сатирична76. Іншими словами, як влучно підсумовує головний редактор Станіслав Пясецький: «Еренбурги та Катаєви просто компрометували радянське мистецтво, аж доки незалежно від наказів згори виросла творчість Шолохова і Толстого»77. З цього приводу не дивно, що відомий польський письменник і театральний актор Юліан Волошиновський, відповідаючи на питання анкети Prosto z mostu, назвав твори Михайла Шолохова «Тихий Дон» (1925–1932) та «Піднята цілина» (1932) найцікавішими книжками, які він прочитав у 1934 році78. На його думку, Михайло Шолохов ще більшою мірою, ніж Олексій Толстой, автор «Петра Першого» (1934), репрезентує ті великі зміни, що відбулися у психіці радянської Росії під впливом «струменю націоналістичних джерел, що завжди ховаються серед селян як верстви, безпосередньо пов’язаної із землею»79. У матеріалах, присвячених видатним постатям російської дореволюційної літератури, внаслідок загострення певних тем їхньої біографії та творчості свідомо створювався негативний образ Росії, імперіалізм якої постійно загрожує полякам. НаJunosza-Gzowski A. Вказана праця, с. 8. Piasecki S. Sprawy kultury po urzędniczemu // Prosto z mostu. – 1939. – 1 stycznia. – S. 1. 78 Wołoszynowski J. Michał Szołochow // Prosto z mostu. – 1935. – 6 stycznia. – S. 9. 79 Там само. 76 77 Висвітлення радянського літературного процесу... 85 приклад, Ян Вільчинський у своїх «Спогадах з Ясної Поляни та похоронів Толстого» (№ 1 / 1936) доходить висновку, що Лев Толстой для Польщі та поляків має значення як борець проти російського «мракобісся»80. А Олександр Юноша-Гзовський у короткому нарисі «О. С. Пушкін» (№ 2 / 1937), написаному до 100-річчя зі смерті великого поета, вказує на те, що Пушкін, творець літературних образів Василя Шуйського, Петра Великого та Івана Мазепи, «знав, як ніхто інший,.. усі таємниці влади», тому «сьогодні в епоху сталінів, муссоліні та гітлерів, знову актуальний»81. З іншого боку, стаття Юноши-Гзовського вказує на метаморфози, яких зазнала радянська культурна політика за майже двадцять років існування Радянського Союзу. У «кривавому» 1918 році, коли Юноша-Гзовський перебував у Москві, він бачив, як більшовики «для іронії» вішали червоне полотнище на шию пам’ятника Пушкіну, проте зараз із пієтизмом обходять річницю смерті геніального «шляхетного» поета82. Думку про те, що вільна творчість неможлива за радянського устрою намагається донести і Гелена Радзюкіне у рецензії на польське видання збірки Сергія Єсеніна «Сповідь хулігана» (1921). Зазначаючи, що поета «знає і любить, цитує і коментує як “радянська Русь”, так і “Русь еміграційна”»83, вона намагається вказати на спільну трагічну долю тих, хто перебуває у фізичній еміграції за кордоном, і тих, хто перебуває в духовній, у себе «вдома». Радзюкіне погоджується, що для Єсеніна Жовтнева революція стала тим вододілом між різними епохами російської історії, котрий позитивно вплинув на розвиток його таланту. Хоча він час від часу писав програмові тексти, як-от «Балада про двадцятьох шістьох» (1924), утім, «золотоволосий поет» швидко зрозумів, що «переворот не збудував ідилії, [а] був страшним катаклізмом»84: Wilczyński J. Wspomnienia z Jasnej Polany i pogrzebu Tołstoja // Prosto z mostu. – 1936. – 5 stycznia. – S. 5. 81 Junosza-Gzowski A. A. S. Puszkin // Prosto z mostu. – 1937. – 10 stycznia. – S. 4. 82 Там само. 83 Radziukinas H. Jesienin po polsku // Prosto z mostu. – 1935. – 26 maja. – S. 2. 84 Там само. 80 86 Іван ГІСЕМ До лірики, повної беріз і місяців, для лілових вечорів нема місця у державі індустрії, колективу, чіткої структурності, де мистецтво є тільки гучномовцем партійної програми85. Російська еміграція, на думку Гелени Радзюкіне, як і найкращі радянські таланти, також перебуває «на вулканічному ґрунті»86. Тому роман яскравого представника Срібної доби російської поезії Дмитра Мережковського «Ісус Невідомий» (1932) є «найкращим прикладом та ілюстрацією настроїв російської [християнської. – І. Г.] містики»87, за допомогою якої російська еміграція прагне знайти світоглядне опертя. З цього приводу Гелена Радзюкіне відзначає твір Алі Рахманової (справжнє ім’я – Галина Олександра фон Гойєр) «Фабрика нових людей» (1935), просякнутий наскрізь думкою про те, що «релігія є природним життям людини»88. Рецензентка стверджує, що мистецька цінність твору «не поступається ані Еренбургові, ані Пільнякові, [проте] людська та моральна цінність розбиває дощенту пропагандистські гасла совєтів»89, які конструювали та конструюють «тупі люди», котрі «вбивають будь-які прагнення до прекрасного та індивідуальності, [використовуючи] колективізацію, що суперечить людській природі, та згубні методи ведення господарства»90. Висновки Ліберально-демократичні Wiadomości Literackie, близький до пілсудчиків Pion та націоналістичне Prosto z mostu по-різному виявляли своє ставлення до суперечливих суспільно-культурних процесів у Радянському Союзі, що диктували порядок денний літературного життя цієї держави. На це впливали як постульовані Radziukinas H. Вказана праця, с. 2. Radziukinas H. Powrót mistyki // Prosto z mostu. – 1935. – 28 lipca. – S. 5. 