Плагіат: толерований і токсичний

2’2019 ПЛАГІАТ: ТОЛЕРОВАНИЙ І ТОКСИЧНИЙ Дмитро ЄСИПЕНКО, молодший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, дослідник-ад’юнкт університету ім. Монаша Щоби досягати своїх цілей, поганим людям потрібно лише, аби хороші люди дивилися і нічого не робили. Дж. С. Мілль У тренді Відповідно до щорічного рейтингу Оксфордського словника англійської, словом року 2018 р. було названо «toxic», тобто «токсичний». Цілком прозорою і очікуваною конотацією до цього епітета була відома історія про отруєння «новичком» у Солсбері. Утім, запити користувачів стосувалися не лише хімічних речовин, й небезпечних сторін сучасного життя, таких як сексуальне насильство, політичний ландшафт Європи і світу після Брекзіту 1. В українському суспільстві є свої актуальні «хворобливі» та отруюючі фактори. Скажімо, корупція, котру часто порівнюють із раковою пухлиною. Зокрема, саме таку аналогію навів під час пам’ятного виступу в українському парламенті 2015 р. віце-президент США Джозеф Байден2. Плагіат помітно поступається темі корупції, а проте своїм змістом так само отруює життя окремих людей і цілі ділянки державного організму. Він стирає межі між чужим і своїм, талантом і бездарністю, тривалою працею і похапливим копіюванням. Плагіат органічно кореспондує з так часто повторюваними зараз поняттями «фейку» та «гібридної реальності». Він творить хибне, оманливе враження: на перший погляд – автор цікавої і глибокої статті, а насправді – вмілий компілятор чужих ідей і висловів. Плагіат витворює дійсність, у якій порядній людині заледве чи хочеться бути й жити. З одного боку, всі свідомі і з дитинства привчені, що неприпустимо брати без дозволу не своє, а з другого, якщо багато хто так робить і шко´да від такого діяння неочевидна – значить часом можна й собі до такого вдатися. Однозначно чорний колір – крадіжка з метою отримати ті чи ті дивіденди та персональні вигоди – штучно освітлюється до сірого-сіренького: з ким не буває, поспішив, не перевірив тощо. Питання плагіату зазвичай потрапляє у топи обговорень в українському суспільстві у зв’язку з мистецькими і музичними творами. Значний медійний розголос дістав сюжет, коли одна з українських артисток намірялася вирушити на пісенний 1 Petter Olivia. «Toxic» Named Word of 2018 by Oxford Dictionaries // Independent. – 2018. – 16 Nov. – URL: independent.co.uk/life-style/toxic-word-of-the-year-oxforddictionary-2018-gaslighting-gammon-a8636581.html. 2 Chadwick Vince. Joe Biden: Corruption Eating Ukraine «Like a Cancer» // Politico. – 2015. – 8 Dec. – URL: politico. eu/article/joe-biden-corruption-eating-ukraine-like-a-cancer. З вуст Байдена порівняння корупції з раком прозвучало зовсім не «затертим», а напрочуд емоційним і сильним. За кілька місяців перед виступом у Верховній Раді він утратив сина, хворого на рак мозку. конкурс Євробачення з піснею, що була підозріло подібною до композиції іншого виконавця. Зрештою на самому конкурсі було виконано іншу пісню, а процедура національного відбору з часом значно змінилася на користь прозорішого змагання зі зрозумілими принципами конкуренції та голосування. Хочеться думати, що в Україні мало-помалу утверджується погляд на те, що результати творчої діяльності – вартісні й оригінальні, вони мають належно оцінюватися (в тому числі і гривнею), їх неприпустимо свавільно копіювати або відтворювати. На шпальтах ЗМІ регулярно з’являються повідомлення про позови (іноді навіть результативні) авторів чи правовласників художніх текстів та музичних композицій до недоброчесних колег чи користувачів. Теза: «Ми бідні, тож мусимо бути піратами, скачувати все потрібне з мережі» – потроху втрачає свої позиції3. Для нового покоління (мова не про вік, а спосіб мислення) поступово стає нормальним і звичним оплатити не фантастично великий кошт щомісячної передплати і серед перших діставати нові музичні композиції улюблених виконавців, новинки серіального багатоманіття