Read an Excerpt

Частина перша

У МІЦНОМУ ТІЛІ – ЗДОРОВИЙ ДУХ

Аїд – володар царства

мертвих, повелитель душ,

похмурий і самотній бог

– Треба бути уважним, – Вертер підлив мені тягучого нектару зі своєї «коханої» каво-машини. – Уважним у всьому і зі всіма. Люди складаються з помилок. Якщо про них знати – все просто. Можна прорахувати кожен крок, зробити прогноз і все – вони в твоїх руках. Головне – самому не схибити, не помилитися…

Підстаркуватий кадебешник філософствував уже добру годину, час від часу доливаючи мені каву, а собі – коньяк у каву. «Колишніх ментів не буває», – цей татків жарт, незрозумілий мені колись, набрав своєї актуальності саме зараз, коли я, фокусуючи погляд на кактусі біля монітора, з розумінням підтакувала своєму екс-шефові.

– От ви, Світлано, що ви знаєте про них? Про кожного з них? А у вас був день, – Георгієв ніжно торкнувся лискучого боку кавоварки. – Цілий день. Цього більше ніж достатньо для справжнього соціолога.

– Психолога, – вставила я більше за звичкою, ніж заради справедливості.

– Атож, цілісінький день і що? Що ви можете сказати, наприклад, про першого зама? А? А я вже на п’ятій хвилині спілкування знаю, в якому напрямку копати, а через півгодини – на яку глибину. А ви?

Екс-шеф без підстави (в усіх смислах) не ставив жодного питання. Він взагалі нічого не робив без мети, без генплану. В цей момент він розбудовував шпигунську сітку, вербував старі-нові кадри.

– Світлано, Світлано… я ж вам зичу тільки добра, вчу, відшліфовую майстерність, можна сказати. Ну то що? Розкажіть мені про будь-кого з них. Про кого завгодно. Що помітили? Які висновки зробили? На підставі чого? Розкажіть, а я послухаю, послухаю і підкажу.

Кожне слово може і буде використане проти мене. Чому? Бо люди складаються з помилок. А багато патякати в кабінеті кадебешника, нехай і відставного – велика помилка. Сидіти і мовчати – ще більша. Я уявила себе на допиті. Спітнілий Вертер тримає розпечену праску перед самим моїм обличчям: «Ну то що? Розкажіть мені про будь-кого з них». Брр!

– Федоре Івановичу, я не впевнена, що помітила щось особливе. Я була дуже схвильована, навіть налякана. Це ж для мене вперше.

– Світлано, ви себе недооцінюєте. А так не можна, – ниточки брів застигли в осудливо-застережливій позі. – Не можна недооцінювати ні себе, ні інших. Себе – погано для здоров’я, інших – дуже погано. Ну то що? Про кого завгодно.

– Може, Романовський Іван Адамович? – подумки кляну свою м’якотілість, але питаю вголос, зупиняючись на найпротивнішому з-поміж усіх.

– Для початку може і Романовський. Чому він?

– Ну, він з самого початку був п’яний. Вів себе негарно і ледь все не зіпсував.

– Помста, навіть натяк на неї, – радник поганий. Не можна у нашій роботі керуватися ні антипатіями, ні симпатіями. Якщо ми когось любимо чи, навпаки, недолюблюємо – стаємо вразливими. Бачимо те, чого немає і не бачимо того, що є. Тільки чисті факти, факти і висновки. Більше нічого. Емоції присипляють розум.

Мені стає соромно. Справді, ну що я знаю про того Романовського? Нічого, – а вже вважаю нікчемою, ледь не здала. А Вертер молодець, правду каже: не можна в нашій роботі довіряти емоціям. Тьху ти – «в нашій» – інша в мене робота!

– Федоре Івановичу, вже пізно, а мені ще від метро далеко йти, – вдаюся до обхідного маневру.

– Нічого страшного, я на машині – відвезу! – ну що ти з ним зробиш. – Повертаємось до наших баранів, точніше одного… То що там Романовський? Факти і висновки.

– Був п’яний та чіпкий. Коментував кожне слово. Усюди ліз. Вихвалявся. Такий собі блазень.

– Це трохи фактів і голослівна оцінка, а де висновки? До кого чіплявся? Які слова коментував? Куди і до кого ліз? Чим вихвалявся? – Георгієв питально підняв брову і потягнувся до кава-кнопки.

– Я все зрозуміла, Федоре Івановичу. Дякую, дякую за все, і за каву, і за науку! – вирішую іти ва-банк, бо іншого спасіння не бачу. Підхоплююсь, сердечно посміхаюсь, вихоплюю щойно допиту каву з рук свого мучителя. – Я помию горнятка, не турбуйтесь, – і прожогом у двері.

Цікаво, а скільки ще людей за вечірньою кавою діляться зі старим лисом «фактами і висновками»? І чи є взагалі душі, йому непідвладні? І з яких помилок складаюся я?

– Світлано, горнятка залиште у дівчаток в приймальні. Я так розумію – ви на метро? До завтра! – й усміхнувся тепло, навіть гаряче, аж пекельно. От дідько лисий!

Жив собі Банк. Жив - не тужив. Особливого клопоту не мав, бо поталанило йому народитися у великій міжнародній сім’ї закордонного інвестора та депутата Верховної Ради, який згодом став олігархом, чи навпаки – неважливо, бо… довести неможливо. Жив у країні, в якій банкам живеться не так вже й легко, якщо з батьками не склалося. Тут ні іноземний капітал, ні корпоративні клієнти не допоможуть. Що вже казати про бідолах без солідного статутного фонду, серйозних пасивів і значних активів. Моєму героєві пощастило. При народженні тато-депутат подарував йому металургійний завод-гігант, а тато-інвестор – валютний резерв.

...