87 Там само. 88 Radziukinas H. Kobieta i człowiek // Prosto z mostu. – 1937. – 11 kwietnia. – S. 7. 89 Там само. 90 Там само. 85 86 Висвітлення радянського літературного процесу... 87 програмово-естетичні завдання тижневиків (Wiadomości Literackie – «Все для блага культури!», Pion – «Все для блага держави!», Prosto z mostu – «Все для блага нації!»), так і об’єктивні внутрішні суспільно-політичні процеси в Радянському Союзі, а також стан міждержавних відносин між Другою Річчю Посполитою та її східним сусідом. Таким чином, Wiadomości Literackie демонстрували захоплення радянським проектом культури загалом та літератури зокрема, яка, на думку авторів часопису, була зброєю у боротьбі за майбутнє світової культури, позбавленої від забобонів старого класового суспільства. З іншого боку, Wiadomości Literackie були критично налаштованими щодо репресивної «фашистської» диктатури Сталіна, яка, на їхню думку, призвела до перетворення літературного життя Радянського Союзу на «суху доктрину» внаслідок звуження літературної тематики, до якої могли звертатися письменники у своїй творчості. Натомість Pion був критично налаштований як щодо радянського суспільно-політичного проекту («потворний російський комунізм»), так і новоствореної соціалістичної культури («культура для пролетаріату»). На думку авторів часопису, разом вони призвели до матеріального («крайнє убозтво») та духовного («повальне графоманство») зубожіння населення Радянського Союзу. Тому за більшовицького режиму радянський письменник («партійний агітатор») за допомогою результатів своєї діяльності («партійної пропаганди»), в яких зображується безумовний ентузіазм на шляху до світлого майбутнього, свідомо фальшує навколишню дійсність задля легалізації режиму, що внутрішньо суперечить справжньому «російському духу». Prosto z mostu оперувало схожою до властивою Pionu аргументацією відносно радянського літературного процесу, проте відповідно до своїх програмово-ідеологічних завдань значно загострювало критику. На сторінках Prosto z mostu радянська література у своїй масі постає слабкою з мистецької точки зору (результат «графоманства») та агітаційною за характером («більшовицька зараза»), що експортується з Країни Рад для того, щоб розкласти зсередини польську націю. Тому на увагу заслуговує лише творчість 88 російської літературної еміграції та радянських «попутників», що зазнавали переслідувань у себе на Батьківщині, оскільки вони сповідували кращі традиції російського дореволюційного мистецтва. Автори часопису зазначали, що на території Радянського Союзу рідкісні письменницькі таланти, зважаючи на репресивну природу більшовицького режиму, приречені або на співпрацю з урядом задля виконання його програмових завдань, або на фізичну смерть. Отже, дослідження матеріалів, опублікованих на сторінках найбільших варшавських літературних часописів міжвоєнного періоду, засвідчують як загалом негативне ставлення до радянського проекту пролетарської культури у цілому, так і літературного життя Радянського Союзу зокрема, яке не можна пояснити суто програмово-естетичними особливостями тижневиків. На загальну оцінку радянського літературного процесу впливав всеосяжний жах у зв’язку з повідомленнями про тотальний терор, який розв’язав Сталін не лише щодо колишніх соратників та однопартійців, а й щодо культурної еліти і населення. Це наводило авторів варшавських часописів на думку про відродження старого російського імперіалізму, котрий через безпосереднє сусідство Другої Речі Посполитої з Радянським Союзом ніс потенційну загрозу її існуванню як держави. Тому в основі висвітлення радянського літературного процесу лежав єдиний образ Радянського Союзу, а постульовані програмово-естетичні гасла тижневиків впливали лише на ступінь критичності стосовно зображуваних явищ.