чи оглядати спортивні події на одному зі спеціалізованих каналів. Натомість поняття інтелектуальної власності у прив’язці до продукції наукової, методичної, педагогічної лишається досить розмитим і неочевидним. Такою собі абстракцією, коли між теорією і практикою пролягає великий розрив. У теорії чужий текст (статті, підручники, промови, дисертації, монографії, реферати), розміщений будь-де (у збірнику, в рукописі однокласника, на сайті), лишається чужим текстом. Від того, що його перекладено (з російської, англійської, іспанської, польської чи інших мов), він не перестає бути несвоїм, тобто таким, що вимагає належної згадки про його автора. Цей текст можна і варто використовувати, цитувати й обговорювати, погоджуватися з ним чи, навпаки, аргументовано опонувати йому у власному тексті. А от підписати своїм прізвищем або вмістити без покликань на джерело хай навіть і кілька речень з нього – неправильно і неморально. Така практика, окрім іншого, карається законом: автор оригінальної праці може звернутися до суду за відшкодуванням наданих збитків. Перспективи розгляду таких справ у нинішніх українських судах не є очевидними, однак можливість – існує. 3 Зрештою, разом з піратською продукцією із сайтів з підозрілою репутацією на комп’ютери нерідко перемандровують і зловорожі віруси. – 55 – 2’2019 Наслідки У чинному українському законодавстві, в нормативних актах, що регулюють освітню та наукову діяльність, визначення плагіату та реагування на нього виписані недвозначно. Ось лише деякі цитати з кількох ключових документів: «Будь-який текстовий фрагмент обсягом від речення і більше, відтворений в тексті наукової роботи без змін, з незначними змінами або в перекладі з іншого джерела, обов’язкового має супроводжуватися посиланням на це джерело»4. «Академічний плагіат — оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості), та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства. <…> Академічний плагіат розглядається як порушення етичних норм академічної спільноти. <…> До основних видів академічної відповідальності науково-педагогічних, наукових і педагогічних працівників належать: – відмова у присудженні наукового ступеня чи присвоєнні вченого звання; – позбавлення присудженого наукового ступеня чи присвоєного вченого звання; – відмова в присудженні або позбавлення присудженого педагогічного звання, кваліфікаційної категорії; – позбавлення права брати участь у роботі визначених законом органів чи займати визначені законом посади. Згідно із ч. 6 ст. 42 до основних видів академічної відповідальності здобувачів освіти належать: – повторне проходження оцінювання (контрольна робота, іспит, залік тощо); – повторне проходження відповідного освітнього компонента освітньої програми; – відрахування із закладу освіти; – позбавлення академічної стипендії; – позбавлення наданих закладом освіти пільг з оплати за навчання»5. «Обов’язок ученого протидіяти конформізму в науковому співтоваристві, брати активну участь в атестації наукових кадрів, протидіяти присуджен4 Рекомендації щодо запобігання академічному плагіату та його виявлення в наукових текстах (авторефератах, дисертаціях, монографіях, наукових доповідях, статтях тощо (Лист Міністра освіти і науки Лілії Гриневич № 1/11-8681 від 15 серпня 2018 р.) – URL: zakon.rada.gov.ua/rada/show/ v8681729-18. Див. також: Методичні рекомендації для закладів вищої освіти з підтримки принципів академічної доброчесності. – URL: mon.gov.ua/storage/app/media/vishchaosvita/2018/10/25/recomendatsii.pdf; Шліхта Н. Основи академічного письма: методичні рекомендації та програма курсу / Н. Шліхта, І. Шліхта. – URL: drive.google.com/file/ d/0ByePGdGpHh6WbnRzT2pGNUho-Y2c/view 5 Розширений глосарій термінів та понять ст. 42 «Академічна доброчесність» Закону України «Про освіту» (від 5 вересня 2017 р.). – URL: mon.gov.ua/storage/app/media/ vishcha-osvita/2018/10/25/glyusariy.pdf ню наукових ступенів і звань за роботи, які не відповідають досягненням світової науки або виконані з порушенням норм етики, зокрема рішуче викривати плагіат та інші форми порушень авторського права. <…> Учений має забезпечувати бездоганну чесність та прозорість на всіх cтадіях наукового дослідження і вважати неприпустимим прояви шахрайства, зокрема фабрикування та фальшування даних, піратства та плагіату»6. Поява значних фрагментів текстів іншого автора (авторів) без належного оформлення, особливо коли такі випадки непоодинокі, не передбачає різнотлумачень, евфеміністичних замінників на зразок «недогляд», «помилка» чи «неточність». Вони визначаються терміном «плагіат», котрий є одним із основних видів порушень академічної доброчесності поруч зі «списуванням», «фабрикацією», «фальсифікацією», «обманом», «хабарництвом» і «необ’єктивним оцінюванням»7. Важливо застерегти, що міра обізнаності порушника із засадами доброчесності, професійний (і життєвий) досвід мають велике значення при визначенні міри відповідальності за плагіат. Якщо школяр може дістати попередження, що наступного разу подібний реферат «не пройде» (треба принаймні переказати зміст, а не скопіювати дослівно матеріал з інтернету), то студент муситиме перескладати роботу відразу ж (якщо випадки плагіату повторяться – його чекатиме догана). А от аспіранти, докторанти, вчителі, методисти, наукові співробітники мають набагато вищу міру відповідальності. Результати їхнього порушення значно серйозніші, реципієнтами і користувачами їхньої продукції є широке (часом дуже широке) коло осіб. Зрештою, вони дістають оплату за якісне виконання зокрема цього різновиду роботи – створення нових оригінальних текстів. І грубе порушення на зразок підписування своїм іменем чужої інтелектуальної власності може й має стати підставою для суворої відповідальності. Плагіат є крадіжкою не слів і речень, а днів–місяців–років праці, які пішли авторові на підготовку та власне написання оригінальних рядків8. Також це 6 Етичний кодекс ученого України. – URL: dspace. nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/37062/02-Codex. pdf?sequence=1 7 Розширений глосарій… Складнішим випадком для трактування є явище самоплагіату, коли автор передруковує значні фрагменти або і цілий власний текст, не повідомляючи читачів (видавців) про наявність попередньої публікації. 8 Як зауважив нещодавно літературознавець із Голландії, значні фрагменти магістерської праці якого без його відома і належних покликів були перекладені і переписані українським колегою, процес такого швидкого присвоєння чужого тексту «звів нанівець десятки годин читання, писання та дослідження і применшив їх до звичайних літер на папері» (Карел ван Отегем, з листовного звернення до української академічної громади. – URL: ilnan.gov.ua/ index.php/uk/item/536-vchena-rada-instytutu-literaturypidtrymala-vysnovok-komisii-stvorenoi-dlia-analizu-faktivplahiatu-v-monohrafii-ddrozdovskoho). – 56 – 2’2019 нівеляція почесності того чи того наукового, освітянського звання, престижу професії. Це крадіжка майбутнього – власного, колег, студентів і учнів. Не варто будувати ілюзій, що серйозний працедавець/міжнародний партнер не володіє інформацією про цінність (або ж «цінність») документу про освіту, репутацію певного освітнього чи наукового закладу. І якщо ви/ваш вихованець-випускник/ представник вишу чи інституції, в якій практики плагіату є звичними і поширеними, ви від початку у програшній позиції в порівнянні з іншими конкурсантами-претендентами на привабливу посаду, академічну стипендію або ґрант для наукового дослідження. Під час відбору ви муситимете довести, що не поділяєте і не використовуєте ганебні практики. Це якщо матимете таку нагоду – документи можуть просто не розглядати, відібравши на співбесіду заявників з інституцій, професійних середовищ або ж країн із незаплямованою репутацією. Сказане вище означає зокрема те, що звертати увагу на спосіб виконання завдань, ставлення до привласнення чужої інтелектуальної праці слід задовго до університету. Принципи чесності й академічної доброчесності мають пояснюватися і прищеплюватися ще зі шкільної лави9. Удоступнення текстів інших авторів, розміщених у вільному доступі в інтернеті, полегшує пошук джерел для самостійної праці, однак і забезпечує можливість для банального копіювання, копіпасту. Зростає спокуса замість витрачати час швидко знайти відповіді на всі питання у мережі, ще й потрібного обсягу та формату. Поширення випадків списування і плагіату у класі, студентській групі – це привід учителеві (викладачеві, розробникам навчальних програм) замислитися над характером проведення та оцінювання навчального процесу. Чи співмірна складність та інтенсивність поставлених запитань та завдань із досвідом, знаннями та можливостями (зокрема часовим ресурсом) учнів чи студентів? Також – чи відповідним і ефективним є формат оцінювання? Величезна кількість інформації нині доступна майже кожному за лічені секунди. Знайти потрібну фактичну інформацію (рік народження письменника, формулу, ім’я головного героя твору тощо) можна за декілька притисків на екрані мобільного телефона. В системі оцінювання перевірка обізнаності, поінформованості та здібностей до запам’ятовування логічно має поступатися заохоченню рефлексій-розмірковувань над проблемою, пошуків власних, непозичених відповідей. За таких обставин оригінальна аргументована спроба вирішити завдання (яка може 9 К в і т С. Дорожня карта реформування вищої освіти України / С. Квіт // Дзеркало тижня. – 2018. – 18 берез. – URL: dt.ua/EDUCATION/dorozhnya-kartareformuvannya-vischoyi-osviti-ukrayini-272307_.html. Автор рекомендацій обґрунтовує тезу про те, що лише українські вищі навчальні заклади з перфектною репутацією (у тому числі з погляду академічної доброчесності) мають шанси у майбутньому долучитися до найкращих світових університетів. завершитися фіаско з погляду кінцевого результату і короткотермінової перспективи) цілком може бути оцінена вище, аніж визубрена з підручника схема-алгоритм дії. На надцятий раз учень чи студент може запропонувати рішення, про яке і сам вчитель чи викладач не здогадався б. І після чергової невдалої спроби може буде зроблене відкриття. Хай невелике, але таке цінне: для зростання особистісного і професійного. Бо ж і великі досягнення, і винаходи належать не «відтворювачам» завченого знання та навиків (навичок?), схем і правил, а руйнівникам шаблонів, творцям нових ідей і сенсів, котрі стають загальнолюдським надбанням: «А живуть століття після смерті ті, що роблять те, чого “не можна”»10. (Не)байдужість Амплітуда реакцій на порушення принципів доброчесності в українському суспільстві є широкою. Її словесними виявами бувають тези на зразок: «Хіба ж то єдиний випадок, усі так. Он подивіться на …», або: «Що ви до нього/неї причепилися. Риба – вона ж із голови! Почніть з очільників. От коли депутати/міністр/президент поміняються, от тоді й інші, ну просто таки відразу, переглянуть свої погляди і поведінку». Цікаво, чи подібні аргументи і заклики могли би задовольнити власне обікрадених, авторів оригінальних текстів? Це як ніби людину, в якої поцупили мобільний телефон, «підтримувати» розповідями про статистику подібних випадків або закликати почекати кращих часів (а тим часом заробляти на новий дівайс, який, можливо, вдасться вберегти від зазіхань). Чи не найпоширенішою реакцією є байдужість, безсловесність і бездіяльність: «Якщо телефон… чи то пак текст не мій – то не дуже шкода. Я ж, особисто я, нічого ні в кого не брав. На моє не зазіхали. Напряму не стосується, розберуться без мене». Не варто сумніватися – навіть найліпше прописана законодавча база не гарантуватиме дотримання принципів доброчесності в академічній та освітній сфері, якщо на те не буде волі керівництва і колективів установ, у яких трапляються ганебні практики. Також – індивідуальної позиції, суб’єктності учасників процесу. Можна очікувати на реформування української судової системи: тоді автори, у тому числі закордонні, матимуть змогу притягати порушників. А можна вже сьогодні не відвернутися від чергового випадку відвертої інтелектуальної крадіжки, особливо якщо фахова компетенція дозволяє (а посадова інструкція і вимагає) сказати, пояснити колективу, ширшій громаді, про що саме йдеться у конкретному випадку: чи недогляд-помилку, а чи свідому дію, спрямовану на досягнення вигідного для себе результату (дістати хорошу оцінку за чверть, отримати залік, здобути науковий ступінь). Поява останнім часом низки аналітичних матеріалів і оглядів конкретних випадків плагіату та 10 С и м о н е н к о В. Можна / В. Симоненко // Симоненко В. Вибрані твори; упоряд. А. Ткаченко, Д. Ткаченко. – К.: Смолоскип, 2012. – С. 155. – 57 – 2’2019 явища загалом на сторінках провідних друкованих та он-лайн ЗМІ, поширення інформації та її обговорення у фахових середовищах (не лише соцмережах) – усе це дає привід для стриманого оптимізму. Однак «люди доброї волі»11 мають активніше виявляти свою позицію. Про наслідки толерування попереджав один із творців теорії лібералізму Джон Мілль, слова котрого є епіграфом до цієї замітки. Після написаного На моє прохання троє авторитетних представників академічного та освітнього середовищ відповіли на три запитання, а саме: 1. «Плагіат – токсичний». Чи згодні ви з цією тезою? Поясніть, будь ласка. 2. «Плагіат на перешкоді успіху». Чого особисто ви не змогли б досягнути, якби на котромусь з етапів вашої кар’єри порушили принципи академічної доброчесності? 3. «Відповідальність за плагіат». Якими, на вашу думку, є (мають бути) наслідки для того, хто вдався до такої практики? Чи тільки юридична (автори оригінальних статей мають право звернутися до суду), чи також інші (моральна, академічна, адміністративна, кримінальна…)? Хто має контролювати, аби плагіатор відповідав за скоєне (спеціальний орган, колеги з місця роботи, уся освітянська/академічна громада)? До вашої уваги міркування Ярослава Поліщука, доктора філології, професора кафедри україністики Познанського університету імені Адама Міцкевича: 1. Плагіат – це крадіжка, злочин. Нагадую студентам: запозичувати ідеї корисно й потрібно, якщо покликатися на авторів, але красти чужий текст і присвоювати його – аморально. Плагіат деморалізує і крадія, і всю академічну спільноту, тому це страшна біда, особливо в нашому суспільстві. Адже воно, як видається, ще не навчилося цінувати оригінальність та індивідуальність у науці. За радянських часів наука була безособовою, іншою не мала права бути, бо толерувався лише провладний, партійний, «марксистсько-ленінський» підхід. Незалежна Україна багато в чому успадкувала досвід безособової науки (хоч і з іншими ідеологічними акцентами), а це живильний ґрунт для плагіаторства. 2. Гадаю, переваги відпорності до плагіату – в морально-етичній площині. Мені цікаво шукати нове, а не переказувати чужі думки. Це підвищує самооцінку й надихає. 3. На жаль, в Україні плагіатори не тільки не покарані, а навпаки, цинічно заохочуються: обіймають визначні посади, отримують державні відзнаки тощо. Очевидно, основна відповідальність має бути прописана в юридичних формулюваннях. Однак значно важливіше й перспективніше виховувати не11 Про яких писав і співав Чеслав Нємен: «Однак людей доброї волі є більше, і міцно вірю в те, що цей світ ніколи не згине завдяки їм. Ні! Ні! Ні!» (N i e m e n С. Dziwny jest ten świat: tekst piosenki / С. Niemen. – URL: eska.pl/hit/czeslawniemen-dziwny-jest-ten-swiat/4136). терпимість до плагіату в усій академічній співдружності, починаючи від школи й вишів. Плагіатор має бути дискваліфікований (уперше – на 2–3 роки, вдруге – на 10 літ) і підданий моральному осудові. Корисно було б організувати спеціальний сайт, де реєструвалися б списані праці та їхні автори. Орган контролю – загальнодержавний (логічно було б при Міносвіти, але не за нинішніх керманичів, які самі плагіатять, бо це матиме анекдотичний вигляд), а також локальні – в кожному університеті, в інститутах Національної академії наук України. Людмила Золотюк, кандидат філології, методист Житомирського обласного центру дитячої та юнацької творчості: 1. Радше згодна. Сподіваючись, що всі науковці домовилися про академічну доброчесність і науковий етикет, відповідно, ставишся з довірою та повагою до доробку інших, отож, це все відображається в оформлених бібліографічних описах, цитуваннях тощо. Однак наукова праця, що створена з дотриманням норм авторського права, має ризик… «рушитися», зазнати «інтоксикації» через роботи, «уражені» плагіатом. Найприкріше, що доброчесний автор чи авторка можуть про це не здогадуватися і зацитувати «токсичне» джерело мимоволі, бо ж «вивчити» джерела на плагіат самому – це окреме «спецдослідження» й затрати часу, які могли би бути присвячені власній темі. Важливо заявити й про проблему «чорного ринку» написання рефератів, курсових, дипломних і навіть дисертацій в Україні. 2. У зв’язку з темою плагіату та академічної доброчесності я згадую про… макарони. Так, справжні макарони у прямому значенні й випадок із власного досвіду. На пакованні цього виробу однієї торгової марки описано, чому ці макарони якісні й чому корисні. А потім найцікавіше: під приміткою із зірочкою вказано кілька видань-джерел інформації. Зрозуміло, що цю коробку я вже не викинула. Можливо, над цим текстом до макаронів працювала чи працював кандидат або ж кандидатка наук із таким розумінням академічної доброчесності й авторського права, що воно поширилося навіть на продукти харчової промисловості. Можливо, таким є стандарт оформлення продуктів харчування. У будь-якому разі, поклики на пакованні макаронів мають яскравий і показовий вигляд. На вагах доброчесності вони мають більшу вартість і цінність, ніж «наукова» праця з плагіатом. Мені здається, плагіат не тільки перешкоджає успіху (навіть у суспільстві, де наука поки що – другорядний член речення), він є деструктивним чинником, руйнівником ідентичності, цілісності та самодостатності… 3. Можна йти до мети маленькими і більшими кроками. Я працюю в позашкільній і неформальній сфері освіти, тож намагаюся й учням-авторам, і їхнім педагогічним керівникам наголошувати, що покликатися не соромно. На превеликий жаль, маємо визнати, що плагіат розпочинається із закладів – 58 – 2’2019 освіти. Сучасна освіта – це одне із відтворюваних джерел плагіату. «Плагіатні техніки», опановані у школі, використовують згодом в університетах і в житті. Тому варто актуалізовувати цю тему настільки часто, наскільки можливо в освітянському колективі. І, певна річ, спонукати до дій. Наприклад, не зайве переосмислити й оновити процедуру захисту студентських та учнівських наукових робіт. Чимало традицій, як-от рецензування, знецінилися, перетворилися на формальність. У школі та й в університетах варто відмовитися від таких домашніх завдань, як реферат. Багато учнів і студентів сприймають його, як «скачати реферат». Із цього приводу пригадується чудовий твір «Помаранчева дівчинка» Юстейна Ґордера. Головний герой має написати «серйозний шкільний реферат». І справді, він виконує це завдання зацікавлено, дуже осмислено і творчо: «Я ж розшукав у бібліотеці усе, що стосувалося телескопа Габбла, і свій реферат присвятив йому. Кілька тижнів тому віддав свою працю на суд учителя. Учитель написав у зошиті, що він неймовірно вражений “зрілим, виваженим та компетентним підходом до такого важкого матеріалу”. Я, мабуть, ще ніколи так не пишався собою, як тоді, коли прочитав учителів коментар. Угорі, над текстом рецензії вчитель написав: “Квіти астроному-аматорові!”, – і намалював гарненького букета»12. Ростислав Семків, кандидат філології, доцент Києво-Могилянської академії, директор видавництва «Смолоскип», член Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка: 1. Так, плагіат є явищем значної токсичності. Це моральна інфекція, котра поширюється одразу в кількох напрямках: найперше, інфікованою стає людина, яка вдалася до плагіату, особливо якщо їй це минеться безкарно і привласнення чужого тексту не буде виявлено, вона й надалі, й усе частіше вдаватиметься до такого способу спростити собі роботу. Плагіатор більше не думає, як написати, а лише де взяти. По-друге, інфекція поширюється на тих осіб поруч, котрі знають про плагіат, проте з часом починають вважати таке явище прийнятним знову ж задля спрощення шляхів досягнення власних цілей. «Аргументи» на кшталт «а чого йому можна» і «всі так роблять» є промовистим свідченням, що зараження дійшло другої стадії. Підозрюю, що в деяких ВНЗ нашої держави є цілі факультети, де наукових робіт більше не пишуть – їх нескінченно переписують з готових зразків чи чужих текстів. Найстрашнішою є третя фаза, коли плагіат перестають приховувати і навіть намагаються виправдати. Наша наукова спільнота, що ризикує втратити навіть подобу науковості й через брак фаховості, і через швидкі в розвитку метастази академічної недоброчесності, зараз балансує на цій небезпечній межі. 12 Ґ о р д е р Ю. Помаранчева дівчинка / Ю. Ґордер; перекл. із норв. Н. Іваничук. – Л.: Літопис, 2005. – С. 17. 2. Будь-яке порушення принципів академічної доброчесності веде до серйозних репутаційних втрат одразу, як лиш буде помічене (а воно буде помічене, бо в подібних порушників рано чи пізно стає правилом, звичкою, й вони врешті перестають його приховувати). На перший погляд, може здатися, що ці втрати не такі вже й значні, проте насправді в науковому світі буквально все тримається на добрій репутації: це стосується і думки про особу як про науковця, як про викладача, наукового керівника, так і про людину взагалі. Звісно, в тих університетах, де принцип «кругової поруки» перемагає і правила академічної порядності порушують усі, репутація важить мало, але з часом псується реноме цілого університету. Тому навіть якщо про окремого викладача, кафедру, університет з поганою репутацією не говорять уголос у публікаціях або не висувають до них судових позовів, їх все одно оминатимуть настільки, наскільки це можливо. Вакуум неминучий, і насправді порятунку від такого бойкоту фактично немає. Про це варто пам’ятати: проблема навіть не в ґрантах, які можуть не дати, і не в публікаціях чи посадах – відсутність поваги колег закреслює місце в науці, у нашому ближчому та у світовому академічному просторі. Не всі розуміють, що саме це і є цінністю, більшою за кар’єрне зростання та добре місце в університеті. 3. Відповідальність за плагіат має бути найперше юридичною. Щоб зупинити лавину крадіжок інтелектуальної власності, вкрай потрібно десяток чи й кілька десятків судових позовів і справедливих рішень на користь оригінального авторства. Так, це мають бути штрафи, доповнені публічними, друкованими вибаченнями. Університет чи інша установа, в якій працює плагіатор, має накладати на нього адміністративні санкції. В окремих університетах вже зараз за плагіат викладачеві загрожує звільнення, а студентам – виключення. Знову ж десяток прецедентів цілком можуть зупинити злоякісний процес інтелектуального розкрадання. Як я сказав вище, репутаційні втрати плагіатор (як і викладача-хабарника) значні, їх не можна компенсувати. Я абсолютно переконаний, що сучасні тенденції боротьби з виявами академічної недоброчесності призведуть до значного скорочення їх кількості вже в ближчому часі, як це трапилося, наприклад, у видавничій сфері, де видавці більше не ризикують, як це траплялося у 1990-х, друкувати тексти без згоди автора, договору з ним та виплати гонорарів. Суди та адміністративна відповідальність в університетах мають змінити ситуацію, проте моральний осуд залишатиметься – ніхто не починає фінансових проектів з крадіями; інтелектуальну співпрацю з плагіатчиком також важко собі уявити. P. S. Редакція не підтримує плагіаторів і не публікує їхніх матеріалів. Просимо шановних авторів покликатися на використані джерела. – 59 –